Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 18.06.2018 року у справі №204/5406/17

Постанова

Іменем України

20 травня 2020 року

м. Київ

справа № 204/5406/17

провадження № 61-35818св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Ступак О. В., суддів:Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Олійник А. С., Яремка В. В.,учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 30 жовтня 2017 року у складі судді Книш А. В. та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 04 квітня 2018 року у складі колегії суддів: Городничої В. С., Варенко О. П., Лаченкової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства комерційного банка «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк» або Банк) про визнання кредитного договору частково недійсним.

В обґрунтування позову зазначала, що 25 грудня 2015 року між нею та ПАТ КБ «ПриватБанк» укладено кредитний договір № DNP0LON06709, предметом якого є надання позивачу кредиту у вигляді невідновлювальної кредитної лінії з встановленим лімітом 74 560,00 грн. У розділі А.3 вказаного договору (пункт 3) міститься норма наступного змісту: «позичальник сплачує банку штраф у розмірі 137 852,14 грн». Позивач зазначала, що відповідно до статей 549, 550 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) головним критерієм застосування штрафу є невиконання або неналежне виконання зобов`язання боржником. Проте пункт 3 договору, який встановлює неустойку у вигляді штрафу, не визначає вид зобов`язання, передбаченого пунктами 2.2.1-2.2.18, порушення якого тягне за собою застосування неустойки. Розділом 6 договору встановлена відповідальність сторін за порушення умов кредитного договору. Однак аналіз норм цього розділу приводить до висновку про те, що застосування штрафу у розмірі 137 852,14 грн, як міра відповідальності, не передбачений взагалі. Також позивачем зазначено, що порушуючи норми цивільного законодавства, відповідач встановив у договорі штраф, який не відповідає нормам цивільного законодавства. Це стосується штрафу, встановленого пунктом 6.8 договору, який передбачає стягнення штрафу у комбінованому вигляді: 1 000,00 грн (тверда сума) + 5 % від суми встановленого ліміту.

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним пункт 3 розділу А.3 кредитного договору від 25 грудня 2015 року № DNP0LON06709, укладеного між нею та ПАТ КБ «ПриватБанк», визнати недійсним пункт 6.8 кредитного договору від 25 грудня 2015 року № DNP0LON06709, укладеного між нею та ПАТ КБ «ПриватБанк», у частині встановлення штрафу у твердій сумі 1 000,00 грн.

Рішенням Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 30 жовтня 2017 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено в повному обсязі.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив із того, що встановлені законодавством підстави для визнання недійсним договору в цьому цивільно-правовому спорі відсутні, а відповідальність за порушення зобов`язання, у даному випадку у вигляді штрафу, в передбаченому грошовому розмірі не суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 04 квітня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.

Залишаючи без змін рішення суду першої інстанції, колегія суддів апеляційного суду погодилась з висновками суду першої інстанції про те, що перелік забезпечувальних заходів для належного виконання зобов`язання не є вичерпним, і сторони, використовуючи принцип свободи договору, передбачений статтею 627 ЦК України, мають право встановити й інші, окрім тих, що передбачені частиною першою статті 546 ЦК України, засоби, які забезпечують належне виконання зобов`язання, за умови, що такий вид забезпечення не суперечить закону. Відповідно доводи апеляційної скарги, матеріали справи та зміст оскаржуваного судового рішення, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, які передбачені нормами Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) як підстави для скасування рішень.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

У травні 2018 року ОСОБА_1 подала засобами поштового зв`язку до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 30 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 04 квітня 2018 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та постановити нове рішення у справі.

У касаційній скарзі заявник вказує, що:

(1) суд помилково вважає, що сторони обрали якийсь інший вид забезпечення зобов`язання, ніж передбачений законом. Вони обрали штраф і повинні застосовувати його саме так, як це передбачає закон. Штраф є самостійним видом неустойки і визначається як неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Сторони могли також застосувати частину другу статті 551 ЦК України, відповідно до якої, якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Визначаючи розмір штрафу, як величину договірну, не можна нехтувати імперативною нормою про обчислення його у відсотках від невиконаного зобов`язання;

(2) суди не застосували частину другу статті 627 ЦК України (у договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів) та статтю 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (визнання недійсними умов договорів, що обмежують права споживача), у якій зазначено, що несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п`ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов`язань за договором. Так, при розмірі кредитного ліміту в сумі 74 560,00 грн штраф за порушення будь-якого зобов`язання (грошова компенсація) встановлюється у розмірі 137 852,14 грн. Тобто, перевищення складає 370 % замість допустимих 50 %: 74 560,00 / 2 = 37 280,00 (50 %); 137 852,14 / 37 280,00 = 3,697.

Станом на дату розгляду справи відзивів на касаційну скаргу ОСОБА_1 до Верховного Суду не надходило.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 13 червня 2018 року цю касаційну скаргу призначено судді-доповідачу Курило В. П.

Ухвалою Верховного Суду від 18 червня 2018 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргоюОСОБА_1 у цій справі, витребувано матеріали справи із Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська та надано учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У липні 2018 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 04 квітня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 14 квітня 2020 року касаційну скаргу та матеріали справи передано на розгляд судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Позиція Верховного Суду

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої розділу ІІ «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню частково з огляду на таке.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами попередніх інстанцій встановлено, що 25 грудня 2015 року між позивачем та ПАТ КБ «ПриватБанк» укладений кредитний договір № DNP0LON06709.

Відповідно до підпункту 3 пункту А.3 розділу А вказаного кредитного договору у разі порушення позичальником будь-якого з зобов`язань, передбачених в графіку погашення кредиту, понад 30 днів позичальник сплачує Банку штраф у розмірі 137 852,14 грн.

Згідно з пунктом 6.8 розділу 6 кредитного договору від 25 грудня 2015 року № DNP0LON06709 у випадку порушення позичальником термінів платежів по будь-якому із грошових зобов`язань, передбачених цим договором, більш ніж на 30 днів, що спричинило звернення Банку до судових органів, позичальник сплачує Банку штраф, що розраховується за наступною формулою: 1 000,00 грн + 5 % від суми встановленого у пункті А.2 цього договору ліміту на цілі, відмінні від сплати страхових платежів та платежів для сплати за реєстрацію предметів застави у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна.

Нормативно-правове обґрунтування та висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Оскаржені судові рішення зазначеним вимогам не відповідають в повній мірі.

Щодо позовної вимоги про визнання недійсним пункту 6.8 кредитного договору у частині встановлення штрафу у твердій сумі 1 000,00 грн

За змістом статті 6 ЦК України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства.

Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами.

Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Частиною першою статті 627 ЦК України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

За правилами частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою (зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі), п`ятою (правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним) та шостою (правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей) статті 203 цього Кодексу.

Стаття 546 ЦК України (у редакції станом на дату укладення кредитного договору) регулює наступним чином види забезпечення виконання зобов`язання: виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком. Договором або законом можуть бути встановлені інші види забезпечення виконання зобов`язання.

Частина друга статті 549 ЦК України встановлює, що штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання.

Перелік забезпечувальних заходів для належного виконання зобов`язання не є вичерпним і сторони, використовуючи принцип свободи договору, передбачений статтею 627 ЦК України, мають право встановити й інші, окрім тих, що передбачені частиною першою статті 546 ЦК України, засоби, які забезпечують належне виконання зобов`язання, за умови, що такий вид забезпечення не суперечить закону, на що суди попередніх станцій правильно звернули увагу.

Отже, чинне цивільне законодавство не забороняє визначення сторонами в договорі різних видів забезпечення зобов`язань.

Спірний пункт 6.8 розділу 6 (відповідальність сторін) кредитного договору містить положення, що у випадку порушення позичальником термінів платежів по будь-якому із грошових зобов`язань, передбачених цим договором, більш ніж на 30 днів, що спричинило звернення Банку до судових органів, позичальник сплачує Банку штраф, що розраховується за наступною формулою: 1 000,00 грн + 5 % від суми встановленого у пункті А.2 цього договору ліміту на цілі, відмінні від сплати страхових платежів та платежів для сплати за реєстрацію предметів застави у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна, щодо якого суди попередніх інстанцій правильно встановили, що сторони на власний розсуд визначили його зміст та він відповідає положенням частини першої статті 627 ЦК України щодо свободи договору.

При цьому розмір договірної штрафної санкції в пункті 6.8 кредитного договору обраховано сторонами у комбінованому вигляді - із застосуванням твердої фіксованої грошової форми (1 000,00 грн) та у відсотковому розмірі (5 % від суми встановленого ліміту), а, на думку заявника, сторони повинні були застосовувати штраф так, як це передбачає закон, - у відсотках від суми невиконаного або неналежного виконаного зобов`язання, що є імперативною нормою.

Між тим для договірної практики та практики правозастосування сама лише назва тієї чи іншої санкції, вжита в тексті договору, практичного значення не має. У такому випадку слід виходити з мети встановлення у законі відповідальності за порушення зобов`язання у вигляді штрафної санкції - забезпечення належного виконання зобов`язання.

З урахуванням зазначеного, колегія суддів не вбачає порушень у висновку судів попередніх інстанцій про те, що відповідальність за порушення зобов`язання, в цьому випадку у вигляді штрафу в передбаченому грошовому розмірі (1 000 грн + 5 % від суми встановленого ліміту), що є забезпеченням належного виконання зобов`язання, не суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, та відповідає положенням частини першої статті 627 ЦК України щодо свободи договору.

Відповідно доводи касаційної скарги у цій частині не знайшли свого підтвердження та відхиляються, суди правильно відмовили у задоволенні позову в цій частині.

За змістом частини першої статті 410 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги) суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність оскаржуваних рішень в цій частині не впливають.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга в цій частині підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України (у редакції станом на дату подання касаційної скарги).

Щодо позовної вимоги про визнання недійсним пункту 3 розділу А.3 кредитного договору

У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів (частина друга статті 627 ЦК України).

Згідно зі статтею 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами НБУ та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

Відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (у редакції станом на дату укладення кредитного договору) договір про надання фінансових послуг повинен містити: 1) назву документа; 2) назву, адресу та реквізити суб`єкта господарювання; 3) прізвище, ім`я і по батькові фізичної особи, яка отримує фінансові послуги, та її адресу; 4) найменування, місцезнаходження юридичної особи; 5) найменування фінансової операції; 6) розмір фінансового активу, зазначений у грошовому виразі, строки його внесення та умови взаєморозрахунків; 7) строк дії договору; 8) порядок зміни і припинення дії договору; 9) права та обов`язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору; 91) підтвердження, що інформація, зазначена в частині другій статті 12 цього Закону, надана клієнту; 10) інші умови за згодою сторін; 11) підписи сторін.

Частиною п`ятою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції станом на дату укладення кредитного договору) передбачено, що до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими: 1) для надання кредиту необхідно передати як забезпечення повну суму або частину суми кредиту чи використати її повністю або частково для покладення на депозит, або викупу цінних паперів, або інших фінансових інструментів, крім випадків, коли споживач одержує за таким депозитом, такими цінними паперами чи іншими фінансовими інструментами таку ж або більшу відсоткову ставку, як і ставка за його кредитом; 2) споживач зобов`язаний під час укладення договору укласти інший договір з кредитодавцем або третьою особою, визначеною кредитодавцем, крім випадків, коли укладення такого договору вимагається законодавством та/або коли витрати за таким договором прямо передбачені у складі сукупної вартості кредиту для споживача; 3) передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки; 4) встановлюються дискримінаційні стосовно споживача правила зміни відсоткової ставки.

Відповідно до статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими.

Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов`язків на шкоду споживача.

Несправедливими є, зокрема, умови договору про:

1) звільнення або обмеження юридичної відповідальності продавця (виконавця, виробника) у разі смерті або ушкодження здоров`я споживача, спричинених діями чи бездіяльністю продавця (виконавця, виробника);

2) виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов`язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов`язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника);

3) встановлення жорстких обов`язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця;

4) надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв`язку з розірванням або невиконанням ним договору;

5) встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п`ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов`язань за договором;

6) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір із споживачем на власний розсуд, якщо споживачеві таке право не надається;

7) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права не повертати кошти на оплату ненаданої продукції у разі розірвання договору з ініціативи продавця (виконавця, виробника);

8) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права розірвати договір, укладений на невизначений строк із споживачем без повідомлення його про це, крім випадків, установлених законом;

9) установлення невиправдано малого строку для надання споживачем згоди на продовження дії договору, укладеного на визначений строк, з автоматичним продовженням такого договору, якщо споживач не висловить відповідного наміру;

10) установлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору;

11) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі;

12) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати характеристики продукції, що є предметом договору;

13) визначення ціни товару на момент його поставки споживачеві або надання продавцю (виконавцю, виробнику) можливості збільшувати ціну без надання споживачеві права розірвати договір у разі збільшення ціни порівняно з тією, що була погоджена на момент укладення договору;

14) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права визначати відповідність продукції умовам договору або надання йому виключного права щодо тлумачення договору;

15) обмеження відповідальності продавця (виконавця, виробника) стосовно зобов`язань, прийнятих його агентами, або обумовлення прийняття ним таких зобов`язань додержанням зайвих формальностей;

16) встановлення обов`язку споживача виконати всі зобов`язання, навіть якщо продавець (виконавець, виробник) не виконає своїх;

17) надання продавцю (виконавцю, виробнику) права передавати свої права та обов`язки за договором третій особі, якщо це може стати наслідком зменшення гарантій, що виникають за договором для споживача, без його згоди.

Отже, у випадку, коли у договорі споживчого кредитування встановлено вимогу щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п`ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов`язань за договором, то таке положення договору є несправедливим.

Перелік несправедливих умов у договорах із споживачами не є вичерпним (частина четверта статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів»).

Згідно з частиною п`ятою статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів», якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним.

Відповідно до частини восьмої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами тлумачаться на користь споживача.

Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011 положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» від 12 травня 1991 року, з наступними змінами, у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою Правління НБУ від 10 травня 2007 року № 168, визначено, що банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача, тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на кредитного договору тощо).

Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, відхилив доводи позивача (його представника) про відсутність визначення у підпункті 3 пункту А.3 розділу А кредитного договору, за яке саме невиконання або неналежне виконання зобов`язань, передбачених підпунктами 2.2.1-2.2.18 кредитного договору, може бути застосована до позивача неустойка у вигляді штрафу, що є підставою для визнання такого пункту недійсним, оскільки зазначеним пунктом договору чітко визначено, що штраф може бути застосовано за порушення позичальником будь-якого із зобов`язань, передбачених у графіку погашення кредиту, понад 30 днів. Зазначене, на думку судів попередніх інстанцій, не суперечить положенням частини першої статті 627 ЦК України щодо свободи договору.

Водночас пунктом А.2 кредитного договору встановлено, що ліміт цього кредитного договору 79 322,00 грн, у тому числі: у розмірі 74 560,00 грн на реструктуризацію заборгованості за умовами та правилами надання банківських послуг (розділ 3 умов та правил надання банківських послуг) № 2893516484 (кредит на гарантований платіж), укладеними між банком та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_2 , у розмірі 34,00 грн для сплати за реєстрацію предмета застави у Державному реєстрі обтяжень рухомого майна, шляхом перерахування за реквізитами, зазначеними в підпункті 2.1.2 цього договору, у розмірі 4 728,00 грн на сплату судових витрат, передбачених пунктами 2.2.13, 2.3.12, 6.8 цього договору.

Ні суд першої інстанції, ні суд апеляційної інстанції при перегляді рішення в апеляційному порядку, не звернули увагу на вище наведені норми щодо захисту прав споживачів та безпідставно не застосували їх до спірних правовідносин у взаємозв`язку із підпунктом 3 пункту А.3 розділу А кредитного договору та встановленим у пункті А.2 розділу А лімітом цього кредитного договору, відмовивши у задоволенні відповідної позовної вимоги, з чим колегія суддів не погоджується.

Ураховуючи визначений у пункті А.2 розділу А кредитного договору ліміт у загальному розмірі 79 322,00 грн (74 560,00 грн - на реструктуризацію заборгованості), встановлений у підпункті 3 пункту А.3 розділу А кредитного договору штраф у розмірі 137 852,14 грн є непропорційно великою сумою компенсації, що вказує на несправедливість такої умови та є підставою для визнання зазначеного пункту недійсним з урахуванням пункту 5 частини третьої статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів».

Отже, суди попередніх інстанцій не звернули увагу на встановлення у підпункті 3 пункту А.3 розділу А кредитного договору вимоги щодо сплати споживачем (позивачем) непропорційно великої суми компенсації (понад п`ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов`язань за договором, що є підставою для скасування оскаржуваних рішень у відповідній частині. Доводи касаційної скарги у цій частині знайшли своє часткове підтвердження.

Відповідно до частини першої статті 412 ЦПК України (станом на дату подання касаційної скарги) підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткова перевірка чи оцінка доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права щодо захисту прав споживачів (зокрема статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів»), судові рішення першої та апеляційної інстанцій про відмову у задоволенні позову в частині щодо визнання недійсним пункту 3 розділу А.3 кредитного договору не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості та підлягають скасуванню відповідно до вимог статті 412 ЦПК України (станом на дату подання касаційної скарги) з ухваленням нового рішення про задоволення позовних вимог у відповідній частині.

Розподіл судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати.

Відповідно до частини другої статті 141 ЦПК України у разі часткового задоволення позову судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Позовна заява подана ОСОБА_1 до суду першої інстанції 31 серпня 2017 року, що підтверджується відповідною відміткою штампу Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська (а. с. 2), зі сплатою судового збору у розмірі 640,00 грн, що підтверджується відповідною квитанцією від 31 серпня 2017 року № 0.0.839187180.1 (а. с. 1).

Судовий збір справляється у відповідному розмірі від прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, в якому відповідна заява або скарга подається до суду, - у відсотковому співвідношенні до ціни позову та у фіксованому розмірі, що встановлено частиною першою статті 4 Закону України «Про судовий збір».

При поданні цього позову ставка судового збору за подання позовної заяви немайнового характеру, що подана фізичною особою, складала 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб (підпункт 3 пункту 1 частини другої статті 4Закону України «Про судовий збір»).

Водночас відповідно до частини третьої статті 6 Закону України «Про судовий збір» (у редакції Закону № 484-VIII від 22 травня 2015 року) у разі коли в позовній заяві об`єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.

Отже, враховуючи, що позивачем у позові заявлено дві вимоги немайнового характеру (визнання недійсним пункту 3 розділу А.3 кредитного договору та визнання недійсним пункту 6.8 кредитного договору у частині встановлення штрафу у твердій сумі 1 000,00 грн), при поданні позовної заяви судовий збір мав бути сплачений у розмірі 1 280,00 грн (640,00 + 640,00), однак сплачений позивачем лише за одну немайнову вимогу.

За подання апеляційної скарги позивачем сплачено 704,00 грн, що підтверджується відповідною квитанцією від 08 листопада 2017 року № 0.0.888029350.1 (а. с. 30). За подання касаційної скарги позивачем сплачено 1 280,00 грн, що підтверджується доданою до нею квитанцією від 02 травня 2018 року № 0.0.1026325310.1.

Отже, судовий збір у справі сплачено у розмірі, меншому, ніж встановлено Законом України «Про судовий збір».

З огляду на висновок щодо часткового задоволення касаційної скарги (лише щодо однієї позовної вимоги немайнового характеру), ОСОБА_1 має правоу порядку частин першої-другої статті 141 ЦПК України на компенсацію понесених нею витрат по сплаті судового збору за одну немайнову вимогу в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій у розмірі 2 624,00 грн (640,00 + 704,00 + 1 280,00).

Разом з тим, оскільки нею не було сплачено згідно з вимогами Закону України «Про судовий збір» повну суму судового збору при поданні позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг у розмірі 2 624,00 грн (640,00 + (1 408,00 - 704,00) + (2 560,00 - 1 280,00), то суд касаційної інстанції вважає за доцільне не стягувати на користь позивача з відповідача понесені ОСОБА_1 витрати по сплаті нею судового збору.

З огляду на висновок Верховного Суду щодо суті касаційної скарги, часткове скасування судових рішень у справі з ухваленням нового рішення про задоволення позову у відповідній частині, частина несплаченого судового збору за подання ОСОБА_1 позовної заяви, апеляційної та касаційної скарг у розмірі 2 624,00 грн підлягає стягненню з ПАТ КБ «ПриватБанк» на користь держави, у порядку визначеному Кабінетом Міністрів України.

Керуючись статтями 141, 400, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 30 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 04 квітня 2018 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним пункту 3 розділу А.3 кредитного договору від 25 грудня 2015 року № DNP0LON06709, укладеного між ОСОБА_1 та Публічним акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк», скасувати та ухвалити у цій частині нове рішення про задоволення цих позовних вимог.

В іншій частині рішення Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 30 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 04 квітня 2018 року залишити без змін.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства комерційного банка «ПриватБанк» на користь держави судовий збір у розмірі 2 624,00 грн у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийО. В. Ступак Судді:І. Ю. Гулейков А. С. Олійник С. О. Погрібний В. В. Яремко