Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 25.12.2019 року у справі №296/4787/17

Постанова

Іменем України

15 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 296/4787/17

провадження № 61-22148св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Яремка В. В. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гуртовенка Романа Михайловича на постанову Житомирського апеляційного суду від 11 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Коломієць О. С., Талько О. Б., Шевчук А. М.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У червні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2, у якому просила усунути перешкоди в користуванні власністю шляхом виселення відповідача з квартири АДРЕСА_1.

Позов обґрунтовувала тим, що 24 квітня 2017 року між нею та ОСОБА_3 укладений договір купівлі-продажу квартири, відповідно до якого ОСОБА_3 передала їй у власність квартиру АДРЕСА_1. За вказаною адресою зареєстрований та проживає ОСОБА_2, який перешкоджає ОСОБА_1 належним чином користуватися власністю, чинить дії, які спрямовані на знищення майна, не дає можливості користуватися та розпоряджатися власністю на власний розсуд, чим порушує права позивача. На будь-які прохання звільнити вказане житло відповідач жодним чином не реагує.

Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 24 квітня 2019 року позов задоволено. Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 шляхом виселення ОСОБА_2 без надання іншого житлового приміщення.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що ОСОБА_1 є власником спірної квартири, проте у зв'язку з проживанням у квартирі відповідача вона обмежена у вільному праві володіти, користуватися та розпоряджатися цим майном. ОСОБА_2 втратив право власності на спірну квартиру, а тому його виселення не може вважатися порушенням його прав.

Постановою Житомирського апеляційного суду від 11 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 24 квітня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що рішення суду, на підставі якого ОСОБА_3 набула право власності на спірну квартиру, скасовано, справа за позовом ОСОБА_2 про поділ майна подружжя та визнання за відповідачем права власності на 1/2 частини квартири перебуває на розгляді в суді першої інстанції, а отже, висновок суду першої інстанції про виселення ОСОБА_2 зі спірної квартири без надання іншого житлового приміщення є передчасним.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги та позиції інших учасників

У грудні 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Гуртовенко Р. М. звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив оскаржуване рішення суду апеляційної інстанції скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_2 не є та не був власником спірної квартири. Як колишній член сім'ї попереднього власника квартири він втратив право користування спірним жилим приміщенням. Єдиним власником квартири АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу спірної квартири є ОСОБА_1. Договір є дійсним, а тому позивач як власник квартири має право на усунення перешкод у користування квартирою шляхом виселення відповідача.

У лютому 2020 року надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2, у якому відповідач просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Гуртовенка Р. М. в указаній цивільній справі.

У січні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - ~law24~) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності ~law25~, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності ~law26~ (08 лютого 2020 року).

Касаційна скарга у цій справі подана у грудні 2019 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності ~law27~.

Відповідно до частини 1 статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції до набрання чинності ~law28~) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги та відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з 21 листопада 1997 року перебували у зареєстрованому шлюбі.

Шлюб між сторонами розірвано 20 серпня 2014 року.

За час шлюбу, 13 вересня 2002 року, ОСОБА_3 за договором купівлі-продажу придбала квартиру АДРЕСА_1. Право власності ОСОБА_3 на спірну квартиру також визнано рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 06 грудня 2016 року та ухвалою Апеляційного суду Житомирської області від 14 лютого 2017 року у цивільній справі № 296/3042/16-ц.

24 квітня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 укладений договір купівлі-продажу квартири, відповідно до умов якого ОСОБА_3 передала у власність ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1, а ОСОБА_1 прийняла вказану квартиру, сплативши за неї ціну, відповідно до умов цього договору.

У спірній квартирі проживає та зареєстрований ОСОБА_2.

Суд апеляційної інстанції встановив, що постановою Верховного Суду від 14 серпня 2019 року рішення Корольовського районного суду м. Житомира від 06 грудня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 14 лютого 2017 року у цивільній справі № 296/3042/16-ц за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про поділ майна подружжя та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про визнання майна особистою приватною власністю, яким квартиру АДРЕСА_1 визнано особистою власністю ОСОБА_3, скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Розгляд справи не завершено. У вказаній справі предметом спору є квартира АДРЕСА_1, яка придбана сторонами за час перебування у шлюбі. ОСОБА_2 пред'явив вимоги про поділ квартири, що є об'єктом права спільної сумісної власності, про визнання права власності на 1/2 частини вказаної квартири. ОСОБА_3 пред'явила зустрічний позов до ОСОБА_2 про визнання квартири її особистою приватною власністю.

Отже, на час розгляду цієї справи спір щодо квартира АДРЕСА_1 між ОСОБА_2 до ОСОБА_3, які вважають себе власниками квартири, не вирішено, у квартирі продовжує проживати ОСОБА_2, а ОСОБА_1 пред'явила позову про його виселення невдовзі після укладення із ОСОБА_3 договору купівлі-продажу спірної квартири.

Конституцією України передбачено як захист права власності, так і захист права на житло.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

При вирішенні питання про виселення члена сім'ї колишнього власника житла суд має враховувати і загальні норми, що регулюють питання реалізації права власності.

Відповідно до статті 156 Житлового кодексу Української РСР члени сім'ї власника жилого будинку, які проживають разом із ним у будинку, що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Крім того, при розгляді спорів, що не врегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства.

Згідно із частиною 1 статті 405 ЦК України члени сім'ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Відповідно до частин 1 , 2 статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Згідно із частиною 1 статті 383 ЦК України власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім'ї, інших осіб.

Положеннями статті 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 статті 3 ЦК України), тому дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Відповідно до статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та протоколи до неї, а також практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Статтею 8 Конвенції закріплено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

У пункті 27 рішення ЄСПЛ від 17 травня 2018 року у справі "Садов'як проти України" зазначено, що рішення про виселення становитиме порушення статті 8 Конвенції, якщо тільки воно не ухвалене "згідно із законом", не переслідує одну із законних цілей, наведених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і не вважається "необхідним у демократичному суспільстві ". Вислів "згідно із законом" не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування. Крім того, будь-яка особа, якій загрожує виселення, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом. Зокрема, якщо було наведено відповідні аргументи щодо пропорційності втручання, національні суди повинні ретельно розглянути їх та надати належне обґрунтування.

Розглядаючи справу "Кривіцька та Кривіцький проти України" ( № 8863/06), ЄСПЛ у рішенні від 02 грудня 2010 року установив порушення статті 8 Конвенції, зазначивши, що в процесі прийняття рішення щодо права заявників на житло останні були позбавлені процесуальних гарантій. Установлено порушення національними судами прав заявників на житло, оскільки суди не надали адекватного обґрунтування для відхилення аргументів заявників стосовно застосування відповідного законодавства та не здійснили оцінку виселення в контексті пропорційності застосування такого заходу.

Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та є незалежним від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ втручання держави в право власності на житло повинне відповідати критеріям правомірного втручання в право особи на мирне володіння майном у розумінні Конвенції.

Зокрема, згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі "Спорронґ і Льоннрот проти Швеції" будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися "згідно із законом", воно повинне мати "легітимну мету" та бути "необхідним у демократичному суспільстві".

Якраз "необхідність у демократичному суспільстві" і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути "відповідними і достатніми"; для такого втручання має бути "нагальна суспільна потреба", а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання "справедливого балансу" між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20 жовтня 2011 року (заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16 лютого 2017 року (заява № 43768/07)).

Отже, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19).

У вказаній справі Велика Палата Верховного Суду зазначила, що не є підставою для виселення членів сім'ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції, на предмет пропорційності у контексті відповідної практики ЄСПЛ.

З матеріалів справи, що розглядається, випливає, що позивач заявила вимогу про виселення відповідача зі спірної квартири лише за самим фактом переходу до неї права власності на це майно.

Про це свідчить зміст письмової вимоги від 04 травня 2017 року (а. с. 10).

У справі, що розглядається, виселення відповідача в контексті пропорційності застосування такого заходу має оцінюватися з урахуванням порушення права останнього на житло та недобросовісності дій сторін договору купівлі-продажу від 24 квітня 2017 року, внаслідок яких ОСОБА_2 може втратити не лише право на користування житлом, а й право власності на це майно, на яке він претендує.

Зі справи вбачається, що ОСОБА_2 набув право користування спірним житлом згідно із законом, на час набуття квартири у шлюбі із ОСОБА_3 презюмувалося, що майно є спільною сумісною власністю подружжя.

ОСОБА_2 зареєстрований у спірній квартирі, проживає у ній. Про це, а також про наявний спір з приводу права власності колишнього подружжя на квартиру під час огляду квартири та документів про право власності на неї ОСОБА_1 мала можливість дізнатися, а також довідатися про наміри щодо подальшого проживання ОСОБА_2 у квартирі після її відчуження.

Крім того, зважаючи на поспішність пред'явлення вимоги про звільнення квартири (договір купівлі-продажу квартири укладено 24 квітня 2017 року, а вимога про звільнення відповідачем квартири складена 04 травня 2017 року) купівля-продаж квартири вочевидь не відповідала добросовісності, оскільки сторони договору за обставинами справи були обізнані про право ОСОБА_2 на користування цією квартирою та його претензії на визнання за ним права власності на квартиру.

У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Аналогічний принцип закріплено й у національному законодавстві, а саме статті 1 ЦПК України (у редакції, чинній на час пред'явлення позову), згідно з якою завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Те саме міститься у статті 2 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року, чинній на час ухвалення судами першої й апеляційної інстанцій судових рішень, згідно із частиною другою якої суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Оскільки у справі, що розглядається, позивач, придбаваючи житло, знала про проживання в ньому відповідача - члена сім'ї колишнього власника цього житла, який у судовому порядку захищає своє право власності на спірну квартиру, проживає у ній, спір між колишніми власниками спірної квартири не вирішений, а вимога про звільнення квартири мотивована лише фактом укладення договору купівлі-продажу, то апеляційний суд, за встановлених фактичних обставин, обґрунтовано відмовив у задоволенні позову про виселення відповідача.

За наведених обставин рішення суду апеляційної інстанції є таким, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, внаслідок повного з'ясуванням обставин, що мають значення для справи, а висновки суду відповідають обставинам справи.

Відповідно Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Доводи касаційної скарги зводяться до власного тлумачення норм права, непогодження зі встановленими обставинами та результатом розгляду справи, необхідності переоцінки доказів, що відповідно до статті 400 ЦПК України не належить до компетенції суду касаційної інстанції.

ЄСПЛвказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України" (Seryavin and Others v. Ukraine) рішення від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За наслідками розгляду касаційної скарги встановлено, що оскаржувані судові рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права. Отже, відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, оскільки відсутні підстави для скасування судових рішень.

Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки в цьому випадку оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Гуртовенка Романа Михайловича залишити без задоволення.

Постанову Житомирського апеляційного суду від 11 листопада 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Яремко

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак