Історія справи

Постанова КЦС ВП від 19.03.2025 року у справі №131/418/19
Постанова КЦС ВП від 03.09.2025 року у справі №131/418/19

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19 березня 2025 року

м. Київ

справа № 131/418/19

провадження № 61-2791св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ;

відповідач - ОСОБА_2 ;

третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, - ОСОБА_3 ;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 та представника ОСОБА_1 - адвоката Якименка Олексія Олексійовича на постанову Вінницького апеляційного суду від 30 січня 2024 року у складі колегії суддів: Сала Т. Б., Берегового О. Ю., Ковальчука О. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

В березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, який уточнив у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2 про витребування частини будинку.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 31 жовтня 2009 року між ним та ОСОБА_4 , ОСОБА_5 було укладено договір дарування частини житлового будинку, посвідчений приватним нотаріусом Іллінецького районного нотаріального округу Нікітчук Н. А. та зареєстрований в реєстрі за № 2909. Предметом цього договору є 31/50 частка домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , що складається із житлового будинку «Б2», житлової прибудови до нього «б1», тамбура «б3», гаража «б2», прибудови «б».

Зазначений договір дарування частини житлового будинку було визнано недійсним постановою Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 131/1396/13-ц за позовом ОСОБА_3 .

При підготовці вимоги щодо повернення вищевказаної частини домоволодіння, а саме в лютому 2019 року було виявлено, що за договором дарування від 13 вересня 2017 року, посвідченим приватним нотаріусом Іллінецького районного нотаріального округу Таранюк Т. Е., ОСОБА_4 та ОСОБА_5 подарували цю частину домоволодіння ОСОБА_2 .

Також було змінено адресу спірної частини домоволодіння: АДРЕСА_1 .

Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив витребувати в спільну власність ОСОБА_3 та ОСОБА_1 від ОСОБА_2 31/50 частку домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , що складається з житлового будинку «Б2», житлової прибудови до нього «б1», тамбура «б3», гаража «б2», прибудови «б».

В серпні 2019 року ОСОБА_3 як третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, також подала позов, який уточнила у процесі розгляду справи, до ОСОБА_2 про витребування частини будинку.

Позовна заява ОСОБА_3 мотивована тим, що житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , належав їй та ОСОБА_1 по 1/2 частці.

Без її відома, на підставі рішення виконавчого комітету Іллінецької міської ради Іллінецького району Вінницької області від 15 жовтня 2009 року № 173 ОСОБА_3 видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 26 жовтня 2009 року на 7/25 частки домоволодіння по АДРЕСА_1 , а ОСОБА_1 - свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 26 жовтня 2009 року на 18/25 частки вказаного домоволодіння.

У такий спосіб незаконно були змінені частки в домоволодінні - ОСОБА_3 7/25 частки (28 % ), а ОСОБА_1 - 18/25 частки (72 %).

В подальшому 31 жовтня 2009 року ОСОБА_1 подарував ОСОБА_4 та ОСОБА_5 31/50 частку (62 %) домоволодіння.

Такі дії порушували права позивача, у зв`язку з чим вона звернулася до суду з позовом до Іллінецької міської ради Іллінецького району Вінницької області, виконавчого комітету Іллінецької міської ради Іллінецького району Вінницької області, ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа - приватний нотаріус Іллінецького районного нотаріального округу Нікітчук Н. А., про визнання незаконними рішень та свідоцтв, визнання недійсним договору дарування та переведення прав покупця.

Рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 30 березня 2017 року у справі № 131/1396/13-ц у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 14 червня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 30 березня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким її позов задоволено частково. Визнано незаконним рішення виконкому Іллінецької міської ради Іллінецького району Вінницької області від 15 жовтня 2009 року № 173. Визнано незаконним свідоцтво про право власності на нерухоме майно - 7/25 частки домоволодіння по АДРЕСА_1 - від 26 жовтня 2009 року, видане ОСОБА_3 виконкомом Іллінецької міської ради, зареєстроване у комунальному підприємстві «Гайсинське міжрайонне бюро технічної інвентаризації» 26 жовтня 2009 року. Визнано незаконним свідоцтво про право власності на нерухоме майно - 18/25 частки домоволодіння по АДРЕСА_1 - від 26 жовтня 2009 року, видане ОСОБА_1 виконкомом Іллінецької міської ради, зареєстроване у комунальному підприємстві «Гайсинське міжрайонне бюро технічної інвентаризації» 26 жовтня 2009 року. У задоволенні решти вимог позову ОСОБА_3 відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 14 листопада 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 30 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Вінницької області від 14 червня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору дарування скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення, яким задоволено вказані вимоги ОСОБА_3 . Визнано недійсним договір дарування частини житлового будинку, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , посвідчений 31 жовтня 2009 року приватним нотаріусом Іллінецького районного нотаріального округу Вінницької області Нікітчук Н. А., зареєстрований у реєстрі за № 2909. В іншій частині рішення Апеляційного суду Вінницької області від 14 червня 2017 року залишено без змін.

Таким чином, житловий будинок з господарськими будівлями і спорудами належить ОСОБА_3 та ОСОБА_1 по 1/2 частці.

Наслідки визнання недійсності договору дарування визначаються статтею 216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), згідно з якою, у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину. Однак ОСОБА_4 та ОСОБА_5 не повернули частину домоволодіння.

В лютому 2019 року ОСОБА_3 дізналася, що 13 вересня 2017 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 подарували своїй матері - ОСОБА_2 31/50 частку вищевказаного домоволодіння, про що укладено договір дарування, посвідчений приватним нотаріусом Іллінецького районного нотаріального округу Таранюк Т. Г. Також було змінено адресу домоволодіння на АДРЕСА_1 .

За таких обставин, відповідно до статті 388 ЦК України ОСОБА_3 має право витребувати вказану частину домоволодіння від ОСОБА_2 .

Враховуючи викладене, ОСОБА_3 просила витребувати в спільну власність ОСОБА_3 та ОСОБА_1 від ОСОБА_2 31/50 частку домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , що складається з житлового будинку «Б2», житлової прибудови до нього «б1», тамбура «б3», гаража «б2», прибудови «б».

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Іллінецького районного суду Вінницької області від 12 жовтня 2023 року у складі судді Олексієнка О. Ю. позовні заяви ОСОБА_1 та третьої особи - ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про витребування частини будинку задоволено. Витребувано у ОСОБА_2 як у добросовісного набувача 31/50 частку домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , що складається із житлового будинку «Б2», житлової прибудови до нього «б1», тамбур «б3», гараж «б2», прибудови «б» і повернуто її у спільну власність ОСОБА_3 та ОСОБА_1 . Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 1 668,40 грн та 384,20 грн сплаченого ним судового збору та 10 000 грн витрат на правову допомогу. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 1 668,40 грн сплаченого нею судового збору та 5 000 грн витрат на правову допомогу.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що постановою Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 131/1396/13-ц за позовом ОСОБА_3 було визнано недійсним договір дарування частини житлового будинку, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , посвідчений 31 жовтня 2009 року приватним нотаріусом Іллінецького районного нотаріального округу Вінницької області Нікітчук Н. А. та зареєстрований у реєстрі за № 2909. Однак за договором дарування частини домоволодіння, який посвідчено приватним нотаріусом Іллінецького районного нотаріального округу Таранюком Т. Є., 13 вересня 2017 року ОСОБА_4 , ОСОБА_5 подарували оспорювану частину домоволодіння ОСОБА_2 .

Таким чином, посилаючись на правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду України від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, від 29 березня 2017 року у справі № 6-3104цс16 та в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 674/31/15-ц (провадження № 14-288цс18), суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 як власники оспорюваної частини домоволодіння мають право на її витребування від останнього набувача.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Вінницького апеляційного суду від 30 січня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Іллінецького районного суду Вінницької області від 12 жовтня 2023 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 та третьої особи - ОСОБА_3 до ОСОБА_2 про витребування частини будинкувідмовлено. Стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_3 в рівних частинах на користь ОСОБА_2 судовий збір за подання апеляційної скарги в розмірі 2 502,60 грн.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що позов ОСОБА_3 про витребування у спільну власність спірної нерухомості не підлягає задоволенню з декількох підстав.

По-перше, правовою підставою для задоволення вимог її позову нею зазначено статтю 216 ЦК України - кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину (реституція).

Договір дарування від 31 жовтня 2009 року укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , однак ОСОБА_3 не була стороною договору, який визнаний недійсним, так само як стороною договору не була і ОСОБА_2 .

Вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину, а не третій особі, якій у подальшому це майно було відчужено.

По-друге, навіть враховуючи позицію Верховного Суду щодо права суду застосувати принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який покладає на суд обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін з огляду на факти, встановлені під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, то вимоги ОСОБА_3 теж не можуть бути задоволені.

Виходячи зі змісту статей 387 388 ЦК України, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним. Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником своєї речі.

За обставинами цієї справи, оскільки ОСОБА_3 не є власником подарованої будівлі «Б2», то вона не може вимагати витребувати майно у спільну власність.

При цьому позов ОСОБА_1 не підлягає задоволенню з тих підстав, що саме незаконні дії ОСОБА_1 щодо перерозподілу часток у спільній частковій власності призвели до негативних наслідків для обдарованих.

Поведінка ОСОБА_1 є недобросовісною, адже маючи дійсні наміри на відчуження і будинку, і земельної ділянки подружжю ОСОБА_4 , після визнання Верховним Судом договору дарування недійсним не через відсутність хибної волі у дарувальника, він вимагає повернути це майно, за яке, скоріш за все, були сплачені якісь кошти, і при цьому не вказує на будь-які неправомірні дії обдарованих.

Очевидно, що ОСОБА_1 без будь якої розумної та справедливої аргументації вимагає повернути йому нерухоме майно у добросовісних набувачів, отже його поведінка суперечить попередній поведінці, і є недобросовісною.

Крім цього, апеляційний суд зазначив, що гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

У даній справі не встановлено, що внаслідок неправомірних дій відповідачів було порушено право власності ОСОБА_1 , а відтак, звернення ОСОБА_1 з даним позовом є безпідставне, і тому в задоволені його позову слід відмовити.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У лютому 2024 року ОСОБА_3 та представник ОСОБА_1 - адвокат Якименко О. О. подали до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Вінницького апеляційного суду від 30 січня 2024 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просять скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пункту 1 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що апеляційний суд не врахував правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постановах Верховного Суду від 17 листопада 2023 року у справі № 569/2319/21, від 15 листопада 2023 року у справі № 372/30/19, від 11 березня 2020 року у справі № 459/2618/17, а також - не дослідив зібрані у справі докази.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 квітня 2024 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Іллінецького районного суду Вінницької області.

16 травня 2024 року справа № 131/418/19 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 лютого 2025 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи осіб, які подали касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_3 та представника ОСОБА_1 - адвоката Якименка О. О. мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не звернув увагу на те, що позовні вимоги ОСОБА_3 про витребування частини домоволодіння були заявлені з підстав, передбачених статтею 388 ЦК України, а статтю 216 ЦК України в позовній заяві вона вказала лише як довід невиконання ОСОБА_4 та ОСОБА_5 вимог закону щодо наслідків недійсності договору дарування, їх недобросовісних дій з метою утруднення повернення частини будинку.

Оскільки постановою Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 131/1396/13-ц було визнано недійсним договір дарування частини житлового будинку, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , то місцевий суд в цій справі дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 як власники оспорюваної частини домоволодіння мають право на її витребування від останнього набувачаз підстав, передбачених статтею 388 ЦК України.

Апеляційний суд не врахував, що обставини, встановлені судовими рішеннями у справі № 131/1396/13-ц, не підлягали доказуванню при розгляді цієї справи в силу частини четвертої статті 82 ЦПК України, натомість самостійно надав оцінку обставинам, які передували події укладання договору дарування від 31 жовтня 2009 року, тобто здійснив переоцінку матеріалів справи № 131/1396/13-ц і дійшов до висновків, які суперечать судовим рішенням у справі № 131/1396/13-ц.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

06 вересня 2002 року ОСОБА_3 , діючи через свого представника ОСОБА_9 , подарувала сину - ОСОБА_1 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, який розташований у АДРЕСА_1 .

В пункті 2 вказаного договору дарування визначено, що у власність обдарованого переходить 1/2 частка вказаного жилого будинку та господарських будівель і споруд: приміщення 1-1-веренда - 4.4 кв. м, 1-2 - ванна - 6.6 кв. м, кухня - 10.8 кв. м,1-9 - кімната - 10.4 кв. м, хлів «Б1», хліви «Б2» та «б». Перед укладенням договору дарування 02 вересня 2002 року ОСОБА_3 і ОСОБА_1 було написано заяви на ім`я міського голови про відповідно надання дозволу на дарування на прийняття у дар конкретних приміщень будинку та конкретних будівель, на замовлення ОСОБА_3 зроблено розрахунок 1/2 частки домоволодіння, в якому зазначено, що приміщення 1-1-веренда - 4.4 кв. м, 1-2 - ванна - 6.6 кв. м, кухня - 10.8 кв. м,1-9 - кімната - 10.4 кв. м, хлів «Б1», хліви «Б2» та «б» становить 1/2 частину.

Отже, у договорі дарування від 06 вересня 2002 року зазначені конкретні приміщення житлового будинку та конкретні господарські будівлі, які перейшли у власність ОСОБА_1 .

Право власності на 1/2 частину домоволодіння було зареєстровано у Тульчинському міському бюро технічної інвентаризації 11 вересня 2002 року.

У результаті розгляду поданої ОСОБА_1 заяви виконкомом Іллінецької міської ради Іллінецького району Вінницької області було прийнято рішення від 15 жовтня 2009 року № 173, яким з урахуванням здійснених ОСОБА_1 переобладнань, у тому числі і перетворення хліва літ. «Б2» у житловий будинок, було здійснено перерозподіл ідеальних часток у будинку:

- за ОСОБА_1 визнано право приватної спільної часткової власності на 18/25 частин будинковолодіння АДРЕСА_1 , а саме: частину житлового будинку з верандо літ. «А», «а», площею 28,80 кв. м - веранда-1 площею 3,80 кв. м, ванна-2 площею 5,70 кв. м, кухня-4 площею 9,70 кв. м, житлова кімната-9 площею 9,60 кв. м; житловий будинок літ. «Б2» площею 41,60 кв. м; житлова прибудова - «б1»; тамбур «б3»; гараж «б2»; хлів «б»; 1/2 частина огорожі - 1; 1/2 частина воріт з хвірткою - 2;

- за ОСОБА_3 визнано право приватної спільної часткової власності на 7/25 частки домоволодіння по АДРЕСА_1 , а саме: частину житлового будинку з верандою літ. «А», «а1», площею 46,50 кв. м - веранда-6 площею 4,80 кв. м, кухня-7 площею 4,70 кв. м, житлова кімната-3 площею 21,50 кв. м, прихожа-5 площею 8,30 кв. м, житлова кімната-8 площа 7,20 кв. м; хлів літ. «Б»; хлів «Г»; погріб «Г/під»; хлів «Д»; 1/2 частина огорожі - 1; 1/2 частина воріт з хвірткою - 2.

На підставі цього рішення виконкому від 15 жовтня 2009 року № 173 ОСОБА_1 було видано свідоцтво про право власності на 18/25 частки домоволодіння, зареєстроване у КП «Гайсинське МБТІ» 26 жовтня 2009 року, а ОСОБА_3 було видано свідоцтво про право власності на 7/25 частки домоволодіння.

31 жовтня 2009 року ОСОБА_1 подарував, а ОСОБА_4 та ОСОБА_5 прийняли у дар житловий будинок «Б2», житлову прибудову до нього «б1», тамбур «б3», гараж «б2», прибудову «б», про що між ними було укладено нотаріально посвідчений договір дарування.

При цьому сторони договору погодили, що ОСОБА_1 подарував, а ОСОБА_4 та ОСОБА_5 прийняли у дар (у рівних частинах кожен) 31/50 частину домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

Також у спірному договорі вказано, що зазначена частина домоволодіння належить ОСОБА_1 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно, видане ОСОБА_1 виконкомом Іллінецької міської ради Вінницької області 26 жовтня 2009 року на підставі рішення виконкому Іллінецької міської ради Іллінецького району Вінницької області від 15 жовтня 2009 року № 173.

У липні 2013 року ОСОБА_3 звернулася до суду із позовом до Іллінецької міської ради Іллінецького району Вінницької області, виконавчого комітету Іллінецької міської ради Іллінецького району Вінницької області, ОСОБА_1 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , третя особа - приватний нотаріус Іллінецького районного нотаріального округу Нікітчук Н. А., про визнання незаконними рішень та свідоцтв, визнання недійсним договору дарування та переведення прав покупця.

Рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 30 березня 2017 року у справі № 131/1396/13-ц у задоволенні позову ОСОБА_3 відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Вінницької області від 14 червня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 30 березня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким її позов задоволено частково. Визнано незаконним рішення виконкому Іллінецької міської ради Іллінецького району Вінницької області від 15 жовтня 2009 року № 173. Визнано незаконним свідоцтво про право власності на нерухоме майно - 7/25 частки домоволодіння по АДРЕСА_1 - від 26 жовтня 2009 року, видане ОСОБА_3 виконкомом Іллінецької міської ради, зареєстроване у комунальному підприємстві «Гайсинське міжрайонне бюро технічної інвентаризації» 26 жовтня 2009 року. Визнано незаконним свідоцтво про право власності на нерухоме майно - 18/25 частки домоволодіння по АДРЕСА_1 - від 26 жовтня 2009 року, видане ОСОБА_1 виконкомом Іллінецької міської ради, зареєстроване у комунальному підприємстві «Гайсинське міжрайонне бюро технічної інвентаризації» 26 жовтня 2009 року. У задоволенні решти вимог позову ОСОБА_3 відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 14 листопада 2018 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 30 березня 2017 року та рішення Апеляційного суду Вінницької області від 14 червня 2017 року в частині відмови у задоволенні позовних вимог про визнання недійсним договору дарування скасовано та ухвалено у цій частині нове рішення, яким задоволено вказані вимоги ОСОБА_3 . Визнано недійсним договір дарування частини житлового будинку, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , посвідчений 31 жовтня 2009 року приватним нотаріусом Іллінецького районного нотаріального округу Вінницької області Нікітчук Н. А., зареєстрований у реєстрі за № 2909. В іншій частині рішення Апеляційного суду Вінницької області від 14 червня 2017 року залишено без змін.

За змістом вищевказаної постанови, Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду про те, що рішення виконкому Іллінецької міської ради Іллінецького району Вінницької області від 15 жовтня 2009 року № 173, а також свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане ОСОБА_1 виконкомом Іллінецької міської ради Вінницької області 26 жовтня 2009 року, є незаконними, оскільки ОСОБА_3 не давала згоди на перерозподіл часток у праві спільної часткової власності сторін на вказане домоволодіння, так як її підпис у заяві про оформлення права власності у зв`язку з переобладнаннями відсутній та заява про перерозподіл часток підроблена.

Таким чином, розмір часток у праві спільної часткової власності сторін на домоволодіння по АДРЕСА_1 , змінено не було (по 1/2 частині у кожного).

В постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 131/1396/13-ц Верховний Суд зазначив, що відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_3 про визнання недійсним спірного договору дарування від 31 жовтня 2009 року, апеляційний суд не врахував, що ОСОБА_1 подарував ОСОБА_4 та ОСОБА_5 31/50 частину домоволодіння, тобто більшу ніж йому належала. При цьому він керувався незаконними: рішенням міської ради від 15 жовтня 2009 року та свідоцтвом про право власності від 26 жовтня 2009 року. За таких обставин, договір дарування від 31 жовтня 2009 року слід визнати недійсним, оскільки ОСОБА_1 розпорядився більшою часткою майна у спільній частковій власності, ніж та, яка йому належала, чим порушив право власності ОСОБА_3 .

При цьому, за договором дарування частини домоволодіння, який посвідчено приватним нотаріусом Іллінецького районного нотаріального округу Таранюком Т. Є., 13 вересня 2017 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 подарували 31/50 частину домоволодіння ОСОБА_2 .

Отже, посилаючись на вищевказані обставини, встановлені судовими рішеннями у справі № 131/1396/13-ц, оскільки договір дарування частини житлового будинку, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , було визнано недійсним, то в цій справі ОСОБА_1 та ОСОБА_3 просили витребувати спірну частину домоволодіння від ОСОБА_2 .

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_3 та представника ОСОБА_1 - адвоката Якименка О. О. підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою-п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до частин першої, другої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен встановити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від встановленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або про відмову в їх задоволенні.

Згідно з висновком Верховного Суду України, викладеним в постанові від 17 грудня 2014 року у справі № 6-140цс14, на який послався в своєму рішенні суд першої інстанції, а також заявники в касаційній скарзі, захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, яке було неодноразово відчужене, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України. Розглядаючи спори щодо витребування такого майна, суди повинні мати на увазі, що в позові про витребування майна може бути відмовлено лише з підстав, зазначених у статті 388 ЦК України, а також під час розгляду спорів про витребування майна мають встановити всі юридичні факти, які визначені статтями 387 та 388 ЦК України, зокрема: чи набуто майно з відповідних правових підстав, чи є підстави набуття майна законними, чи є набувач майна добросовісним набувачем тощо.

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 674/31/15-ц (провадження № 14-288цс18), на яку послався в своєму рішенні суд першої інстанції, зазначено, що на практиці слід розмежовувати випадки застосування двосторонньої реституції як наслідку недійсності правочину та витребування майна від добросовісного набувача як способу захисту прав власника, порушених незаконним відчуженням цього майна.

Так, реституція як спосіб захисту цивільного права (частина перша статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним.

У зв`язку із цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред`явлена тільки стороні недійсного правочину.

Норма частини першої статті 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, яке було передане на виконання недійсного правочину та відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину. У цьому разі майно може бути витребувано від особи, яка не є стороною недійсного правочину, шляхом подання віндикаційного позову, зокрема, від добросовісного набувача з підстав, передбачених частиною першою статті 388 ЦК України.

Захист порушених прав особи, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до особи, яка незаконно володіє цим майном (у разі відсутності між ними зобов`язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які, зокрема, дають право витребувати майно в добросовісного набувача.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Відповідно до частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

В постанові Верховного Суду України від 31 жовтня 2012 року у справі № 6-53цс12 викладено правовий висновок про те, що права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захистові шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, установленого статтями 215 216 ЦК України. Такий захист можливий лише шляхом задоволення віндикаційного позову, якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно в добросовісного набувача.

Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»). Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребовує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем.

Можливість власника реалізувати його право витребувати майно від добросовісного набувача згідно зі статтею 388 ЦК України залежить від того, на якій підставі добросовісний набувач набув це майно у власність, а у разі набуття його за оплатним договором - також від того, як саме майно вибуло з володіння власника чи особи, якій власник це майно передав у володіння. Якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках (частина третя статті 388 ЦК України). Коло підстав, за яких власник має право витребувати майно від добросовісного набувача, є вичерпним (частини перша-третя статті 388 ЦК України).

Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Вищенаведене узгоджується з правовими висновками, викладеними в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17, на які послалися заявники в касаційній скарзі.

В постанові від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц (провадження № 14-235цс18) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном, а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Частиною четвертою статті 82 ЦПК України передбачено, що обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Преюдиційні факти - це факти, встановлені рішенням чи вироком суду, що набрали законної сили. Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і означається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Преюдиційні обставини є обов`язковими для суду, який розглядає справу, навіть у тому випадку, коли він вважає, що вони встановлені неправильно. Таким чином, законодавець намагається забезпечити єдність судової практики та запобігти появі протилежних за змістом судових рішень (постанова Верховного Суду від 19 грудня 2019 року у справі № 520/11429/17).

З урахуванням того, що постановою Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 131/1396/13-ц було визнано недійсним договір дарування від 31 жовтня 2009 року, за якими право власності на спірну частину домоволодіння набули ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , у зв`язку з чимвони не мали права розпоряджатися цим майном, натомість подарували вказану частину домоволодіння ОСОБА_2 , суд першої інстанції дійшов законного та обґрунтованого висновку про задоволення позову, оскільки ОСОБА_1 та ОСОБА_3 як власники оспорюваної частини домоволодіння мають право на її витребування від останнього набувача з підстав, передбачених частиною третьою статті 388 ЦК України.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-82 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Натомість, безпідставно не застосувавши до спірних правовідносин правові висновки Верховного Суду, викладені у вищезгаданих постановах, на які послалися заявники у касаційній скарзі, суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок про відмову у задоволенні позовів ОСОБА_1 та ОСОБА_3 .

Крім того, апеляційний суд помилково зазначив, що ОСОБА_3 заявила позов з підстав, передбачених статтю 216 ЦК України, оскільки в позовній заяві вона просила витребувати в спільну власність її та ОСОБА_1 від ОСОБА_2 31/50 частку домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , що складається з житлового будинку «Б2», житлової прибудови до нього «б1», тамбура «б3», гаража «б2», прибудови «б», посилаючись саме на положення статті 388 ЦК України.

Також, відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції зазначив, що його поведінка є недобросовісною, адже маючи дійсні наміри на відчуження і будинку, і земельної ділянки подружжю ОСОБА_4 , після визнання договору дарування недійсним не через відсутність хибної волі у дарувальника, він вимагає повернути це майно, за яке, скоріш за все, були сплачені якісь кошти, і при цьому не вказує на будь-які неправомірні дії обдарованих. Однак такий висновок апеляційного суду ґрунтується на припущеннях, що заборонено в силу частини шостої статті 81 ЦПК України.

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Оскільки апеляційний суд не спростував належним чином обставин, встановлених місцевим судом, тобто фактично необґрунтовано переоцінив докази, які були оцінені судом першої інстанції з дотриманням вимог закону та з урахуванням обставин, на які посилалися сторони як на підставу своїх вимог і заперечень, то оскаржувана постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України, із залишенням в силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 та представника ОСОБА_1 - адвоката Якименка Олексія Олексійовича задовольнити.

Постанову Вінницького апеляційного суду від 30 січня 2024 рокускасувати, а рішення Іллінецького районного суду Вінницької області від 12 жовтня 2023 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович