Історія справи

Постанова КЦС ВП від 18.10.2023 року у справі №489/192/17
Постанова КЦС ВП від 18.10.2023 року у справі №489/192/17

Постанова

Іменем України

18 жовтня 2023 року

м. Київ

справа № 489/192/17

провадження № 61-5465св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Грушицького А. І.,

суддів: Карпенко С. О., Литвиненко І. В., Петрова Є. В. (суддя-доповідач), Пророка В. В.,

учасники справи:

позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Олком-Лізинг», яке є правонаступником Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 18 жовтня 2022 року у складі судді Микульшиної Г. А. та постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 лютого 2023 року у складі колегії суддів: Яворської Ж. М., Базовкіної Т. М., Царюк Л. М., у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Олком-Лізинг» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2017 року Публічне акціонерне товариство «Банк «Фінанси та Кредит»(далі - ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Свої вимоги ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» мотивувало тим, що 26 вересня 2007 року між банком та ОСОБА_1 укладено кредитний договір № 158-07/МБ (далі - Кредитний договір), за яким, з урахуванням додаткових угод до цього договору, позичальник отримала кредит у вигляді невідновлювальної відкличної кредитної лінії з максимальним лімітом у розмірі 90 000 доларів США на строк до 25 вересня 2022 року.

Згідно з пунктом 2.1 Кредитного договору видача кредитних коштів у рамках кредитної лінії здійснюється у вигляді надання траншів.

У зв`язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх зобов`язань за Кредитним договором станом на 03 березня 2016 року у неї утворилася заборгованість у розмірі 2 707 511,79 грн, а саме:

- заборгованість за першим отриманим позичальником траншем у сумі 45 000 доларів США становить: 30 106,38 доларів США, що еквівалентно 807 174,99 грн, - тіло кредиту; 2 472,14 доларів США, що еквівалентно 66 279,96 грн, - прострочене тіло кредиту; 479,86 доларів США, що еквівалентно 12 865,51 грн, - проценти; 4 706,99 доларів США, що еквівалентно 126 198,05 грн, - прострочені проценти;

- заборгованість за другим отриманим позичальником траншем у сумі 45 000 доларів США становить: 30 323,03 доларів США, що еквівалентно 812 983,54 грн, - тіло кредиту; 2 533,27 доларів США, що еквівалентно 67 918,90 грн, - прострочене тіло кредиту; 484,45 доларів США, що еквівалентно 12 988,41 грн, - проценти; 4 697,20 доларів США, що еквівалентно 125 935,42 грн, - прострочені проценти;

- 675 167,01 грн - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за тілом кредиту та процентами за обома траншами.

Враховуючи викладене, ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» просило суд стягнути з відповідача на свою користь заборгованість за Кредитним договором у розмірі 2 707 511,79 грн та понесені судові витрати.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 20 квітня 2017 року позов задоволено.

Стягнено із ОСОБА_1 на користь ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» заборгованість за першим траншем Кредитного договору: 30 106,38 доларів США, що еквівалентно 807 174,99 грн, - тіло кредиту, 2 472,14 доларів США, що еквівалентно 66 279,96 грн, - прострочене тіло кредиту, 479,86 доларів США, що еквівалентно 12 865,51 грн, - проценти, 4 706,99 доларів США, що еквівалентно 126 198,05 грн, -прострочені проценти; за другим траншем Кредитного договору: 30 323,03 доларів США, що еквівалентно 812 983,54 грн, - тіло кредиту, 2 533,27 доларів США, що еквівалентно 67 918,90 грн, - прострочене тіло кредиту, 484,45 доларів США, що еквівалентно 12 988,41 грн, - проценти, 4 697,20 доларів США, що еквівалентно 125 935,42 грн, - прострочені проценти, а також пеню за несвоєчасне погашення заборгованості за тілом кредиту та процентами за обома траншами у розмірі 675 167,01 грн, що разом складає 2 707 511,79 грн.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Ухвалою Ленінського районного суду міста Миколаєва від 23 липня 2020 року заяву ОСОБА_1 про перегляд заочного рішення цього суду від 20 квітня 2017 року задоволено.

Скасовано заочне рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 20 квітня 2017 року та призначено справу в порядку загального позовного провадження.

Ухвалою Ленінського районного суду міста Миколаєва від 18 грудня 2020 року замінено позивача - ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» його правонаступником - Товариством з обмеженою відповідальністю «Олком-Лізинг» (далі - ТОВ «Олком-Лізинг»).

Заочним рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва (повторним) від 18 жовтня 2022 року позов задоволено частково.

Стягнено із ОСОБА_1 на користь ТОВ «Олком-Лізинг» заборгованість за першим траншем Кредитного договору: 30 106,38 доларів США, що еквівалентно 807 174,99 грн, - тіло кредиту, 2 472,14 доларів США, що еквівалентно 66 279,96 грн, - прострочене тіло кредиту, 479,86 доларів США, що еквівалентно 12 865,51 грн, - проценти, 4 706,99 доларів США, що еквівалентно 126 198,05 грн, -прострочені проценти; за другим траншем Кредитного договору: 30 323,03 доларів США, що еквівалентно 812 983,54 грн, - тіло кредиту, 2 533,27 доларів США, що еквівалентно 67 918,90 грн, - прострочене тіло кредиту, 484,45 доларів США, що еквівалентно 12 988,41 грн, - проценти, 4 697,20 доларів США, що еквівалентно 125 935,42 грн, - прострочені проценти, а також пеню за несвоєчасне погашення заборгованості за тілом кредиту та процентами у розмірі 180 652,14 грн, що разом складає 2 212 996,92 грн.

У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що позов ТОВ «Олком-Лізинг» доведено й обґрунтовано належним чином, тому наявні правові підстави для стягнення з ОСОБА_1 заборгованості за тілом кредиту та процентами, яка утворилася внаслідок невиконання нею взятих на себе зобов`язань, а також - за пенею, однак у межах спеціальної (річної) позовної давності, про застосування якої заявлено стороною відповідача.

Постановою Миколаївського апеляційного суду від 21 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а заочне рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 18 жовтня 2022 року - без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, щовисновки суду першої інстанції по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Протягом тривалого часу розгляду справи відповідач так і не надала до суду доказів, які б спростовували правильність проведеного кредитором розрахунку, зокрема сплати заборгованості за Кредитним договором після звернення позивача до суду з цим позовом.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У березні 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить заочне рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 18 жовтня 2022 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 лютого 2023 року в частині стягнення заборгованості за пенею скасувати і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні цієї позовної вимоги, а в частині стягнення заборгованості за тілом кредиту та відсотками змінити, зменшивши розмір стягнутої судами суми на 6 231,84 доларів США, що еквівалентно 167 075,63 грн.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказала, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 03 травня 2018 року у справі № 404/251/17, від 05 грудня 2018 року у справі № 346/5603/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 145/474/17, від 08 вересня 2021 року у справі № 369/7772/15 (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України). Крім того, суди належним чином не дослідили зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що апеляційний суд не навів обґрунтованих мотивів відмови у прийнятті доданих нею до апеляційної скарги доказів, які не були подані до суду першої інстанції, однак мають виключне значення для визначення дійсного розміру кредитної заборгованості та правильного вирішення справи.

У матеріалах справи, окрім наданого позивачем розрахунку заборгованості, були відсутні інші докази, які б підтверджували правильність цього розрахунку.

Суд першої інстанції дійшов помилково висновку про наявність підстав для стягнення процентів у заявленому банком розмірі, а також - пені за період з 12 січня 2016 року по 12 січня 2017 року, враховуючи, що розрахунок цього виду неустойки проведено позивачем лише станом на 03 березня 2016 року.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 25 травня 2023 рокувідкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Ленінського районного суду міста Миколаєва.

14 червня 2023 року справа № 489/192/17 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Судувід 09 жовтня 2023 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини, встановлені судами

26 вересня 2007 року між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_1 укладено Кредитний договір, за яким позичальник отримала кредит у вигляді невідновлювальної відкличної кредитної лінії з максимальним лімітом у розмірі 90 000 доларів США з кінцевим терміном повернення 25 вересня 2022 року (том 1 а. с. 7-10).

Пунктом 3.1 Кредитного договору передбачено, що банк нараховує, а позичальник сплачує проценти за користування кредитними коштами, окремо за кожним траншем, отриманим відповідно до Додаткової угоди до цього Договору, укладеної між сторонами, виходячи з наступних процентних ставок: а) за кредитом у доларах США - 14 % річних за користування кредитними коштами в період із дня видачі до остаточного повернення кредитних коштів; б) у випадку порушення позичальником строків погашення кредитних коштів, зазначених у графіку погашення кредиту відповідно до Додаткової угоди до цього Договору - за кредитом у доларах США - 30 % річних від суми невиконаного вчасно зобов`язання за кредитом згідно з вказаним графіком, за період часу: із моменту непогашення суми кредитних коштів до дня фактичного погашення цієї позичкової заборгованості, але не більше остаточного строку повернення кредитних коштів; в) за кредитом у доларах США - 14 % річних за період з моменту видачі кредитних коштів до дня фактичного погашення позичкової заборгованості.

Згідно з Додатковими угодами від 26 вересня 2007 року № 1 та від 21 листопада 2007 року № 2 до Кредитного договору позичальнику були надані кредитні кошти двома траншами - по 45 000 доларів США кожний (том 1 а. с. 11-16).

28 листопада 2008 року між сторонами укладено Додаткову угоду № 3 до Кредитного договору, якою внесені зміни до пункту 3.1 основного договору та погоджено сплату позичальником процентів за користування кредитом з дня видачі коштів до 27 листопада 2008 року у розмірі 14 % річних, а з 28 листопада 2008 року до остаточного повернення кредитних коштів - 15,5 % річних (том 1 а. с. 17).

28 січня 2011 року між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ОСОБА_1 укладено Додаткову угоду № 4 до Кредитного договору, за умовами якої позичальник зобов`язалася повністю повернути банку всі отримані кредитні кошти у валютах заборгованості за кожним траншем у строки, встановлені Додатковими угодами до цього договору, з остаточним терміном повернення до 25 вересня 2022 року. Також визначено склад та розмір щомісячних ануїтентних платежів (том 1 а. с. 18-21).

За умовами пункту 4 Додаткової угоди № 4 Кредитний договір доповнено новим пунктом 2.5.2 такого змісту:суми, внесені позичальником у погашення поточної заборгованості за цим договором, направляються на виконання зобов`язання позичальника у такій черговості: а) у першу чергу погашаються прострочені проценти за користування кредитним коштами; б) у другу чергу погашаються нараховані проценти за користування кредитним коштами, які не є простроченим; в) у третю чергу погашаються прострочені суми за основним боргом по кредиту; г) у четверту чергу погашається прострочена заборгованість по кредитним коштам; ґ) у п`яту чергу погашається пеня за прострочення сплати ануїтетного платежу, процентів та інших платежів за цим договором.

Пунктом 6 Додаткової угоди № 4 визначено, що на дату її укладання залишок заборгованості за додатковою угодою від 26 вересня 2007 року № 1 складає 38 714,21 доларів США, а за додатковою угодою від 21 листопада 2007 року № 2 - 39 147,78 доларів США. Позичальник припустився прострочення виконання своїх зобов`язань за Кредитним договором з погашення тіла кредиту та по сплаті процентів за користування кредитними коштами. Загальна сума зазначеної простроченої заборгованості, що утворилася на дату укладення цієї Додаткової угоди, становить 13 148,64 доларів США та складається з:

- простроченої заборгованості з погашення кредитних коштів за Додатковою угодою від 26 вересня 2007 року № 1 у розмірі 3 714,21 доларів США;

- простроченої заборгованості з погашення кредитних коштів за Додатковою угодою від 21 листопада 2007 року № 2 у розмірі 3 808,90 доларів США;

- простроченої заборгованості зі сплати процентів за користування кредитними коштами за Додатковою угодою від 26 вересня 2007 року № 1 у розмірі 2 597,14 доларів США;

- простроченої заборгованості зі сплати процентів за користування кредитними коштами за Додатковою угодою від 21 листопада 2007 року № 2 у розмірі 3 028,39 доларів США.

Згідно з пунктом 7.1 Кредитного договору за прострочення повернення кредитних коштів та/або сплати процентів позичальник сплачує банку пеню з розрахунку 1 % від простроченої суми за кожний день прострочення.

Занаданим ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» розрахунком станом на 03 березня 2016 року впозичальника ОСОБА_1 утворилася заборгованість за Кредитним договором у розмірі 2 707 511,79 грн, а саме:

- заборгованість за першим отриманим позичальником траншем у сумі 45 000 доларів США становить: 30 106,38 доларів США, що еквівалентно 807 174,99 грн, - тіло кредиту; 2 472,14 доларів США, що еквівалентно 66 279,96 грн, - прострочене тіло кредиту; 479,86 доларів США, що еквівалентно 12 865,51 грн, - проценти; 4 706,99 доларів США, що еквівалентно 126 198,05 грн, - прострочені проценти;

- заборгованість за другим отриманим позичальником траншем у сумі 45 000 доларів США становить: 30 323,03 доларів США, що еквівалентно 812 983,54 грн, - тіло кредиту; 2 533,27 доларів США, що еквівалентно 67 918,90 грн, - прострочене тіло кредиту; 484,45 доларів США, що еквівалентно 12 988,41 грн, - проценти; 4 697,20 доларів США, що еквівалентно 125 935,42 грн, - прострочені проценти;

- 675 167,01 грн - пеня за несвоєчасне погашення заборгованості за тілом кредиту та процентами за обома траншами (том 1 а. с. 28-44).

Відповідно до вказаного розрахунку заборгованості відповідач належним чином виконувала свої зобов`язання за обома траншами, з урахуванням вимог Додаткової угоди № 4, в період з 01 лютого 2011 року по 15 жовтня 2013 року; з указаної дати вона стала допускати прострочення, а з грудня 2014 року - взагалі припинила виконувати кредитні зобов`язання.

09 жовтня 2020 року між ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» та ТОВ «Олком-Лізинг» укладено договір про відступлення прав вимоги, за яким права вимоги, у тому числі за Кредитним договором, відступлені новому кредитору - ТОВ «Олком-Лізинг» (том 1 а. с. 157-161).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті стаття 629 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов`язання є прострочення - невиконання зобов`язання в обумовлений сторонами строк.

Частиною першою статті 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Відповідно до статті 514 ЦК України до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Відповідно до статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов`язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549-552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу. Якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Частинами першою, третьою статті 549 ЦК України визначено, що неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

За змістом статей 550 551 ЦК України право на неустойку виникає незалежно від наявності у кредитора збитків, завданих невиконанням або неналежним виконанням зобов`язання. Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.

Неустойка за своєю правовою природою володіє акцесорним характером і, будучи цивільно-правовою санкцією, у всіх випадках є елементом самого забезпеченого зобов`язання.

За змістом приписів параграфу 2 глави 49 ЦК України особливість пені у тому, що вона нараховується з першого дня прострочення та доти, поки зобов`язання не буде виконане. Період, за який нараховується пеня за порушення зобов`язання, не обмежується. Її розмір збільшується залежно від тривалості порушення зобов`язання. Тобто, вона може нараховуватись на суму невиконаного або неналежно виконаного грошового зобов`язання (зокрема, щодо повернення кредиту чи сплати процентів за кредитом) протягом усього періоду прострочення, якщо інше не вказано у законі чи в договорі. Але відповідно до пункту 1 частини другої статті 258 ЦК України до вимог про стягнення неустойки (як штрафу, так і пені) застосовується позовна давність в один рік. Відтак, стягнути неустойку (зокрема і пеню незалежно від періоду її нарахування) можна лише у межах спеціальної позовної давності.

Згідно з частиною першою статті 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу.

На відміну від обчислення позовної давності для вимоги про стягнення штрафу, позовна давність за вимогою про стягнення пені обчислюється окремо за кожен день (місяць), за який нараховується пеня. Право на позов про стягнення пені за кожен день (місяць) виникає щодня (щомісяця) на відповідну суму, а позовна давність обчислюється з того дня (місяця), коли кредитор дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права на стягнення пені.

У постанові від 06 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13 Верховний Суд України, аналізуючи приписи статей 266 і частини другої статті 258 ЦК України, дійшов висновку, що можливість стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається у межах позовної давності за основною вимогою з дня (місяця), з якого вона нараховується.

Перебіг позовної давності для стягнення неустойки (пені, штрафу) за кожним з прострочених щомісячних платежів починається з наступного дня після настання терміну внесення чергового платежу.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Задовольняючи частково позов, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про те, що вимоги ТОВ «Олком-Лізинг» доведено й обґрунтовано належним чином, тому наявні правові підстави для стягнення з позичальника ОСОБА_1 кредитної заборгованості, яка утворилася внаслідок невиконання нею взятих на себе зобов`язань.

При цьому, суди правильно виходили з того, що можливість стягнення пені обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається у межах позовної давності за основною вимогою з дня (місяця), з якого вона нараховується, тобто в даному випадку - періодом з 12 січня 2016 року по 12 січня 2017 року.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78 81 89 367 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Аргументи заявника про те, що суд першої інстанції дійшов помилково висновку про наявність підстав для стягнення пені за період з 12 січня 2016 року по 12 січня 2017 року, враховуючи, що розрахунок цього виду неустойки проведено позивачем тільки станом на 03 березня 2016 року, не заслуговують на увагу, оскільки у даному випадку суд стягнув пеню лише за період з 12 січня по 03 березня 2016 року, тобто, визначив суму пені у межах останніх 12 місяців перед зверненням кредитора до суду, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на його думку, мало місце невиконання зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру заборгованості за пенею.

Разом із тим, правильність наданого позивачем розрахунку заборгованості перевірена як судом першої інстанції, так і апеляційним судом, висновки щодо оцінки якого в сукупності та взаємозв`язку з іншими наявними у справі доказами (Додатковими угодами до Кредитного договору та графіками погашення кредиту) містяться у мотивувальних частинах оскаржуваних судових рішень. Відповідач не спростувала зазначеного розрахунку належними та допустимими доказами, зокрема, під час розгляду справи судом першої інстанції не подала власний контррозрахунок суми боргу та заявлених позивачем до стягнення нарахувань, як і не заявляла клопотання про призначення судової економічної експертизи.

Доводи касаційної скарги про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно не врахував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 03 травня 2018 року у справі № 404/251/17, від 05 грудня 2018 року у справі № 346/5603/17, від 10 квітня 2019 року у справі № 145/474/17, від 08 вересня 2021 року у справі № 369/7772/15, за змістом яких: відповідно до частини третьої статті 367 ЦПК України докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього. Тлумачення пункту 6 частини другої статті 356, частин першої-третьої статті 367 ЦПК України свідчить, що апеляційний суд може встановлювати нові обставини, якщо їх наявність підтверджується новими доказами, що мають значення для справи (з урахуванням положень про належність і допустимість доказів), які особа не мала можливості подати до суду першої інстанції з поважних причин, доведених нею. У разі надання для дослідження нових доказів, які з поважних причин не були подані до суду першої інстанції, інші особи, які беруть участь у справі, мають право висловити свою думку щодо цих доказів як у запереченні на апеляційну скаргу, так і в засіданні суду апеляційної інстанції. Вирішуючи питання щодо дослідження доказів, які без поважних причин не були подані до суду першої інстанції, апеляційний суд повинен ураховувати як вимоги статті 83 ЦПК України щодо строків подання доказів, так і вимоги частини першої статті 44 ЦПК щодо обов`язку особи, яка бере участь у справі, добросовісно здійснювати свої права та виконувати процесуальні обов`язки, а також виключне значення цих доказів для правильного вирішення справи. Про прийняття та дослідження нових доказів, як і відмову в їх прийнятті, апеляційний суд зобов`язаний мотивувати свій висновок в ухвалі при обговоренні заявленого клопотання або в ухваленому судовому рішенні, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом, а відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод таке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: 1) керує ходом судового процесу; 2) сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; 3) роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; 4) сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; 5) запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

У пункті 26 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 15 травня 2008 року у справі «Надточій проти України» (заява № 7460/03) зазначено, що принцип рівності сторін - один із складників ширшої концепції справедливого судового розгляду - передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість представляти свою сторону в умовах, які не ставлять її в суттєво менш сприятливе становище в порівнянні з опонентом.

За правилами частини першої статті 44 ЦПК України учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається.

Праву особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондує обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватися від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, заявник зобов`язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються його безпосередньо, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення ЄСПЛ від 07 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С. А. проти Іспанії», заява № 11681/85).

Згідно з пунктом 23 рішення ЄСПЛ від 06 вересня 2007 року у справі «Цихановський проти України» національні суди мають створювати умови для того, щоб судове провадження було швидким та ефективним. Зокрема, національні суди мають вирішувати, чи відкласти судове засідання за клопотанням сторін, а також, чи вживати якісь дії щодо сторін, чия поведінка спричинила невиправдані затримки у провадженні.

Як вбачається із матеріалів цієї справи, за заявою відповідача ухвалою Ленінського районного суду міста Миколаєва від 23 липня 2020 року було скасовано заочне рішення цього суду від 20 квітня 2017 року, після чого справа неодноразова призначалася до розгляду та перебула у провадженні суду першої інстанції більше двох років (том 1 а. с. 88-89, 93-94, 125-126).

У період з 23 липня 2020 року по 18 жовтня 2022 року відповідач користувалася професійною правничою допомогою, її інтереси у різний період часу представляли адвокати: Рознін В. А., Литовка В. О., Бабченко Д. І., Астаніна Л. Д. (том 1 а. с. 122-123, 149-151, 232-234, том 2 а. с. 1-2).

При цьому, відповідач ОСОБА_1 неодноразово заявляла клопотання про відкладення розгляду справи та брала участь у судових засіданнях, призначених судом першої інстанції на 20 травня та 03 серпня 2021 року (том 1 а. с. 139, 226-228, 231, том 2 а. с. 11-12, 14, 45).

Отже, відповідач та її представники мали можливість і не були позбавлені права подати відзив на позовну заяву, додавши до нього документи та інші докази на підтвердження заперечення щодо наведених позивачем обставин і правових підстав позову, з якими вони не погоджувалися, у тому числі, навести власний контррозрахунок кредитної заборгованості або заявити клопотання про призначення судової економічної експертизи.

Таким чином, оскільки ОСОБА_1 не довела неможливості подання доказів до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від неї, то апеляційний суд обґрунтовано не прийняв подані заявником разом з апеляційною скаргою документи як докази у справі.

Отже, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень з точки зору застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що судами попередніх інстанцій були ухвалені судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Висновки судів в цій справі не суперечать правовим висновкам, викладеним у вищенаведених постановах суду касаційної інстанції, на які послалася заявник у касаційній скарзі.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Таким чином, оскільки питання про достатність доказів відноситься до компетенції судів першої та апеляційної інстанцій і апеляційним судом не встановлено порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції, то аргументи касаційної скарги про те, що суди не сприяли повному, об`єктивному і неупередженому розгляду справи, не можуть бути підставами для скасування ухвалених у справі судових рішень і стосуються переоцінки доказів та встановлення нових обставин.

З огляду на викладене, Верховний Суд у цій справі дійшов висновку про необґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

З урахуванням того, що Верховний Суд встановив необґрунтованість заявленої в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, доводи касаційної скарги про не дослідження судами наявних у матеріалах справи доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України), також не заслуговують на увагу та не підлягають перевірці.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, а тому Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи представника заявника. При цьому суд враховує, що, як неодноразово вказував ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого у Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об`єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв`язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів попередніх інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів та за своїм змістом зводяться до необхідності переоцінки доказів і встановлення обставин, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Викладене дає підстави для висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а тому підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін із підстав, передбачених статтею 410 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, то судові витрати, понесені у зв`язку з переглядом цієї справи в суді касаційної інстанції, покладаються на заявника.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Заочне рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 18 жовтня 2022 року та постанову Миколаївського апеляційного суду від 21 лютого 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийА. І. Грушицький Судді:С. О. Карпенко І. В. Литвиненко Є. В. Петров В. В. Пророк