Постанова

Іменем України

14 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 205/2102/19-ц

провадження № 61-872св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Ступак О. В. (суддя-доповідач),

суддів: Гулейкова І. Ю., Погрібного С. О., Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

заявник - ОСОБА_1,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на ухвалу Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 06 березня 2019 року у складі судді Шавула В. С. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Ткаченко І. Ю., Деркач Н. М., Куценко Т. Р.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст вимог заяви і рішень судів першої та апеляційної інстанцій

У березні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду із заявою в якій просив встановити факт постійного проживання на час відкриття спадщини за адресою: АДРЕСА_1, разом із матір'ю ОСОБА_2, померлою ІНФОРМАЦІЯ_1.

Свої вимоги заявник обґрунтовував тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 померла його мати ОСОБА_2. На момент її смерті він був зареєстрованим за іншою адресою, але фактично проживав із нею за адресою: АДРЕСА_1. Після смерті матері відкрилася спадщина. 22 липня 2016 року він звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. Проте постановою від 29 липня 2016 року йому відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, оскільки на день смерті ОСОБА_2 його зареєстрованим місцем проживання є: АДРЕСА_2. У зв'язку з викладеним він змушений звернутися до суду із заявою про встановлення факту проживання разом із матір'ю на день її смерті.

Ухвалою Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 06 березня 2019 року відмовлено у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1.

Відмовляючи у відкритті провадження, суд першої інстанції виходив із того, що звертаючись до суду із заявою про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем, заявник претендує на спадщину, що відкрилась після смерті ОСОБА_2, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1. Тобто, в цьому випадку вбачається спір про право, який має розглядатися в позовному провадженні за участю усіх заінтересованих осіб (позивач, відповідач, третя особа).

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 04 листопада 2019 року ухвалу суду першої інстанції залишено без змін.

Залишаючи без змін ухвалу суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції виходив із того, що відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 "Про судову практику у справах про спадкування" у разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутись до суду за правилами позовного провадження. В матеріалах справи є ксерокопія постанови державного нотаріуса Першої павлоградської державної нотаріальної контори про відмову ОСОБА_1 у вчиненні нотаріальних дій, а саме видачі на його ім'я Свідоцтва про право на спадщину після смерті його матері ОСОБА_2, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1. Тобто з матеріалів справи вбачається спір про право, який має розглядатися в позовному провадженні за участю усіх заінтересованих осіб.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги

У січні 2021 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 06 березня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 листопада 2019 року, в якій просить скасувати зазначені судові рішення та направити справу на продовження розгляду до суду першої інстанції, обґрунтовуючи свої вимоги порушенням судами норм процесуального права та неправильним застосуванням норм матеріального права. Вказує на те, що суди не врахували відсутність спору про право, оскільки відсутні інші спадкоємці, які б могли прийняти спадщину та/або претендували на її прийняття. Матеріали справи містять належні докази, які підтверджують та обґрунтовують заяву про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, відсутність інших спадкоємців, які б заявляли чи могли б заявити про своє право на спадщину.

Позиція Верховного Суду

Статтею 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною 1 статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням частиною 1 статті 402 ЦПК України.

За змістом статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статті 412 ЦПК України межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню. Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, в межах, які стали підставами для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню з направленням справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Обставини встановлені судами

ОСОБА_1 звернувся до суду в порядку окремого провадження із заявою про встановлення факту, що має юридичне значення, а саме його матір'ю - ОСОБА_2, померлою ІНФОРМАЦІЯ_1, за адресою: АДРЕСА_1,

Після смерті ОСОБА_2 відкрилась спадщина на належне їй на праві власності майно.

22 липня 2016 року він звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. Проте постановою від 29 липня 2016 року йому відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, оскільки на день смерті ОСОБА_2 його зареєстрованим місцем проживання є: АДРЕСА_2.

Суд першої інстанції, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, відмовляючи у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1, виходив із того, що в постанові Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року № 7 "Про судову практику у справах про спадкування" зазначається, що у разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутись до суду за правилами позовного провадження. Оскільки нотаріус відмовив ОСОБА_1 у видачі свідоцтво про право на спадщину після смерті ОСОБА_2, то вбачається спір про право, який має розглядатися в позовному провадженні за участю усіх заінтересованих осіб.

Верховний Суд не може погодитися з такими висновками судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Нормативно-правове обґрунтування

Згідно зі статтею 293 ЦПК Україниокреме провадження - це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності або відсутності юридичних фактів, що мають значення для охорони прав, свобод та інтересів особи або створення умов здійснення нею особистих немайнових чи майнових прав або підтвердження наявності чи відсутності неоспорюваних прав.

Суд розглядає в порядку окремого провадження справи, зокрема, про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

У частині 4 статті 315 ЦПК Українипередбачено, що суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо з заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, а якщо спір про право буде виявлений під час розгляду справи, - залишає заяву без розгляду.

Суд розглядає в порядку окремого провадження справи про встановлення фактів, якщо, зокрема, згідно з законом такі факти породжують юридичні наслідки, тобто від них залежить виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав громадян, встановлення факту не пов'язується з наступним вирішенням спору про право.

Справи про спадкування розглядаються судами за правилами позовного провадження, якщо особа звертається до суду з вимогою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, які можуть вплинути на спадкові права й обов'язки інших осіб та (або) за наявності інших спадкоємців і спору між ними.

Якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися в суд із заявою про встановлення цих фактів, яка, у разі відсутності спору, розглядається за правилами окремого провадження. Зокрема, у такому порядку суди повинні розглядати заяви про встановлення родинних відносин із спадкодавцем, проживання з ним однією сім'єю, постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, прийняття спадщини, яка відкрилася до 01 січня 2004 року тощо.

Якщо постійне проживання особи зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не підтверджено відповідними документами, у зв'язку із чим нотаріус відмовив особі в оформленні спадщини, спадкоємець має право звернутися в суд із заявою про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини. У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження.

Відповідно до частини 3 статті 1268 ЦК Україниспадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого частини 3 статті 1268 ЦК України, він не заявив про відмову від неї.

Отже, для підтвердження прийняття спадщини має значення встановлення факту постійного проживання спадкоємця за законом чи заповітом із спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Згідно з частиною 1 статті 1296 ЦК Україниспадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину.

Разом з тим, незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини (частина 5 статті 1268 ЦК України).

Частиною 1 статті 1297 ЦК Українипередбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, у складі якої є нерухоме майно, зобов'язаний звернутися до нотаріуса за видачею йому свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.

Проте відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину (частина 3 статті 1296 ЦК України).

Таким чином, спадкові права є майновим об'єктом цивільного права, оскільки вони надають спадкоємцям можливість успадкувати майно (прийняти спадщину), але право розпорядження нею виникає після оформлення успадкованого права власності у встановленому законом порядку.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відмовляючи у відкритті провадження у справі за заявою ОСОБА_1 з підстав того, що із заяви про встановлення факту, що має юридичне значення, вбачається спір про право, суди зазначеного до уваги не взяли, тому їхні висновки є помилковим.

Суди не зазначили, хто є спадкоємцем у порядку, передбаченому спадковим правом (норми ЦК України), який би оспорював право ОСОБА_1 на прийняття спадщини, тобто не встановили між ким існує спір, оскільки існування спору про право повинно реальним, а не гіпотетичним.

Аналогічний висновок сформульовано у постанові Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 336/709/18-ц (провадження № 61-39374св18).

Відмова нотаріуса у видачі ОСОБА_1 свідоцтва про прийняття спадщини пов'язана виключно з тим, що ОСОБА_1 із наданих ним документів не підтверджується факт постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Отже, висновки судів про наявність спору про право, який має розглядатися у порядку позовного провадження є передчасним.

Апеляційний суду порушення вимог статей 367, 382 ЦПК України на викладене також уваги не звернув і залишив ухвалу суду першої інстанції без змін.

Відповідно висновок суду першої інстанції про відмову у відкритті провадження, є помилковим, а отже, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню, а справа - передачі для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Відповідно до частини 6 статті 411 ЦПК Українипідставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.

За наведених обставин рішення судів першої та апеляційної інстанції не можуть вважатись законними й обґрунтованими, тому відповідно до частини 6 статті 411 ЦПК Українивони підлягають скасуванню з передачею справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Ленінського районного суду м. Дніпропетровська від 06 березня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 04 листопада 2019 року скасувати, справу передати для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

С. О. Погрібний

Г. І. Усик

В. В. Яремко