Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 03.12.2019 року у справі №591/519/19

Постанова

Іменем України

18 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 591/519/19

провадження № 61-18146св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Воробйової І. А., Черняк Ю.

В.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

відповідач - Сумської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Зарічного районного суду м. Суми від 29 травня 2019 року у складі судді Грищенко О. В. та постанову Донецького апеляційного суду від 16 липня 2019 року у складі колегії суддів: Хвостика С.

Г., Левченко Т. А., Ткачук С. С.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У січні 2019 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2. Звернулися до суду з позовом до Сумської міської ради про визнання права власності на земельну ділянку.

Позовна заява мотивована тим, що їм відповідно до свідоцтва про право власності на праві спільної часткової власності належить нежитлове приміщення за адресою: АДРЕСА_1, по 1/2 частині кожному співвласнику.

Вказана будівля, загальною площею 2 341,7 кв. м, розташована на земельній ділянці загальною площею 0,1341 га та згідно з договором оренди та додаткової угоди до нього перебуває в них у користуванні (оренді).

Вважали, що на підставі статті 120 ЗК України до них перейшло право власності на цю земельну ділянку разом з правом на будівлі і споруди, які на ній розташовані.

Проте, відповідач не визнає їхнє право, відмовив їм у задоволенні заяви про безоплатну передачу у власність земельної ділянки та роз'яснив їм право звернення до суду.

Ураховуючи наведене, уточнивши позовні вимоги, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 просили суд визнати за ними право власності на земельну ділянку, загальною площею 0,1341 га за адресою: АДРЕСА_1, по 1/2 частині за кожним співвласником.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Зарічного районного суду м. Суми від 29 травня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що право власності на спірну земельну ділянку належить територіальній громаді м. Суми, оскільки є комунальною власністю. Позивачами не надано жодних доказів на підтвердження того, що вказана земельна ділянка належала попередньому власнику придбаних ними нежитлових приміщень на праві власності. Натомість, в судовому засіданні встановлено, і це не заперечували самі позивачі, що попередній власник нежитлового приміщення лише користувався вказаною земельною ділянкою і ніколи не був її власником.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Донецького апеляційного суду від 16 липня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено частково.

Рішення Зарічного районного суду м. Суми від 29 травня 2019 року скасовано та ухвалено нове, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відмовлено.

Судове рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що висновки суду першої інстанції по суті спору є обґрунтованими та правильними, проте районний суд порушив норми процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування, а саме розглянули у спрощеному позовному провадженні справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у жовтні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_2, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не врахували принцип цілісності нерухомого майна з земельною ділянкою. Вважає, що придбавши нерухоме майно, він та ОСОБА_1 стали й власниками земельної ділянки.

Посилається, що судові рішення є необґрунтованими, оскільки суди не відповіли на всі аргументи позовної заяви та апеляційної скарги.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У січні 2020 року Сумська міська рада подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказує на те, що її доводи є безпідставними, оскільки до позивачів, при купівлі нерухомого майна, перейшло право користування земельною ділянкою, підстави для набуття ними права власності на земельну ділянку, на які вони посилаються у позові, не передбачені законом, тому просить залишити касаційну скаргу без задоволення.

У січні 2020 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому підтримує доводи заявника, просить її задовольнити, оскаржувані судові рішення скасувати, а справу передати на новий розгляд.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Згідно із частиною 2 статті 389 ЦПК України (тут і далі у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин 1 та 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із частиною 1 статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Постанову суду апеляційної інстанції прийнято з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

У частині 1 статті 377 ЦК України визначено, що до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Відповідно до частин 1 , 2 статті 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об'єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення.

Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об'єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін (частина 1 статті 12 ЦПК України).

Відповідно до положень частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК Україникожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України.

Частиною 6 статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно із частиною 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина 1 статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина 1 статті 80 ЦПК України).

У частині 1 статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відмовляючи у задоволенні позову, як суд першої інстанції, так і апеляційний суд правильно виходили з того, що до позивачів, як до нових власників нежитлового приміщення за адресою: АДРЕСА_1, перейшло право на спірну земельну ділянку на умовах, на яких вона належала попередньому власнику вказаного нежилого приміщення, тобто на умовах користування, тому й вимоги про визнання права власності на земельну ділянку, з посиланням на цілісність нерухомого майна з землею, є необґрунтованими.

Суд апеляційної інстанції правильно вказав, що позивачі не надали належних та допустимих доказів на підтвердження своїх доводів про те, що попередньому власнику вказаного нежитлового приміщення, до його відчуження, тобто до 10 листопада 2014 року, спірна земельна ділянка належала на праві власності, що було їх процесуальним обов'язком відповідно до статей 12, 81 ЦПК України.

Зокрема, судами було враховано, що з огляду на витяг із Державного земельного кадастру від 09 серпня 2018 року, державна реєстрація земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 під розміщеним офісним приміщенням та культурно-спортивним комплексом з кадастровим номером 5910136300:01:003:0046, загальною площею 0,1341 га, яка перебуває у комунальній власності та має цільове призначення: для будівництва та обслуговування інших будівель громадської забудови, відбулася 28 травня 2015 року (а. с. 20).

Суд апеляційної інстанції також правильно вказав, що вирішення питання про передачу у власність чи надання у користування земельних ділянок із земель комунальної власності є дискреційним повноваженням органу місцевого самоврядування відповідно до вимог статей 12, 116, 118 ЗК України, тому Сумська міська рада, діючи в межах своїх повноважень, передала спірну земельну ділянку комунальної власності для будівництва та обслуговування будівель громадської забудови у користування позивачам, що підтверджується договором оренди землі від 13 квітня 2016 року, який є чинним.

Європейський суд з прав людини також вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення у справі "Проніна проти України" від 18 липня 2006 року).

Колегія суддів відхиляє посилання касаційної скарги на те, що суди попередніх інстанцій не забезпечили належного дослідження обставин справи та не відповіли на всі аргументи позовної заяви та апеляційної скарги, тому їх судові рішення не можна вважати обґрунтованими, оскільки вважає, що суд апеляційної інстанції встановив обставини справи у достатньому обсязі для ухвалення правильного по суті, законного та обґрунтованого судового рішення.

Отже, доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Наведені у касаційній скарзі заявника доводи були предметом дослідження в апеляційному суді з наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах закону, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

При цьому, колегією суддів враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Руїз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain, серія A, № 303-A, §§ 29-30)). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Отже, висновки судів попередніх інстанцій по суті спору є правильними та законними.

При цьому, суд апеляційної інстанції правильно скасував рішення районного суду, погодившись з його висновками, та ухвалив нове судове рішення про відмову у задоволенні позову, оскільки районний суд порушив норми процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування, а саме розглянули у спрощеному позовному провадженні справу, що підлягала розгляду за правилами загального позовного провадження.

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, на законність та обґрунтованість його судового рішення не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення апеляційного суду без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Донецького апеляційного суду від 16 липня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Р. А. Лідовець

І. А. Воробйова

Ю. В. Черняк