Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 жовтня 2018 року

м. Київ

справа № 2-332/11

провадження № 61-6532св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - судді Стрільчука В. А.,

суддів: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Кузнєцова В.О., СтупакО.В., Усика Г.І.

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідачі: ОСОБА_5, Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк», Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект»,

треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_6, служба у справах дітей Черкаської міської ради, приватний нотаріус Черкаського міського нотаріального округу Велікова Наталія Анатоліївна,

розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», подану його представником Харинською Дарєю Сергіївною, на рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 21 січня 2016 року, ухвалене у складі судді Марцішевської О. М., та ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 10 березня 2016 року, постановлену колегією у складі суддів: Корнієнко Н. В., Пономаренка В. В., Ювшина В. І.,

ВСТАНОВИВ:

У квітні 2010 року ОСОБА_4 звернувся із позовом до ОСОБА_5, Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк»), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: ОСОБА_6, служба у справах дітей Черкаської міської ради, приватний нотаріус Черкаського міського нотаріального округу Велікова Н.А., про визнання правочину недійсним та визнання права власності.

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що відповідно до договору дарування від 31 липня 2003 року ОСОБА_5 подарував йому 1/2 частку квартири АДРЕСА_1.

Будучи малолітнім на час укладення договору, він не міг самостійно здійснювати свої права, а його батьки не здійснили державну реєстрацію даного правочину.

Вказує, що, незважаючи на договір дарування, 11 жовтня 2006 року його батько ОСОБА_5 уклав з Акціонерним комерційним інноваційним банком «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк») договір іпотеки, за яким передав квартиру в іпотеку банку.

Вважає, що договір укладений з порушенням законодавства та його права власності на 1/2 частку квартири.

За таких обставин просив визнати недійсним договір іпотеки № 25283, укладений 11 жовтня 2006 року між ОСОБА_5 та АКІБ «УкрСиббанк», предметом якого є квартира АДРЕСА_1; визнати за ним право власності на 1/2 частку цієї квартири.

Ухвалою Соснівського районного суду м. Черкаси від 23 грудня 2015 року залучено до участі у справі співвідповідача - Товариство з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі - ТОВ «Кей-Колект»).

Справа розглядалась судами неодноразово.

Останнім рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 21 січня 2016 року позов ОСОБА_4 задоволено частково.

Визнано недійсним договір іпотеки від 11 жовтня 2006 року № 25283, укладений між ОСОБА_5 та АКІБ «УкрСиббанк», посвідчений приватним нотаріусом Черкаського міського нотаріального округу Веліковою Н.А.

У іншій частині позову відмовлено.

Суд мотивував своє рішення тим, що договір іпотеки підлягає визнанню недійсним з підстав недотриманням вимог статей 5, 6 Закону України «Про іпотеку», оскільки належна ОСОБА_5 частка квартири не виділена в натурі та державна реєстрація права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості не здійснювалась.

Відмовляючи в задоволенні позову в частині визнання за позивачем права власності на 1/2 частку квартири, суд виходив з того, що таке право власності у позивача виникло на підставі нотаріально посвідченого договору дарування від 31 липня 2003 року, який є дійсним, тому відсутні підстави для повторного визнання такого права.

Ухвалою апеляційного суду Черкаської області від 10 березня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін з посиланням на його обґрунтованість та законність.

У вересні 2016 року представник ТОВ «Кей-Колект» Харинська Д.С. подала касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення суду першої інстанції та ухвалу апеляційного суду і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що на момент укладення договору іпотеки єдиним власником вказаної квартири був ОСОБА_5, оскільки за ним відповідно до вимог статті 182 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) було зареєстровано право власності. На виконання вимог договору ОСОБА_5 у присутності нотаріуса засвідчив, що предмет іпотеки до часу укладення договору жодним способом не відчужений.

Зазначила, що ОСОБА_5 під час укладення спірного договору приховав факт дарування 1/2 частки квартири ОСОБА_4, тобто діяв недобросовісно, не повідомив нотаріуса і сторону правочину про відомі йому права третіх осіб на предмет іпотеки.

Судами попередніх інстанцій, на її думку, не враховано правову позицію Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року у справі № 6-384цс15, відповідно до якої неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбаченні законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 вересня 2016 року відкрито касаційне провадження у справі.

У листопаді 2016 року ОСОБА_4 подав до суду заперечення на касаційну скаргу і вказав, що при укладенні договору іпотеки від 11 жовтня 2006 року ОСОБА_5 не міг підтвердити право власності на предмет іпотеки, оскільки після посвідчення договору дарування оригінал правовстановлюючого документу залишився у нотаріуса. Державна реєстрація права власності спірну квартиру за ОСОБА_5 здійснена 18 жовтня 2006 року на підставі дубліката свідоцтва про право на спадщину від 13 жовтня 2006 року, тому доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_5 був одноособовим власником квартири під час укладення договору іпотеки є безпідставними.

Також зазначив, що правова позиція Верховного Суду України, про яку в касаційній скарзі вказує заявник, не підлягає застосуванню до правовідносин, що склались між сторонами, оскільки в ній зроблено висновок відносно визнання договору іпотеки за позовами батьків, що зробили неправдиве повідомлення про відсутність прав дитини на іпотечне майно, а у даному випадку позов пред'явлено власником частки майна, що передано в іпотеку без його відома.

Просив відмовити у задоволенні касаційної скарги, а рішення судів попередніх інстанцій залишити без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 1 березня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до пункту шостого розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про судоустрій і статус суддів» Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ діяв в межах повноважень, визначених процесуальним законом, до початку роботи Верховного Суду та до набрання чинності відповідним процесуальним законодавством, що регулює порядок розгляду справ Верховним Судом.

15 грудня 2017 року набрав чинності Закон України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», за якими судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд (стаття 388 ЦПК України).

Відповідно до підпункту четвертого пункту першого розділу XIIІ «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Вивчивши матеріали цивільної справи та перевіривши доводи касаційної скарги, суд дійшов таких висновків.

Відповідно до статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Судами встановлено, що на підставі свідоцтва про право власності на житло, виданого 16 грудня 1993 року органом приватизації Соснівського районного виконавчого комітету міста Черкаси, ОСОБА_5 та ОСОБА_9 в рівних частках належала квартира АДРЕСА_1.

З свідоцтва про право на спадщину за законом від 10 серпня 2000 року, виданого Третьою черкаською державною нотаріальною конторою суди встановили, що ОСОБА_5 набув у власність 1/2 частку вказаної квартири в порядку спадкування.

Відповідно до договору дарування від 31 липня 2003 року, посвідченого державним нотаріусом Третьої черкаської державної нотаріальної контори Циндою Л.М., ОСОБА_5 подарував ОСОБА_4, від імені якого як законний представник діяла ОСОБА_6, 1/2 частку вказаної квартири.

Також судами встановлено, що 11 жовтня 2006 року між АКІБ «УкрСиббанк», правонаступником якого є ПАТ «УкрСиббанк», та ОСОБА_5 укладено договір іпотеки, предметом якого є квартира АДРЕСА_1. 11 червня 2012 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «Кей-Колект» укладено договір факторингу № 4, згідно з умовами якого останнє набуло всіх прав і обов'язків кредитора за спірним договором іпотеки.

Судом першої інстанції встановлено, що право власності на 1/2 частку квартири АДРЕСА_1 на час укладення договору іпотеки від 11 жовтня 2006 року належало неповнолітньому ОСОБА_4 на підставі договору дарування від 31 липня 2003 року, однак при розпорядженні належною неповнолітньому ОСОБА_4 1/2 часткою квартири шляхом передачі в іпотеку ОСОБА_5, всупереч вимогам статті 177 Сімейного кодексу України, не отримав дозволу органу опіки і піклування при укладанні оспорюваного договору іпотеки та приховав факт дарування 1/2 частки ОСОБА_4, діючи в супереч інтересів неповнолітнього сина.

З рішення виконавчого комітету Соснівської районної ради міста Черкаси від 27 вересня 2006 року апеляційний суд встановив, що ОСОБА_5 і ОСОБА_6 надано згоду на передачу в іпотеку квартири АДРЕСА_1, якою користується малолітній ОСОБА_4

Відповідно частини першої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.

Згідно зі статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання стороною в момент його вчинення вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою, шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до вимог статті 5 Закону України «Про іпотеку» майно, що є у спільній власності, може бути передане в іпотеку лише за нотаріально засвідченою згодою усіх співвласників. Співвласник нерухомого майна має право передати в іпотеку свою частку в спільному майні без згоди інших співвласників за умови виділення її в натурі та реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості.

Статтею 578 ЦК України визначено, що майно, яке є у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою усіх співвласників.

Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена (частина друга статті 369 ЦК України).

Встановивши, що ОСОБА_4 в порушення вимог статті 6 Закону України «Про іпотеку» не надавав нотаріально засвідченої згоди на передачу вказаної квартири в іпотеку, суди дійшли правильного висновку про наявність підстав для визнання спірного договору іпотеки недійсним.

Доводи касаційної скарги про те, що на момент укладення іпотечного договору у ОСОБА_4 не виникло право власності на 1/2 частку спірної квартири у зв'язку з відсутністю його державної реєстрації, спростовуються висновками судів попередніх інстанцій, якими визначено, що відповідно Цивільного кодексу Української РСР в редакції Кодексу, чинного на момент укладення договору дарування, виникнення права власності на набуте за правочином майно не пов'язувалось із державною реєстрацією такого права, а за змістом статті 243 вказаного Кодексу договір дарування вважався укладеним з моменту передачі майна обдарованому.

Посилання заявника на обов'язковість застосування правового висновку Верховного Суду України від 30 вересня 2015 року у справі № 6-384цс15 є безпідставним. Відповідно до вказаного правового висновку власник майна, який є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій. Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої або малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїми правами законних представників дитини, а може спричинити інші наслідки, передбачені законодавством, які застосовуються органами опіки та піклування.

У даному випадку позов про визнання недійсним іпотечного договору пред'явлений ОСОБА_4, який є власником частки іпотечного майна, тому зазначений правовий висновок Верховного Суду України не стосується спірних правовідносин і не підлягає застосуванню судами під час вирішення цього спору.

Наведені в касаційній скарзі доводи не спростовують висновків судів попередніх інстанцій по суті вирішення спору та не дають підстав вважати, що судами порушено норми матеріального та процесуального права.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанції, оскільки суди, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, ухвалили судові рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, що, відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України, є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а рішень судів попередніх інстанцій без змін.

Оскільки суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Ухвалою суду касаційної інстанції від 14 вересня 2016 року зупинено виконання рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 21 січня 2016 року та ухвали апеляційного суду Черкаської області від 10 березня 2016 року до закінчення їх перегляду в касаційному порядку.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання.

Керуючись статтями 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект», подану його представником ХаринськоюДарєю Сергіївною, залишити без задоволення.

Рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 21 січня 2016 року та ухвалу апеляційного суду Черкаської області від 10 березня 2016 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Соснівського районного суду м. Черкаси від 21 січня 2016 року та ухвали апеляційного суду Черкаської області від 10 березня 2016 року.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. А. Стрільчук

Судді: С. О. Карпенко

В. О. Кузнєцов

О.В. Ступак

Г.І. Усик