Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 18.02.2018 року у справі №2-148/2012

Постанова

Іменем України

16 травня 2018 року

м. Київ

справа № 2-148/2012

провадження № 61-5014св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Олійник А. С., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк»,

відповідач - ОСОБА_1,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» на рішення Вишгородського районного суду Київської області від 16 січня 2012 року у складі судді Войнаренко Л. Ф. та рішення Апеляційного суду Київської області від 21 травня 2012 року у складі колегії суддів: Сержанюка А. С., Верланова С. М., Білоконь О. В.,

ВСТАНОВИВ:

У вересні 2011 року Публічне акціонерне товариство «Універсал Банк» (далі - ПАТ «Універсал Банк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки. Свої вимоги позивач мотивував тим, що ПАТ «Універсал Банк» є правонаступником усіх прав та обов'язків Відкритого акціонерного товариства «Банк Універсальний». Відповідно до умов кредитного договору від 11 жовтня 2007 року № 002-2914/756-0261 ОСОБА_1 отримала в банку кредит у сумі 370 тис. швейцарських франків строком до 10 жовтня 2037 року під 10,45 % річних. В забезпечення виконання зобов'язань за кредитним договором між позичальником та банком 11 жовтня 2007 року було укладено договір іпотеки житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами загальною площею 121,90 кв.м та земельної ділянки, кадастровий номер НОМЕР_1, загальною площею 0,0724 га, що знаходяться за адресою: АДРЕСА_1, які належать іпотекодавцю на підставі договорів купівлі-продажу житлового будинку від 11 жовтня 2007 року, зареєстрованого в реєстрі за № 4755050, та земельної ділянки від 11 жовтня 2007 року, зареєстрованого в реєстрі за № 4755106. Банк виконав всі свої зобов'язання у повному обсязі. На порушення умов кредитного договору ОСОБА_1 не виконала належним чином взяті на себе зобов'язання, з березня 2009 року припинила погашення кредитної заборгованості. Станом на 30 березня 2009 року нею прострочено виконання зобов'язань щодо повернення коштів за кредитним договором у сумі 412 176,71 швейцарських франків, з яких 365 888,88 швейцарських франків - основна сума заборгованості, 45 123,42 швейцарських франків - сума заборгованості за відсотками, 1 164,41 швейцарських франків - заборгованість за підвищеними відсотками. Посилаючись на викладені обставини, ПАТ «Універсал Банк» просило в порядку статті 37 Закону України «Про іпотеку» та пункту 5.1 укладеного договору іпотеки звернути стягнення на предмет іпотеки, визнавши за банком право власності на житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами та земельну ділянку за ціною 436 831 грн.

Заочним рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 16 січня 2012 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спірний житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами, який є предметом іпотеки, на час укладання договору іпотеки не належав іпотекодавцю ОСОБА_1, оскільки нею не було зареєстровано право власності на нього у Вишгородському бюро технічної інвентаризації (далі - Вишгородське БТІ). Також позивачем не надано доказів того, що земельна ділянка, яка є предметом іпотеки, належить на праві власності ОСОБА_1

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 21 травня 2012 року заочне рішення суду першої інстанції в частині відмови у позові про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на житловий будинок з надвірними будівлями і спорудами та стягнення судових витрат скасовано і ухвалено в цій частині нове рішення, яким позов задоволено. В порядку звернення стягнення на предмет іпотеки визнано за ПАТ «Універсал Банк» право власності на житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами загальною площею 121,90 кв. м, житловою площею 76,40 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, за ціною 366 997 грн. Вирішено питання про розподіл судових витрат. В іншій частині рішення суду залишено без змін.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що факт не здійснення ОСОБА_1 реєстрації у Вишгородському БТІ права власності на спірний житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами, яке вона набула на підставі договору купівлі-продажу від 11 жовтня 2007 року, не змінює її статус як власника цього нерухомого майна, оскільки реєстрація права власності у Вишгородському БТІ, на відміну від державної реєстрації договору в Державному реєстрі правочинів, не має правовстановлюючого значення. Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції про відмову в задоволенні позовних вимог щодо земельної ділянки, яка є предметом іпотеки, оскільки відсутній державний акт про право власності на землю, виданий ОСОБА_2

У вересні 2016 року ПАТ «Універсал Банк» подало до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просило скасувати рішення Вишгородського районного суду Київської області від 16 січня 2012 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 21 травня 2012 року, і ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги банку задовольнити повністю.

Касаційна скарга ПАТ «Універсал Банк» обґрунтована тим, що відсутність у ОСОБА_1 державного акта, що посвідчує право власності на спірну земельну ділянку, не є підставою для відмови у зверненні стягнення на предмет іпотеки, оскільки перехід права власності на будинок відбувається одночасно з переходом права власності на земельну ділянку, на якій він розташований. Така правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 11 лютого 2015 року у справі № 6-2цс15.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 листопада 2016 року поновлено ПАТ «Універсал Банк» строк на касаційне оскарження рішення Вишгородського районного суду Київської області від 16 січня 2012 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 21 травня 2012 року, відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Вишгородського районного суду Київської області.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справі від 16 березня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексуУкраїни в редакції Закону України від 3 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України) касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Статтею 388 ЦПК України визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

У січні 2018 року Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ цивільну справу № 2-148/2012 передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 лютого 2018 року касаційне провадження у цій справі було зупинено до закінчення перегляду в касаційному порядку Великою Палатою Верховного Суду справи № 760/14438/15-ц.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року поновлено касаційне провадження у цій справі.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до статті 213 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваних судових рішень (далі - ЦПК України 2004 року), рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають.

Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Договір є обов'язковим для виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно зі статтею 526 ЦК Українизобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.

Наслідки прострочення позичальником повернення позики визначено у статті 1050 ЦК України. Якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу (частина друга статті 1050 ЦК України).

Встановлено, що 11 жовтня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Банк Універсальний», правонаступником якого є ПАТ «Універсал Банк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір на суму 370 тис. швейцарських франків під 10,45 % річних на строк до 10 жовтня 2037 року.

Відповідно до статті 1 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

В забезпечення виконання зобов'язань за вказаним кредитним договором 11 жовтня 2007 року між ОСОБА_1 і банком було укладено договір іпотеки, за яким позичальник передала в іпотеку банку житловий будинок з надвірними будівлями та спорудами загальною площею 121,90 кв.м, житловою площею 76,40 кв.м та земельну ділянку кадастровий номер НОМЕР_1 площею 0,0724 га, які розташовані за адресою: АДРЕСА_1. Предмет іпотеки належить іпотекодавцю на підставі договору купівлі-продажу житлового будинку від 11 жовтня 2007 року, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Русанюком З. З., зареєстрованого в реєстрі за № 4755050, договору купівлі-продажу земельної ділянки від 11 жовтня 2007 року, посвідченого тим же приватним нотаріусом, зареєстрованого в реєстрі за № 4755106.

В порушення умов кредитного договору позичальник не виконала належним чином взяті на себе зобов'язання, з березня 2009 року припинила погашення кредитної заборгованості.

На 30 березня 2009 року розмір заборгованості за кредитним договором становив 412 176,71 швейцарських франків.

Відповідно до частини першої статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Частиною першою статті 392 ЦК України передбачено, що власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Згідно з пунктом 4.1 іпотечного договору звернення стягнення здійснюється іпотекодержателем у випадках та на підставі, передбачених законодавством України: у разі порушення будь-якого основного зобов'язання, що забезпечене іпотекою за цим договором, та/або будь-якого зобов'язання іпотекодавця за цим договором, та/або у разі ліквідації іпотекодавця та/або боржника (у разі, якщо іпотекодавець та/або боржник є юридичною особою), та/або в інших випадках відповідно до законодавства України.

В іпотечному договорі міститься відповідне застереження, що передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в разі порушення кредитних зобов'язань.

Зокрема, у пункті 5.1 іпотечного договору зазначено, що сторони погодили можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання. Позасудове врегулювання здійснюється відповідно до застереження про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в цьому договорі. Іпотекодержатель самостійно визначає один з наступних способів звернення стягнення на предмет іпотеки: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому Законом України «Про іпотеку».

Тобто сторони, підписавши іпотечний договір, обумовили всі його умови, у тому числі вирішили питання щодо позасудового врегулювання спору і не передбачили можливості звернення до суду іпотекодержателя з позовом про визнання за ним права власності на предмет іпотеки.

У статті 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.

У статті 12 Закону України «Про іпотеку» вказано, що в разі порушення іпотекодавцем обов'язків, установлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов'язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Стаття 33 цього Закону передбачає, що в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель має право задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, установлених статтею 12 цього Закону.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

Тобто законом чітко визначені способи звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання чи неналежного виконання забезпеченого іпотекою зобов'язання.

Згідно зі статтею 36 Закону України «Про іпотеку» сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем та іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки.

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати: передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання в порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу в порядку, встановленому статтею 38 цього Закону.

Отже, сторони в договорі чи відповідному застереженні можуть передбачити як передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в позасудовому порядку, так і надання іпотекодержателю права від свого імені продати предмет іпотеки як за рішенням суду, так і на підставі відповідного застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя чи застереження в іпотечному договорі на підставі договору купівлі-продажу.

При цьому необхідно врахувати, що стаття 37 Закону України «Про іпотеку» не містить можливості визнання права власності на предмет іпотеки за іпотекодержателем за рішенням суду.

Відповідно до частини першої цієї статті іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання.

Рішення про реєстрацію права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, що є предметом іпотеки, може бути оскаржене іпотекодавцем у суді.

Можна констатувати, що чинним законодавством передбачене право оспорити в суді державну реєстрацію права власності на предмет іпотеки за іпотекодавцем, набутого в позасудовому порядку.

Разом з тим згідно з частиною першою статті 38 згаданого Закону право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві може бути передбачено в рішенні суду або договорі про задоволення вимог іпотекодержателя (відповідному застереженні в іпотечному договорі).

Можливість реалізації іпотекодержателем права на звернення стягнення шляхом набуття права власності на предмет іпотеки передбачена у статті 3 Закону України від 07 липня 2004 року № 1953-ІV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», у якій визначено, що загальними засадами державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень(далі - державна реєстрація прав) є:

1) гарантування державою об'єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження;

2) обов'язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав;

3) публічність державної реєстрації прав;

4) внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом;

5) відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав.

Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Статтею 18 вказаного Закону передбачений порядок проведення державної реєстрації прав.

Перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав, та процедура державної реєстрації прав визначаються Кабінетом Міністрів України у Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Державні реєстратори зобов'язані надавати до відома заявників інформацію про перелік документів, необхідних для державної реєстрації прав.

Згідно з пунктами 6, 9, 12, 18, 19, 57 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127, державна реєстрація прав проводиться за заявою заявника шляхом звернення до суб'єкта державної реєстрації прав або нотаріуса, крім випадків, передбачених цим Порядком.

Разом із заявою подаються оригінали документів, необхідних для відповідної реєстрації, та документи, що підтверджують сплату адміністративного збору та/або внесення плати за надання інформації з Державного реєстру прав.

Розгляд заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, здійснюється державним реєстратором, який установлює черговість розгляду заяв, що зареєстровані в базі даних заяв на це саме майно, а також відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства та відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими речовими правами та їх обтяженнями.

За результатом розгляду заяви та документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор приймає рішення щодо державної реєстрації прав або щодо відмови в такій реєстрації.

Державний реєстратор за результатом прийнятого рішення щодо державної реєстрації прав відкриває та/або закриває розділи в Державному реєстрі прав, вносить до відкритого розділу або спеціального розділу Державного реєстру прав відповідні відомості про речові права та їх обтяження, про об'єкти та суб'єктів цих прав.

Для державної реєстрації права власності на підставі договору іпотеки, що містить застереження про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом набуття права власності на предмет іпотеки, також подаються:

1) копія письмової вимоги про усунення порушень, надісланої іпотекодержателем іпотекодавцеві та боржникові, якщо він є відмінним від іпотекодавця;

2) документ, що підтверджує наявність факту завершення 30-денного строку з моменту отримання іпотекодавцем та боржником, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмової вимоги іпотекодержателя в разі, коли більш тривалий строк не зазначений у відповідній письмовій вимозі;

3) заставна (якщо іпотечним договором передбачено її видачу).

Наявність зареєстрованої заборони відчуження майна, накладеної нотаріусом під час посвідчення договору іпотеки, на підставі якого набувається право власності на предмет іпотеки іпотекодержателем, а також зареєстрованих після державної реєстрації іпотеки інших речових прав, у тому числі іпотеки, на передане в іпотеку майно не є підставою для відмови в державній реєстрації права власності за іпотекодержателем.

Тобто для реалізації іпотекодержателем позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за загальним правилом необхідні тільки воля та вчинення дій з боку іпотекодержателя, якщо договором не передбачено іншого порядку.

Порядок реалізації предмета іпотеки за рішенням суду врегульовано статтею 39 Закону України «Про іпотеку», якою передбачено, що у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається, зокрема спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої статтею 38 цього Закону.

Передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки відповідно до статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» є способом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін без звернення до суду.

Застереження в договорі про задоволення вимог іпотекодержателя шляхом визнання права власності на предмет іпотеки - це виключно позасудовий спосіб урегулювання спору, який сторони встановлюють самостійно у договорі.

Позивач не позбавлений відповідно до статей 38, 39 ЦК України можливості звернутися до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки в інший спосіб, ніж визнання права власності на нього.

Вказані правові позиції викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 760/14438/15-ц.

Однак ні суд першої інстанції, ні апеляційний суд не звернули на це уваги та не врахували, що передача іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є способом позасудового врегулювання. З урахуванням вимог статей 328, 335, 392 ЦК України у контексті статей 36, 37 Закону України «Про іпотеку» суди не наділені повноваженнями звертати стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього за іпотекодержателем.

Судами не застосовано вищенаведені норми матеріального права, які регулюють спірні правовідносини, що призвело до неправильного вирішення справи.

З огляду на викладене, всі доводи касаційної скарги ПАТ «Універсал Банк», які ґрунтуються на тому, що перехід права власності на будинок відбувається одночасно з переходом права власності на земельну ділянку, на якій він розташований, не мають правового значення для правильного вирішення цієї справи.

Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позовних вимог.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» задовольнити частково.

Рішення Вишгородського районного суду Київської області від 16 січня 2012 року та рішення Апеляційного суду Київської області від 21 травня 2012 року скасувати і ухвалити нове рішення.

В задоволенні позову Публічного акціонерного товариства «Універсал Банк» до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки відмовити.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ. А. Стрільчук Судді:С. О. Карпенко В. О. Кузнєцов А. С. Олійник О. В. Ступак