Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 02.05.2019 року у справі №622/535/17

Постанова

Іменем України

09 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 622/535/17

провадження № 61-8230св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

провівши у порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Золочівського районного суду Харківської області від 20 грудня 2018 року у складі судді Чернової О. В. та постанову Харківського апеляційного суду від 21 березня 2019 року у складі колегії суддів:

Тичкової О. Ю., Котелевець А. В., Піддубного Р. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У травні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з окремими позовами, які ухвалою Золочівського районного суду Харківської області від 15 червня 2018 року були об'єднані в одне провадження, до ОСОБА_2 про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини та про усунення від права на спадкування, посилаючись на те, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько сторін - ОСОБА_3, після смерті якого залишилося спадкове майно. На відміну від свого брата (відповідача) та матері ОСОБА_4, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2, він не подав заяву про прийняття спадщини в установлений законом шестимісячний строк, оскільки не знав процедури спадкування та перебував у скрутному матеріальному становищі. Після смерті матері він, будучи спадкоємцем за заповітом, прийняв спадщину. Його брат також подав відповідну заяву. Вважає, що відповідач не має права на спадкування після смерті батьків, оскільки ухилявся від виконання свого обов'язку щодо їх утримання та не здійснював належний догляд за спадкодавцями, які через похилий вік потребували сторонньої допомоги. За життя батьків він весь час був з ними поруч, допомагав по господарству, придбавав продукти та ліки, а після їх смерті - займався церемонією поховання і встановленням пам'ятників. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: визначити йому додатковий тримісячний строк для подання заяви про прийняття спадщини, яка відкрилася ІНФОРМАЦІЯ_1 внаслідок смерті ОСОБА_3; усунути ОСОБА_2 від права на спадкування після смерті ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_1, та ОСОБА_4, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_2.

Рішенням Золочівського районного суду Харківської області від 20 грудня 2018 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що поважними є причини, пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на своєчасне подання заяви про прийняття спадщини, а позивач не надав належних та допустимих доказів існування поважних причин, які перешкодили йому подати таку заяву після смерті його батька ОСОБА_3 у визначений законом шестимісячний строк. Також ОСОБА_1 не надав належних, допустимих та безспірних доказів, що є його процесуальним обов'язком, про ухилення відповідача від надання батькам допомоги.

Не доведено й потреби спадкодавців у допомозі саме ОСОБА_2 за умови, коли допомога надавалася позивачем. Тому відсутні підстави для усунення відповідача від права на спадкування за законом за частиною 5 статті 1224 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України).

Постановою Харківського апеляційного суду від 21 березня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Золочівського районного суду Харківської області від 20 грудня 2018 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що висновки місцевого суду по суті вирішеного спору є правильними, підтверджуються наявними у справі доказами, яким суд дав належну правову оцінку. Доводи апеляційної скарги не спростовують цих висновків і не свідчать про порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

У квітні 2019 року ОСОБА_1 подавдо Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Золочівського районного суду Харківської області від 20 грудня 2018 року та постанову Харківського апеляційного суду від 21 березня 2019 рокуі ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що висновки судів попередніх інстанцій про недоведеність нимпозовних вимог є помилковими, оскільки наявні в матеріалах справи докази у своїй сукупності доводять протилежне. Відповідач ухилявся від надання допомоги батькам, не цікавився їх життям і здоров'ям, хоча знав про безпорадний стан спадкодавців. Суди дали неналежну оцінку показанням свідків, а також медичній документації, якою підтверджується безпорадний стан батьків сторін. Він пропустив строк для прийняття спадщини після смерті батька з поважних причин.

У травні 2019 року ОСОБА_2 подав відзив на касаційну скаргу, в якому просив залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені у скарзі доводи були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який перевірив їх та спростував відповідними висновками.

У червні 2019 року ОСОБА_1 подав заперечення на відзив на касаційну скаргу, посилаючись на те, що наведені у відзиві доводи є безпідставними та не заслуговують на увагу.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Золочівського районного суду Харківської області.

24 червня 2019 року справа № 622/535/17 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною 3 статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини 2 статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною 1 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Згідно зі статтями 1216, 1218 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права і обов'язки, що належали спадкодавцю на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Статтями 1217, 1223 ЦК України передбачено, що спадкування здійснюється за заповітом або за законом. Право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у Статтями 1217, 1223 ЦК України (спадкоємці за законом першої-п'ятої черг). Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Згідно зі статтями 1233, 1234, 1235 ЦК України заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті. Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Право на заповіт здійснюється особисто. Вчинення заповіту через представника не допускається. Заповідач може призначити своїми спадкоємцями одну або кілька фізичних осіб, незалежно від наявності у нього з цими особами сімейних, родинних відносин, а також інших учасників цивільних відносин.

Відповідно до статті 1261 ЦК України у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.

Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина 1 статті 1270 ЦК України).

Відповідно до частини 1 та 2 статті 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою.

Згідно з частинами 1 -3 статті 1268 ЦК України спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її. Не допускається прийняття спадщини з умовою чи із застереженням. Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого частинами 1 -3 статті 1268 ЦК України, він не заявив про відмову від неї.

Судами встановлено, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер батько сторін - ОСОБА_3. Причина смерті: хронічна серцево-судинна недостатність. За життя він не склав заповіту.

Спадкоємцями першої черги майна померлого ОСОБА_3, які прийняли спадщину в установленому законом порядку, є його дружина ОСОБА_4 та син ОСОБА_2. Інший син спадкодавця - ОСОБА_1 не прийняв спадщини.

20 червня 2012 року ОСОБА_5 заповіла все своє майно, де б воно не було та з чого воно б не складалося, в тому числі житловий будинок по АДРЕСА_1, і взагалі все те, що належатиме їй на день смерті і на що за законом вона буде мати право, своєму сину ОСОБА_1. Заповіт посвідчений секретарем Олександрівської сільської ради Золочівського району Харківської області Ковтун Н. Л. та зареєстрований в реєстрі за № 20.

Згідно з довідкою Управління праці і соціального захисту населення Золочівської районної державної адміністрації Харківської області від 18 травня 2017 року № 885 в період з 08 червня по 14 жовтня 2015 року ОСОБА_1 отримував допомогу по догляду за ОСОБА_4

1 ІНФОРМАЦІЯ_2 мати сторін - ОСОБА_4 померла, що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1, виданим 16 листопада 2016 року Виконавчим комітетом Олександрівської сільської ради Золочівського району Харківської області.

Спадкоємцями майна померлої ОСОБА_4, які прийняли спадщину в установленому законом порядку, є її діти - ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Звертаючись до суду з позовами, ОСОБА_1 просив визначити йому додатковий тримісячний строк для подання заяви про прийняття спадщини після померлого ОСОБА_3, а також усунути ОСОБА_2 від права на спадкування після смерті батьків.

Відповідно до частини 1 статті 1269 ЦК України спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування заяву про прийняття спадщини.

Згідно зі статтею 1272 ЦК України, якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1272 ЦК України, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її. За письмовою згодою спадкоємців, які прийняли спадщину, спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, може подати заяву про прийняття спадщини нотаріусу або в сільських населених пунктах - уповноваженій на це посадовій особі відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. За позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

Правила частини 3 статті 1272 ЦК України про надання додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої зави; 2) ці обставини визнані судом поважними.

З урахуванням наведеного, якщо спадкоємець пропустив шестимісячний строк для подання заяви про прийняття спадщини з поважних причин, закон гарантує йому право на звернення до суду з позовом про визначення додаткового строку на подання такої заяви.

Вирішуючи питання визначення особі додаткового строку, суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини. При цьому необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Поважними причинами пропуску строку визнаються, зокрема: 1) тривала хвороба спадкоємців; 2) велика відстань між місцем постійного проживання спадкоємців і місцем знаходження спадкового майна; 3) складні умови праці, які пов'язані, зокрема з тривалими відрядженнями, в тому числі закордонними; 4) перебування спадкоємців на строковій службі у складі Збройних Сил України; 5) необізнаність спадкоємців про наявність заповіту тощо.

Згідно з частиною 5 статті 1224 ЦК України за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо судом буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Позбавлення особи права спадкувати - це захід, що має застосовуватися лише у крайньому випадку з урахуванням, передусім, характеру поведінки відповідача.

Під безпорадним станом слід розуміти безпомічність особи, неспроможність її своїми силами через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво фізично та матеріально самостійно забезпечити умови свого життя, у зв'язку з чим ця особа потребує стороннього догляду, допомоги та піклування.

Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребував допомоги, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, спрямованих на уникнення від обов'язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення, пов'язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов'язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій.

Крім того, підлягає з'ясуванню судом питання, чи потребував спадкодавець допомоги від спадкоємця за умови отримання її від інших осіб, чи мав спадкоємець матеріальну та фізичну змогу надавати таку допомогу.

При цьому відповідно до частини 5 статті 1224 ЦК України має значення сукупність обставин: ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання; перебування спадкодавця в безпорадному стані; потреба спадкодавця в допомозі саме цієї особи. Лише при одночасному настанні наведених обставин і доведеності зазначених фактів в їх сукупності спадкоємець може бути усунений від спадкування.

Судами також встановлено, що через хвороби і похилий вік ОСОБА_3 та ОСОБА_4 перед смертю потребували сторонньої допомоги.

Разом з тим допитані в суді першої інстанції свідки підтвердили, що за життя спадкодавці були забезпечені належним піклуванням, оскільки їх доглядав ОСОБА_1. Матеріали справи не містять і позивачем не надано належних та допустимих доказів ухилення ОСОБА_2 від обов'язку забезпечити підтримку батькам і що спадкодавці потребували чи просили будь-якої допомоги саме від відповідача за умови отримання її від позивача.

Вирішуючи питання визначення ОСОБА_1 додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини після смерті батька, суди виходили з того, що посилання позивача на юридичну необізнаність щодо процедури прийняття спадщини, скрутне матеріальне становище та введення його в оману відповідачем відносно відсутності в останнього претензій на спадкове майно, не є поважними причинами, які могли б перешкодити спадкоємцю подати таку заяву у визначений законом шестимісячний строк.

Відповідно до частин 1 , 2 статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами 1 -4 статті 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом.

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частинами 1 -4 статті 12 ЦПК України. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 76 ЦПК України).

Відповідно до частин 1 , 6 , 7 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частин 1 , 6 , 7 статті 81 ЦПК України. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов'язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених частин 1 , 6 , 7 статті 81 ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій обґрунтовано виходили з того, що поважними є причини, пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на своєчасне подання заяви про прийняття спадщини, а позивач не довів існування поважних причин, які перешкодили йому подати таку заяву після смерті його батька ОСОБА_3 у визначений законом шестимісячний строк. Крім того, оскільки позивачем не надано належних, допустимих та безспірних доказів на підтвердження одночасного настання всіх передбачених частиною 5 статті 1224 ЦК України обставин, то відсутні й підстави для застосування такого крайнього заходу як усунення ОСОБА_2 від права на спадкування за законом після смерті батьків сторін.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76, 77, 78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_2 ухилявся від надання допомоги батькам, не цікавився їх життям і здоров'ям, хоча знав про безпорадний стан спадкодавців, не заслуговують на увагу, оскільки зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судами, які їх обґрунтовано спростували.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

З огляду на викладене, оскільки питання про достатність доказів відноситься до компетенції судів першої та апеляційної інстанцій і апеляційним судом не встановлено порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції, то аргументи касаційної скарги про те, що суди не сприяли повному, об'єктивному і неупередженому розгляду справи, не можуть бути підставами для скасування ухвалених у справі судових рішень і стосуються переоцінки доказів, що в силу вимог статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Аргументи касаційної скарги щодо неправильного розуміння судами попередніх інстанцій частини 5 статті 1224 ЦК України є безпідставними і ґрунтуються на власному тлумаченні позивачем цієї норми матеріального права, яке не узгоджується з усталеною судовою практикою.

З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367, 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29,30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі "Руїз Торіха проти Іспанії"). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії").

Обставини справи встановлені судами попередніх інстанцій на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суди дотрималися принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Згідно з частиною 3 статті 401 та частиною 1 статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Золочівського районного суду Харківської області від 20 грудня 2018 року та постанову Харківського апеляційного суду від 21 березня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко