Історія справи

Постанова КЦС ВП від 15.11.2023 року у справі №495/1482/18
Постанова КЦС ВП від 15.11.2023 року у справі №495/1482/18

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

15 листопада 2023 року

м. Київ

справа № 495/1482/18

провадження № 61-13027св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Пророка В. В., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - перший заступник керівника Білгород-Дністровської місцевої прокуратури в інтересах держави, відповідачі: Затоківська селищна рада Білгород-Дністровської міської ради Одеської області, ОСОБА_1 , Виконавчий комітет Білгород?Дністровської міської ради,розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури на рішення Білгород?Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 13 листопада 2018 року у складі судді Шевчук Ю. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року у складі колегії суддів Сєвєрової Є. С., Вадовської Л. М., Колеснікова Г. Я.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У березні 2018 року перший заступник керівника Білгород-Дністровської місцевої прокуратури, який діє в інтересах держави, звернувся до суду із позовом до Затоківської селищної ради, ОСОБА_1 , виконавчого комітету Білгород?Дністровської міської ради про визнання незаконним рішення селищної ради, недійсним свідоцтва про право власності, визнання незаконним та скасування рішення державного реєстратора.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що Білгород?Дністровською місцевою прокуратурою виявлено незаконне відчуження земель комунальної власності територіальної громади Затоківської селищної ради на користь приватних осіб.

Зокрема, встановлено, що між Товариством з обмеженою відповідальністю «Вояж-Сі» (далі - ТОВ «Вояж-Сі») та Затоківською селищною радою 30 червня 2011 року укладено договір оренди земельної ділянки, загальною площею 1,2 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , для будівництва бази відпочинку терміном на 5 років.

08 жовтня 2013 року між Затоківською селищною радою та ТОВ «Вояж-Сі» укладено договір про розірвання договору оренди земельної ділянки, про що державним реєстратором реєстраційної служби Білгород-Дністровського міськрайонного управління юстиції в Одеській області до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно рішенням за індексним номером № 6535561 від 08 жовтня 2013 року внесено відповідні відомості.

На підставі технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок 24 квітня 2015 року проведено державну реєстрацію земельної ділянки, площею 0,0315 га (кадастровий номер 5110300000:02:001:0335), за адресою: АДРЕСА_1 , із земель наданих раніше у користування ТОВ «Вояж-Сі».

Рішенням Затоківської селищної ради від 05 червня 2015 року № 3028 відповідачу ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку, площею 0,0315 га (кадастровий номер 5110300000:02:001:0335), для індивідуального дачного будівництва, за адресою: АДРЕСА_1 .

У подальшому державним реєстратором Виконавчого комітету Білгород?Дністровської міської ради за результатами розгляду документів, поданих відповідачем ОСОБА_1 для оформлення права власності, видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, індексний номер 40870946, щодо земельної ділянки, площею 0,0315 га (кадастровий номер 5110300000:02:001:0335), за адресою: АДРЕСА_1 , яке зареєстровано згідно з рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 20 липня 2015 року за № 22977046.

Позивач вважає, що відповідач ОСОБА_1 право власності на вказану земельну ділянку набула з порушенням вимог діючого законодавства, а саме, що земельну ділянку у порушення статей 79-1 118 Земельного кодексу України (далі - ЗК України) передано без розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки у власність, та що відведення земельної ділянки у власність для індивідуального дачного будівництва здійснено в порушення положень Генерального плану смт Затоки та за відсутності детального плану території, у зв`язку з цим рішення Затоківської селищної ради підлягає визнанню судом незаконним, а свідоцтво про право власності недійсним.

Посилаючись на вищевикладене, перший заступник керівника Білгород?Дністровської місцевої прокуратури просив суд:

визнати незаконним рішення Затоківської селищної ради від 05 червня 2015 року № 3028 «Про передачу гр. ОСОБА_1 у власність земельної ділянки, площею 0,0315 га (кадастровий номер 5110300000:02:001:0335), для індивідуального дачного будівництва, за адресою: АДРЕСА_1 »;

визнати недійсним свідоцтво про право власності на нерухоме майно від 20 липня 2015 року № 40870946 щодо земельної ділянки, площею 0,0315 га, для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення, за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер 5110300000:02:001:0335);

визнати незаконним та скасувати рішення державного реєстратора Білгород?Дністровського міськрайонного управління юстиції в Одеській області від 20 липня 2015 року, індексний номер 29977046, на підставі якого за ОСОБА_1 проведено державну реєстрацію права власності на земельну ділянку, площею 0,0315 га, для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення, за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер 5110300000:02:001:0335).

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення

Ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 27 лютого 2018 року заяву виконуючого обов`язки керівника Білгород?Дністровської місцевої прокуратури про забезпечення позову задоволено.

Накладено арешт на земельну ділянку, площею 0,0315 га, для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення, за адресою: АДРЕСА_1 (кадастровий номер 5110300000:02:001:0335).

Білгород-Дністровський міськрайонний суд Одеської області своїм рішенням від 13 листопада 2018 року у задоволенні позову першого заступника керівника Білгород-Дністровської місцевої прокуратури відмовив.

Вирішуючи спір, місцевий суд виходив з того, що у прокурора відсутні повноваження на пред`явлення вимог у цій справі, оспорюване рішення Затоківської селищної ради є законним, будівництво бази відпочинку не суперечить генеральному плану будівництва, а задоволення позову порушуватиме право власності ОСОБА_1 , гарантоване статтею 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Місцевий суд не встановив протиправної поведінки відповідача ОСОБА_1 щодо отримання та набуття права власності на спірну земельну ділянку. З моменту отримання спірної земельної ділянки відповідач відкрито володіє та користується наданою їй земельною ділянкою, суду не представлено жодних доказів того, що в результаті набуття ОСОБА_1 права власності на земельну ділянку були порушенні чиїсь права або інтереси.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, заступник прокурора Одеської області оскаржив його до апеляційного суду.

Одеський апеляційний суд своєю постановою від 08 листопада 2022 року рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 13 листопада 2018 року змінив, виклав мотивувальну частину в редакції цієї постанови.

В решті рішення суду першої інстанції залишив без змін.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відмову в задоволенні позову, проте виходив з іншого мотивів.

В постанові апеляційного суду вказано, що за частиною п`ятою статті 56 ЦПК України у разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави у зв`язку з відсутністю органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, прокурор зазначає про це в позовній заяві, в такому разі прокурор набуває статусу позивача.

Звертаючись до суду з цим позовом, прокурор зазначив, що законодавством України не визначено суб`єкта контролю за законністю прийняття органом місцевого самоврядування рішень щодо відведення земельних ділянок з відповідними повноваженнями на звернення до суду з позовами, через що прокурор самостійно виступає як позивач у цій справі, оскільки в спірному випадку порушені інтереси держави залишилися незахищеними.

Отже, апеляційний суд вважав помилковим висновок суду першої інстанції про відмову в позові з підстав необґрунтованості та недоведеності прокурором свого представництва інтересів держави, безпідставності незазначення органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, який набуває статусу позивача, тобто особи, в інтересах якої подано позов. Органи Держгеокадастру, які суд помилково відніс до можливих позивачів, не були наділені повноваженнями щодо повернення земельних ділянок шляхом скасування рішень місцевих рад про передачу цих земельних ділянок у власність, скасування свідоцтв про право власності тощо.

Крім того, апеляційний суд зазначив, що відповідно до положень Закону України «Про землеустрій» основою для визначення цільового призначення земельної ділянки є її належність до відповідної категорії земель і відповідного способу використання.

Також вказано, що відповідно до земельного законодавства України за проектами землеустрою та з дотриманням відповідної процедури здійснюється зміна цільового призначення земельних ділянок. Для зміни виду використання земельної ділянки без зміни її категорії цільового призначення такої процедури чинним законодавством не передбачено. Зміна виду використання земельної ділянки в межах однієї категорії земель не є зміною її цільового призначення, як наслідок, не потребує проходження процедур, які відповідно до земельного законодавства України застосовуються при зміні цільового призначення (розробки проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, його затвердження тощо).

Отже, зміна використання земельної ділянки з виду «Для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення» (Розділ секція Е07 підрозділ 07.01) на вид використання «Для індивідуального дачного будівництва» (Розділ секція Е07 підрозділ 07.03) не призводить до зміни цільового призначення земельної ділянки та відбувається у межах однієї категорії земель (землі рекреаційного призначення).

Разом з тим, апеляційний суд відмовив у позові з тих підстав, що позивачем обрано неналежний спосіб захисту своїх прав, що є самостійною підставою для відмови в позові.

Так, в постанові вказано, що вимоги про визнання незаконним рішення ради та визнання недійсним свідоцтва про право власності на спірну земельну ділянку не відповідають належному способу захисту, оскільки для витребування нерухомого майна оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту права власника. Визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку, яке видане на підставі відповідного оспорюваного рішення про передачу у власність земельної ділянки, також не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у грудні 2022 року, заступник керівника Одеської обласної прокуратури, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій і направити справу на новий апеляційний розгляд.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України - суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц (провадження № 14-636цс18), постановах Верховного Суду від 22 травня 2019 року у справі № 366/2648/16-ц (провадження № 61?31882св18), від 18 травня 2020 року у справі № 381/3165/17 (провадження № 61-44458сво18), від 17 червня 2020 року у справі № 395/746/17 (провадження № 61-36231св19), від 10 листопада 2021 року у справі № 495/10983/17 (провадження № 61-19358св20).

Так, заявник в касаційній скарзі вказує, що апеляційний суд не перевірив правомірність набуття ОСОБА_1 права власності на спірну земельну ділянку.

Також зазначає, що наявність у діях власника волі на передачу майна іншій особі унеможливлює витребування майна у добросовісного набувача.

Апеляційний суд не взяв до уваги, що прокурор звернувся до суду з позовом як самостійний позивач, він не є власником землі, а спірні земельні ділянки не вибули з володіння територіальної громади в особі селищної ради поза її волею, тому помилково застосовано до спірних правовідносин положення статей 387 388 ЦК України.

У березні 2023 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Сафронкова Н. О., подала відзив на касаційну скаргу, в якому зазначає, що рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду є законними і обґрунтованими, всі висновки судів відповідають встановленим обставинам справи, а тому підстави для їх скасування відсутні.

Відповідно до частини третьої статті 179 ЦПК України до відзиву застосовуються правила, встановлені частинами третьою-п`ятою статті 178 цього Кодексу.

У свою чергу згідно з частиною п`ятою статті 178 ЦПК України до відзиву додаються, зокрема, документи, що підтверджують надіслання (надання) відзиву і доданих до нього доказів іншим учасникам справи.

Частиною четвертою статті 183 ЦПК України визначено, що суд, встановивши, що письмову заяву (клопотання, заперечення) подано без додержання вимог частини першої або другої цієї статті, повертає її заявнику без розгляду.

До відзиву ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Сафронкова Н. О., не додала докази надсилання його копій іншим учасникам справи, у зв`язку з цим Верховний Суд залишає цей відзив без розгляду.

Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Верховний Суд своєю ухвалою від 20 січня 2023 року відкрив касаційне провадження у цій справі, витребував матеріали цивільної справи із Білгород?Дністровського міськрайонного суду Одеської області.

У березні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Верховний Суд своєю ухвалою від 08 листопада 2023 року призначив справу до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що 30 червня 2011 року між ТОВ «Вояж-Сі» та Затоківською селищною радою укладено договір оренди земельної ділянки, загальною площею 1,2 га, для будівництва бази відпочинку терміном на 5 років, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

На підставі технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок 24 квітня 2015 року проведено державну реєстрацію земельної ділянки, площею 0,0315 га (кадастровий номер 5110300000:02:001:0335), за адресою: АДРЕСА_1 із земель наданих раніше у користування ТОВ «Вояж-Сі».

Рішенням Затоківської селищної ради від 05 червня 2015 року № 3028 ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку, площею 0,0315 га (кадастровий номер 5110300000:02:001:0335), для індивідуального дачного будівництва за адресою: АДРЕСА_1 .

Державним реєстратором виконавчого комітету Білгород-Дністровської міської ради за результатами розгляду документів, поданих ОСОБА_1 для оформлення права власності, видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно, індексний номер 40870946, щодо земельної ділянки, площею 0,0315 га (кадастровий номер 5110300000:02:001:0335), за адресою: АДРЕСА_1 , яке зареєстровано згідно з рішенням про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 20 липня 2015 року за № 22977046.

Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 18 вересня 2014 року в справі № 815/4904/14 позов прокурора задоволено: визнано протиправними та скасовано рішення Затоківської селищної ради від 17 квітня 2014 року № 1933 «Про надання дозволу ТОВ «Вояж-Сі» на складання технічної документації із землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право користування земельною ділянкою при поділі земельних ділянок»; визнано протиправним та скасовано рішення Затоківської селищної ради від 20 червня 2014 року № 1967 «Щодо затвердження технічної документації з землеустрою щодо поділу та об`єднання земельної ділянки для будівництва та обслуговування б/в «Вояж-Сі» за адресою: АДРЕСА_1 ». За змістом судового рішення було, зокрема, встановлено, що станом на 20 грудня 2013 року база відпочинку ТОВ «Вояж-Сі» перейшла у власність фізичних осіб, а саме: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 тощо.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції в незміненій частині та постанова апеляційного суду частково не відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Щодо зміни виду використання земельної ділянки

Відповідно до частин першої, другої статті 18 ЗК України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об`єктами, які за основним цільовим призначенням поділяються на категорії. Категорії земель України мають особливий правовий режим.

Згідно з частинами першою, другою статті 19 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на такі категорії: а) землі сільськогосподарського призначення; б) землі житлової та громадської забудови; в) землі природно-заповідного та іншого природоохоронного призначення; г) землі оздоровчого призначення; ґ) землі рекреаційного призначення; д) землі історико-культурного призначення; е) землі лісогосподарського призначення; є) землі водного фонду; ж) землі промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення. Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть перебувати у запасі.

Відповідно до частин першої, другої статті 20 ЗК України віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень. Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення. Зміна цільового призначення земельних ділянок державної або комунальної власності провадиться Верховною Радою Автономної Республіки Крим, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про затвердження проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок та передачу цих ділянок у власність або надання у користування відповідно до повноважень, визначених статтею 122 цього Кодексу.

У статті 1 Закону України «Про землеустрій» зазначено, що цільове призначення земельної ділянки - використання земельної ділянки за призначенням, визначеним на підставі документації із землеустрою у встановленому законодавством порядку.

Отже, основою для визначення цільового призначення земельної ділянки є її належність до відповідної категорії земель і відповідного способу використання.

Відповідно до абзаців першого, другого частини п`ятої статті 20 ЗК України види використання земельної ділянки в межах певної категорії земель (крім земель сільськогосподарського призначення та земель оборони) визначаються її власником або користувачем самостійно в межах вимог, встановлених законом до використання земель цієї категорії, з урахуванням містобудівної документації та документації із землеустрою. Земельні ділянки сільськогосподарського призначення використовуються їх власниками або користувачами виключно в межах вимог щодо користування землями певного виду використання, встановлених статтями 31, 33-37 цього Кодексу.

Отже, за цільовим призначенням землі України поділяються на категорії. У межах кожної категорії земель виділяються види використання земельної ділянки, які визначаються її власником або користувачем самостійно (з урахуванням виключення).

До земель рекреаційного призначення належать землі, які використовуються для організації відпочинку населення, туризму та проведення спортивних заходів (стаття 50 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин)).

Відповідно до статті 51 ЗК України до земель рекреаційного призначення належать земельні ділянки зелених зон і зелених насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об`єктів фізичної культури і спорту, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об`єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об`єктів стаціонарної рекреації.

Статтею 52 ЗК України визначено, що землі рекреаційного призначення можуть перебувати у державній, комунальній та приватній власності. На землях рекреаційного призначення забороняється діяльність, що перешкоджає або може перешкоджати використанню їх за призначенням, а також негативно впливає або може вплинути на природний стан цих земель. Порядок використання земель рекреаційного призначення визначається законом.

Отже, відповідно до закріпленого принципу раціонального використання та охорони земель земельні ділянки рекреаційного призначення підлягають використанню виключно відповідно до видів їх використання, які відповідають їх цільовому призначенню.

Відповідно до Класифікації видів цільового призначення земель, затвердженої наказом Державного комітету із земельних ресурсів від 23 липня 2010 року № 548 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), землі рекреаційного призначення (секція Е 07) (земельні ділянки зелених зон і земельних насаджень міст та інших населених пунктів, навчально-туристських та екологічних стежок, маркованих трас, земельні ділянки, зайняті територіями будинків відпочинку, пансіонатів, об`єктів фізичної культури і спору, туристичних баз, кемпінгів, яхт-клубів, стаціонарних і наметових туристично-оздоровчих таборів, будинків рибалок і мисливців, дитячих туристичних станцій, дитячих та спортивних таборів, інших аналогічних об`єктів, а також земельні ділянки, надані для дачного будівництва і спорудження інших об`єктів стаціонарної рекреації): 07.01 - для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення; 07.02 - для будівництва та обслуговування об`єктів фізичної культури і спору; 07.03 - для індивідуального дачного будівництва; 07.04 - для колективного дачного будівництва; 07.05 - для цілей підрозділів 07.01-07.04 та для збереження та використання земель природно-заповідного фонду.

Велика Палата Верховного Суду постановою від 01 червня 2021 року у справі № 925/929/19 відступила від висновку, викладеного в постановах Верховного Суду України від 05 березня 2013 року у справі № 21-417а12, від 08 квітня 2015 року у справі № 6-32цс15, Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2018 року у справі № 712/10864/16-а, Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 701/902/17-ц, від 03 червня 2019 року у справі № 708/933/17, від 24 лютого 2020 року у справі № 701/473/17, про те, що зміна виду використання землі в межах її цільового призначення повинна проводитися в порядку, встановленому для зміни цільового призначення такої землі.

Отже, земельним законодавством встановлено, що за проектами землеустрою та з дотриманням відповідної процедури здійснюється зміна цільового призначення земельних ділянок. Для зміни виду використання земельної ділянки без зміни її категорії цільового призначення такої процедури чинним законодавством не передбачено.

Зміна виду використання земельної ділянки в межах однієї категорії земель не є зміною її цільового призначення, як наслідок, не потребує проходження процедур, які, відповідно до земельного законодавства України, застосовуються при зміні цільового призначення (розробки проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, його затвердження тощо). Зміна використання земельної ділянки з виду «Для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення» (розділ секція Е07 підрозділ 07.01) на вид використання «Для індивідуального дачного будівництва» (розділ секція Е07 підрозділ 07.03) не призводить до зміни цільового призначення земельної ділянки та відбувається у межах однієї категорії земель (землі рекреаційного призначення).

Аналогічний висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах викладений у постановах Верховного Суду від 24 листопада 2021 року у справі № 495/1439/18, від 04 травня 2022 року у справі № 495/694/17, від 28 червня 2023 року у справі № 495/1491/18.

Як встановлено судами, земельна ділянка, площею 1,2 га, кадастровий номер 5110300000:02:001:0268, що перебувала в оренді ТОВ «Вояж-Сі», за категорією землі є землею рекреаційного призначення та мала вид використання «для будівництва бази відпочинку», що відповідно до Класифікації видів цільового призначення земель, затвердженої наказом Державного комітету із земельних ресурсів від 23 липня 2010 року № 548, входить у вид 07.01 «Для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення» (в Державному земельному кадастрі дана земельна ділянка зареєстрована Відділом Держкомзему у місті Білгород-Дністровський Одеської області 5 липня 2011 року).

Земельна ділянка, площею 0,0315 га, кадастровий номер 5110300000:02:001:0335, що сформована на підставі технічної документації щодо поділу земельної ділянки, яка раніше перебувала в оренді ТОВ «Вояж-Сі», за категорією землі є землею рекреаційного призначення та мала вид використання «для будівництва бази відпочинку», що відповідно до Класифікації видів цільового призначення земель, затвердженої наказом Державного комітету із земельних ресурсів від 23 липня 2010 року № 548, входить у вид 07.01 «Для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення» (в Державному земельному кадастрі дана земельна ділянка зареєстрована Відділом Держземагенства у місті Білгороді?Дністровському 24 квітня 2015 року, тобто у період після розірвання договору оренди та до передачі у приватну власність).

Земельна ділянка площею 0,0315 га, кадастровий номер 5110300000:02:001:0335, що передана рішенням Затоківської селищної ради від 05 червня 2015 року № 3028 у приватну власність ОСОБА_1 , за категорією землі є землею рекреаційного призначення та має вид використання «Для індивідуального дачного будівництва», що відповідно до Класифікації видів цільового призначення земель, затвердженої наказом Державного комітету із земельних ресурсів від 23 липня 2010 року № 548, входить у вид 07.03 «Для індивідуального дачного будівництва» в Державному земельному кадастрі, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно дана земельна ділянка на праві приватної власності зареєстрована під видом використання «Для будівництва та обслуговування об`єктів рекреаційного призначення».

Апеляційний суд правильно зазначив, що оскільки приведення відомостей в Державному земельному кадастрі, у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно щодо виду використання переданої ОСОБА_1 у власність земельної ділянки відповідно до рішення ради має відбуватися у позасудовий спосіб та не має наслідком спору про право на землю, тому це не є підставою для визнання незаконним рішення ради від 05 червня 2015 року № 3028 та визнання недійсним свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 20 липня 2015 року № 40870946.

В спірному випадку зміна цільового призначення землі не відбулася, змінився вид використання землі в межах однієї категорії землі (землі рекреаційного призначення), що не призвело до зміни цільового призначення земельної ділянки та, відповідно, не вимагало розробки проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та його затвердження, як про це помилково зазначав позивач.

Затоківська селищна рада як власник земельної ділянки, кадастровий номер 5110300000:02:001:0268, мала право визначати вид її використання в межах категорії землі рекреаційного призначення. На підставі технічної документації щодо поділу земельної ділянки, кадастровий номер 5110300000:02:001:0268, яка раніше перебувала в оренді ТОВ «Вояж-Сі», були сформовані земельні ділянки з присвоєнням таким кадастрових номерів та реєстрацією в Державному земельному кадастрі. Лише тому ці сформовані та зареєстровані земельні ділянки були передані громадянам у власність.

Технічна документація щодо поділу земельної ділянки кадастровий номер 5110300000:02:001:0268 була затверджена рішенням Затоківської селищної ради від 03 грудня 2014 року № 2606 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки Затоківської селищної ради для індивідуального дачного будівництва за адресою: АДРЕСА_1 ».

Рішення Затоківської селищної ради від 03 грудня 2014 року № 2606 не було предметом оскарження у справі № 815/4904/14, на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 18 вересня 2014 року у якій, як на доказ, посилається прокурор.

Отже, слід погодитися з висновком апеляційного суду, що прийняття Затоківською селищною радою рішення від 05 червня 2015 року № 3028, яким передано у власність ОСОБА_1 земельну ділянку, площею 0,0315 га, кадастровий номер 5110300000:02:001:0335, для індивідуального дачного будівництва за адресою: АДРЕСА_1 , відповідало як документації із землеустрою, так і містобудівній документації, тому підстав для задоволення позову із зазначених позивачем мотивів немає.

Щодо способу захисту порушених прав, застосованого позивачем

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (провадження № 14?144цс18), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19).

Позовна заява у цій справі подана прокурором Білгород-Дністровської місцевої прокуратури в інтересах держави у зв`язку із незаконним, на його думку, заволодінням земельною ділянкою комунальної власності фізичною особою ОСОБА_1 .

Велика Палата Верховного Суду у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14?2цс21) у постанові від 23 листопада 2021 року зазначила, що набуття особою у володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

Таким чином, належним відповідачем у справі за позовом про витребування від (стягнення з) особи земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник з дотриманням вимог статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14?208цс18), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12?148гс19), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20).

Отже, вимоги про визнання незаконним рішення ради та визнання недійсним свідоцтва про право власності на спірну земельну ділянку не відповідають належному способу захисту.

Так, для витребування нерухомого майна оспорювання вказаного рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не є ефективним способом захисту права власника (подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)).

Вимога про визнання рішень органів державної влади чи органів місцевого самоврядування недійсними (незаконними) та їх скасування не є ефективним способом захисту, адже задоволення такої вимоги не призвело б до відновлення володіння відповідною земельною ділянкою (подібні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19), від 11 лютого 2020 року у справі № 922/614/19 (провадження № 12-157гс19)).

Визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку (яке видане на підставі відповідного оспорюваного рішення про передачу у власність земельної ділянки) також не є необхідним для вирішення питання про належність права власності на земельну ділянку та для її витребування з чужого володіння, а тому в задоволенні цієї позовної вимоги слід відмовити (подібні висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)).

Ураховуючи викладене, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про те, що заявлені в цій справі прокурором Білгород-Дністровської місцевої прокуратури позовні вимоги не відповідають належному способу захисту.

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

Такий висновок викладений у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20), від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20).

Водночас Верховний Суд зауважує, що суд апеляційної інстанції помилково мотивував свої висновки про відмову у задоволенні позову взаємовиключними підставами, а саме: відсутністю порушеного права позивача та обранням позивачем неефективного способу захисту у вигляді визнання незаконним рішення ради та визнання недійсним свідоцтва про право власності на спірну земельну ділянку.

Вказівка суду апеляційної інстанції на додаткову підставу відмови в задоволенні позову (обрання прокурором неефективного способу захисту) є помилковою, оскільки обрання неефективного способу захисту може бути підставою для відмови у позові лише в разі доведеності наявності порушеного права.

Хоча постанова суду апеляційної інстанції містить недолік у частині мотивування підстав відмови у задоволенні позову, проте це не вплинуло на правильність вирішення спору по суті.

У касаційній скарзі прокурор зазначає, що суди в оскаржуваних судових рішеннях не врахували висновки щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц, Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 381/3165/17, Верховного Суду від 17 червня 2020 року у справі № 395/746/17.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 522/7636/14-ц сформульовано висновок про те, що однією з обов`язкових умов для задоволення віндикаційного позову є встановлення під час розгляду спорів про витребування майна, зокрема й тієї обставини, чи перебувало спірне майно у володінні позивача, який указує на порушення своїх прав як власника, на підставах, визначених законодавством, та який на момент подання позову не є власником цього майна, однак вважає себе таким.

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в постанові від 18 травня 2020 року у справі № 381/3165/17 сформулювала висновок про те, що витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником (законним володільцем) і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Залишаючи в силі рішення суду першої інстанції, Верховний Суд у справі № 395/746/17 виходив із того, що серед способів захисту речових прав цивільне законодавство відокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 152 ЗК України). Ці способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно. Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально?визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Посилаючись на відповідні норми ЦК України та правові висновки Верховного Суду, прокурор у касаційній скарзі зазначає, що обраний ним спосіб судового захисту порушених прав є ефективним.

Враховуючи, що прокурор, звертаючись до суду з позовом, не довів існування порушеного права, що і стало підставою для відмови у позові, тому немає необхідності проводити правову оцінку доводів касаційної скарги у цій частині з мотивів, наведених вище.

Отже, вказані, а також інші доводи касаційної скарги не можуть бути підставами для скасування судових рішень судів попередніх інстанцій, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні прокурором норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що відповідно до вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Доводи касаційної скарги не дають підстави для висновку, що оскаржувані судові рішення ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, оскаржуване рішення суду першої інстанції в незміненій частині та постанова апеляційного суду - без змін.

Щодо судових витрат

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України встановлено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки у цій справі оскаржуване рішення суду першої інстанції в незміненій частині та постанова апеляційного суду підлягають залишенню без змін, розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 178 183 400 401 402 409 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Відзив на касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Софронкова Надія Олександрівна, залишити без розгляду та повернути заявнику.

Касаційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури залишити без задоволення.

Рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 13 листопада 2018 року в незміненій частині та постанову Одеського апеляційного суду від 08 листопада 2022 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною

і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

В. В. Пророк

В. В. Сердюк