Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 06.06.2021 року у справі №335/8156/19

Постанова

Іменем України

14 липня 2021 року

м. Київ

справа № 335/8156/19

провадження № 61-8907св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя -доповідач),

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - Головне територіальне управління юстиції у Запорізькій області, яке діє в інтересах ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа- Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Вознесенівському району,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Дробот Руслан Дмитрович, на постанову Запорізького апеляційного суду від 21 квітня 2021 року у складі колегії суддів: Онищенка Е.

А., Бєлки В. Ю., Крилової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2019 року Головне територіальне управління юстиції у Запорізькій області (далі - ГТУЮ у Запорізькій області), яке діє в інтересах ОСОБА_1, звернулося до суду із позовом до ОСОБА_2, третя особа - Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Вознесенівському району, про забезпечення повернення малолітньої дитини до Італійської Республіки.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Дитина народилася в Італійській Республіці та з моменту народження і до виїзду до України постійно проживала в Італійській Республіці.

Позивач зазначав, що 23 жовтня 2018 року ОСОБА_2 разом з малолітньою дитиною ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, виїхали до України без його письмової згоди на виїзд дитини з Італійської Республіки та переїзд її на постійне місце проживання до України.

До Міністерства юстиції України як Центрального органу з виконання на території України Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей (Гаага, 25 жовтня 1980 року) (далі - Конвенція 1980 року, Гаазька конвенція) через Центральний орган Італійської Республіки надійшла заява ОСОБА_1 від 30 жовтня 2018 року про сприяння поверненню дитини до Італійської Республіки.

ОСОБА_1 у своїй заяві вказував, що відповідач самостійно змінила місце проживання малолітнього сина і визначила місце проживання останнього в Україні, чим порушує право дитини на належне батьківське виховання та право батька брати участь у вихованні дитини, право дитини та батька на безперешкодне спілкування, право позивача на визначення місця проживання дитини.

На підставі заяви ОСОБА_1 Міністерство юстиції України через ГТУЮ у Запорізькій області звернулося до відповідача ОСОБА_2 з метою надання пояснень та отримання згоди на добровільне повернення дитини до Італійської Республіки.

01 лютого 2019 року ОСОБА_2 надала письмові пояснення та зазначила, що повернення дитини до Італійської Республіки є неможливим.

На цей час ОСОБА_2 разом з малолітнім ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, проживають в Україні у квартирі АДРЕСА_1.

Позивач вважав, що ОСОБА_2 здійснила протиправне переміщення дитини до України та продовжує незаконно утримувати дитину в Україні, у зв'язку з чим малолітній ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, підлягає поверненню до Італійської Республіки на підставі Конвенції 1980 року.

На підставі викладеного ГТУЮ у Запорізькій області, яке діє в інтересах ОСОБА_1, просило:

- визнати незаконним вивезення ОСОБА_2 з Італійської Республіки та утримування на території України малолітньої дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2;

- повернути малолітню дитину ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, до місця постійного проживання в Італійській Республіці;

-якщо рішення не буде виконано в добровільному порядку, зобов'язати відповідача ОСОБА_2 передати малолітню дитину ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, батьку дитини ОСОБА_1 для забезпечення повернення дитини до держави постійного місця проживання.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя від 17 серпня 2020 року (у складі судді Макарова В. О.) позов задоволено частково.

Визнано незаконним утримування ОСОБА_2 на території України малолітньої дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, вивезеної з Італійської Республіки.

Зобов'язано ОСОБА_2 повернути малолітню дитину ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, до місця постійного проживання в Італійській Республіці за адресою: АДРЕСА_2.

У разі невиконання ОСОБА_2 рішення про повернення дитини в державу постійного проживання в добровільному порядку - зобов'язано ОСОБА_2 передати малолітню дитину ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, батьку дитини ОСОБА_1 для забезпечення повернення дитини до держави постійного проживання - Італійської Республіки.

Покладено витрати, пов'язані з поверненням дитини до Італійської Республіки, на ОСОБА_1.

В решті позовних вимог відмовлено.

Рішення суду мотивоване тим, що звернення до компетентних органів України в жовтні 2018 року, тобто в строк, який не перевищує одного року з дати приїзду дитини до України, свідчить про те, що батько дитини - ОСОБА_1, не надавав згоду на зміну постійного місця проживання, у зв'язку з чим відповідно до положень Конвенції 1980 року утримання дитини в Україні ОСОБА_2 до цього часу є незаконним, оскільки батько дитини позбавлений права здійснювати піклування про сина.

ОСОБА_2 не доведено наявності підстав для відмови у поверненні дитини до Італійської Республіки, передбачених статтями 13,20 Конвенції 1980 року.

Суд вважав, що наявні підстави, за яких держава, на території якої утримується дитина, зобов'язана повернути дитину в державу її постійного проживання.

Суд не встановив, а відповідач ОСОБА_2 не довела, що батько дитини - ОСОБА_1 не здійснював піклування про дитину на момент її переміщення до України, а також існування серйозного ризику, що повернення дитини до Італійської Республіки загрожує дитині психологічною або фізичною небезпекою, а також, що повернення дитини не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини і основоположних свобод.

Обґрунтованість підозри ОСОБА_1 у вчиненні щодо ОСОБА_2 чи щодо малолітньої дитини домашнього насильства може бути встановлена виключно в судовому порядку з постановленням обвинувального вироку суду. Проте доказів притягнення ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності суду не надано.

Висновок органу опіки та піклування про умови проживання дитини в Україні не має вирішального значення при вирішенні судом питання про повернення дитини до держави постійного місця її проживання на підставі Конвенції 1980 року.

Відповідач не надала переконливих доказів того, що повернення дитини до держави її постійного місця проживання, спілкування з родичами, вивчення культури та мови країни походження може заподіяти дитині фізичної або психологічної шкоди.

Наявність у певній мірі мовного бар'єру, необхідність адаптації дитини до дитячого садочку, гуртків, інших обставин у ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, не може свідчити про те, що дитина потрапить у нестерпні умови в Італійській Республіці.

Реєстрація місця проживання ОСОБА_1 в Україні та наявність у нього житла в Україні не має значення для розгляду справи про повернення дитини до постійного місця її проживання на підставі Конвенції 1980 року.

Позивач не довів, що відповідач незаконно вивезла дитину з Італійської Республіки до України, але разом з цим утримання дитини на території України за відсутності згоди батька є незаконним.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 21 квітня 2021 року апеляційні скарги ОСОБА_2 та представника ОСОБА_2 - ОСОБА_4 задоволено, рішення Орджонікідзевського районного суду міста Запоріжжя від 17 серпня 2020 року скасовано та прийнято нове судове рішення.

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа - Орган опіки та піклування районної адміністрації Запорізької міської ради по Вознесенівському району, про забезпечення повернення малолітньої дитини до Італійської Республіки відмовлено.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що малолітній ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, є громадянином України, має зареєстроване постійне місце проживання в Україні та більшу частину свого життя мешкає саме в Україні.

Оскільки дитина прижилась у новому середовищі в місті Запоріжжі, має тісний зв'язок із матір'ю та бабусею і дідусем, тому повернення ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, до міста Неаполь Італійської Республіки не є доцільним, адже у випадку примусової зміни укладу життя малолітньої дитини та повернення його до Італійської Республіки існуватиме серйозний ризик заподіяння дитині фізичної або психологічної шкоди.

Крім того, мати дитини відмовляється повернутися до Італійської Республіки, оскільки її чоловік ОСОБА_1 створив їй нестерпні умови проживання в сім'ї та здійснював психологічний тиск. Внаслідок таких дій вона змушена була звертатися до спеціалістів із сімейних відносин ще під час проживання в Італійській Республіці.

При цьому суд керувався головним фактором, а саме дотримання, перш за все, найкращих інтересів дитини, які полягають у забезпеченні її гармонійного розвитку в безпечному, надійному, стабільному середовищі з урахуванням її віку, збереженні зв'язків з сім'єю, у тому числі матір'ю та бабусею та дідусем, з якими він перебував постійно протягом останніх двох з половиною років.

Позовні вимоги про визнання незаконним утримання відповідачем на території України малолітньої дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, не є належним способом захисту порушених прав, сутність вимог якого зведена саме до забезпечення повернення дитини до Італійської Республіки.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

У касаційній скарзі ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Дробот Р. Д., просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підставу касаційного оскарження судового рішення заявник посилається на пункт 1 частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та зазначає, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував статтю 13 Конвенції 1980 року без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 552/1759/19 (провадження № 61-18088св19), від 05 лютого 2020 року у справі № 521/16839/18 (провадження № 61-5573св19), від 21 квітня 2021 року у справі № 522/97/20 (провадження № 61-3074св21).

Касаційна скарга мотивована тим, що суд першої інстанції встановив виїзд ОСОБА_2 разом з малолітнім ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, з Італійської Республіки (постійного місця проживання дитини) до України без дозволу ОСОБА_1.

Оскільки з моменту вивезення дитини з країни її постійного місця проживання і до моменту порушення судом першої інстанції провадження у цій справі пройшло менше одного року, тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню частина перша статті 12 Конвенції 1980 року, згідно з якою, якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

Суд апеляційної інстанції неправильно застосував частину другу статті 12 Конвенції 1980 року та відмовив у задоволенні позову у зв'язку з тим, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

Апеляційний суд надав оцінку висновкам спеціаліста-психолога ОСОБА_5 від 10 вересня 2019 року та від 07 грудня 2020 року та не надав оцінку доказам позивача, щодо наявності у нього в Італійській Республіці нерухомого майна (квартира, житловий будинок), а також, що він має постійний дохід, до викрадення дитини він належним чином здійснював піклування про свого сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2.

При цьому суд не витребував із Центрального органу чи іншого компетентного органу Італійської Республіки інформацію щодо соціального походження дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Інші учасники процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 01 червня 2021 року відкрито касаційне провадження у цій справі і витребувано цивільну справу.

16 червня 2021 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01 липня 2021 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 02 вересня 2015 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено шлюб, що підтверджується копією свідоцтва про укладення шлюбу, виданого відділом реєстрації актів громадянського стану Муніципалітету Неаполя, із перекладом на українську мову.

ІНФОРМАЦІЯ_2 народився ОСОБА_3 у місті Неаполь Італійської Республіки.

Згідно з копією короткого витягу з Книги реєстрації актів про народження з викладом загальних відомостей за 2017 рік ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є батьками малолітньої дитини - ОСОБА_3, який народився ІНФОРМАЦІЯ_2 в місті Неаполі Італійської Республіки, актовий запис № 53, том 1, роз. А, п G, із перекладом на українську мову (а. с. 20, т. 1).

Згідно з копією довідки про наявність італійського громадянства, виданої Департаментом демографічних послуг Муніципалітету Неаполя із перекладом на українську мову, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, має Італійське громадянство, з моменту народження та до виїзду в Україну постійно проживав в Італійській Республіці за адресою: АДРЕСА_2, що не заперечується сторонами у справі.

За однією адресою з ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, зареєстровані його батьки: ОСОБА_1 та ОСОБА_2, що підтверджується довідкою про сімейний стан за інформацією адресного столу, виданою Департаментом демографічних послуг Муніципалітету Неаполя, із перекладом на українську мову.

Згідно з довідкою Генерального консульства України в місті Неаполь від 21 травня 2018 року ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, зареєстрований громадянином України (а. с. 18, т. 2).

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, видано паспорт громадянина України для виїзду за кордон (а. с. 19, т. 2).

Відповідно до довідки про реєстрацію місця проживання ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, має зареєстроване місце проживання в Україні у квартирі АДРЕСА_1 (а. с. 21, т. 2).

23 жовтня 2018 року ОСОБА_2 разом з сином ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, виїхала до України.

ОСОБА_1 звернувся до поліцейського управління міста Неаполь Італійської Республіки з відповідною заявою.

29 листопада 2018 року до Міністерства юстиції України як Центрального органу з виконання на території України Конвенції 1980 року через Центральний орган Італійської Республіки надійшла заява позивача ОСОБА_1 від 30 жовтня 2018 року про сприяння поверненню дитини до Італійської Республіки.

На підставі заяви ОСОБА_1, Міністерство юстиції України через ГТУЮ у Запорізькій області звернулося до ОСОБА_2 з метою роз'яснення положень Конвенції 1980 року та отримання згоди на добровільне повернення дитини до Італійської Республіки.

01 лютого 2019 року ОСОБА_2 надала письмові пояснення, за змістом яких вона відмовляється повернутися з дитиною на постійне місце мешкання до Італійської Республіки.

На цей час ОСОБА_2 разом з малолітнім ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, зареєстровані та проживають в Україні у квартирі АДРЕСА_1, що підтверджується довідкою про реєстрацію місця проживання особи № 04-18/5-105 та відповіддю на запит суду № 01-17/02/4958.

Згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 27 грудня 2019 року ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, є власником ј частки квартири АДРЕСА_1, на підставі договору дарування частки квартири від 27 грудня 2019 року.

26 грудня 2019 року комісією відділу по Вознесенівському району служби (управління у справах дітей Запорізької міської ради) проведено обстеження умов проживання у квартирі АДРЕСА_1, за результатами якого складено акт обстеження умов проживання від 26 грудня 2019 року № 782/05-21.

Відповідно до акта обстеження умов проживання від 26 грудня 2019 року № 782/05-21 для виховання, розвитку та проживання дитини створено такі умови: дитина займає одну кімнату з матір'ю, в наявності місце для сну, дитина забезпечена сезонним одягом, взуттям, є іграшки та розвиваючі ігри, речі для особистого вжитку. У квартирі разом з відповідачем та її дитиною зареєстровані та проживають ОСОБА_7 - бабуся дитини та ОСОБА_8 - дідусь дитини. Стосунки добрі, родинні, конфліктних стосунків немає. Зі слів ОСОБА_2 вона разом з сином проживають у цій квартирі з 24 жовтня 2018 року.

25 січня 2019 року, 26 січня 2019 року, 31 січня 2019 року, 08 лютого 2019 року головою правління та психологом-психоаналітиком Запорізької обласної громадської організації об'єднання психологів та психоаналітиків "Взаємодія" Куратченко Іриною проведено психологічне обстеження ОСОБА_2, за результатами якого складено висновок спеціаліста-психолога від 21 травня 2019 року № 133.

За результатами зазначеного висновку, ОСОБА_2 на момент звернення до психолога відчувала погіршення свого стану на емоційному та психофізіологічному рівні, мала певні дезадаптивні ознаки, розлади поведінки, когнітивних функцій. Всі ці ознаки свідчать про наявність психотравми в досвіді ОСОБА_2.

Згідно з Інформацією, наданою Добровільним товариством "Гаряча телефонна лінія міста Неаполь", ОСОБА_2 зверталася на гарячу лінію для отримання інформації та підтримки з метою вирішення ситуації з чоловіком (а. с. 143-144, т. 2).

10 вересня 2019 року кандидатом психологічних наук, доцентом, завідуючою кафедри психології Запорізького національного університету ОСОБА_5 проведено психологічне обстеження ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, за результатами якого складено висновок спеціаліста-психолога.

У вказаному висновку зазначено, що психологічний і емоційний стан дитини знаходиться в межах вікової норми, що обумовлено благополуччям обстановки, в якій росте і виховується дитина, а також увагою та любов'ю і турботою матері до дитини. Дитина та мати перебувають у тісному емоційному зв'язку, у дитини існує фізична, емоційна і психологічна залежність від матері, яка обумовлена тим, що матір задовольняє не тільки фізичні потреби дитини (годування, гігієна, сон і в цілому режим дня), а й соціальні потреби (увага, турбота, ніжність, ласка та любов, спрямовані дитині). Процес адаптації до середовища, у якому знаходиться, ОСОБА_3 пройшов успішно і успішно адаптувався до умов життя в Україні. Ситуація примусового розлучення з матір'ю для дитини буде стресовою та психотравмуючою, та вона буде співвідноситися з ситуацією горя втрати близької людини. Таке переживання травмує психіку дитини, порушить адекватність сприйняття навколишньої дійсності і, як наслідок, призведе до порушення не тільки психологічного благополуччя, а й фізичного здоров'я дитини. Ступінь глибини такої психологічної травми може бути різноманітною і незворотною і включати в себе, як відставання в плані інтелектуального розвитку, так і формування різних фобій, страхів і комплексів неповноцінності, які будуть виявлятися протягом усього життя ОСОБА_3. ОСОБА_3 розуміє російську та українську мови. Розрив відносин дитини з матір'ю буде психотравмуючою ситуацією, яка може призвести до глибоких порушень в психічному функціонуванні дитини, а в майбутньому до формування фобій, страхів і різних комплексів неповноцінності, які можуть проявитися на різних етапах становлення особистості. ОСОБА_2 є уважною, турботливою, люблячою матір'ю. Дитина потребує материнської турботи і ласки.

Рішенням Суду міста Неаполь Італійської Республіки від 01 лютого 2020 року № 18/2020 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано, малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, довірено проживати виключно батькові (з негайним поверненням до Італійської Республіки), стягнено з ОСОБА_2 на користь позивача щомісячні аліменти на утримання дитини.

Згідно з листом про надання інформації з КНП "Центр первинної медико-санітарної допомоги № 10" з 31 жовтня 2018 року укладена декларація з лікарем-педіатром ОСОБА_11, догляд за дитиною задовільний (а. с. 39, т. 2).

Згідно з довідкою дитячого навчального закладу (ясла-садок) № 6 "Капітошка" Запорізької міської ради Запорізької області ОСОБА_3 відвідує групу "Дзвіночки", у дитини успішно пройшла адаптація до умов закладу дошкільної освіти (а. с. 42, т. 2).

В Україні обстежено стан здоров'я ОСОБА_3 та виявлено 1-у і 2-у стадії вальгусної плоскостопості.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині 2 статті 389 ЦПК України.

Так, частиною 2 статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною 2 статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені статтею 400 ЦПК України, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Згідно з частинами 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова суду апеляційної інстанції відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Правовідносини щодо повернення дітей, які незаконно утримуються в державі, відмінній від держави їх постійного проживання, урегульовані положеннями Гаазької Конвенції, до якої Україна приєдналася згідно із Законом України "Про приєднання України до Конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей" від 11 січня 2006 року.

Відповідно до статті 9 Конституції України та статті 19 Закону України "Про міжнародні договори України" чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Положеннями частини 1 статті 15 Закону України "Про міжнародні договори України" передбачено, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права.

Згідно зі статтями 1,2 Конвенції 1980 року цілями цієї Конвенції є: забезпечення негайного повернення дітей, незаконно переміщених до будь-якої з Договірних держав або утримуваних у будь-якій із Договірних держав; та забезпечення того, щоб права на опіку і на доступ, передбачені законодавством однієї Договірної держави, ефективно дотримувалися в інших Договірних державах.

Договірні держави вживатимуть усіх належних заходів для забезпечення досягнення цілей Конвенції на їхніх територіях. Для цього вони використовують самі швидкі процедури, наявні в їхньому розпорядженні.

Відповідно до частини першої статті 3 Конвенції 1980 року переміщення або утримування дитини розглядаються як незаконні, якщо: a) при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримування; та b) у момент переміщення або утримування ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримування.

За змістом частини другої статті 3 Конвенції 1980 року права піклування, згадані в пункті а), можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.

Виходячи зі змісту Гаазької конвенції, для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити, по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утримуванням (пункт "а" частини першої статті 3 Конвенції); по-друге, переміщення або утримування дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (пункт "b" частини першої статті 3 Конвенції); по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримування (пункт "b" частини першої статті 3 Конвенції).

Місце постійного проживання дитини є визначальним при відновленні статус-кво, оскільки незаконне переміщення чи утримування дитини одним із батьків, наділених правами спільного піклування, порушує інтереси та права дитини, а також права іншого з батьків на піклування нею, без згоди якого (ї) відбулась зміна місця проживання дитини.

Частиною першою статті 12 Конвенції 1980 року передбачено, що якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено статтею 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримування, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

У справі, яка переглядається, у листопаді 2018 року до Міністерства юстиції України як Центрального органу з виконання на території України Гаазької конвенції через Центральний орган Італійської Республіки надійшла заява позивача ОСОБА_1 від 30 жовтня 2018 року про сприяння поверненню дитини до Італійської Республіки, з позовом до суду в інтересах ОСОБА_1 ГТУЮ у Запорізькій області звернулося у липні 2019 року, тобто до спливу одного року з моменту переміщення малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, в Україну.

Статті 12,20 Конвенції 1980 року містять перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити в поверненні дитини до місця постійного проживання.

Так, суд може відмовити в поверненні дитини у таких випадках: якщо з моменту переміщення пройшло більше року й дитина прижилась у новому середовищі (частина друга статті 12 Конвенції 1980 року); або якщо повернення не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод (стаття 20 Конвенції 1980 року).

Про наявність того, що дитина прижилась у своєму новому середовищі, можуть свідчити такі факти: дитина відвідує дошкільний навчальний заклад - садок, різноманітні гуртки; за дитиною здійснюється медичний догляд; у дитини є свої друзі, захоплення; дитина має сталі сімейні зв'язки; відбулась зміна мови спілкування та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини тощо.

Зазначені факти підлягають оцінці у сукупності з дотриманням якнайкращих інтересів дитини як на цей час, так і в майбутньому, оцінкою думки дитини, якщо вона досягла такого віку й рівня зрілості, оцінки сімейної ситуації загалом, проведення збалансованого та розумного зважування інтересів учасників справи тощо.

Інтерес дитини в тому, щоб не бути вивезеною зі свого постійного місця проживання без достатніх гарантій стабільності в нових умовах, поступається перед основним інтересом будь-якої особи не бути підданій фізичній або психологічній загрозі або поміщеній в нетерпиму обстановку.

Крім того, згідно зі статтею 13 Конвенції 1980 року, незважаючи на положення попередньої статті (стаття 12 Конвенції 1980 року), судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов'язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що: а) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримування чи заявник дав мовчазну згоду на переміщення або утримання; b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку.

Судовий або адміністративний орган може також відмовити в розпорядженні про повернення дитини, якщо виявить, що дитина заперечує проти повернення і досягла такого віку і рівня зрілості, при якому слід брати до уваги її думку.

Розглядаючи обставини, про які йдеться в цій статті, судові й адміністративні органи беруть до уваги інформацію про соціальне походження дитини, подану Центральним органом або іншим компетентним органом країни постійного проживання дитини.

Під правами піклування розуміються відповідні повноваження, що виникають на підставі законодавчого акта, рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що тягне юридичні наслідки. Права піклування включають права, пов'язані з піклуванням будь-якої особи про дитину, і, зокрема, право визначати місце проживання дитини. Права доступу включають право переміщення дитини на обмежений час у місце інше, ніж місце її постійного проживання. Гаазька конвенція застосовується до будь-якої дитини, яка постійно проживала в Договірній державі безпосередньо перед вчиненням акта порушення прав піклування або доступу. Застосування Гаазької конвенції припиняється, коли дитина досягає віку 16 років.

Право піклування в контексті Гаазької конвенції охоплює не лише визначення батьками місця проживання дитини, а й вирішення питань про тимчасовий чи постійний виїзд дитини за межі держави, в якій вона проживає.

Крім того, важливим є те, щоб права піклування до переміщення дитини реально здійснювались особою, яка звернулася із заявою про повернення дитини на підставі Гаазької конвенції.

Обов'язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Гаазька конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримування дитини (особу, яка заперечує проти повернення дитини).

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди при розгляді справ застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Відповідно до практики ЄСПЛ рішення про повернення дитини до держави постійного місця проживання, прийняте на підставі Гаазької конвенції, відповідає пункту 1 статті 6 і статті 8 Конвенції.

Згідно з висновками ЄСПЛ, висловленими у рішенні "Шнеерсоне і Кампанелла проти Італії" від 12 липня 2011 року, заява № 14737/09, рішення про повернення дитини до держави її постійного проживання на підставі Конвенції не може прийматися автоматично без урахування усіх важливих обставин, про що свідчать встановлені Конвенцією випадки, за яких компетентний орган може відмовити у наданні розпорядження про повернення дитини. При вирішенні таких справ суди повинні керуватися дотриманням найкращих інтересів дитини. Під найкращими інтересами дитини варто розуміти можливість збереження зв'язків з сім'єю, якщо не буде встановлено небажаність таких зв'язків, і можливість розвитку в здоровому середовищі. Суд повинен детально перевірити сімейну ситуацію і врахувати ряд факторів, зокрема, емоційного, психологічного, матеріального і медичного характеру, та надати розумну оцінку інтересам кожного із батьків та інтересам дитини, які мають найважливіше значення.

ЄСПЛ у справі "Х проти Латвії", заява № 27853/09, рішення від 26 листопада 2013 року, зазначив, що в контексті розгляду поданого в рамках Гаазької Конвенції запиту про повернення, який відповідним чином є відмінним від провадження щодо батьківської опіки, поняття найкращих інтересів дитини повинне оцінюватися у світлі виключень, передбачених Конвенцією 1980 року, які стосуються плину часу (стаття 12), умов застосування Конвенції (стаття 13 (а) і існування "серйозного ризику" (стаття 13 (b), а також дотримання фундаментальних принципів запитуваної держави, що стосуються захисту прав людини та основних свобод (стаття 20). Це завдання стоїть в першу чергу перед національними органами запитуваної держави, які, зокрема, мають перевагу прямого контакту із зацікавленими сторонами.

Стаття 8 Конвенції 1980 року покладає на державні органи конкретне процесуальне зобов'язання в цьому відношенні: розглядаючи запит про повернення дитини, суди повинні розглянути не лише вірогідні твердження про "серйозний ризик" для дитини в разі її повернення, але й ухвалити рішення із наведенням конкретних підстав у світлі обставин справи. Як відмова в прийнятті до уваги заперечень щодо повернення, які можуть підпадати під дію статей 12,13 і 20 Конвенції 1980 року, так і недостатнє наведення підстав в рішенні про відхилення таких заперечень суперечитиме вимогам статті 8 Конвенції 1980 року, а також намірам та меті Конвенції 1980 року. Необхідне належне вивчення таких тверджень, яке має підтримуватися наведенням національними судами підстав, які є не автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими в світлі виключень, викладених у Гаазькій конвенції, яка повинна тлумачитися вузько.

Отже, розглядаючи заяви про повернення дитини до країни постійного проживання, суди насамперед повинні враховувати, що частина перша статті 13 Конвенції покладає обов'язок доведення обставин, які можуть бути винятковими підставами для неповернення дитини, саме на особу, яка вчинила вивезення дитини та/або її утримує. У цьому разі зазначене формулювання відображає загальне правове правило, що той, хто стверджує про наявність певного факту, повинен його довести.

У рішенні в справі "Сатановська та Роджерс проти України", заява № 12354/19, ЄСПЛ вказав, що стаття 8 Конвенції покладає на національні органи влади конкретний процесуальний обов'язок у контексті провадження за Гаазькою конвенцією: під час розгляду заяви про повернення дитини суди повинні не тільки розглянути небезпідставні твердження про існування "серйозного ризику" для дитини у випадку повернення, а й ухвалити рішення, в якому будуть наведені конкретні причини з огляду на обставини справи. Відмова врахувати заперечення проти повернення, які можуть підпадати під сферу дії статей 12,13,20 Гаазької конвенції, і недостатня аргументація у рішенні про відхилення таких заперечень, суперечили б вимогам статті 8 ЄКПЛ, а також меті та завданню Гаазької конвенції.

Необхідним є належний розгляд таких тверджень, продемонстрований національними судами в його аргументації, що не є шаблонною та стандартною, а достатньо детальною з огляду на винятки, передбачені Гаазькою конвенцією, які треба тлумачити вузько. Це також дозволить ЄСПЛ, завдання якого полягає не у підміні собою національних судів, здійснювати доручений йому європейський нагляд.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив з того, що відповідачем ОСОБА_2 порушено домовленість щодо тимчасового виїзду з сином з Італійської Республіки (місця постійного проживання) до України та, відповідно, не забезпечено повернення дитини за місцем його постійного проживання.

Звернення до компетентних органів України із заявою від 30 жовтня 2018 року про сприяння поверненню дитини до Італійської Республіки, тобто в строк, який не перевищує одного року з дати приїзду дитини в Україну (23 жовтня 2018 року), свідчить про те, що позивач не надавав згоду на зміну місця постійного проживання сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, тому згідно зі статтями 3,12 Гаазької конвенції утримання відповідачем дитини в Україні до цього часу без згоди позивача є незаконним, оскільки позивач як батько дитини позбавлений права здійснювати піклування про сина.

Визначені у статтях 3,4,35 Конвенції 1980 року умови, за яких держава, на території якої утримується дитина, зобов'язана повернути дитину в державу її постійного проживання, зокрема: Італійська Республіка є державою, в якій дитина постійно проживала і за законодавством якої мають вирішуватися питання щодо правовідносин між батьками і дитиною, піклування про дитину, у тому числі визначення місця проживання дитини; дії щодо переміщення та утримування дитини за кордоном порушують права піклування ОСОБА_1, оскільки батьківські повноваження належать обом батькам, а позивач не давав згоди на зміну місця проживання дитини, тобто його права та інтереси порушені внаслідок переміщення та подальшого знаходження дитини в Україні; позивач здійснював права на опіку до переміщення дитини та здійснював би такі права, якби не переміщення; дії, що порушують права позивача, відбулися після набуття чинності Конвенцією 1980 року у відносинах між двома державами (Конвенція набула чинності у відносинах між Україною та Італійською Республікою з 01 березня 2007 року, тобто до моменту переміщення дитини на територію України без згоди позивача); ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, не досяг 16-річного віку.

Відповідач ОСОБА_2 не надала належних та допустимих доказів на підтвердження того, що батько ОСОБА_1 фактично не здійснював піклування на момент переміщення дитини чи існує серйозний ризик, що повернення дитини до Італійської Республіки загрожує йому психологічною або фізичною небезпекою, чи що внаслідок повернення дитина потрапить у нестерпні умови. Суд також не встановив, що повернення дитини не допускається основними принципами запитуваної держави в галузі захисту прав людини й основних свобод.

При цьому суд не взяв до уваги заперечення ОСОБА_2, що ОСОБА_1 вчиняв стосовно неї домашнє насильство, оскільки такі твердження ґрунтуються на припущеннях.

Звинувачення, які висуває ОСОБА_2, є кримінально караними. Обґрунтованість підозри ОСОБА_1 у вчиненні щодо відповідача чи щодо дитини домашнього насильства може бути встановлена виключно в судовому порядку з постановленням обвинувального вироку суду. Проте доказів притягнення ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності суду не надано.

Інформація, надана Добровільним товариством "Гаряча телефонна лінія міста Неаполь", про те, що ОСОБА_2 зверталася на гарячу лінію для отримання інформації та підтримки з метою вирішення ситуації з чоловіком, не є доказом того, що її чоловік ОСОБА_1 здійснював стосовно неї або їх дитини будь-яке насильство, оскільки інформація була отримана лише зі слів відповідача.

Докази, в тому числі і висновки психологів, на які посилається відповідач, заперечуючи проти заявленого позову, здобуті нею під час перебування дитини в Україні.

Висновок органу опіки та піклування про умови проживання дитини в Україні не має вирішального значення при вирішенні судом питання про повернення дитини до держави постійного місця її проживання на підставі Конвенції 1980 року. З поясненнями представника органу опіки та піклування, надані ним під час розгляду справи, суд не погодився.

Крім того, суду не надано доказів, що повернення дитини до держави її постійного місця проживання, спілкування із родичами, вивчення культури та мови країни походження може заподіяти дитині фізичної або психічної шкоди. Наявність у певній мірі мовного бар'єру, необхідність адаптації дитини до дитячого садочку, гуртків, інших обставин у ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, не свідчить про те, що дитина потрапить у нестерпні умови в Італійській Республіці.

Твердження відповідача про те, що ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, має зареєстроване місце проживання в Україні, має житло, не заслуговують на увагу суду, оскільки такий факт не має значення для розгляду справ про повернення дитини до постійного місця її проживання, на підставі Гаазької конвенції.

Розглядаючи питання щодо повернення дитини до держави постійного проживання, суд не може вирішувати по суті питання щодо піклування про дитину та визначення її місця проживання, оскільки це питання, виходячи зі змісту статті 16 Конвенції 1980 року, належать до виключної компетенції держави постійного проживання дитини.

Позивачем не надано належних та допустимих доказів на підтвердження того, що відповідач незаконно вивезла дитину з Італійської Республіки до України, проте утримання дитини на території України за відсутності згоди батька не є законним.

Подання батьком цього позову до суду свідчить про його прагнення до здійснення піклування і реалізацію своїх батьківських прав стосовно малолітньої дитини.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про відмову ОСОБА_1 у задоволенні позовних вимог, суд апеляційної інстанції виходив з того, що згідно з доказами, які наявні в матеріалах справи, ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, є не лише громадянином Італійської Республіки, а ще й громадянином України. Крім того, він має зареєстроване місце проживання в Україні та більшу частину свого життя мешкає саме в Україні.

Суд апеляційної інстанції вважав безпідставним неврахування судом першої інстанції доказів, наданих відповідачем, зокрема пояснення ОСОБА_2 про те, що вона відмовляється повернутися разом з дитиною на постійне місце проживання до Італійської Республіки; висновок психолога ОСОБА_5 про проведення психологічного обстеження ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, а також її покази як свідка, надані під присягою в судовому засіданні, будучи при цьому попередженою про кримінальну відповідальність за неправдиві свідчення, яка повідомила, що між малолітнім ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, та його матір'ю ОСОБА_2 існує тісний емоційний зв'язок і у разі примусового розлучення з матір'ю для малолітнього ОСОБА_3 ця ситуація буде стресовою та психотравмуючою. Таке переживання травмує психіку дитини, порушує адекватність сприйняття навколишньої дійсності і, як наслідок, може призвести до порушення, не тільки психологічного благополуччя малолітнього ОСОБА_3, але й його фізичного здоров'я.

Також суд апеляційної інстанції зазначив, що, розглядаючи справу, суд першої інстанції не надав оцінки письмовим доказами, наданим ОСОБА_2, на які вона посилається як на підставу своїх заперечень проти позову, зокрема, чи прижився ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, у новому середовищі, а також показам свідків, допитаних в судовому засіданні, які повідомили, що малолітня дитина добре адаптувалась в Україні і має міцні соціальні зв'язки. Розлучення з матір'ю, у випадку примусового повернення до Італійської Республіки, призведе до психічної шкоди малолітнього ОСОБА_3.

Вирішуючи спір, суд апеляційної інстанції виходив з того, що з 23 жовтня 2018 року (дата переміщення) до часу ухвалення судового рішення у справі малолітній ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, тобто два з половиною роки, перебуває в Україні, вік дитини, який на момент його переміщення до України з міста Неаполь Італійської Республіки - країни, до якої її просить повернути позивач, становив 1 рік 8 місяців, і в силу свого віку дитина реально не могла сприймати країну та місце, де вона проживала, людей, які її оточували, крім близьких осіб, які були поряд із нею щодня. На час виїзду дитини з Італійської Республіки вона була надто мала, не розмовляла, тому порушення стабільності її звичного середовища не відбулося.

Разом з тим постійне її перебування з матір'ю забезпечує дитині стабільність психоемоційного розвитку та адаптації до умов життя, що є вкрай важливим, враховуючи вік дитини.

На підтвердження висновку, що дитина прижилась у своєму новому середовищі, суд апеляційної інстанції послався на висновки та покази свідка ОСОБА_5, кандидата психологічних наук, доцента, завідуючої кафедри психології Запорізького національного університету, яка двічі проводила психологічне обстеження малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2.

Так, у висновку спеціаліста-психолога від 10 вересня 2019 року психолог зазначила, що психічний і емоційний стан ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, знаходиться в межах вікової норми. На момент обстеження виявлено тісний емоційний зв'язок дитини з матір'ю ОСОБА_2. Процес адаптації ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, до середовища, в якому він зараз знаходиться (до родини, в якій зараз проживає, до дошкільного закладу), пройшов успішно та успішно адаптувався до умов життя в Україні. Ситуація примусового розлучення з матір'ю ОСОБА_2 буде стресовою для дитини та психотравмуючою, для неї така ситуація буде співвідноситися з ситуацією горя втрати близької людини і може призвести до глибоких порушень в його психічному функціонуванні (а. с. 27-32, т. 2).

У висновку від 07 грудня 2020 року психолог пояснила, що психічний і емоційний стан ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, знаходиться в межах вікової норми. В першу чергу, це обумовлено, благополуччям обстановки, в якій росте і виховується ОСОБА_3, а також успішна адаптація дитини до умов проживання в Україні, процесом його соціалізації в дошкільному закладі і відвідуванням спеціалізованого центру з метою корекції і розвитку.

На момент обстеження виявлено тісний емоційний зв'язок ОСОБА_3 з матір'ю ОСОБА_2. Існує емоційна і психологічна прихильність ОСОБА_3 до матері ОСОБА_2, яка обумовлена увагою, турботою, ніжністю, ласкою і, звичайно, любов'ю, спрямованою від матері до сина. Розлука з матір'ю на тривалий проміжок часу і зміна місця проживання з України на Італійську Республіку (у випадку її фактичного здійснення у примусовому порядку) негативно позначиться як на психологічному, так і на фізичному благополуччі дитини.

Така розлука буде травмувати психіку ОСОБА_3 та призведе до глибоких порушень.

Ситуація примусових розлучень з матір'ю, виїзд з рідного середовища, оточення з близькими та друзями, переривання процесу розвитку та виховання у звичайному для дитини середовищі в місті Запоріжжі (Україна) для ОСОБА_3 буде психотравмуючою.

Ступінь глибини такої психологічної травми може бути різноманітною і незворотною і включати в себе як відставання в плані інтелектуального розвитку, так і формування різних фобій, страхів і комплексів неповноцінності, які будуть виявлятися протягом усього життя ОСОБА_3.

Розлучення ОСОБА_3 з матір'ю ОСОБА_2 негативно позначиться як на психологічному, так і на фізичному стані дитини. Для дитини вона буде співвідноситися з ситуацією переживання горя втрати матері, таке переживання травмує психіку дитини, порушує адекватність сприйняття навколишньої дійсності і, як наслідок, веде до порушення психологічного благополуччя дитини. Для ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, перебування в середовищі людей, які розмовляють на незнайомій мові (італійській), буде стресовою, фруструючою ситуацією, яка призведе до порушення розвитку мовлення ОСОБА_3 і в цілому негативно вплине на його психологічне благополуччя.

В результаті обстеження виявлено, що між ОСОБА_3 і його матір'ю існує тісний емоційний зв'язок, що є природним для дитини такого віку. ОСОБА_3 розуміє звернену до нього мову, російську та українську мови, це мови, які він чує від матері і сімейного середовища, від вихователів дошкільного закладу та своїх друзів, з якими спілкується під час гри.

ОСОБА_3 в своєму віці має коло значущих для нього людей, це люди, які становлять його сімейне оточення, в процесі взаємодії з якими відбувається процес соціальної та тендерної ідентичності, до них належить мама ОСОБА_2, дідусь та бабуся, батьки матері, з якими ОСОБА_3 проживає, до яких він емоційно прив'язаний і з якими він постійно взаємодіє. Так само до кола таких людей можна віднести вихователів дошкільного закладу, який дитина відвідує, та його друзів, з якими він грає та спілкується як у садочку, так і на дитячому ігровому майданчику.

Розлука з матір'ю ОСОБА_2 та вимушено примусовий (у випадку наявності правових підстав) переїзд дитини ОСОБА_3 (з України до Італійської Республіки), порушення звичного для дитини способу життя негативно позначиться на психологічному і фізичному здоров'ї дитини, травмує її психіку і порушить стан психологічного благополуччя. Розлука відносин ОСОБА_3 з матір'ю ОСОБА_2 буде психотравмуючою ситуацією, яка може призвести до глибоких порушень в його психічному функціонуванні, а в майбутньому до формування фобій, страхів і різних комплексів неповноцінності, які можуть проявитися на різних етапах становлення особистості.

У процесі обстеження виявлено, що адаптація до умов проживання в Україні відбулася успішно, і це дякуючи тому, що поряд з Алдо знаходиться уважна, любляча мама, та сімейне оточення (дідусь і бабуся), які задовольняють як природні, так і соціальні його потреби, та сприяють його розвитку. Також ОСОБА_3 успішно соціалізується, формується і розвивається в дошкільному закладі, має друзів, з якими взаємодіє (спілкується, грає) як в дошкільному закладі, так і на дитячому ігровому майданчику (а. с. 89-95, т. 4).

Розглядаючи справу, суд апеляційної інстанції оцінив наявні в матеріалах справи письмові докази, зокрема висновок психолога від 10 вересня 2019 року, довідку про реєстрацію місця проживання, довідку з ДНЗ (ясла-садок) № 6, акт обстеження умов проживання дитини, лист КНП "Центр первинної медико-санітарної допомоги № 10", а також подані відповідачем під час апеляційного розгляду справи додаткові письмові докази, які актуалізують інформацію про адаптацію та соціалізацію дитини в Україні й фактично підтверджують обставини, на які сторона відповідача посилається у відзиві на позов та в апеляційній скарзі, проте вони не існували на час розгляду справи та подання апеляційної скарги, у зв'язку із чим, сторона відповідача не могла надати їх раніше, зокрема висновок спеціаліста-психолога від 07 грудня 2020 року, в якому зазначено, що психічний і емоційний стан ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, знаходиться в межах вікової норми, що обумовлено благополучною атмосферою, в якій росте і виховується ОСОБА_3, а також успішною адаптацією дитини до умов проживання в Україні, процесом його соціалізації в дошкільному закладі і відвідуванням спеціалізованого центру з метою корекції і розвитку.

Заперечуючи проти задоволення позову, ОСОБА_2 як під час розгляду справи судом першої інстанції, так і в апеляційній скарзі вказувала, що суду слід перевірити сімейну ситуацію і врахувати певні фактори, зокрема, емоційного, психологічного, матеріального і медичного характеру та надати оцінку інтересам кожного із батьків, а також інтересам дитини, які мають найважливіше значення.

При цьому ОСОБА_2 зазначала, що ОСОБА_1 вчиняв щодо неї домашнє насильство, у зв'язку з чим вона зверталася в Італійській Республіці до Добровільного товариства "Гаряча телефонна лінія міста Неаполь".

Крім того, позивач створив умови, за яких вона постійно перебувала під наглядом ОСОБА_1 (встановив камери в квартирі), що негативно впливало на її емоційний стан проживання в Італійській Республіці та спровокувало звернення за психологічною допомогою після приїзду до України.

Також відповідач наголошувала, що протягом часу, коли малолітній ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, перебуває на території України та відколи позивачем ініційовано судовий процес в Україні ОСОБА_1, періодично приїжджаючи до України, особисто зустрічався з дитиною один раз. Під час цієї зустрічі він приділив дитині увагу протягом невеликого проміжку часу, подарував іграшку та більше з дитиною не спілкувався, оскільки спілкувався з відповідачем та адвокатом. Форма його спілкування з матір'ю дитини зводилась до з'ясування відносин з останньою, а не до вирішення питань, пов'язаних із забезпеченням балансу інтересів у спілкуванні з дитиною або обома батьками.

Відповідач не перешкоджає батьку у спілкуванні з дитиною та піклуванні про нього.

Крім того, у ОСОБА_1 наявне житло в Україні, де він міг би зустрічатися з дитиною, проте цього не робить. Не надав він і доказів, що продовжує піклуватися про дитину.

ОСОБА_2 вказувала, що шлюб між нею та ОСОБА_1 розірвано та сумісне їх проживання не можливе. Вимагаючи повернення дитини до Італійської Республіки, ОСОБА_1 зазначав, що надасть житло для проживання матері разом з дитиною, однак доказів таких не надав.

Разом з тим безпідставне, на її думку, стягнення судом міста Неаполь Італійської Республіки з неї на користь ОСОБА_1 щомісячних аліментів та довірення малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, проживати виключно батькові (з негайним поверненням до Італійської Республіки), призвело до негативного впливу на її психічний стан, оскільки ця обставина є безпідставним звинуваченням в неналежному піклуванні про сина.

Всі вищезазначені обставини були встановлені та оцінені судом апеляційної інстанції в контексті статті 3, частини другої статті 12, статті 13 Гаазької конвенції.

Апеляційний суд вірно врахував усі обставини справи, перевірив сімейну ситуацію (ОСОБА_2 зверталась до Добровільного товариства "Гаряча телефонна лінія міста Неаполь", наявність камер відеоспостереження в будинку, де постійно проживала ОСОБА_2 разом з малолітньою дитиною в Італійській Республіці, що свідчило про незадовільний емоційний стан відповідача) та врахував емоційний, психологічний стан дитини, його медичні показники, а також матеріальний стан його та його матері в Україні.

Відповідач ОСОБА_2 довела виняткові підстави для неповернення дитини, зокрема, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі, як це передбачено частиною другою статті 12 Конвенції 1980 року.

В рішенні суду наведено конкретні підстави та аргументація щодо залишення дитини в Україні з підстав, які не є автоматичними чи стереотипними, а досить деталізованими в світлі виключень, викладених у Гаазькій конвенції, яка повинна тлумачитися вузько.

Отже, надавши оцінку всім доказам в сукупності та встановивши обставини справи, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про високий рівень соціалізації ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_2, його глибоку інтеграцію в суспільстві за місцем проживання в місті Запоріжжі, Україна, та те, що дитина прижилась у новому середовищі.

На час розгляду справи апеляційним судом дитині виповнилося чотири роки, із яких два з половиною роки дитина проживає у місті Запоріжжі, Україна, вона є занадто прив'язаною до матері та бабусі з дідусем, розуміє та сприймає мову, на якій спілкуються громадяни України, що є досить важливим для дитини цього віку.

Повернення малолітньої дитини до Італійської Республіки не можна вважати доцільним, оскільки у випадку примусової зміни укладу життя малолітньої дитини та повернення у місто Неаполь Італійської Республіки існуватиме серйозний ризик заподіяння дитині психічної шкоди.

Посилання позивача на порушення його прав як батька малолітньої дитини не заслуговують на увагу, оскільки рішення у справі про повернення дитини до держави її постійного проживання повинно забезпечувати не тільки права одного з батьків, а й відповідати інтересам дитини.

Апеляційний суд врахував сімейну ситуацію подружжя, ряд факторів емоційного, матеріального та медичного характеру, дослідив усі докази, що додані до матеріалів справи (переписку сторін та родичів позивача у справі з питань сімейного життя) та надав розумну оцінку балансу інтересів сторін в світлі як найкращого врахування в першу чергу інтересів дитини.

Таким чином, суд апеляційної інстанцій дійшов правильного висновку, що виходячи з інтересів дитини, відсутні підстави для повернення дитини до Італійської Республіки.

Також слід зазначити, що право батьків і дітей бути поряд один із одним становить основоположну складову сімейного життя, а заходи національних органів, що можуть перешкодити цьому, є втручанням у права, гарантовані статтею 8 ЄКПЛ.

Таке втручання є порушенням зазначеного положення, якщо воно здійснюється не згідно із законом, не відповідає легітимним цілям, переліченим у пункті 2 цієї статті, та не може вважатися необхідним у демократичному суспільстві.

Відмова у задоволенні позову у цій справі ґрунтується на приписах Гаазької конвенції, що визначає низку випадків, за яких національні органи можуть відмовити у поверненні дитини.

Отже, за пунктом 2 статті 8 ЄКПЛ втручання у право позивача є таким, що встановлене законом, а останній характеризувався належною якістю і дозволяв позивачеві прогнозувати можливість відмови у поверненні дитини, зокрема через існування серйозного ризику заподіяння шкоди психіці дитини у разі її повернення.

З огляду на встановлені судом апеляційної інстанції ризики (пункт "b" першого абзацу статті 13 Гаазької конвенції) втручання у право позивача, гарантоване статтею 8 ЄКПЛ, переслідує легітимну мету, а саме захист прав і свобод дитини.

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (частина перша статті 3 Конвенції про права дитини, яку Верховна Рада України ратифікувала 27 лютого 1991 року).

Держави-учасниці забезпечують те, щоби дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини (частина перша статті 9 вказаної Конвенції).

Принцип додержання найкращих інтересів дитини також закладений і в Гаазькій конвенції. Неповернення дитини до країни проживання іноді може бути виправдане в силу об'єктивних причин, які відповідають інтересам дитини, на які вказують передбачені у цій конвенції виключення, зокрема у випадку серйозного ризику того, що повернення дитини завдасть їй фізичної чи психологічної шкоди.

Задля досягнення означеної вище легітимної мети та найкращого задоволення інтересів дитини за існування встановленого судами на підставі належних, допустимих і достатніх доказів серйозного ризику того, що повернення дитини поставить її під загрозу заподіяння шкоди психіці, відмова у позові є виправданою.

Отже, постанова суду апеляційної інстанції є достатньо мотивованою та такою, що прийнята з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Посилання в касаційній скарзі на те, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 05 лютого 2020 року у справі № 521/16839/18 (провадження № 61-5573св19), не заслуговують на увагу, оскільки фактичні обставини у вказаній справі не є подібними. Крім того, Верховний Суд зазначеною постановою скасував постанову апеляційного суду та передав справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції з підстав порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи.

Безпідставним є посилання в касаційній скарзі на постанови Верховного Суду від 11 грудня 2019 року у справі № 552/1759/19 (провадження № 61-18088св19), від 21 квітня 2021 року у справі № 522/97/20 (провадження № 61-3074св21), оскільки у вказаних справах, та у справі, яка переглядається, встановлено різні фактичні обставини, зокрема у справі № 552/1759/19 та у справі № 522/97/20 відповідачами не надано доказів, що існує ризик того, що повернення загрожує дитині психологічною або фізичною небезпекою, чи що внаслідок повернення дитина потрапить у нетерпимі умови. Крім того, у справі № 522/97/20 відповідач не довела, що батько дитини фактично не здійснював піклування щодо дитини під час її проживання в Республіці Польща, оскільки судом встановлено, що батько дитини продовжує спілкуватись з донькою на території України, надає матеріальну підтримку дитині.

Натомість у справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції виходив з того, що дитина прижилась у новому середовищі, має тісний зв'язок з матір'ю, а повернення її до Італійської Республіки є недоцільним. При цьому суд керувався принципом найкращих інтересів дитини.

Касаційна скарга не містить посилань на постанови Верховного Суду, висновки в яких щодо застосування норм права не врахував суд апеляційної інстанції у цій справі.

Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

При цьому суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону, не здійснює оцінку доказів, у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

ЄСПЛ вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Серявін та інші проти України" від 10 лютого 2010 року, заява № 4909/04).

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, переоцінки доказів, що виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції. Наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді апеляційної інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених частини 1 статті 410 ЦПК України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Постанова суду апеляційної інстанції прийнята з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому це судове рішення необхідно залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Щодо судових витрат

Частиною 13 статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє адвокат Дробот Руслан Дмитрович, залишити без задоволення.

Постанову Запорізького апеляційного суду від 21 квітня 2021 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

В. А. Стрільчук