Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 24.10.2019 року у справі №466/1107/18

Постанова

Іменем України

12 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 466/1107/18

провадження № 61-18662св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Усика Г. І. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

представник позивача - ОСОБА_2,

відповідач - ОСОБА_3,

третя особа - Третя Львівська державна нотаріальна контора,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 03 квітня 2019 року у складі судді Баєвої О. І. та постанову Львівського апеляційного суду від 05 вересня 2019 року у складі колегії суддів Савуляка Р. В., Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до

ОСОБА_4, третя особа - Третя Львівська державна нотаріальна контора, про визнання недійсним договору дарування квартири, скасування державної реєстрації.

На обгрунтування позовних вимог зазначав, що з 2009 року він постійно проживає та зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1, що належала на праві особистої приватної власності його дружині ОСОБА_5, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1. Після смерті дружини, право власності на вказану квартиру у порядку спадкування за законом перейшло до нього.

У зв'язку з втратою дружини у нього загострилися серцево-судинні захворювання, різко погіршився стан здоров'я, а також морально-психологічний стан. Крім того, він опинився у вкрай тяжкому фінансовому становищі, бракувало коштів на придбання необхідних ліків, продуктів харчування, сезонного одягу та на оплату житлово-комунальних послуг.

У цей час його почала навідувати донька від першого шлюбу - ОСОБА_6, з якою він не спілкувався з моменту розлучення з її матір'ю (березень 2008 року), та яка певний час допомагала йому фінансово, обіцяла, що буде довічного його доглядати, надавати матеріальне забезпечення, а також забезпечувати усім необхідним, зокрема продуктами харчуванням, сезонним одягом, медикаментами, сплачуватиме вартість комунальних послуг. За таких обставин, вони з відповідачем домовилися про укладення договору довічного утримання, яким обумовили, що після його смерті квартира АДРЕСА_1 перейде у її власність.

Однак, 19 червня 2017 року між ним та ОСОБА_6 було укладено договір дарування квартири, посвідчений державним нотаріусом Третьої львівської державної нотаріальної контори Спільник З. В., зареєстрований у реєстрі за № 3-435, за умовами якого він подарував, а відповідач прийняла в дар квартиру АДРЕСА_1. На підставі зазначеного договору, державним нотаріусом Третьої львівської державної нотаріальної контори прийнято рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19 червня 2017 року, індексний номер 20987390, та внесено до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про право власності № 20987390 про державну реєстрацію права власності ОСОБА_6 на квартиру АДРЕСА_1.

Після укладення зазначеного договору, фактичної передачі квартири у власність відповідача не відбулося, він фактично проживає та зареєстрований у квартирі, тоді як відповідач навіть не має ключів від вхідних дверей до неї.

Посилаючись на те, що при укладенні договору дарування він не усвідомлював його наслідків, не надавав значення змісту правочину, повністю довіряючи відповідачеві, вважав, що укладає з нею саме договір довічного утримання, а також на те, що саме по собі укладення договору дарування квартири не відповідало його інтересам, оскільки він не має у власності чи користуванні іншого житла чи іншого нерухомого майна, позивач просив: визнати недійсним договір дарування квартири АДРЕСА_1, укладений 19 червня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_6, посвідчений державним нотаріусом Третьої львівської державної нотаріальної контори Спільник З. В., зареєстрований у реєстрі за № 3-435; скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_6 на квартиру АДРЕСА_1 (номер запису про право власності від 19 червня 2017 року № 20987390), рішення державного нотаріуса Третьої львівської державної нотаріальної контори Спільник З. В. про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 19 червня 2017 року, індексний номер 35750684; зареєструвати за ним право власності на квартиру

АДРЕСА_1, на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 31 травня 2017 року, посвідченого державним нотаріусом Третьої львівської Державної нотаріальної контори Спільник З. В., зареєстрованого у реєстрі за № 3-398 (спадкова справа номер 228/2017).

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 03 квітня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що під час укладення договору дарування квартири, він помилявся щодо обставин, які мають істотне значення при вчиненні правочину, і мав намір укласти з відповідачем саме договір довічного утримання. Зі змісту оспорюваного договору убачається, що при його посвідчені нотаріус роз'яснив сторонам усі умови укладення договору, зокрема згідно з пунктом 10 договору визначено, що сторони розуміють, що за своєю природою договір дарування є безоплатним, а тому ОСОБА_1 не має права вимагати від ОСОБА_4 вчинення на його користь будь-яких дій майнового або немайнового характеру. Той факт, що договір дарування квартири був укладений позивачем під випливом помилки спростовується поясненнями наданими у ході судового розгляду безпосередньо ОСОБА_1, який вказав про те, що усвідомлював обставини того, що право власності на квартиру буде переоформлене на відповідача, однак у подальшому змінив свою думку, а також поясненнями свідків ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9,

ОСОБА_10, ОСОБА_11, які пояснили, що на момент укладення оспорюваного правочину, позивач дійсно мав намір подарувати відповідачеві квартиру АДРЕСА_1, тобто укладення договору дарування відповідало його волі.

Суд першої інстанції також визнав необгрунтованими посилання ОСОБА_1 на те, що оспорюваний правочин вчинено під впливом тяжкої для нього обставини, оскільки згідно з наданою ним медичною документацією, позивач не має інвалідності, за станом здоров'я не потребує постійної сторонної допомоги, згідно з показаннями лікаря-травматолога на момент останнього огляду, ОСОБА_12 не потребував будь-яких оперативних втручань. Крім того, свідок ОСОБА_13, яка є сусідкою ОСОБА_1 підтвердила, що останній працевлаштований, працює двірником, на роботу ходить щодня, що спростовує факт поганого стану здоров'я позивача та його скрутне матеріальне становище на момент укладення договору.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Львівського апеляційного суду від 05 вересня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 03 квітня 2019 року залишено без змін.

Судове рішення апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції правильно встановив фактичні обставини справи та застосував норми матеріального права, рішення суду є законним та обгрунтованим, а тому відсутні підстави для задоволення апеляційної скарги.

Узагальнені доводи касаційної скарги та позиції учасників справи

У жовтні 2019 року до Верховного Суду надійшла касаційна скарга

представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2, у якій він просив скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 03 квітня 2019 року і постанову Львівського апеляційного суду від 05 вересня 2019 року, та ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга обгрунтована посиланнями на те, що суди першої та апеляційної інстанцій, у порушення статей 81, 89 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), належним чином не перевірили доводи позивача, викладені ним у позовній заяві, не встановили фактичні обставини справи, не визначилися з характером спірних правовідносин та правовою нормою, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин, не навели обгрунтованих мотивів відхилення кожного аргументу позивача. Суди також не перевірили наявність неправильного сприйняття ним фактичних обставин правочину, з огляду на похилий вік, що вплинуло на його волевиявлення під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, та не надали оцінки тим обставинам, що після укладення оспорюваного договору позивач продовжує проживати у квартирі АДРЕСА_1, сплачує комунальні послуги, і не отримав від відповідача матеріальної компенсації у рахунок відчуженого на її користь нерухомого майна.

У листопаді 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_4, у якому вона просила залишити касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 без задоволення, посилаючись на те, що суди першої та апеляційної інстанцій повно встановили фактичні обставини справи та правильно застосували норми матеріального права.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 ЦПК України, який набрав чинності з 15 грудня

2017 року, судом касаційної інстанції є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 24 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

Справа надійшла на адресу суду касаційної інстанції у листопаді 2019 року.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частини 1 статті 400 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання касаційної скарги) під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Фактичні обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій

Судами попередніх інстанцій установлено, що ОСОБА_1 на праві власності на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 31 травня

2017 року державним нотаріусом Третьої львівської державної нотаріальної контори Спільник З. В., зареєстрованого у реєстрі за № 3-398, належала квартира АДРЕСА_1.

19 червня 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_6 укладений договір дарування, посвідчений державним нотаріусом Третьої львівської державної нотаріальної контори Спільник З. В., зареєстрований у реєстрі за № 3-435, за умовами дарувальник (ОСОБА_1) подарував, а обдаровувана

(ОСОБА_6) прийняла у дар квартиру АДРЕСА_1, що складається з однієї житлової кімнати, житловою площею 17,4 кв. м та кухні. Загальна площа квартири становить 29,3 кв. м. До квартири відноситься комора у підвалі площею 1,5 кв. м.

Допитані у суді першої інстанції, як свідки: ОСОБА_14 (онука покійної дружини ОСОБА_1 - ОСОБА_15), ОСОБА_11 (чоловік ОСОБА_14), ОСОБА_13 (співмешканка ОСОБА_1), пояснювали, що після смерті ОСОБА_15, ОСОБА_14 постійно приїжджала до ОСОБА_1, допомагала фінансово, сплачувала комунальні послуги. До смерті ОСОБА_15 обговорювалося питання, що спірна квартира буде належати ОСОБА_14.

Позивач пояснив ОСОБА_14, що не розуміє чому він вчинив саме так, повідомив, що має намір скасувати зазначений договір, а квартиру подарувати їй. Позовну заяву до суду вирішив подати після розмови з нею та її чоловіком. Як зазначила ОСОБА_13, позивач працює та отримує заробітну плату, є цілком здоровою та адекватною людиною, все розуміє і пам'ятає.

Свідок ОСОБА_16 (лікар-травматолог) підтвердив, що ОСОБА_1 має діагноз деформуючий артроз колінних суглобів, який прогресує, однак станом на 2018 рік потреби у здійсненні оперативного втручання не було.

Свідки ОСОБА_10 (сусідка ОСОБА_1), ОСОБА_9 пояснювали, що ОСОБА_1 виявляв бажання подарувати спірну квартиру своїй дочці ОСОБА_6, обгрунтовуючи своє волевиявлення тим, що раніше ніколи не допомагав їй, і саме він був ініціатором укладення договору дарування.

Позиція Верховного Суду та нормативно-правове обгрунтування

Установлено й це вбачається з матеріалів справи, що судові рішення ухвалено з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права, доводи касаційної скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 висновків судів першої та апеляційної інстанцій не спростовують.

Частиною 1 статті 717 ЦК України передбачено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Пунктами 1, 2 частини 2 статті 16 ЦК України передбачено, що способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, визнання права; визнання правочину недійсним.

Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частини 1 статті 215 ЦК України.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити статтею 203 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Позовні вимоги про визнання недійсним договору дарування, відповідно до якого ОСОБА_1 подарував квартиру АДРЕСА_1, своїй доньці позивач обгрунтовував посиланням на те, що оспорюваний правочин укладено ним унаслідок помилки стосовно наслідків правочину. Донька обіцяла утримувати та доглядати його довічно, а тому його волевиявлення було направлене саме на укладення з нею договору довічного утримання.

Частиною 1 статті 229 ЦК України передбачено, що якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до роз'яснень, викладених у ~law20~ роз'яснено, що обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину.

Зазначене дає підстави для висновку, що на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним позивач повинен довести на підставі належних і допустимих доказів наявність обставин, які вказують на обман або помилку, - неправильне сприйняття фактичних обставин правочину, що вплинуло на його волевиявлення, і що ці обставини дійсно мають істотне значення. Таким обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку з цим у догляді і сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати у спірному житловому приміщенні після укладення договору дарування.

Лише у разі встановлення вказаних обставин норми статей 203, 229, 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

За загальними правилами доказування, визначеними статтями 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтями 12, 81 ЦПК України.

Матеріально-правовий зміст обов'язку подавати докази полягає в тому, що у випадку його невиконання суб'єктом доказування і неможливості отримання доказів суд має право визнати факт, на який посилалася заінтересована сторона, неіснуючим, чи навпаки, як це має місце при використанні презумпції, існуючим, якщо інше не доказано другою стороною.

Перевіривши доводи позивача та установивши, що ОСОБА_1 не надав належних та допустимих доказів на підтвердження наявності обставин, які вказують на вчинення ним договору дарування квартири АДРЕСА_1 на користь доньки ОСОБА_4 унаслідок помилки стосовно наслідків правочину, зокрема щодо правової природи правочину, прав та обов'язків сторін, а навпаки відповідно до пояснень свідків ОСОБА_17, ОСОБА_10, які є незацікавленими у справі особами, на момент укладення договору дарування усвідомлював, що за договором дарування передає право власності на квартиру своїй дочці ОСОБА_6, та свідомо бажав настання наслідків зазначеного правочину, суд першої інстанції з висновками якого погодився апеляційний суд, дійшов обгрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог

ОСОБА_1.

Сам про собі факт проживання позивача у спірній квартирі після укладення договору дарування за встановлених судами обставин фактичної передачі дарунку ОСОБА_1 та фактичного прийняття його ОСОБА_6, не спростовує правильність висновків судів попередніх інстанцій, які повно та всесторонньо з'ясували обставини справи та правильно застосували норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

Інші доводи касаційної скарги є ідентичними аргументам, що були викладені заявником у апеляційній скарзі, зводяться до переоцінки доказів та незгоди заявника з висновками судів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 400 ЦПК України.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційних скарг

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Аналізуючи наведене, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2.

Керуючись статтями 400, 401, 415, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 03 квітня 2019 року та постанову Львівського апеляційного суду від 05 вересня 2019 року залишити без змін.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Г. І. Усик

І. Ю. Гулейков

О. В. Ступак