Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 02.03.2020 року у справі №373/182/18

Постанова

Іменем України

17 вересня 2020 року

м. Київ

справа № 373/182/18

провадження № 61-3034св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Бурлакова С. Ю. (суддя-доповідач), Коротуна В. М., Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2, відповідач - ОСОБА_3,

третя особа - державний нотаріус Переяслав-Хмельницької міської державної нотаріальної контори Ткаченко Олександр Анатолійович,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2, подану представником - адвокатом Поліщуком Михайлом Анатолійовичем, на постанову Київського апеляційного суду від 21 січня 2020 року у складі колегії суддів: Махлай Л. Д., Кравець В. А., Шкоріної О. І.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2018 року ОСОБА_4 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_3 про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, скасування державної реєстрації права власності на житловий будинок та визнання права власності на Ѕ частину будинку.

На обґрунтування позову зазначала, що з 20 травня 1970 року перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_5

30 вересня 1989 року ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_5 житловий будинок площею 23,30 кв. м за адресою: АДРЕСА_1.

Цей будинок був знесений та у 1991 році вони з чоловіком на його місці збудували новий житловий будинок площею 70,30 кв. м. Свідоцтво про право власності на новозбудований будинок ОСОБА_5 не отримував та право власності у органах БТІ не реєстрував.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер.

17 жовтня 2006 року вона подала нотаріусу заяву про відмову від прийняття спадщини на користь доньки ОСОБА_3, яка в подальшому 13 червня

2007 року отримала свідоцтво про право на спадщину за законом на увесь будинок.

Посилаючись на те, що підписуючи заяву про відмову від прийняття спадщини, вона мала на увазі, що відмовляється від своєї частки у спадщині, а не від частки, яка належить їй на праві спільної сумісної власності як одному

з подружжя, проте у жовтні 2017 року нотаріус відмовив їй у видачі свідоцтва про право власності на 1/2 частину житлового будинку, оскільки на весь будинок видане свідоцтво на право на спадщину ОСОБА_3, просила визнати недійсним свідоцтво про право на спадщину за законом на житловий будинок

з надвірними будівлями та спорудами за адресою:

АДРЕСА_1, видане після смерті ОСОБА_5 на ім'я ОСОБА_3, скасувати державну реєстрацію права власності на житловий будинок та визнати за нею право власності на Ѕ частку цього будинку.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області

від 14 березня 2019 року у складі судді Керекези Я. І. позов задоволено частково. Визнано недійсним в Ѕ частині свідоцтво про право на спадщину

за законом, видане в. о. державного нотаріуса Переяслав-Хмельницької міської державної нотаріальної контори Воробей О. М. на ім'я ОСОБА_3 після смерті ОСОБА_5, скасовано державну реєстрацію права власності ОСОБА_3

на Ѕ частину житлового будинку та визнано за ОСОБА_4 право власності на Ѕ частку житлового будинку з надвірними будівлями та спорудами, розташованого на АДРЕСА_1, як частку у спільній сумісній власності подружжя.

Додатковим рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 13 травня 2019 року вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив

з того, що будинок є спільним сумісним майном подружжя, ОСОБА_4 має право на Ѕ частину цього будинку як частку у спільній сумісній власності подружжя та зазначена частка не входила до складу спадкового майна. Відмова ж від належної особі частки у спільній сумісній власності подружжя чинним законодавством не передбачена.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 21 січня 2020 року рішення Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 14 березня 2019 року в частині задоволення позову про визнання недійсним свідоцтва про право на спадщину, скасування державної реєстрації права власності, визнання права власності на частку у спільному майні подружжя скасовано та ухвалено

в цій частині нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Апеляційний суд виходив з того, що 30 вересня 1989 року ОСОБА_5 набув

у власність будинок за договором дарування, у 1990-1991 роках цей будинок був знесений та на його місці збудований новий будинок, прийнятий в експлуатацію рішенням виконавчого комітету Переяслав-Хмельницької міської ради народних депутатів від 29 грудня 1991 року за № 192-133.

Єдиною особою, яка прийняла у встановленому законом порядку спадщину після смерті ОСОБА_5 є ОСОБА_3, оскільки ОСОБА_4 подала заяву про відмову від спадщини на користь ОСОБА_3, інші спадкоємці заяви про прийняття спадщини не подавали.

Оскільки ОСОБА_4, відмовляючись від прийняття спадщини після смерті чоловіка на користь ОСОБА_3, у цій же заяві відмовилася від отримання свідоцтва про право власності на частку у спільному майні, вказавши,

що спірний будинок не є спільним майном подружжя, а є особистою власністю померлого, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про безпідставність позову.

Аргументи учасників справи

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у березні 2020 року,

ОСОБА_1, ОСОБА_2 в особі представника - адвоката Поліщука М. А., вказують на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та зазначають, що апеляційним судом ухвалено постанову про відмову

у задоволенні позову без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17, у постанові Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у справі № 643/4160/16-ц.

ОСОБА_1, ОСОБА_2 також зазначають, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах щодо відповідності вимогам закону відмови від належної особі частки у спільній сумісній власності подружжя у разі смерті іншого з подружжя та відкриття спадщини у зв'язку з цим.

При цьому сторони посилаються на відсутність висновку Верховного Суду щодо питань застосування статей 22,28 Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі - КпШС України), статті 16 Закону України "Про власність", статті 71 Закону України "Про нотаріат" (в редакції закону станом

на 13 червня 2007 року), статей 355, 368, 370, 372 ЦК України.

Узагальнені доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

Відзивів на касаційну скаргу до Верховного Суду не надходило.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 30 березня 2020 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано цивільну справу № 373/182/18

з Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області.

Фактичні обставини справи, встановлені судом

Суди встановили, що 30 вересня 1989 року ОСОБА_5 за договором дарування, укладеним між ним та ОСОБА_1, набув у власність недобудований житловий будинок на АДРЕСА_1.

Відповідно до даних реєстру права власності на нерухоме майно цей будинок

є приватною власністю ОСОБА_5.

Будинок перебудовано й відповідно до акта про закінчення та введення

в експлуатацію будинку від 31 липня 1991 року, затвердженого рішенням виконавчого комітету Переяслав Хмельницької міської ради від 29 грудня

1991 року, перебудований будинок прийнято в експлуатацію. Початком будівництва цього будинку в акті зазначено квітень 1988 року.

Свідоцтво про право власності на будинок АДРЕСА_1 на життя

ОСОБА_5 не видавалось.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_5 помер. Спадкоємцями першої черги після його смерті були його дружина ОСОБА_4 та доньки: ОСОБА_3, ОСОБА_2

і ОСОБА_1.

17 жовтня 2006 року ОСОБА_4 склала заяву на ім'я нотаріуса про відмову від належної їй частки у спадщині на користь ОСОБА_3. У цій же заяві ОСОБА_4 вказала, що на видачу свідоцтва про право власності на Ѕ частину житлового будинку не претендує, так як чоловік побудував житловий будинок

за власні кошти.

ОСОБА_2 та ОСОБА_1 із заявами про прийняття спадщини

до нотаріальної контори не зверталися та спадщину не прийняли, а рішенням Переяслав-Хмельницького міськрайонного суду Київської області від 25 грудня 2007 року ОСОБА_2 та ОСОБА_1 відмовлено у позові про встановлення додаткового строку на подачу заяви про прийняття спадщини.

13 червня 2007 року ОСОБА_3 отримала свідоцтво про право на спадщину

за законом після смерті ОСОБА_5 на житловий будинок на АДРЕСА_1.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини 3 статті 3 Цивільного процесуального кодексу України в редакції, чинній на дату подання касаційної скарги (далі - ЦПК України), провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами 1 , 3 статті 411 ЦПК України. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини 1 статті 389 ЦПК України, є неправильне застосування судом норм матеріального права

чи порушення норм процесуального права.

Перевіривши доводи касаційної скарги, а також матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку, що судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права й касаційна скарга задоволенню

не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Вимоги цієї статті застосовуються для захисту існуючого права власності.

Стаття 12 ЦК України визначає, що особа здійснює свої цивільні права вільно,

на власний розсуд. Нездійснення особою своїх цивільних прав не є підставою для їх припинення, крім випадків, встановлених законом.

Частина 3 статті 12 ЦК України дає особі можливість відмовитися від свого майнового права. Відмова від права власності на транспортні засоби, тварин, нерухомі речі здійснюється у порядку, встановленому актами цивільного законодавства.

Разом з тим, згідно зі статтею 20 ЦК України лише нездійснення особою права

на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене, крім випадків, встановлених законом.

З огляду на положення частини 3 статті 12, статті 20 ЦК України колегія суддів вважає, що дії ОСОБА_4 при складанні відмови від належної

їй частки у спільній сумісній власності подружжя вчинені у межах норм цивільного законодавства та відповідають обсягу прав особи на відмову від свого права власності.

Посилання осіб, які подали касаційну скаргу, на те, що судами попередніх інстанцій не враховано висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, у постанові Верховного Суду від 26 вересня 2019 року у справі № 643/4160/16-ц відхиляються, оскільки правовідносини у цих справах не є подібними.

Стаття 24 КпШС України, чинного на час укладення 30 вересня 1989 року договору дарування спірного недобудованого будинку між ОСОБА_1

та ОСОБА_5, визначала, що майно, одержане одним із подружжя під час шлюбу в дар, або в порядку спадкування, належить до роздільного майна подружжя, тобто є особистою власністю такого подружжя.

Разом з тим, відповідно до частини 1 статті 25 КпШС України, частини 1 статті 17 Закону України "Про власність" (чинного на час укладення

30 вересня 1989 року договору дарування спірного недобудованого будинку) якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя.

Аналогічні положення містяться і у статті 57 СК України, за якою особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування.

Оскільки у цій справі спірний будинок набутий ОСОБА_5 на підставі договору дарування, він належав до його особистого майна і на нього

не розповсюджувалася презумпція режиму спільної сумісної власності подружжя.

Доводи касаційної скарги щодо необхідності застосування статей 22,28

КпШС України, статті 16 Закону України "Про власність", статті 71 Закону України "Про нотаріат" (в редакції закону станом на 13 червня 2007 року), статей 355, 368, 370, 372 ЦК України у цій справі ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявниками вказаних норм матеріального права.

Так, стаття 16 Закону України "Про власність" визначає, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності, проте вказує, що здійснення цього права регулюється КпШС України.

Статті 355, 368, 370, 372 ЦК України регулюються правовідносини спільної власності у разі наявності такого права, натомість у цій справі ОСОБА_4 просила в судовому порядку встановити право спільної власності.

Отже, наведені доводи є безпідставними.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК Українисуд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, оскільки такі судові рішення

є законними та обґрунтованими, прийняті з дотриманням вимог процесуального та матеріального закону, а доводи касаційної скарги висновків судів

не спростовують.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної

чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпункту "в" пункту 4 частини 1 статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

З огляду на те, що судом касаційної інстанції рішення не змінюється

та не ухвалюється нове рішення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції,

а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи

у суді касаційної інстанції, відсутні.

Керуючись статтями 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1, ОСОБА_2, подану представником - адвокатом Поліщуком Михайлом Анатолійовичем, залишити без задоволення.

Рішення Київського апеляційного суду від 21 січня 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:С. Ю. Бурлаков В. М. Коротун М. Є. Червинська