Постанова

Іменем України

09 липня 2021 року

м. Київ

справа № 161/8116/19

провадження № 61-22259св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В.

В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Луцького міськрайонного суду від 06 серпня 2019 року у складі судді Пушкарчук В. П. та постанову Волинського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року у складі колегії суддів Шевчук Л. Я., Данилюк В.

А., Киці С. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

15 травня 2019 року ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.

Позов обґрунтований тим, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 04 червня 2011 року по 21 листопада 2014 року, за час шлюбу сторони придбали квартиру АДРЕСА_1. У травні 2019 року відповідач повідомив їй про свій намір відчужити зазначене нерухоме майно, тому просив у неї нотаріального дозволу на відчуження квартири. Неодноразові зустрічі з відповідачем не дали жодного позитивного результату незважаючи на те, що він не заперечував сплатити їй грошову компенсацію 1/2 частини вартості квартири.

Зазначала, що квартира належить сторонам на праві спільної сумісної власності, а тому просила суд визнати за нею право власності на 1/2 частку цієї квартири.

Короткий зміст рішень суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Луцького міськрайонного суду від 06 серпня 2019 року, залишеним без змін постановою Волинського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року, позов задоволено. Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частки квартири АДРЕСА_1.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що спірна квартира належить сторонам на праві спільної сумісної власності, тому частки кожного з подружжя є рівними. Відповідач не надав суду належних і допустимих доказів на підтвердження того, що спірна квартира придбана ним за його особисті кошти. Про порушення свого права на квартиру позивач дізналася у 2019 році, із позовом про поділ спільного майна подружжя звернулася 15 травня 2019 року, тобто у межах позовної давності.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У грудні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Луцького міськрайонного суду від 06 серпня 2019 року та постанову Волинського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року, просив скасувати оскаржувані судові рішення та у позові відмовити.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 19 грудня 2019 року року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

Ухвалою Верховного Суду від 30 січня 2020 року зупинено виконання судових рішень.

У вересні 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що поділ майна між ним і колишньою дружиною відбувся до подання позову про розірвання шлюбу у 2014 році, у запереченні на позов про розірвання шлюбу ОСОБА_1 зазначала, що поділ майна між ними відбувся.

Спірну квартиру зареєстровано на його ім'я з моменту придбання, тому з цієї дати ОСОБА_1 обізнана щодо порушення своїх прав на неї. Строк позовної давності у цій справі почав свій перебіг із підписання ОСОБА_1 заяви про визнання позову про розірвання шлюбу, де вказала, що майно між ними поділено. Також суд не дослідив джерело коштів на придбання спірної квартири, зокрема його докази про придбання квартири за подаровані батьком кошти.

Аргументи інших учасників справи

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - ~law26~) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності ~law27~, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності ~law28~ (08 лютого 2020 року).

Касаційна скарга у цій справі подана у грудні 2019 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності ~law29~.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваного судового рішення, обговоривши доводи касаційної скарги, відзиву на каксаційну скаргу Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюб 04 червня 2011 року.

21 листопада 2014 року рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 розірвано (а. с. 4).

12 березня 2013 року на ім'я ОСОБА_2 придбано квартиру АДРЕСА_2 згідно з договором купівлі-продажу, зареєстрованого в реєстрі № 269 приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу Волинської області Ариванюк Т. О.

Згідно з нотаріально завіреної заяви-згоди від 12 березня 2013 року ОСОБА_1 дала згоду своєму чоловіку ОСОБА_2 на придбання спірної квартири.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно із статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Тобто статтею 60 СК України встановлено презумцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

Відповідний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 квітня 2019 року у справі № 339/116/16-ц, провадження № 61-15462св18.

Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом з тим зазначена презумпція може бути спростована одним із подружжя. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Верховний Суд зазначає, що якщо майно придбано під час шлюбу, то реєстрація прав на нього (транспортний засіб, житловий будинок чи іншу нерухомість) лише на ім'я одного із подружжя не спростовує презумпцію належності його до спільної сумісної власності подружжя. Заінтересована особа може довести, що майно придбане нею у шлюбі, але за її особисті кошти. У цьому разі презумпція права спільної сумісної власності на це майно буде спростована. Якщо ж заява, одного з подружжя, про те, що річ була куплена на її особисті кошти не буде належним чином підтверджена, то презумпція права спільної сумісної власності подружжя не спростована. Таким чином, тягар доказування у справах цієї категорії покладено на того із подружжя, хто заперечує проти визнання майна об'єктом спільної сумісної власності подружжя.

Дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними (стаття 63 СК України).

У статті 68 СК України закріплено, що розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до ЦК України.

Наведені правові висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження № 14-325цс18).

Відповідно до частини 3 статті 368 ЦК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно з частинами 1 , 2 статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Відповідно до статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом. За рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення. У разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Верховний Суд виходить з того, що у справах про поділ спільного майна подружжя необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання.

Суди встановили, що за час шлюбу строни на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу квартири від 12 березня 2013 року набули у власність квартиру АДРЕСА_1.

Вирішуючи спір, дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, керуючись презумпцією спільності права власності подружжя на майно, набутого ними в період шлюбу, суди дійщли висновку про те, що позовні вимоги підлягають задоволенню, оскільки є обґрунтованими та доведеними.

Судидослідилидокументи, на підставі яких у подружжя виникло право власності на спірне майно, врахували обставини надання згоди ОСОБА_1 на придбання квартири за кошти подружжя, що підтверджує джерело придбання спірного майна й спростовує доводи касаційної скарги про не дослідження таких обставин, перевірили доводи відповідача про придбання квартири за подаровані кошти із належним спростуванням таких доводів, правильно застосували до спірних правовідносин статтю 60 СК України, керуючись тим, що подружжям за період шлюбу придбаликвартиру, яка належить їм у рівних частках.

Доводи касаційної скарги про те, що поділ майна сторони провели до розірвання шлюбу, в позасудовому порядку, не спростовують висновки судів, оскільки позивач не надав докази на підтвердження цієї обставини, на яку посилається, заперечуючи позов. Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 21 листопада 2014 року не встановлено, що сторони в позасудовому порядку поділили майно.

Статтею 82 ЦПК України визначено підстави звільнення від доказування, зокрема, які визнаються учасниками справи, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Проте на такі відповідач не посилався, суди такі не встановили.

Верховний Суд погоджується із висновками судів про те, що позивач звернулася до суду у межах трирічного строку позовної давності, з огляду на таке.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно положень частини 2 статті 72 СК України до вимоги про поділ майна, заявленої після розірвання шлюбу, застосовується позовна давність у три роки.

Позовна давність обчислюється від дня, коли один із співвласників дізнався або міг дізнатися про порушення свого права власності.

Європейський суд з прав людини наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце в далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту з плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №22083/93,22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства"; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 за заявою у справі "ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії").

Порівняльний аналіз термінів "довідався" та "міг довідатися", що містяться в частині 2 статті 72 СК України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов'язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов'язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Зазначений правовий висновок викладений в постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року № 6-17цс17.

Суди встановили, що позивач про порушення свого права дізналась лише в травні 2019 року після того, як ОСОБА_2 повідомив, що 09 квітня 2019 року на інтернет-сайті із продажу нерухомості виставив на продаж квартиру і просить нотаріального дозволу на відчуження спільного майна.

Пославшись на те, що позивач мала об'єктивну можливість дізнатися про порушення своїх прав раніше, відповідач зазначав, що строк позовної давності необхідно обчислювати з 12 листопада 2014 року - дати подання ОСОБА_1 заяви про визнання позову про розірвання шлюбу у цивільній справі №161/16731/14-ц, де в позові вказано про те, що поділ майна відбувся.

Такі доводи є безпідставними, оскільки під час розгляду справи про розірвання шлюбу питання щодо поділу майна не розглядалося, а вказівка одним із подружжя у позовній заяві про розірвання шлюбу на проведений поділ не є домовленістю щодо порядку володіння й користування спільним майном між колишніми чоловіком і дружиною у розумінні 369 ЦК України й статті 63 СК України, оскільки не є результатом згоди обох сторін щодо залишення квартири чоловіку після розірвання шлюбу.

Суди встановили, що позивач звернулася до суду із позовом про поділ майна подружжя у межах трирічного строку позовної давності, перебіг якого почався з моменту, коли ОСОБА_1 дізналася про порушення своїх прав, та вирішили справу справу згідно із законом.

Суди встановили, коли позивач довідалася про порушення свого права, надали оцінку доказам на підтвердження цього факту, а до повноважень суду касаційної інстанції не належить встановлення обставин та переоцінка доказів у справі.

Доводи касаційної скарги не спростовують висновків судів, а зводяться до незгоди з судовими рішеннями, власного тлумачення норма матеріального права та необхідності переоцінки доказів у справі, проте встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень без змін.

Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Оскільки ухвалою Верховного Суду від 30 січня 2020 року виконаннярішення Луцького міськрайонного суду від 06 серпня 2019 року та постанови Волинського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року зупинено до закінчення касаційного провадження у справі, тому згідно із положеннями статті 436 ЦПК України їх виконання підлягає поновленню.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Луцького міськрайонного суду від 06 серпня 2019 року та постанову Волинського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення рішення Луцького міськрайонного суду від 06 серпня 2019 року та постанови Волинського апеляційного суду від 31 жовтня 2019 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко