Постанова

Іменем України

14 квітня 2020 року

м. Київ

справа № 628/3909/15

провадження № 61-42915св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Журавель В. І. (суддя-доповідач), Антоненко Н. О., Русинчук М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Куп`янського міськрайонного суду Харківської області від 06 лютого 2018 року у складі судді Демченко І. М. та постанову апеляційного суду Харківської області від 19 липня 2018 року у складі колегії суддів: Кіся П. В., Бурлака І. В., Яцини В. Б.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом, і з урахуванням уточнених позовних вимог просивстягнути зі ОСОБА_2 на його користь заборгованість станом на 01 листопада 2017 року:

- за договором позики від 07 жовтня 2013 року: основну суму боргу - 50 000 грн, інфляційних втрат - 12 250 грн, 3 % річних - 3 625 грн;

- за договором позики від 20 березня 2014 року: основну суму боргу - 170 000 грн, інфляційних втрат - 121 360 грн, 3 % річних -15 725 грн.

Позов мотивований тим, що 07 жовтня 2013 року ОСОБА_2 взяв у нього в борг 50 000 грн, які зобов`язався повернути у строк до 30 червня 2015 року, а 20 березня 2014 року взяв в борг 170 000 грн, які зобов`язався повернути у строк до 20 жовтня 2017 року.

Про отримання коштів відповідач власноруч зазначив у розписках, однак у визначений у них строк борг не повернув.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Рішенням Куп`янського міськрайонного суду Харківської області від 06 лютого 2018 року, залишеним без змін постановою апеляційного суду Харківської області від 19 липня 2018 року, позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто зі ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість: за договором позики від 07 жовтня 2013 року у розмірі 50 000 грн, 3 505,48 грн 3% річних та 12 250 грн інфляційних втрат; за договором позики від 20 березня 2014 року у розмірі 170 000 грн, 15 453,70 грн 3% річних та 121 360 грн інфляційних втрат. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У серпні 2018 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що ним не заперечується факт отримання позики та складення розписок, однак зобов`язання за розпискою від 20 березня 2014 року ним частково виконані, проте апеляційний суд не звернув уваги на відмову суду першої інстанції від призначення почеркознавчої експертизи.

Розписки не є позикою, а виникли з договірних відносин між ФОП ОСОБА_2 та ОСОБА_1 і є актом звірки двох суб`єктів господарювання.

Відзив/заперечення на касаційну скаргу не надходили

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 10 вересня 2018 року відкрите касаційне провадження в указаній справі, витребувано цивільну справу № 628/3909/15-ц із суду першої інстанції, зупинено виконання рішення Куп`янського міськрайонного суду Харківської області від 06 лютого 2018 року до закінчення касаційного провадження.

22 листопада 2018 року указана справа передана судді-доповідачу Журавель В. І.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до розписки від 07 жовтня 2013 року ОСОБА_2 взяв у борг у ОСОБА_1 50 000 грн, які зобов`язався повернути у строк до 30 червня 2015 року.

Відповідно до розписки від 20 березня 2014 року ОСОБА_2 взяв у борг у ОСОБА_1 170 000 грн, які зобов`язався повернути у строк до 20 жовтня 2014 року.

Відповідач ОСОБА_2 у судовому засіданні у суді першої інстанції не заперечував факту отримання у борг коштів та написання власноруч боргових розписок. Заборгованість за договором позики на суму 50 000 грн визнав повністю. Заборгованість за договором позики на суму 170 000 грн визнав частково, пояснивши, що повернув 23 495 грн, надавши на підтвердження видаткові касові ордери на ім`я « ОСОБА_1 » та накладні СПДФО ОСОБА_2 , а також складений ним особисто реєстр про погашення боргу.

Накладні за № 1249 від 20 серпня 2015 року та № 1284 від 25 серпня 2015 року, видані ПП ВКФ «Престиж», містять печатку СПД-ФО ОСОБА_2 № НОМЕР_1 , та зазначено особу отримувача товарів « ОСОБА_1 ».

Відповідно до договору про спільну діяльність від 07 жовтня 2013 року, укладеного між приватним підприємцем ОСОБА_1 та приватним підприємством комерційною фірмою «Престиж» в особі директора ОСОБА_2., сторони домовились про організацію спільної діяльності у сфері торгівлі автошинами, та зобов`язалися діяти спільно шляхом об`єднання грошових коштів, надаючи один одному будь-яку фінансову, технологічну чи організаційну допомогу. Погоджено, що прибуток розподіляється і рівних частинах.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги та скасування оскаржуваних судових рішень.

Суд перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених в суді першої інстанції.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Наведені в касаційній скарзі доводи не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосування норм права

Відповідно до частини першої статті 526 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

За своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, оплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника.

Розписка є документом, який боржник видає кредитору, підтверджуючи як укладення договору позики, так і його умови, а також засвідчуючи отримання певної грошової суми.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу за позикою кредитор повинен підтвердити своє право вимагати від боржника виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України, суд повинен установити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умови.

Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені в постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14 та від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17.

Відповідно до статті 545 ЦК України, прийнявши виконання зобов`язання, кредитор повинен на вимогу боржника видати йому розписку про одержання виконання частково або в повному обсязі.

Якщо боржник видав кредиторові борговий документ, кредитор, приймаючи виконання зобов`язання, повинен повернути його боржникові. У разі неможливості повернення боргового документа кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає.

Наявність оригіналу боргової розписки у кредитора свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане.

Суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дослідивши розписки від 07 жовтня 2013 року та від 20 березня 2014 року, дійшов висновку, що вони є борговими документами і підтверджують зобов`язання ОСОБА_2 повернути ОСОБА_1 грошові кошти у розмірі у сумі 220 000 грн у погоджені сторонами строки.

Оскільки оригінали боргової розписки перебувають у позивача і доказів повернення боргу відповідач не надав, суди попередніх інстанцій правильно застосували положення статей 1046, 1047, 1049, 1050 ЦК України і обґрунтовано стягнули зі ОСОБА_2 неповернену суму позики.

Доводи заявника про часткове повернення коштів за розпискою від 20 березня 2014 року колегія суддів відхиляє, оскільки судами попередніх інстанцій їм повно та всебічно надана правова оцінка.

Аргументи касаційної скарги є аналогічними доводам, викладеним в апеляційній скарзі, і не спростовують висновків суду першої та апеляційної інстанцій, обґрунтовано викладених у мотивувальній частині судових рішень, не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, яке привело чи могло призвести до неправильного вирішення справи, а стосуються переоцінки доказів і зводяться до незгоди заявника із висновками судів першої та апеляційної інстанції щодо їх оцінки, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 лютого) знаходяться поза межами повноважень Верховного Суду.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Таким чином, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшла висновку про залишення без задоволення касаційної скарги та залишення без змін оскаржених судових рішень, оскільки вони є законним та обґрунтованим.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416 ЦПК України (в редакції, чинній станом на 07 лютого 2020 року), Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Рішення Куп`янського міськрайонного суду Харківської області від 06 лютого 2018 року та постанову апеляційного суду Харківської області від 19 липня 2018 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Куп`янського міськрайонного суду Харківської області від 06 лютого 2018 року.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. І. Журавель

Н. О. Антоненко

М. М. Русинчук