Історія справи

Постанова КЦС ВП від 13.12.2023 року у справі №569/12425/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 грудня 2023 року

м. Київ

справа № 569/12425/21

провадження № 61-12813св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь. О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач, відповідач за зустрічним позовом - ОСОБА_1 ;

відповідач, позивач за зустрічним позовом -ОСОБА_2 ;

відповідачі, треті особи за зустрічним позовом: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 29 квітня 2022 року у складі судді Кучиної Н. Г. та постанову Рівненського апеляційного суду від 03 листопада 2022 року у складі колегії суддів: Шимківа С. С., Боймиструка С. В., Гордійчук С. О.

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2021 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 про стягнення заборгованості за договором позики, пені та трьох процентів річних.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 12 квітня 2019 року між ним та ОСОБА_2 було укладено договір позики № 1/19, за умовами якого позичальник отримав від нього в борг 60 000 доларів США зі сплатою 5 процентів річних строком до 12 квітня 2020 року. В день укладення цього договору на підтвердження факту отримання позики ОСОБА_2 також написав розписку. З метою забезпечення виконання зобов`язань 12 квітня 2019 року між ним та ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 (з кожним окремо) були укладені договори поруки, за умовами яких поручителі зобов`язалися відповідати солідарно з позичальником перед кредитором за виконання в повному обсязі зобов`язань за договором позики № 1/19. Позичальник не виконав взятих на себе зобов`язань, внаслідок чого станом на 25 травня 2021 року в нього утворилася заборгованість за договором позики № 1/19 в розмірі 124 189,05 доларів США, з яких: сума позики - 60 000 доларів США, проценти за користування позикою - 36 000 доларів США; пеня - 24 480 доларів США; три проценти річних від простроченої суми позики за період з 13 квітня 2020 року по 25 травня 2021 року - 2 008,51 доларів США; три проценти річних від простроченої суми процентів за користування позикою - 1 700,54 доларів США. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив стягнути солідарно з відповідачів на свою користь вищевказану заборгованість та судові витрати.

У липні 2021 року ОСОБА_2 подав до суду зустрічний позов до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , про визнання зобов`язань за договором позики від 12 квітня 2019 року № 1/19 припиненими.

Зустрічна позовна заява мотивована тим, що після підписання сторонами 12 квітня 2019 року договору позики, він набув чинності з моменту передачі коштів, що підтверджується розпискою від 12 квітня 2019 року. Внаслідок невиконання цього зобов`язання, станом на 12 квітня 2020 року виник борг в сумі 85 527 доларів США. 12 квітня 2020 року за домовленістю сторін було укладено договір позики № 2-12/04/2020 на суму 85 527 доларів США, внаслідок чого відбулася новація боргу і первісне зобов`язання за договором позики від 12 квітня 2019 року № 1/19 є припиненим в силу частини другої статті 604 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). У зв`язку з цим порука також припинилася та поручителі не зобов`язані відповідати солідарно з позичальником перед кредитором за виконання в повному обсязі зобов`язань за договором позики № 1/19. Враховуючи викладене, ОСОБА_2 просив визнати припиненим договір позики від 12 квітня 2019 року № 1/19, укладений між ним та ОСОБА_1 , у зв`язку з новацією боргу.

Ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 30 липня 2021 року прийнято зустрічний позов ОСОБА_2 до спільного розгляду з позовом ОСОБА_1 , об`єднано їх в одне провадження.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Рівненського міського суду Рівненської області від 29 квітня 2022 року, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного суду від 03 листопада 2022 року, позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто солідарно зі ОСОБА_2 , ОСОБА_5 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики від 12 квітня 2019 року № 1/19, що станом на 25 травня 2021 року складає 124 189,05 доларів США, з яких: 60 000 доларів США - сума позики, 36 000 доларів США - проценти за користування позикою; 24 480 доларів США - пеня; 2 008,51 доларів США - три проценти річних від простроченої суми позики за період з 13 квітня 2020 року по 25 травня 2021 року; 1 700,54 доларів США - три проценти річних від простроченої суми процентів за користування позикою. У задоволені зустрічного позову ОСОБА_2 відмовлено. Вирішено питання розподілу судових витрат.

Судові рішення судів мотивовані тим, що зобов`язання за договорам позики від 12 квітня 2019 року № 1/19 не виконано ні боржником, ні поручителями, а тому заборгованість за цим договором підлягає стягненню з відповідачів солідарно. В договорі позики від 12 квітня 2020 року № 2-21/04/2020 відсутня вказівка на договір позики від 12 квітня 2019 року № 1/19, а тому твердження позивача за зустрічним позовом про те, що на підставі договору позики № 2-1204/2020 в нього виникло нове зобов`язання перед ОСОБА_1 , у зв`язку з чим був припинений договір позики від 12 квітня 2019 року № 1/19, не підтверджено жодними належними та допустимими доказами. Таким чином зобов`язання за договором позики від 12 квітня 2019 року № 1/19 не припинилися та продовжують діяти поряд із зобов`язаннями, які виникли згідно з договором позики від 12 квітня 2020 року № 2-21/04/2020.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

16 грудня 2022 року ОСОБА_4 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 29 квітня 2022 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 03 листопада 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове судове рішення, яким відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 , а зустрічний позов ОСОБА_2 задовольнити.

Касаційна скарга подана на підставі пунктів 1, 4 частини другої статті 389, пункту 1 частини третьої статті 411 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суди не врахували правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постановах Верховного Суду України від 14 листопада 2012 року у справі № 6-133цс12, від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16, в постановах Верховного Суду від 12 квітня 2018 року у справі № 761/37012/15-ц (провадження № 61-12130св18), від 16 травня 2018 року у справі № 357/9562/15-ц (провадження № 61-20825св18), від 06 червня 2018 року у справі № 910/19473/17, від 12 вересня 2018 року у справі № 335/8252/14-ц (провадження № 61-6516св18), від 17 січня 2019 року у справі № 923/241/18, в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18), а також - не дослідили зібрані у справі докази.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Рівненського міського суду Рівненської області.

02 березня 2023 року справа № 569/12425/21 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 жовтня 2023 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_4 мотивована тим, що ОСОБА_2 не виконав своїх зобов`язань за договорам позики від 12 квітня 2019 року № 1/19, у зв`язку з чим 12 квітня 2020 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 було укладено договір позики № 2-1204/2020, згідно з яким у позичальника виник обов`язок сплатити кредитору суму боргу в розмірі 85 527 доларів США впродовж наступних 110-ти місяців, до 12 червня 2029 року. Сума позики за даним договором визначалася виходячи з фактичної заборгованості за договором позики від 12 квітня 2019 року № 1/19 в розмірі 85 527 доларів США, з яких: 60 000 доларів США - за тілом позики та 52 572 доларів США - за процентами. Тобто договір позики від 12 квітня 2020 року № 2-1204/2020 є удаваним правочином, так як приховує договір новації боргу за договором позики від 12 квітня 2019 року № 1/19. Тому, установивши, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У березні 2023 року представник ОСОБА_1 -адвокат Волошин І. В. подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені в касаційній скарзі правові висновки суду касаційної інстанцій не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, так як їх зроблено за інших фактичних обставин, які не є подібними до обставин цієї справи.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Згідно з договором позики від 12 квітня 2019 року № 1/19 ОСОБА_1 (позикодавець) в порядку та на умовах, визначених договором, зобов`язується надати ОСОБА_2 (позичальнику) грошові кошти, в розмірі та на умовах, визначених договором, а позичальник зобов`язується прийняти грошові кошти і повернути позикодавцеві грошові кошти в розмірі та порядку, встановленому договором (пункт 1.1 договору).

Відповідно до пункту 2.1 договору сума позики за цим договором складає 60 000 доларів США.

Позичальник зобов`язується сплачувати позикодавцю кошти за користування позикою з розрахунку 5 процентів на місяць (пункт 2.2 договору).

Відсотки за позикою нараховуються щомісяця на суму залишку позики та сплачуються позичальником до 12 числа кожного наступного місяця включно (пункт 2.3 договору).

Строк надання позики складає 12 календарних місяців (пункт 3.1 договору).

Остаточний термін повернення суми позики є 12 квітня 2020 року включно (пункт 3.2 договору).

Підтвердженням факту отримання суми позики є розписка позичальника про отримання в борг грошових коштів (пункт 4.1 договору).

Пунктом 4.2 договору передбачено, що з настанням дати, вказаної в пункті 3.2 цього договору, позичальник зобов`язується протягом дня повернути суму позики. Підтвердженням факту повернення суми позики є письмова заява (розписка) позикодавця.

Договір є чинним та судом недійсним не визнавався.

На підтвердження факту отримання коштів у розмірі 60 000 доларів СШАза договором позики від 12 квітня 2019 року № 1/19 ОСОБА_2 також написав розписку.

12 квітня 2019 року між ОСОБА_1 як кредитором та ОСОБА_5 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 як поручителями були укладені договори поруки.

За умовами зазначених договорів поручителі зобов`язалися відповідати солідарно з позичальником перед кредитором за виконання в повному обсязі зобов`язань за договором позики від 12 квітня 2019 року№ 1/19, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків.

В пункті 7 кожного з вищевказаних договорів поруки вказано, що договір вступає в силу з моменту його підписання сторонами і діє до 12 квітня 2020 року. А у випадку порушення чи невиконання основного зобов`язання у передбачений строк, цей договір діє до моменту повного виконання зобов`язань за договором позики від 12 квітня 2019 року № 1/19.

28 травня 2021 року ОСОБА_2 склав розписку, за змістом якої підтвердив розмір його заборгованості перед ОСОБА_1 за договором позики від 12 квітня 2019 року № 1/19 станом на 25 травня 2021 року у розмірі 124 189,05 доларів США, з яких: 60 000 доларів США - сума позики, 36 000 доларів США - проценти за користування позикою; 24 480 доларів США - пеня; 2 008,51 доларів США - три проценти річних від простроченої суми позики за період з 13 квітня 2020 року по 25 травня 2021 року; 1 700,54 доларів США - три проценти річних від простроченої суми процентів за користування позикою

12 квітня 2020 року між ОСОБА_1 (позикодавець) та ОСОБА_2 (позичальник) було укладено договір позики № 2-21/04/2020, згідно з пунктом 1.1 якого позикодавець зобов`язується надати позичальнику грошові кошти в розмірі та на умовах визначених цим договором, а позичальник зобов`язується прийняти грошові кошти і повернути позикодавцеві грошові кошти в розмірі та порядку, встановлених цим договором.

В пункті 2.1 договору від 12 квітня 2020 року № 2-21/04/2020 визначено, що сума позики складає 2 343 439,80 грн, що за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленого Національним банком України на день укладання договору, є еквівалентом 85 527 доларів США.

Згідно з пунктом 3.1 договору від 12 квітня 2020 року № 2-21/04/2020 строк надання позики складає 110 календарних місяців.

Відповідно до пункту 4.1 договору позики від 12 квітня 2020 року № 2-21/04/2020 позикодавець зобов`язаний надати суму позики в момент підписання договору. Підтвердженням факту отримання суми позики є підписання сторонами цього договору та підписання акта прийому-передачі грошових коштів за цим договором Цей Договір набуває чинності з моменту його підписання сторонами та передання суми позичальнику і є дійсним до моменту його остаточного виконання.

Однак за змістом договору позики від 12 квітня 2020 року № 2-21/04/2020 сторонами не було досягнуто домовленості щодо заміни цим договором зобов`язання за договором позики від 12 квітня 2019 року № 1/19.

У договорі позики від 12 квітня 2020 року № 2-21/04/2020 відсутня вказівка на договір позики від 12 квітня 2019 року № 1/19, а тому твердження позивача за зустрічним позовом - ОСОБА_2 про те, що на підставі договору позики № 2-1204/2020 в нього виникло нове зобов`язання перед ОСОБА_1 , у зв`язку з чим був припинений договір позики від 12 квітня 2019 року № 1/19, не підтверджено жодними належними та допустимими доказами.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пунктів 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_4 не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, є договори та інші правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики (частина перша статті 1048 ЦК України).

Згідно з абзацом першим частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов`язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання.

Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно. Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі, якщо таке збільшення не заборонено законом. Сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства, крім випадків, передбачених законом. Розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення (стаття 551 ЦК України).

За змістом частини першої статті 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу, тобто суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлено договором або законом.

Частиною другою статті 625 ЦК України передбачено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до частини першої статті 546 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням, завдатком.

Частиною першою статті 553 ЦК України передбачено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов`язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов`язання боржником.

У разі порушення боржником зобов`язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя (частина перша статті 554 ЦК України).

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до частин першої, другої статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Встановивши, що відповідачі не виконали своїх зобов`язань за договором позики від 12 квітня 2019 року № 1/19, в результаті чого в них утворилася заборгованість, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов правильного висновку про стягнення солідарно з позичальника та поручителів на користь позикодавця заборгованості у розмірі 124 189,05 доларів США, з яких: 60 000 доларів США - сума позики, 36 000 доларів США - проценти за користування позикою; 24 480 доларів США - пеня; 2 008,51 доларів США - три проценти річних від простроченої суми позики за період з 13 квітня 2020 року по 25 травня 2021 року; 1 700,54 доларів США - три проценти річних від простроченої суми процентів за користування позикою. При цьому суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення зустрічного позову, так як договір позики від 12 квітня 2020 року № 2-21/04/2020 не містить будь-яких умов щодо досягнутої домовленості щодо заміни зобов`язання за договором позики від 12 квітня 2019 року № 1/19.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні та обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_4 не містить доводів на спростування наведеного позивачем за первісним позовом розрахунку заборгованості за договором позики від 12 квітня 2019 року № 1/19 та висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо її стягнення солідарно з позичальника та поручителів на користь позикодавця.

Статтею 235 ЦК України передбачено, що удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили. Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.

Тлумачення статті 235 ЦК України свідчить, що сторони із вчиненням удаваного правочину навмисно виражають не ту внутрішню волю, що насправді має місце. Відтак, сторони вчиняють два правочини: один удаваний, що покликаний «маскувати» волю осіб; другий - прихований, від якого вони очікують правових наслідків.

В постанові Верховного Суду України від 07 вересня 2016 року у справі № 6-1026цс16 зроблено висновок про те, що за удаваним правочином сторони умисно оформляють один правочин, але між ними насправді встановлюються інші правовідносини. На відміну від фіктивного правочину, за удаваним правочином права та обов`язки сторін виникають, але не ті, що випливають зі змісту правочину. Установивши під час розгляду справи, що правочин вчинено для приховання іншого правочину, суд на підставі статті 235 ЦК України має визнати, що сторони вчинили саме цей правочин, та вирішити спір із застосуванням норм, що регулюють цей правочин. Якщо правочин, який насправді вчинено, суперечить закону, суд ухвалює рішення про встановлення його нікчемним або про визнання його недійсним. Заявляючи вимогу про визнання правочину удаваним, позивач має довести: 1) факт укладення правочину, що, на його думку, є удаваним; 2) спрямованість волі сторін в удаваному правочині на встановлення інших цивільно-правових відносин, ніж тих, що передбачені насправді вчиненим правочином, тобто відсутність у сторін іншої мети, ніж намір приховати насправді вчинений правочин; 3) настання між сторонами інших прав та обов`язків, ніж тих, що передбачені удаваним правочином.

Відповідно до статті 1053 ЦК України за домовленістю сторін борг, що виник із договорів купівлі-продажу, найму майна або з іншої підстави, може бути замінений позиковим зобов`язанням. Заміна боргу позиковим зобов`язанням провадиться з додержанням вимог про новацію і здійснюється у формі, встановленій для договору позики (стаття 1047 цього Кодексу).

Згідно з частиною другою статті 604 ЦК України зобов`язання припиняється за домовленістю сторін про заміну первісного зобов`язання новим зобов`язанням між тим ж сторонами (новація).

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2019 року у справі № 609/67/18 зазначено, що новація - це угода про заміну первинного зобов`язання новим зобов`язанням між тими самими сторонами. Вона не припиняє правового зв`язку сторін, оскільки замість зобов`язання, дія якого припиняється, виникає узгоджене ними нове зобов`язання. Юридичною підставою для зобов`язання, яке виникає при новації, є домовленість сторін про припинення первинного зобов`язання. Угода про заміну первинного зобов`язання має договірну природу. Новація є консенсуальним, двостороннім та оплатним договором, який має правоприпинювальну природу.

Згідно з правовими висновками, викладеними в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 04 вересня 2019 року у справі № 686/863/17 тлумачення частини другої статті 604, статті 1053 ЦК України свідчить, що під новацією необхідно розуміти одну з підстав припинення зобов`язання, яка представляє собою домовленість сторін про заміну первісного зобов`язання новим зобов`язанням між тими ж сторонами. Борг, який виник із договору купівлі-продажу, договору найму (оренди) чи з іншої підстави, може бути замінений позиковим зобов`язанням.

У справі, яка переглядається, суди попередніх інстанцій встановили, що договір позики від 12 квітня 2020 року № 2-1204/2020, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , не містить будь-яких відомостей, з яких можливо було б зробити висновок про те, що внаслідок його укладення припиняються зобов`язання за договором позики від 12 квітня 2019 року № 1/19.

Крім того, в матеріалах справи міститься розрахунок заборгованості за договором позики від 12 квітня 2019 року № 1/19 станом на 25 травня 2021 року, який підписаний ОСОБА_2 28 травня 2021 року, тобто після укладення договору позики від 12 квітня 2020 року. Наведене свідчить про те, що зобов`язання за договором позики від 12 квітня 2019 року №1/19 не припинилися та продовжують діяти поряд із зобов`язанням, які виникли за договором позики від 12 квітня 2020 року № 2-1204/2020.

За таких обставин доводи касаційної скарги про те, що договір позики від 12 квітня 2020 року № 2-1204/2020 є удаваним правочином, так як приховує договір новації боргу за договором позики від 12 квітня 2019 року № 1/19, є необґрунтованими.

З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, посилання заявника в касаційній скарзі на правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду України від 14 листопада 2012 року у справі № 6-133цс12, від 16 листопада 2016 року у справі № 6-1746цс16, в постановах Верховного Суду від 12 квітня 2018 року у справі № 761/37012/15-ц (провадження № 61-12130св18), від 16 травня 2018 року у справі № 357/9562/15-ц (провадження № 61-20825св18), від 06 червня 2018 року у справі № 910/19473/17, від 12 вересня 2018 року у справі № 335/8252/14-ц (провадження № 61-6516св18), від 17 січня 2019 року у справі № 923/241/18, в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної Палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18) є безпідставним, оскільки висновки судів першої та апеляційної інстанцій не суперечать висновкам, викладеним у зазначених постановах, а відповідні аргументи касаційної скарги фактично зводяться до незгоди із встановленими обставинами справи та необхідності переоцінки доказів, що за приписами статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Оскільки Верховний Суд встановив необґрунтованість заявлених в касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, то доводи касаційної скарги про недослідження судами наявних в матеріалах справи доказів (пункт 4 частини другої статті 389, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України), не заслуговують на увагу та не підлягають перевірці.

У справі, яка переглядається, проаналізувавши зміст оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку, що при вирішенні спору по суті судами попередніх інстанцій були ухвалені судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер. Судами правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

З урахуванням того, що інші наведені в касаційній скарзі доводи аналогічні доводам апеляційної скарги та були предметом дослідження й оцінки судом апеляційної інстанції, який з дотриманням вимог статей 367 368 ЦПК України перевірив їх та обґрунтовано спростував, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому суд враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (пункти 29, 30 рішення від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (пункт 2 рішення від 27 вересня 2001 року у справі «Гірвісаарі проти Фінляндії»).

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77-80 89 367 ЦПК України. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Щодо клопотання представника ОСОБА_1 -адвоката Волошина І. В. про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції.

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що постанова суду касаційної інстанції складається, в тому числі із розподілу судових витрат.

Згідно з частиною першою, пунктом 1 частини третьої статті 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до частин першої, другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно зі статтею 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Виходячи зі змісту частини восьмої статті 141 ЦПК України, сторона може подати докази на підтвердження розміру витрат, які вона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, й після судових дебатів, але виключно за наявності сукупності двох умов: по-перше, ці докази повинні бути подані протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, по-друге, сторона зробила відповідну заяву про розподіл судових витрат до закінчення судових дебатів.

Зазначене узгоджується з положенням частини першої статті 182 ЦПК України про те, що учасники справи викладають свої вимоги, заперечення, аргументи, пояснення, міркування щодо процесуальних питань у заявах та клопотаннях, а також запереченнях проти заяв і клопотань при розгляді справи судом.

Тобто саме зацікавлена сторона повинна вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку такої сторони.

В постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Касаційного цивільного суду від 02 жовтня 2019 року у справі № 211/3113/16-ц (провадження № 61-299св17), від 06 листопада 2020 року у справі № 760/11145/18 (провадження № 61-6486св19) зазначено, що суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та є неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Згідно з частиною першою статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. Документами, що посвідчують повноваження адвоката на надання правової допомоги, можуть бути: 1) договір про надання правової допомоги; 2) довіреність; 3) ордер; 4) доручення органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги.

Договір про надання правової допомоги укладається в письмовій формі. Договір про надання правової допомоги може вчинятися усно у випадках: 1) надання усних і письмових консультацій, роз`яснень із правових питань з подальшим записом про це в журналі та врученням клієнту документа, що підтверджує оплату гонорару (винагороди); 2) якщо клієнт невідкладно потребує надання правової допомоги, а укладення письмового договору за конкретних обставин є неможливим - з подальшим укладенням договору в письмовій формі протягом трьох днів, а якщо для цього існують об`єктивні перешкоди - у найближчий можливий строк. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Договір про надання правової допомоги може укладатися на користь клієнта іншою особою, яка діє в його інтересах. Особливості укладення та змісту контрактів (договорів) з адвокатами, які надають безоплатну правову допомогу, встановлюються законом, що регулює порядок надання безоплатної правової допомоги. Зміст договору про надання правової допомоги не може суперечити Конституції України та законам України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, присязі адвоката України та правилам адвокатської етики (стаття 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Відповідно до статті 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Згідно зі статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з`їздом адвокатів України від 09 червня 2017 року гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата тощо), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги.

Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.

Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката.

Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких слід розглядати питання щодо дійсності такого зобов`язання.

Велика Палата Верховного Суду вже вказувала на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц, провадження № 14-382цс19 та постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18, провадження № 12-171гс19).

Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)).

Такий правовий висновок викладено в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 січня 2021 року у справі № 596/2305/18-ц (провадження № 61-13608св20).

В постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц та в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19 міститься правовий висновок про те, що розмір витрат на оплату професійної правничої допомоги адвоката встановлюється і розподіляється судом згідно з умовами договору про надання правничої допомоги у разі надання відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, як уже сплаченої, так і тієї, що лише підлягає сплаті (буде сплачена) відповідною стороною або третьою особою.

У відзиві на касаційну скаргу представник ОСОБА_1 - адвокат Волошин І. В. заявив клопотання про стягнення з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 на користь ОСОБА_1 витрат на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції в розмірі 15 000 грн.

На підтвердження розміру витрат на професійну правничу допомогу, понесених в суді касаційної інстанціїу зв`язку з підготовкою та поданням відзиву на касаційну скаргу представник ОСОБА_1 - адвокат Волошин І. В. надав договір про надання правничої допомоги від 27 лютого 2023 року, укладений між ОСОБА_1 та адвокатом Волошиним І. В., ордер на надання адвокатом Волошиним І. В. правничої (правової) допомоги ОСОБА_1 уВерховному Суді в цивільній справі № 569/12425/21, квитанцію від 27 лютого 2023 року № 0.0.2880422096.1 про сплату ОСОБА_1 адвокату Волошину І. В. коштів у розмірі 15 000 грн згідно з договором про надання правничої допомоги від 27 лютого 2023 року.

Копії відзиву на касаційної скаргу, в якому заявлено клопотання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції, направлялися ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 представником ОСОБА_1 - адвокатом Волошиним І. В. та Верховним Судом, однак станом на 13 грудня 2023 року до Верховного Суду не надійшли заперечення про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката Волошина І. В., наданої ним ОСОБА_1 в суді касаційної інстанцій.

В додатковій постанові від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц (провадження № 14-382цс19) Велика Палата Верховного Суду зазначила, що з аналізу частини третьої статті 141 ЦПК України можна виділити такі критерії визначення та розподілу судових витрат: 1) їх дійсність; 2) необхідність; 3) розумність їх розміру з урахуванням складності справи та фінансового стану учасників справи. Із запровадженням з 15 грудня 2017 року змін до ЦПК України законодавцем принципово по новому визначено роль суду у позовному провадженні, а саме: як арбітра, що надає оцінку тим доказам та доводам, що наводяться сторонами у справі, та не може діяти на користь будь-якої із сторін, що не відповідатиме основним принципам цивільного судочинства. Принцип змагальності знайшов свої втілення, зокрема, у положеннях частин п`ятої та шостої статті 137 ЦПК України, відповідно до яких саме на іншу сторону покладено обов`язок обґрунтування наявності підстав для зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а також обов`язок доведення їх неспівмірності. Тому при вирішенні питання про стягнення витрат на професійну правничу допомогу слід надавати оцінку виключно тим обставинам, щодо яких інша сторона має заперечення. Отже, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд має враховувати конкретні обставини справи, загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу.

Врахувавши критерії реальності, розумності та співмірності розміру витрат на оплату послуг адвоката із складністю справи і виконаних адвокатом робіт (наданих послуг) на підставі наданих стороною позивача за первісним позовом доказів, а також взявши до уваги те, що особа, яка подала касаційну скаргу, не надала заперечень щодо невідповідності заявлених витрат вказаним критеріям, що виключає ініціативу суду з приводу зменшення відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній із сторін без відповідних дій з боку іншої сторони, Верховний Суд дійшов висновку про доведеність позивачем за первісним позовом понесених витрат на оплату професійної правничої допомоги в суді касаційної інстанції.

Отже, з огляду на вищенаведені положення процесуального законодавства, з особи, яка подала касаційну скаргу, - ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 підлягають стягненню 15 000 грн витрат, понесених на оплату професійної правничої допомоги в суді касаційної інстанції.

Керуючись статтями 400 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 29 квітня 2022 року та постанову Рівненського апеляційного суду від 03 листопада 2022 року залишити без змін.

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 15 000 (п`ятнадцять тисяч) грн витрат, понесених на оплату професійної правничої допомоги в суді касаційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович