Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 01.04.2020 року у справі №185/641/18

Постанова

Іменем України

05 липня 2021 року

м. Київ

справа № 185/641/18

провадження № 61-7899св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 22 липня 2019 року у складі судді Гаврилова В. А. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Городничої В. С., Варенко О. П., Лаченкової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог, заперечень на позов і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У січні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсними договорів дарування будинку та земельної ділянки, посилаючись на те, що на підставі договорів дарування від 01 грудня 2015 року вона подарувала відповідачу - своїй внучатій племінниці (двоюрідній внучці) - житловий будинок із земельною ділянкою, розташовані по АДРЕСА_1. При укладенні договорів дарування вона не усвідомлювала в повній мірі наслідки цих правочинів та була впевнена, що відповідач здійснюватиме догляд за нею та допомагатиме їй утримувати будинок. Посилаючись на свій вік, стан здоров'я та потребу у зв'язку з цим в догляді й сторонній допомозі, а також - на перебування в момент укладення оспорюваних договорів під впливом помилки та тяжких обставин, ОСОБА_1 просила визнати недійсними укладені 01 грудня 2015 року між нею та відповідачем договори дарування будинку і земельної ділянки.

Заперечуючи проти позову, ОСОБА_2 пояснила, що саме позивач, яка є її двоюрідною бабою, запропонувала подарувати їй спірне майно, оскільки з іншими родичами в неї склалися неприязні стосунки. Після укладення оспорюваних правочинів ОСОБА_1 передала їй ключі та правовстановлюючі документи на домоволодіння, забрала свої речі і поїхала жити до будинку для людей похилого віку. Через деякий час позивач зателефонувала до неї та поскаржилася на долю, у зв'язку з чим вона запропонувала їй повернутися. Протягом двох років вони проживали разом, витрати на утримання будинку та оплату житлово-комунальні послуги вона несла сама. За час володіння майном вона разом з чоловіком привели будинок у належний стан, зробили частковий ремонт, вивезли з подвір'я сміття, витративши близько 30 000
грн. З незрозумілих причин у грудні 2017 року ОСОБА_1 стала звинувачувати її в поганому догляді за будинком, вказала на необхідність замінити дах, вікна та газову систему. На той момент в неї не було необхідних коштів, а тому позивач стала наполягати, щоб вона взяла в банку кредит. Беручи до уваги таку ситуацію, вона вирішила деякий час пожити у квартирі. При цьому вона ніколи не примушувала ОСОБА_1 звільнити будинок, а навпаки, пропонувала повернути домоволодіння за умови відшкодування їй витрат, понесених на утримання майна. Проте позивач не погодилася з її пропозицією, а вирішилася звернутися до суду з цим позовом.

Рішенням Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 22 липня 2019 року в задоволенні позову відмовлено.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що позивач не надала належних та допустимих доказів на підтвердження заявлених нею позовних вимог.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 20 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 22 липня 2019 року - без змін.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що під час підписання оспорюваних договорів дарування ОСОБА_1 мала необхідний обсяг цивільної дієздатності, її волевиявлення було вільним і відповідало її внутрішній волі.

Вона не надала доказів того, що на час вчинення правочинів на неї впливали обставини, які були тяжкими.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи.

08 травня 2020 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 22 липня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 листопада 2019 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

На обґрунтування підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), заявник вказала, що суди не врахували правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-202цс15, від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1124цс15, від 02 грудня 2015 року у справі № 6-2087цс15, від 03 лютого 2016 року у справі № 6-1364цс15, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16, а також правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц.

У липні 2020 року ОСОБА_2 подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржувані судові рішення є законними та обґрунтованими, ухваленими відповідно до вимог чинного законодавства, з урахуванням всіх фактичних обставин справи.

У липні 2020 року ОСОБА_1 подала відповідь на відзив, в якому просила подану нею касаційну скаргу задовольнити.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду від 18 червня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали із Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області.

21 січня 2021 року справа № 185/641/18 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини 1 статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до абзацу 1 частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 389 ЦПК України.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Судами встановлено, що 01 грудня 2015 року на підставі нотаріально посвідчених договорів дарування ОСОБА_1 подарувала ОСОБА_2 житловий будинок та земельну ділянку, які розташовані по АДРЕСА_1.

Пунктом 13 вказаних договорів передбачено, що зміст договорів сторонам зрозумілий, нез'ясованих та незрозумілих питань для себе вони не мають.

Згідно з частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ЦК України.

Відповідно до частини 3 статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина 1 статті 229 ЦК України).

Згідно з частиною 1 статті 233 ЦК України правочин, який вчинено особою під впливом тяжкої для неї обставини і на вкрай невигідних умовах, може бути визнаний судом недійсним незалежно від того, хто був ініціатором такого правочину.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 19 постанови від 06 листопада 2009 року № 9 "Про судову практику розгляду справ про визнання правочинів недійсними", відповідно до статей 229, 230, 231, 232, 233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Не є помилкою щодо якості речі неможливість її використання або виникнення труднощів у її використанні, що сталося після виконання хоча б однією зі сторін зобов'язань, які виникли з правочину, і не пов'язане з поведінкою іншої сторони правочину. Не має правового значення помилка щодо розрахунку одержання користі від вчиненого правочину. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Статтею 717 ЦК України визначено, що за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

За змістом статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

Враховуючи викладене, на підтвердження вимог про визнання правочину недійсним особа повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати у спірному житлі після укладення договору дарування.

За змістом частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина 1 статті 76 ЦПК України).

У частині 2 статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до частини 1 статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини за своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб'єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об'єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов'язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відмову в задоволені позовних вимог з огляду на те, що зі змісту укладених між сторонами договорів дарування вбачається, що позивач добре розуміла та усвідомлювала їх умови, зміст та правову природу, волевиявлення позивача було вільним і відповідало її внутрішній волі саме на укладення договорів дарування, а не договорів довічного утримання. В матеріалах справи відсутні докази, які б підтверджували, що на момент укладення договорів (2015 рік) позивач мала захворювання, внаслідок яких вона могла помилятися щодо змісту та правої природи правочинів.

Наведені позивачем аргументи в обґрунтування заявлених вимог про те, що в силу свого віку її волевиявлення на укладення договорів дарування не відповідало її внутрішній волі обґрунтовано не прийняті до уваги судами, оскільки вказані доводи не підтверджують факт укладення договорів під впливом помилки, а незнання закону чи неправильне його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку згідно зі статтями 76, 77, 78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами правових висновків, викладених в постановах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-202цс15, від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1124цс15, від 02 грудня 2015 року у справі № 6-2087цс15, від 03 лютого 2016 року у справі № 6-1364цс15, від 20 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16, а також правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц, не заслуговують на увагу з огляду на таке.

В постанові від 21 жовтня 2015 року у справі № 6-202цс16 Верховний Суд України зазначив, що сам по собі факт прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору не може бути підставою для відмови в задоволенні позову про визнання цього договору недійсним. Вирішуючи питання про наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суду необхідно встановити: вік позивача, його стан здоров'я та потребу у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування, тощо. Лише в разі встановлення цих обставин норми частини 1 статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

В постанові Верховного Суду України від 11 листопада 2015 року у справі № 6-1124цс15 вказано, що договір, який встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди. При вирішенні справи судам необхідно встановити чи продовжує проживати позивач у спірному будинку, чи відбулася фактична передача будинку згідно з умовами договору дарування (зокрема передача ключів), чи здійснює позивач особисто оплату комунальних послуг.

З'ясування зазначених обставин та їх належна оцінка мають значення для вирішення питання про те, чи дійсно позивач мала на меті безоплатну передачу відповідачу свого будинку у власність на противагу її тверджень про те, що спірний будинок є її єдиним місцем проживання.

В постанові від 02 грудня 2015 року у справі № 6-2087цс15 Верховний Суд України зазначив, що суди залишили поза увагою доводи позивача щодо відсутності у нього волевиявлення на безоплатну передачу у власність відповідачки належної йому частини будинку, оскільки він є особою пенсійного віку, тяжко захворів і потребував допомоги, а відповідач запропонувала йому свою допомогу за умови переоформлення на неї частини його будинку. Укладаючи спірний договір, позивач помилявся щодо правової природи правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення між ним і відповідачем. Отже, не з'ясувавши всіх обставин, що передували укладенню спірного договору дарування, та залишивши поза увагою доводи позивача, якими він обґрунтовував свої позовні вимоги, суди дійшли передчасного висновку про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин положень статей 203, 229 ЦК України.

В постанові Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-1364цс15 вказано, що суди залишили поза увагою доводи позивача щодо відсутності в нього волевиявлення на безоплатну передачу у власність відповідача належної йому квартири, оскільки він є глухонімим, інвалідом ІІІ групи з дитинства, особою похилого віку, переклад змісту спірного договору на мову жестів здійснювала особа, яка за фахом є дефектологом і може здійснювати сурдопереклад лише на рівні побутових слів, іншого житла позивач не має.

Укладаючи спірний договір, він помилявся щодо правової природи правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення між ним і відповідачем, після укладення спірного договору продовжує проживати у квартирі, сплачує за житлово-комунальні послуги й отримує пенсію за вказаним місцем проживання. Отже, залишивши поза увагою доводи позивача, якими він обґрунтовував свої позовні вимоги, а також встановлені під час розгляду справи обставини, що передували укладенню спірного договору дарування, суди дійшли помилкового висновку про відсутність підстав для застосування до спірних правовідносин положень статей 203, 229 ЦК України.

В постанові від 27 квітня 2016 року у справі № 6-372цс16Верховний Суд України вказав, що особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі пояснень сторін і письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку, - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, і що ця помилка дійсно була і має істотне значення. Такими обставинами є: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Отже, наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суд визначає не тільки за фактом прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору, а й за такими обставинами, як: вік позивача, його стан здоров'я та потреба у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування. Лише в разі встановлення цих обставин норми частини 1 статті 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими.

В постанові Верховного Суду від 03 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц зазначено, що відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред'явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб'єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Аналіз статті 229 ЦК України дозволяє стверджувати, що під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу).

З урахуванням наведеного висновки судів першої та апеляційної інстанцій в цій справі не суперечать висновкам суду касаційної інстанції, викладеним у вищезазначених постановах Верховного Суду України та Верховного Суду, оскільки у справі, яка переглядається, судами на підставі належних та допустимих доказів встановлено, що позивач розуміла та усвідомлювала умови укладених договорів, їх зміст та правову природу, волевиявлення позивача було вільним і відповідало її внутрішній волі саме на укладення договорів дарування, а не договору довічного утримання. Тобто обставини, встановлені судами в цій справі, відрізняються від обставин, встановлених у справах, на судові рішення в яких послалася заявник. В силу вимог статті 400 ЦПК України переоцінка доказів не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

У справі, яка переглядається, колегія суддів, проаналізувавши зміст судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, дійшла висновку, що судами були ухвалені судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів.

Згідно з частиною 3 статті 401 та частиною 1 статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржувані судові рішення відповідають вимогам закону й підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 22 липня 2019 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 20 листопада 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко