Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 14.10.2019 року у справі №202/2585/17

Постанова

Іменем України

09 липня 2020 року

м. Київ

справа № 202/2585/17

провадження № 61-17414св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Литвиненко І. В. (суддя-доповідач), Висоцької В. С., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

особа, яка подала апеляційну скаргу - перший заступник прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради,

особа, яка подала касаційну скаргу - Товариство з обмеженою відповідальністю "П. С. В. -Інвест",

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "П. С. В. -Інвест" на постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 04 вересня 2018 року у складі колегії суддів: Демченко Е. Л., Куценко Т. Р., Максюта Ж. І. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про розірвання договору та визнання права власності,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовної заяви

У квітні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про розірвання договору та визнання права власності.

Позовна заява мотивована тим, що 08 червня 2016 року між ним та ОСОБА_2 укладено інвестиційний договір, за умовами якого він взяв на себе зобов'язання збудувати об'єкт нерухомості по АДРЕСА_1 з отриманням у загальну пайову власність відповідних часток даного об'єкту.

Вказував, що пунктом 2.3 договору встановлено, що ОСОБА_2 здійснює фінансування будівництва шляхом внесення інвестицій, а він забезпечує реалізацію інвестиції інвестора.

Посилаючись на те, що ОСОБА_2 не виконав взяті на себе зобов'язання, участь в інвестуванні не брав, ОСОБА_1 просив суд розірвати інвестиційний договір від 08 червня 2016 року, укладений між ним та ОСОБА_2, визнати за ним право власності на єдиний майновий комплекс, який складається з: гараж, літ. Ю-1, який включає: гараж-1, площею 30,7 кв. м, гараж-2, площею 28,9 кв. м, гараж-3 площею 28,9 кв. м, гараж-4, площею 30,8 кв. м, а також: убиральня літ. Ш, сарай літ. Щ, сарай літ. Є, сарай літ. Я, сарай літ. А, який знаходиться по АДРЕСА_1.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Заочним рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 травня 2017 року позов ОСОБА_1 задоволено.

Розірвано інвестиційний договір від 08 червня 2016 року, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Визнано за ОСОБА_1 право власності на єдиний майновий комплекс будівель та споруд, який складається з: гараж, літ. Ю-1, загальною площею 119,3 кв. м, що складається з: гараж-1, площею 30,7 кв. м, гараж -2, площею 28,9 кв. м, гараж -3, площею 28,9 кв. м, гараж-4, площею 30,8 кв. м, а також: убиральня літ. Ш, сарай літ. Щ, сарай літ. Э, сарай літ. Я, сарай літ. 1А, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1.

Суд першої інстанції виходив з наявності правових підстав для задоволення позову, оскільки власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, та прийшов до висновку про порушення вимог договору інвестиційного договору від 08 червня 2016 року.

Постановою Апеляційного суду Дніпропетровської області від 04 вересня 2018 року апеляційну скаргу першого заступника прокурора Дніпропетровської області в інтересах держави в особі Дніпровської міської ради задоволено частково.

Заочне рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 12 травня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Судове рішення мотивовано тим, що позивачем не було надано суду належних та допустимих доказів у розумінні статті 376 ЦК України для визнання за ним права власності на спірний майновий комплекс приміщень та споруд. Отже, при задоволенні позову ОСОБА_1 про визнання права власності на спірний майновий комплекс приміщень та споруд, суд першої інстанції не врахував вимог статей 331, 376 ЦК України та дійшов помилкового висновку про наявність правових підстав для визнання за позивачем права власності на самовільно збудований об'єкт нерухомості. Крім того, позовні вимоги в частині розірвання інвестиційного договору від 08 червня 2016 року також не підлягають задоволенню у зв'язку з тим, що сам спірний договір відсутній в матеріалах справи. Суд вважав, що у разі наявності спірного єдиного майнового комплексу та у разі наявності права на нього, позивач повинен використати це право у позасудовому порядку.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У вересні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю "П. С. В. -Інвест" (далі - ТОВ "П. С. В. -Інвест") подало до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 04 вересня 2018 року в якій, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просило скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_1 нерухоме майно за адресою: буд АДРЕСА_1, було відчужено третім особам, а з 10 серпня 2017 року по теперішній час спірне майно належить ТОВ "П. С. В. -Інвест".

Суд апеляційної інстанції не взяв до уваги те, що апеляційна скарга підписана першим заступником прокурора області - Р. Сосковим, проте у матеріалах справи немає належних і допустимих доказів, що вказана особа займала таку посаду та має повноваження на подання апеляційної скарги в даній справі. Крім того, в матеріалах апеляційної скарги відсутні будь-які обґрунтування того, що орган місцевого самоврядування не здійснював або неналежним чином здійснював владні повноваження, у зв'язку з чим, прокуратура Дніпропетровської області мала правові підстави для подання апеляційної скарги.

Разом з тим, судом апеляційної інстанції проігноровано правові підстави на яких виник спір між сторонами, судом не надано належної правової оцінки вказаним обставинам справи, у зв'язку з чим апеляційним судом порушено норми статей 526, 611, 652, 653 ЦК України.

Узагальнений виклад позиції інших учасників справи

У жовтні 2019 року прокурор відділу прокуратури Дніпропетровської області подав до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначив, що підставою звернення прокуратурою області з апеляційною скаргою було неналежне виконання Дніпровською міською радою та органами контролю повноважень щодо захисту інтересів територіальної громади, оскільки визнання права власності на майно розміщене на земельній ділянці комунальної власності, ослаблює економічну основу місцевого самоврядування, а тому прокурор набув процесуального статусу органу, якому законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, шляхом подання апеляційної скарги. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. Вказана правова позиція викладена в ухвалах Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 687/379/17, від 07 травня 2018 року у справі № 910/18283/17, від 10 липня 2018 року у справі № 812/1689/16. Крім того, у постанові Верховного Суду від 08 лютого 2019 року у справі № 915/20/18 зазначено про можливість представництва органами прокуратури в суді органів місцевого самоврядування.

Разом з тим, ТОВ "П. С. В. -Інвест" у касаційній скарзі не спростувало доводів апеляційної скарги щодо самочинного будівництва спірного майна, відсутності у позивача документів на право користування земельною ділянкою під спірним нерухомим майном, а також дозвільних документів на будівництво такого майна.

З огляду на те, що доводи касаційної скарги є безпідставними та необґрунтованими, прокуратура Дніпропетровської області просить суд касаційну скаргу залишити без задоволення та оскаржуване судове рішення залишити без змін.

Відзив на касаційну скаргу іншими учасниками справи не подано

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 03 жовтня 2019 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із Індустріального районного суду м.

Дніпропетровська.

05 листопада 2019 року справа № 202/2585/17 надійшла до Верховного Суду.

Доповідачем у цій справі відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями визначено суддю Литвиненко І. В., у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду Висоцької В. С., Фаловської І. М.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

08 червня 2016 року між позивачем та відповідачем укладено інвестиційний договір будівництва об'єкта нерухомості.

Згідно з повідомленням Управління державного архітектурно-будівельного контролю Дніпровської міської ради від 17 квітня 2018 року № 14/161 дозвільна документація на підготовчі або будівельні роботи, або документація про введення в експлуатацію об'єктів, розташованих за адресами: буд. АДРЕСА_2; буд. АДРЕСА_1, управлінням не надавалась.

Відповідно до Витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 15 серпня 2017 року ТОВ "П. С. В. -Інвест" є власником нерухомого майна за адресою: буд. АДРЕСА_1, яке складається з: виробничий цех літ. 1Б-1, загальною площею 691,3 кв. м, навіс літ. 1В, навіс літ. 1Г, навіс літ. 1Д, на підставі акта приймання-передачі нерухомого майна, виданого 09 серпня 2017 року.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" від 15 січня 2020 року № 460-IX. Тому в тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Частиною 2 статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим (частина 1 статті 263 ЦПК України).

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин 2 , 3 статті 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Згідно з частиною 2 статті 5 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" якщо законодавством передбачено прийняття в експлуатацію об'єкта нерухомого майна, державна реєстрація прав на такий об'єкт проводиться після прийняття його в експлуатацію в установленому законодавством порядку.

За змістом статті 26 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації.

Проектування та будівництво об'єктів здійснюється власниками або користувачам и земельних ділянок у такому порядку: 1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних; 2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статті 26 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності", її експертизи; 3) затвердження проектної документації; 4) виконання підготовчих та будівельних робіт; 5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів; 6)реєстрація права власності на об'єкт містобудування.

Отже, до початку реалізації права на забудову конкретної земельної ділянки особа зобов'язана у встановленому порядку набути право власності або користування на цю земельну ділянку.

Особа, яка здійснила самочинне будівництво об'єкта на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, не може набути право власності на нього в порядку статті 331 ЦК України.

Згідно із частиною 1 статті 376 ЦК України самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що виступають умовами або підставами, за наявності яких об'єкт нерухомості вважається самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об'єкт нерухомості збудовано без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, 3) об'єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині 1 статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об'єкт нерухомості є самочинним.

Водночас згідно із частиною 3 статті 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки в установленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина 4 статті 376 ЦК України).

З аналізу частин 3 , 4 статті 376 ЦК України випливає, що частина третя цієї статті застосовується не лише до випадків порушення вимог законодавства щодо цільового призначення земель, а й до випадків, коли такого порушення немає, але особа здійснює будівництво на земельній ділянці, яка їй не належить.

Аналіз норм частини 3 статті 376 ЦК України дає підстави для висновку про те, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки забудовнику власником та користувачем, якщо такий є та не являється забудовником.

Ця умова є єдиною для визнання права власності на самочинно збудований об'єкт нерухомості за такою особою на підставі рішення суду.

При цьому слід ураховувати положення частини 1 статті 376 ЦК України, а саме: наявність в особи, що здійснила будівництво, належного дозволу та належно затвердженого проекту, а також відсутність істотних порушень будівельних норм і правил у збудованому об'єкті нерухомості.

Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 02 грудня 2015 року у справі № 6-1328цс15.

Особи, які вважають, що вимоги про визнання права власності на самочинне будівництво порушують їхні права, мають право заперечувати проти таких вимог, якщо вони доведуть наявність порушеного права (стаття 391 ЦК України), а також власник (користувач) земельної ділянки, якщо він заперечує проти визнання за особою, яка здійснила самочинне будівництво на його земельній ділянці, права власності на самочинно збудоване нерухоме майно (частина 4 статті 376 та стаття 391 ЦК України).

Відповідно до статті 57 ЦПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно зі статтею 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Статтею 59 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до статті 60 ЦПК України кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання за ОСОБА_1 права власності на спірний майновий комплекс приміщень та споруд, оскільки позивачем не було надано суду належних та допустимих доказів у розумінні статті 376 ЦК України для визнання за ним права власності на спірний майновий комплекс приміщень та споруд. При цьому, ОСОБА_1 не було надано інформацію стосовно фізичної наявності спірного майнового комплексу, приміщень та споруд.

Крім того, в матеріалах справи відсутній спірний договір, а тому апеляційний суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог в частині розірвання інвестиційного договору від 08 червня 2016 року.

Доводи касаційної скарги про те, що Перший заступник прокурора Дніпропетровської області не мав правових підстав для подання апеляційної скарги є безпідставними з огляду на наступне.

У постанові від 15 жовтня 2019 року у справі № 903/129/18 (провадження № 12-72гс19) Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що сам факт незвернення до суду ради з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та відповідно мав змогу захистити інтереси жителів територіальної громади, свідчить про те, що указаний орган місцевого самоврядування неналежно виконує свої повноваження, у зв'язку із чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів значної кількості громадян - членів територіальної громади та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини (пункт 6.43).

У цій справі підставою для подання апеляційної скарги прокурор зазначив нездійснення Дніпровською міською радою захисту інтересів держави у спірних правовідносинах.

Таким чином, Верховний Суд погоджується із доводами, наведеними у відзиві на касаційну скаргу, про те, що у спірному випадку прокурор обґрунтував наявність підстав для звернення з апеляційною скаргою у даній справі.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування судового рішення суду апеляційної інстанції, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального та процесуального права й зводяться до необхідності переоцінки судом доказів, що на підставі статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "П. С. В. -Інвест" залишити без задоволення.

Постанову Апеляційного суду Дніпропетровської області від 04 вересня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. В. Литвиненко В. С. Висоцька І. М. Фаловська