Історія справи

Постанова КЦС ВП від 13.06.2025 року у справі №201/4997/24

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 червня 2025 року

м. Київ

справа № 201/4997/24

провадження № 61-3014св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - Український державний університет науки і технологій,

відповідач - ОСОБА_1 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Колбасенко Олег Олегович, на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05 вересня 2024 року в складі судді Наумової О. С. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2025 року в складі колегії суддів: Петешенкової М. Ю., Городничої В. С., Красвітної Т. П.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2024 року Український державний університет науки і технологій (далі - Університет) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про визнання її такою, що втратила право користування житловим приміщення в гуртожитку та виселення.

07 лютого 2019 року на підставі рішення спільного засідання адміністрації та профкому Університету від 04 лютого 2019 року, протоколу № 45 ОСОБА_1 з сім'єю із 2 осіб виданий ордер № 7 на службове жиле приміщення -квартиру АДРЕСА_1 (далі - спірна квартира).

27 вересня 2020 року наказом № 115-ос від 21 вересня 2020 року ОСОБА_1 звільнено з посади завідуючої відділом науково-дослідної частини Університету за власним бажанням. Після чого зі спірної службової квартири виїхав та знявся з реєстрації її чоловік. Таким чином, у вказаному житлі ані відповідачка, ані її колишній чоловік не проживають понад 6 місяців, про що складено відповідний акт.

Оскільки спірне житло необхідно для проживання інших працівників закладу, Університет направив відповідачці вимогу про виселення з службового жилого приміщення у зв`язку із закінчення трудових правовідносин, яка залишена без відповіді.

За таких обставин позивач просив суд визнати ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням - квартирою АДРЕСА_1 та виселити її з цього приміщення.

Короткий зміст ухвалених у справі судових рішень

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05 вересня 2024 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2025 року, позов Українського державного університету науки і технологій задоволено.

Визнано ОСОБА_1 такою, що втратила право користування житловим приміщенням, а саме квартирою АДРЕСА_1 , із зняттям її з реєстраційного обліку місця проживання за вказаною адресою. Виселено ОСОБА_1 з квартири АДРЕСА_1 .

Установивши, що відповідачка звільнена за власним бажанням з роботи, де їй надавався ордер на зайняття службового житла, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що вона втратила право користування житловим приміщенням та підлягає виселенню на підставі статей 316 317 319 321 391 ЦК України, статті 125 ЖК України.

Водночас суди керувались тим, що виселення відповідачки зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Європейської конвенції з прав людини (далі - Конвенція).

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

08 березня 2025 року до Верховного Суду через підсистему «Електронний суд» від імені ОСОБА_1 - адвокат Колбасенко О. О. подав касаційну скаргу на вказані судові рішення, у якій просив їх скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову Університету.

Підставою касаційного оскарження заявниця зазначає застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18) (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

На обґрунтування доводів касаційної скарги заявниця вказала, що суди попередніх інстанцій не встановили пропорційність виселення відповідачки із службового житла згідно із статтею 8 Конвенції. Крім того, зазначила, що позивачем не доведено наявності будь-якої черги працівників, які можуть претендувати на проживання у спірному житловому приміщенні, що може свідчити про нагальну суспільну необхідність такого службового житла.

Аргументи інших учасників справи

У травні 2025 року Університет подав відзив на касаційну скаргу, мотивований незгодою із її доводами та законністю й обґрунтованістю оскаржуваних судових рішень.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 02 травня 2025 року відкрито касаційне провадження в указаній справі.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Будинок АДРЕСА_1 є нерухомим майном державної власності, яке закріплене за Українським державним університетом науки і технологій на праві господарського відання рішенням виконавчого комітету Дніпровської міської ради від 24 листопада 2016 року, включено до числа службових приміщень квартири №№ 14 , 18 , 39 , 111 , 116 , 129 .

ОСОБА_1 перебувала із Дніпропетровським національним університетом залізничного транспорту ім. академіка В. Лазаряна у трудових відносинах.

Згідно із витягом з протоколу № 45 від 04 лютого 2019 року спільного засідання адміністрації та профкому Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту ім. академіка В. Лазаряна вирішено надати службове житло на однокімнатну службову квартиру АДРЕСА_1 , на 6-му поверсі загальною площею 48,2 кв. м, житловою площею 19,3 кв. м, ОСОБА_1 (молодий спеціаліст) на сім`ю із двох чоловік, в тому числі її чоловіку ОСОБА_5 .

Відповідно до Статуту Українського державного університету науки і технологій, затвердженого наказом Міністерства освіти і науки України від 29 серпня 2022 року № 768, згідно із розпорядженням Кабінету Міністрів України від 31 березня 2021 року № 258-р «Про утворення Українського державного університету науки і технологій» Університет є правонаступником всього майна, прав та обов`язків Дніпровського національного університету залізничного транспорту імені академіка В. Лазаряна та Національної металургійної академії України.

07 лютого 2019 року ОСОБА_1 на сім'ю з двох чоловік видано ордер на службове приміщення № 7 Дніпропетровським національним університетом залізничного транспорту ім. академіка В. Лазаряна на службову квартиру АДРЕСА_1 .

Відповідно до інформації Департаменту адміністративних послуг та дозвільних процедур Дніпровської міської ради від 29 травня 2024 року № 704, згідно із реєстром територіальної громади ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 з 27 лютого 2019 року до теперішнього часу.

Згідно із Витягом з наказу Дніпропетровського національного університету залізничного транспорту ім. академіка В. Лазаряна від 21 вересня 2020 року № 115-ос ОСОБА_1 звільнено 27 вересня 2020 року за власним бажанням у зв`язку зі вступом до аспірантури.

Відповідно до Акту про встановлення факту не проживання, складеного комісією адміністрації Університету 29 грудня 2024 року, в період з 01 листопада 2023 року до 29 лютого 2024 року користувач ОСОБА_1 не проживає у кв. АДРЕСА_1 , у нічний час світло в квартирі не вмикається, протягом дня, звуків побутових приладів чи звуків спілкування людей немає, вікна квартири не прибираються, комунальними послугами не користується.

Листом Українського державного університету науки і технологій від 14 листопада 2023 року ОСОБА_1 повідомлено про необхідність звільнення службової квартири у зв'язку зі звільненням.

Позиція Верховного Суду

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Частиною другою статті 389 ЦПК України визначено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга задоволенню не підлягає з огляду на таке.

На обґрунтування заявлених вимог, позивач вказував, що ОСОБА_1 на час отримання ордеру на спірне службове житло перебувала у трудових відносинах з Університетом, а 27 вересня 2020 року була звільнена за власним бажанням, у зв`язку зі вступом до аспірантури, та з цих підстав втратила право користування зазначеним службовим житлом.

Відповідно до частини першої статті 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права.

За змістом статті 11 ЦПК України суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду (частина третя статті 47 Конституції України).

Верховний Суд переглядає оскаржуване судове рішення в межах доводів касаційної скарги у контексті конституційного права особи на житло і прецедентної практики Європейського суду з прав людини та статті 8 Конвенції щодо права на повагу до свого житла.

Згідно із статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

Верховний Суд бере до уваги, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України»).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) констатував, що згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займано або створено. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем» (справа «Кривіцька та Кривіцький проти України»).

Тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла (справа «Прокопович проти Росії»).

Відповідно до частини четвертої статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Згідно із частиною другою статті 121 ЖК України службові жилі приміщення надаються за рішенням адміністрації підприємства, установи, організації, правління колгоспу, органу управління іншої кооперативної та іншої громадської організації.

Відповідно до статті 118 ЖК України службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири.

Відповідно до положень статті 124 ЖК України робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією підлягають виселенню зі службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

Згідно зі статтею 125 ЖК України без надання іншого жилого приміщення у випадках, зазначених у статті 124 цього Кодексу, не може бути виселено: осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років.

Особливість права користування службовим житлом на підставі ордеру полягає у тому, що воно надається зв`язку з характером трудових відносин особи з володільцем такого, а тому особа, яка користується службовим житлом усвідомлює, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов`язана звільнити надане ним житлове приміщення.

Установивши, що відповідачка звільнена за власним бажанням з роботи, де їй надавався ордер на займання службового житла, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, дійшов правильного висновку, що вона втратила право користування житловим приміщенням та підлягає виселенню на підставі статті 125 ЖК України.

Водночас суди підставно керувались тим, що виселення відповідачки зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції.

Згідно з практикою ЄСПЛ втручання держави у право на житло є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється «згідно із законом», не переслідує легітимну мету - одну чи декілька з тих, що перелічені у пункті 2 вказаної статті, - чи не розглядається як «необхідне в демократичному суспільстві».

Формулювання «згідно із законом» не лише вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах та передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування.

Положення статей 124 125 ЖК України визначають, що припинення трудових правовідносин з роботодавцем, за виключенням окремих чітко визначених випадків, має наслідком втрату особою права користування службовим приміщенням та є підставою для виселення із службового житла без надання іншого жилого приміщення. Тобто, формулювання вказаних приписів є достатньо чіткими та передбачуваними для особи, якій таке житло надане у користування на час виконання трудових обов`язків.

Службове житло надається особі тимчасово, допоки з роботодавцем, який надав це житло, її пов`язують трудові правовідносини. Після їх припинення службове житло має бути повернене роботодавцю для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники, що перебувають з ним у трудових відносинах і за характером їх роботи потребують надання такого житла.

Відтак, виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції.

Зазначений правовий висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04 липня 2018 року по справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18).

Таким чином, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, дійшов правильного та обґрунтованого висновку про те, що виселення відповідачки зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем, з яким вона перебувала у трудових відносинах менше 10 років, переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції, оскільки після припинення трудових відносин спірне житло має бути повернене Університету для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники цього закладу освіти, що перебувають з ним у трудових відносинах і за характером їх роботи потребують надання такого житла.

Такі висновки судів не суперечать висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 04 липня 2018 року по справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18), на яку посилається заявник в касаційній скарзі.

Аргументи касаційної скарги про те, що виселення ОСОБА_1 зі службового житла не є пропорційним та є надмірним втручанням у її право на повагу до приватного життя є безпідставними, оскільки ні матеріали справи, ні касаційна скарга останньої не містять даних на спростування письмових доказів про те, що відповідачка та члени її сім'ї не проживають у спірному житлі з листопада 2023 року.

Доводам скаржника щодо ненадання позивачем переліку осіб, які претендують на службове житло, зокрема, в спірній квартирі, суд апеляційної інстанції надав належну правову оцінку, вірно звернувши увагу на те, що це не є предметом спору в даній справі, натомість, предметом цього спору є саме доведеність наявності нагальної суспільної необхідності у позивача як розпорядника спірного майна для виселення відповідачки з службової квартири з моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування нею службовим житлом.

Інші доводи касаційної скарги були предметом розгляду судів та додаткового правового аналізу не потребують, на законність судових рішень не впливають, а зводяться до незгоди заявника із висновками судів, а також спростовуються встановленими вище обставинами справи.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, суди попередніх інстанцій правильно визначилися з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідили наявні у справі докази і дали їм належну оцінку, правильно встановили обставини справи, внаслідок чого ухвалили законні й обґрунтовані судові рішення, які відповідають вимогам матеріального та процесуального права.

У справі, яка розглядається, надано відповідь на всі істотні питання, що виникли при кваліфікації спірних відносин. Наявність у відповідачки іншої точки зору на встановлені судами обставини не спростовує законності та обґрунтованості ухвалених судами попередніх інстанцій судових рішень та фактично зводиться до спонукання касаційного суду до прийняття іншого рішення - на користь відповідачки.

Із урахуванням того, що інші доводи касаційної скарги є ідентичними доводам заявника, яким судом апеляційної інстанції надана належна оцінка, Верховний Суд дійшов висновку про відсутність необхідності повторно відповідати на ті самі аргументи заявника. При цьому судом враховано усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразова відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення («Серявін та інші проти України», № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права, з повним з`ясуванням судами обставин, що мають значення для справи, відповідністю висновків судів обставинам справи, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Колбасенко Олег Олегович, залишити без задоволення, а рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 05 вересня 2024 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 29 січня 2025 року - без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара