Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 23.12.2019 року у справі №725/6130/18

Постанова

Іменем України

08 квітня 2021 року

м. Київ

справа № 725/6130/18

провадження № 61-22576св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

Стрільчука В. А. (суддя-доповідач), Ігнатенка В. М., Карпенко С. О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,

провівши в порядку письмового провадження попередній розгляд справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Чернівецького апеляційного суду від 14 листопада 2019 року у складі колегії суддів: Перепелюк І. Б., Височанської Н.

К., Владичана А. І.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій.

У листопаді 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсним доручення та договору купівлі-продажу, визнання права власності, посилаючись на те, що він є власником квартири АДРЕСА_1. У грудні 2016 року йому стало відомо, що 26 листопада 2016 року він нібито продав свою квартиру на підставі доручення від 23 липня 2015 року, яким уповноважив ОСОБА_2 на відчуження своєї квартири. За вказаним дорученням, яке він не підписував, ОСОБА_2 без його відома продала належну йому квартиру ОСОБА_4, який перепродав її ОСОБА_3, а той, у свою чергу, в цей же день зробив зворотну довіреність на ім'я ОСОБА_4 на право продажу від його імені квартири. Обставини щодо видачі ним доручення на відчуження належної йому квартири не відповідають дійсності, оскільки в нього є рідний син, який є його спадкоємцем, і він бажав залишити квартиру йому у спадок. Однак у зв'язку з тим, що він емігрував до Ізраїлю та не мав можливості приїжджати в Україну, належна йому квартира прийшла у непридатний для проживання стан, а тому в березні 2016 року він уклав договір оренди з громадянином ОСОБА_5 із зобов'язанням здійснити ремонт квартири. В рахунок здійснення ремонту орендар вселився у квартиру, тобто вона фактично не вибувала з його володіння та користування. Він ніколи і нікому не видавав жодних довіреностей від свого імені, копія паспорта з нібито його фото не відповідає дійсності, на бланку тексту доручення та в тексті перекладу доручення його підпис відсутній. Враховуючи викладене, ОСОБА_1 просив: визнати недійсним доручення від 23 липня 2015 року, за яким він уповноважив ОСОБА_2, в тому числі й на укладання угод цивільно-правового характеру (купівлі-продажу, міни, найму); визнати недійсним договір купівлі-продажу від 26 листопада 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Душинською Н. В., зареєстрований в реєстрі за № 5737, за яким ОСОБА_1, від імені якого діяла ОСОБА_2, передав у власність, а ОСОБА_4 прийняв у власність квартиру АДРЕСА_1; визнати за ним право власності на вказану квартиру.

Рішенням Першотравневого районного суду міста Чернівці від 31 липня 2019 року у складі судді Нестеренко Є. В. позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним доручення від 23 липня 2015 року, за яким ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_2, в тому числі на укладення угод цивільно-правового характеру (купівлі-продажу, міни, найму). Визнано недійсним договір купівлі-продажу від 26 листопада 2016 року, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Душинською Н. В., зареєстрований в реєстрі за № 5737, за яким ОСОБА_1, від імені якого діє ОСОБА_2, передав у власність, а ОСОБА_4 прийняв у власність квартиру АДРЕСА_1. Визнано за ОСОБА_1 право власності на однокімнатну квартиру загальною площею 28,10 кв. м, в тому числі житловою 11,50 кв. м, АДРЕСА_1.

Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Рішення місцевого суду мотивоване тим, що договір купівлі-продажу від 26 листопада 2016 року укладений з порушенням вимог статті 203 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), оскільки вчинений без волевиявлення на те його учасника, зокрема від імені продавця діяла особа на підставі недійсної довіреності, що відповідно до статті 215 ЦК України є підставою для визнання такого договору недійсним. Враховуючи, що квартира неправомірно вибула з володіння власника ОСОБА_1, то підлягають задоволенню позовні вимоги про визнання за ним такого права.

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 14 листопада 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено. Рішення Першотравневого районного суду міста Чернівців від 31 липня 2019 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що позивачем обрано неправильний спосіб захисту, оскільки права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України. Застосування реституції та повернення майна за недійсним правочином є можливим тоді, коли предметом спору є правочин за участю власника і покупця (набувача). Якщо є підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача, захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У грудні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову Чернівецького апеляційного суду від 14 листопада 2019 року, а рішення Першотравневого районного суду міста Чернівці від 31 липня 2019 року залишити в силі.

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що в оспорюваному ним дорученні від 23 липня 2015 року містяться дані та реквізити, що не відповідають дійсності.

Правильно встановивши ці обставини, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність його внутрішньої волі на видачу зазначеної довіреності та, як наслідок, відсутність його волевиявлення на вчинення правочину (укладення договору купівлі-продажу квартири). Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд не спростував указаних висновків, а зазначив лише про те, що судове рішення ґрунтується на його поясненнях. Апеляційний суд не встановив фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи, в результаті чого дійшов помилкового висновку про недоведеність ним заявлених ним позовних вимог.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду Кривцової Н.

В. від 22 січня 2020 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Першотравневого районного суду міста Чернівці.

Розпорядженням заступника керівника апарату Верховного Суду від 31 січня 2020 року у зв'язку з тимчасовою непрацездатністю (перебуванням у соціальній відпустці у зв'язку з вагітністю та пологами) судді Кривцової Н. В. призначений повторний автоматизований розподіл цієї справи.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 31 січня 2020 року справу № 725/6130/18 передану судді-доповідачеві Стрільчуку В. А.

05 лютого 2020 року справа № 725/6130/18 надійшла до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду.

Згідно з частиною 3 статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ". Пунктом 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини 2 статті 389 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною 1 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина 1 статті 400 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги).

Судами встановлено, що згідно зі свідоцтвом про право власності від 09 грудня 1993 року ОСОБА_1 був власником квартири АДРЕСА_1.

За дорученням від 23 липня 2015 року ОСОБА_1 уповноважив ОСОБА_2 бути його представником з правом укладання договорів, угод цивільно-правового характеру, в тому числі купівлі-продажу, міни, найму (оренди). Також в дорученні зазначено ідентифікаційний номер ОСОБА_1 НОМЕР_1 та номер паспорта громадянина Ізраїля НОМЕР_2.

Вказане доручення було перекладено на українську мову. Перекладач зазначив, що текст цього доручення на івриті не має жодного змісту та не відповідає правилам написання.

Згідно з витягом з реєстру актів цивільного стану громадян Міністерства внутрішніх справ Ізраїля ОСОБА_1 має особисте посвідчення № НОМЕР_3, транзитного посвідчення № НОМЕР_4 не мав.

В судовому засіданні місцевим судом були оглянуті матеріали нотаріальної справи, в якій міститься копія паспорта ОСОБА_1. Перекладачем було зазначено, що у вказаному документі на івриті зазначено прізвище "ОСОБА_6 ", ім'я "ОСОБА_7", а в англомовному варіанті - "ОСОБА_8".

Згідно з договором купівлі-продажу від 26 листопада 2016 року ОСОБА_1, від імені якого діє ОСОБА_2 на підставі довіреності, посвідченої 23 липня 2015 року ОСОБА_9, нотаріусом міста Тель-Авів, та ОСОБА_4 уклали договір про таке: ОСОБА_1 передає у власність, а ОСОБА_4 приймає у власність квартиру АДРЕСА_1, і зобов'язується оплатити її вартість за ціною та на умовах, встановлених у цьому договорі.

В подальшому ОСОБА_4 відчужив спірну квартиру ОСОБА_3, про що свідчить договір купівлі-продажу від 02 грудня 2016 року.

Звертаючись до суду з позовом про визнання доручення та договору купівлі-продажу квартири недійсними та визнання за ним права власності на квартиру, ОСОБА_1 посилався на те, що вищевказане доручення від 23 липня 2015 року він не підписував та не надавав своєї згоди на продаж належної йому квартири на підставі договору купівлі-продажу від 26 листопада 2016 року, тобто вказані документи укладені без його на те волевиявлення, а квартира вибула з його володіння проти його волі.

Згідно з частиною 1 статті 15 ЦК України кожна особа має на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною 2 статті 16 ЦК України.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб'єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб'єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов'язань).

Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18).

Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб'єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина 1 статті 321 ЦК України).

Згідно з частинами 1 -3 , 5 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити частинами 1 -3 , 5 статті 203 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Головним елементом правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тобто основним юридичним фактом, що підлягає встановленню судами, є дійсна спрямованість волі сторін на укладення договору.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені Статтею 215 ЦК України.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відповідно до статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, -відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв'язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною. Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів. Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін.

Реституція як спосіб захисту цивільного права (частина 1 статті 216 ЦК України) застосовується лише в разі наявності між сторонами укладеного договору, який є нікчемним чи який визнано недійсним. У зв'язку з цим вимога про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, за правилами реституції може бути пред'явлена тільки стороною недійсного правочину. Норма частини 1 статті 216 ЦК України не може застосовуватися як підстава позову про повернення майна, переданого на виконання недійсного правочину, яке було відчужене третій особі. Не підлягають задоволенню позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна, які були вчинені після недійсного правочину.

Тобто права особи, яка вважає себе власником майна, не підлягають захисту шляхом задоволення позову до добросовісного набувача з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України, а такий захист можливий шляхом пред'явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 ЦК України.

Відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно він особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Згідно з частиною 1 статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом статті 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Якщо право чи інтерес мають бути захищені лише певним способом, а той, який обрав позивач, може бути використаний для захисту інших прав або інтересів, а не тих, за захистом яких позивач звернувся до суду, суд визнає обраний позивачем спосіб захисту неналежним і відмовляє у позові (пункт 69 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 331/6927/16-ц, провадження № 14-651цс18).

Згідно з частиною 1 статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до частиною 1 статті 13 ЦПК України, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених частиною 1 статті 13 ЦПК України випадках.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її правильного вирішення, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні заявлених позовних вимог з огляду на те, що позивачем обрано неналежний та неефективний спосіб захисту, застосування якого не призводе до поновлення його порушених прав, оскільки особа, яка вважає себе власником майна, але не володіє ним, повинна захищати свої права шляхом пред'явлення віндикаційного позову до особи, яка незаконно володіє цим майном (у разі відсутності між ними зобов'язально-правових відносин), якщо для цього існують підстави, передбачені статтею 388 ЦК України, які дають право витребувати майно, зокрема в добросовісного набувача.

Обраний позивачем спосіб захисту цивільного права з використанням правового механізму, передбаченого статтями 215, 216 ЦК України, не призведе до захисту його порушеного чи оспорюваного права або інтересу, оскільки право власності на майно, яке було передано за угодами щодо його відчуження поза волею власника, не набувається, в тому числі й добросовісним набувачем, в якого це майно може бути витребуване. Право власності дійсного власника в такому випадку презюмується і не припиняється із втратою ним майна.

Крім того, позов про визнання права власності є спеціальним або допоміжним речово-правовим засобом захисту права власності.

За правилами статті 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.

Позивачем у позові про визнання права власності є власник - особа, яка має право власності на майно (тобто вже стала його власником, а не намагається ним стати через пред'явлення позову).

Отже, враховуючи, що відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 ЦК України.

Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. (постанова Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16, провадження № 14-208цс18).

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76, 77, 78, 81, 89, 367, 368 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Доводи заявника про те, що суд апеляційної інстанції не спростував висновків місцевого суду щодо фіктивності (підроблення) доручення від 23 липня 2015 року, на підставі якого в подальшому відбулося відчуження належної йому квартири, не заслуговують на увагу, так як ухвалюючи оскаржуване судове рішення в частині вирішення позовної вимоги про визнання доручення недійсним, апеляційний суд виходив з того, що при оформлені договору купівлі-продажу квартири від 26 листопада 2016 року на підставі вказаного доручення нотаріусу були надані всі необхідні документи, в тому числі й зазначене доручення, а також його переклад та апостиль. Позивач не надав належних та допустимих доказів на підтвердження того, що доручення оформлене з порушенням вимог закону. Стороною позивача не заявлялося клопотання про призначення судової почеркознавчої експертизи на предмет спростування дійсності підпису в дорученні у зв'язку з відсутністю оригіналу документа, про що зазначив представник позивача під час розгляду справи в апеляційному суді.

Крім того, недійсність доручення як правочину має бути встановлена під час вирішення позову, який відповідатиме належному способу захисту порушених прав.

При цьому, увипадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним, шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність правочину в мотивувальній частині судового рішення.

Касаційна скарга не містить доводів на спростування висновків суду апеляційної інстанції про те, що обраний позивачем спосіб захисту є неналежним.

Європейський Суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматися як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (пункт 23 рішення від 18 липня 2006 року у справі "Проніна проти України").

Обставини справи встановлені судом апеляційної інстанції на підставі оцінки зібраних доказів, проведеної з дотриманням вимог процесуального закону. Тобто суд дотримався принципу оцінки доказів, згідно з яким суди на підставі всебічного, повного й об'єктивного розгляду справи аналізують і оцінюють докази як кожен окремо, так і в їх сукупності, у взаємозв'язку, в єдності і протиріччі, і ця оцінка повинна спрямовуватися на встановлення достовірності чи відсутності обставин, які обґрунтовують доводи і заперечення сторін.

Згідно з частиною 3 статті 401 та частиною 1 статті 410 ЦПК України в редакції, чинній на час подання касаційної скарги, суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і відсутні підстави для його скасування.

Оскаржуване судове рішення відповідає вимогам закону й підстави для його скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Чернівецького апеляційного суду від 14 листопада 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:В. А. Стрільчук В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко