Історія справи

Постанова КЦС ВП від 13.01.2025 року у справі №760/9289/20

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 січня 2025 року

м. Київ

справа № 760/9289/20

провадження № 61-422св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., Сакари Н. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ;

відповідач - ОСОБА_2 ;

третя особа - ОСОБА_3 ;

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 19 квітня 2023 року у складі судді Козленко Г. О. та постанову Київського апеляційного суду від 04 грудня 2023 рокуу складі колегії суддів: Лапчевської О. Ф., Березовенко Р. В., Мостової Г. І.

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за договором позики.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що 19 липня 2017 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, оформлений розпискою, відповідно до умов якого ОСОБА_3 надав відповідачу у борг 11 000,00 дол. США.

Також, за умовами розписки, відповідач зобов`язався повернути отримані у борг кошти у строк до 01 жовтня 2017 року, а у випадку прострочки - додатково сплачувати відсотки у розмірі 5 % від суми щомісяця, починаючи з 01 листопада 2017 року.

Разом з тим, позивачка вказувала, що відповідач у встановлений договором строк борг не повернув, та лише у лютому 2018 року та у березні 2018 року сплатив 3 000,00 дол. США та 1 000,00 дол. США відповідно.

За вказаних обставин, а також посилаючись на те, що відповідно до умов договору про відступлення права вимоги від 02 квітня 2020 року вона є новим кредитором за договором позики, позивачка звернувся до суду з цим позовом.

В обґрунтування розміру процентів, які підлягають стягненню з відповідача на її користь, позивачка посилалася на те, що сторони договору позики визначили розмір процентів у договорі, що відповідає положенням статті 625 ЦК України щодо відповідальності боржника за неможливість виконання ним грошового зобов`язання.

Посилаючись на викладене та з урахуванням уточнень до позовної заяви, ОСОБА_1 просила: стягнути з відповідача на її користь заборгованість за договором позики у розмірі 20 901,69 дол. США та витрати на професійну правничу допомогу.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Солом`янського районного суду м. Києва від 19 квітня 2023 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 7 000,00 дол. США та три відсотки річних у розмірі 571,51 дол. США. У задоволенні решти позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що наявність оригіналу боргової розписки у кредитора свідчить про те, що боргове зобов`язання не виконане.

Оскільки наявна у позивача розписка підтверджує як факт укладення договору позики, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми, яка в обумовлений договором строк відповідачем у повному обсязі не повернута, суд прийшов до висновку про наявність між сторонами правовідносин, які випливають із договору позики, та, як наслідок, про обов`язок відповідача повернути позивачу отриману, але не повернуту, грошову позику.

Доводи відповідача про те, що він не складав розписки від 19 липня 2017 року, є безпідставними, адже, враховуючи відсутність як доказів того, що позикодавець не передавав позичальнику кошти за договором позики, так і відсутність передбачених законом підстав нікчемності такого договору, відповідач, який оспорює факт підписання ним договору позики, має доводити відсутність його підпису в цьому договорі, що встановлюється висновком експерта.

Таким чином, оскільки частиною другою статті 625 ЦК України передбачено відповідальність за порушення зобов`язання саме у вигляді 3 % річних від простроченої суми лише якщо інший розмір саме річних, не встановлений договором, а сторонами такий інший розмір (цифра) річних не встановлена, суд першої інстанції прийшов до висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача не поверненої суми позики у розмірі 7 000,00 дол. США та передбачених частиною другою статті 625 ЦК 3 % річних від простроченої суми, починаючи із наступного дня після настання терміну повернення позики (02 жовтня 2017 року) і до дня пред`явлення позову (10 квітня 2020 року).

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Київського апеляційного суду від 04 грудня 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_4 задоволено.

Рішення Солом`янського районного суду м. Києва від 19 квітня 2023 року скасовано й ухвалено нове судове рішення, яким стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 заборгованість за договором позики у розмірі 9 255,32 дол. США та

11 646,37 дол. США відсотків, на загальну суму у розмірі 20 901,69 дол. США.

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_2 - ОСОБА_5 залишено без задоволення.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що розписка є документом, який боржник видає кредитору, підтверджуючи як укладення договору позики, так і його умови, а також засвідчуючи отримання певної грошової суми.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, що наявна у позивача розписка підтверджує як факт укладення договору позики, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми, яка в обумовлений договором строк відповідачем у повному обсязі не повернута, про наявність між сторонами правовідносин, які випливають із договору позики, та як наслідок, про обов`язок відповідача повернути позивачу отриману, але не повернуту, грошову позику.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, що доводи відповідача про те, що він не складав розписки від 19 липня 2017 року, є безпідставними, адже, враховуючи відсутність як доказів того, що позикодавець не передавав позичальнику кошти за договором позики, так і відсутність передбачених законом підстав нікчемності такого договору, відповідач, який оспорює факт підписання ним договору позики, має доводити відсутність його підпису в цьому договорі, що встановлюється висновком експерта.

Апеляційним судом встановлено, що законодавцем передбачено, що договором може бути встановлено інший розмір процентів річних, а не інший спосіб їх обчислення (зокрема, в розмірі певного проценту за кожний місяць прострочення).

Апеляційний суд дійшов висновку, що розпискою від 19 липня 2017 року передбачено плату у вигляді процентної ставки 5 % кожного місяця від суми отриманої позики, а не від простроченої суми, як то встановлено частиною другою статті 625 ЦК України.

Апеляційний суд дійшов висновку, що вказані 5 % від суми отриманого кредиту щомісячно, починаючи з 01 листопада 2017 року не можна розцінювати як встановлений договором розмір процентів за частиною другою статті 625 ЦК України, на чому наголошує позивач у своїй позовній заяві. Таким чином, оскільки частиною другою статті 625 ЦК України передбачено відповідальність за порушення зобов`язання саме у вигляді 3 % річних від простроченої суми лише якщо інший розмір саме річних, не встановлений договором, а сторонами такий інший розмір (цифра) річних не встановлена. Отже, суд першої інстанції дійшов висновків, що із відповідача підлягає до стягнення на користь позивача проценти за неправомірне користування чужими грошовими коштами в сумі 571,51 дол. США та сума позики у розмірі 7 000,00 дол. США. Водночас, судом першої інстанції при здійсненні такого розрахунку, здійснено висновки, що не відповідають обставинам справи та порушено норми матеріального права, що полягає у наступному.

Суд апеляційної інстанції не погодився з висновками суду першої інстанції, що відсотки за користування чужими коштами за частиною другою статті 625 ЦК обраховані не вірно, наводячи власний розрахунок. Оскільки, розпискою від

19 липня 2017 року передбачено плату у вигляді процентної ставки 5 % кожного місяця від простроченої суми.

Судом встановлено, що в розписці чітко вказано, що відповідач зобов`язався повернути кошти в строк до 01 жовтня 2017 року, а у випадку прострочки - додатково сплачувати відсотки в розмірі 5% від суми щомісяця починаючи з 01 листопада 2017 року.

Суд першої інстанції не звернув увагу, що умови про щомісячну сплату 5% від суми отриманої позики розписка не містить, розрахунок заборгованості було обраховано саме від суми фактичної заборгованості, а не від суми отриманої позики.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У січні 2024 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить зазначені судові рішення скасувати й передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, постановах Верховного Суду від 05 квітня 2023 року у справі № 756/7895/21, від 10 жовтня 2023 року у справі № 916/2357/22, що відповідає вимогам пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а також не дослідили зібрані у справі докази та не надали їм належної правової оцінки (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 січня 2024 року касаційне провадження у справі відкрито, витребувано цивільну справу з Солом`янського районного суду м. Києва.

16 лютого 2024 року справа № 760/9289/20 надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції застосував статтю 534 ЦК України без урахування висновку щодо застосування даної норми права у подібних правовідносинах, який було викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 10 жовтня 2023 року у справі № 916/2357/22.

Вважає, що у пункті 47, 48 та 53 цієї постанови Верховного Суду зазначено наступне: «47. Можливість застосування положень статті 534 ЦК України безпосередньо залежить від змісту реквізиту «призначення платежу» платіжного доручення, згідно з яким боржник здійснював платіж кредиторові на виконання грошового зобов`язання. Вважає, якщо платник (боржник) здійснює переказ коштів, чітко зазначаючи призначення платежу, погашення основного боргу (оплата товару, робіт, послуг) черговість, установлена статтею 534 ЦК України, застосовуватися не може».

Звертає увагу, що з огляду на текст розписки було погашено 4 000,00 дол. США не як проценти, а саме як частину розміру основного боргу, проти чого не заперечував і первісний кредитор. Тому, відповідно до висновків в пункті 53 зазначеної вище постанови Верховного Суду, черговість зарахування погашення заборгованості застосована судом апеляційної інстанції на підставі статті 534 ЦК України не могла бути застосована в силу чіткого та неоднозначного визначення боржником призначення платежу.

Вважає, що судом апеляційної інстанції саме на підставі застосування статті 534 ЦК України без урахування висновків Верховного Суду було визначено розмір процентів відповідно до оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції.

Вважає, що у справі поза увагою судів попередніх інстанцій залишилося визначення дійсного призначення повернутих коштів відповідно до розписки, наявної у матеріалах справи. Дана обставина унеможливлює встановлення достеменного призначення платежу при поверненні боржником 4 000,00 дол. США, що прямо впливає на остаточне вирішення даного спору. Дані порушення були допущені під час розгляду справи в суді першої та апеляційної інстанції.

Вважає, що в оскаржуваній постанові суд апеляційної інстанції застосував норму права статті 549 ЦК України без урахування висновку щодо застосування даної норми права у подібних правовідносинах, який було викладено у постанові Великої Палата Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 та постанові Верховного Суду в складі колегії судців Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 756/7895/21.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження 14-10 цс 18) зазначено наступне: «74. У постанові від 06 листопада 2013 року у справі № 6-1 116цс13 Верховний Суд України, аналізуючи приписи статей 266 і частини другої статті 258 ЦК України, дійшов висновку, що можливість стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається у межах позовної давності за основною вимогою з дня (місяця), з якого вона нараховується. 75. Перебіг позовної давності для стягнення неустойки (пені, штрафу) за кожним з прострочених щомісячних платежів починається з наступного дня після настання терміну внесення чергового платежу. 76. Вказане не дає підстав для обчислення спеціальної позовної давності щодо стягнення неустойки за 12 останніх місяців перед зверненням позивача до суду у справі № 444/9519/12, оскільки на відміну від неї у справі № 6-116цс13 строк кредитування на момент звернення до суду не сплив, з огляду на що Верховний Суд України дійшов відповідного висновку.»

Звертає увагу, що з огляду на позицію Верховного Суду України відповідно до постанови 06 листопада 2013 року у справі № 6-116цс13, яка підтримана у висновках постанови Великої Палата Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі

№ 444/9519/12 та висновків постанови Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 756/7895/21 стягнення неустойки у формі пені відповідно до статті 549 ЦК України обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що зі змісту розписки від 19 липня 2017 року за підписом ОСОБА_2 , останній взяв у борг у ОСОБА_3 11 000,00 дол. США та зобов`язався повернути отриману суму позики до 01 жовтня 2017 року.

Згідно з умовами договору, у разі невиконання своїх зобов`язань ОСОБА_2 гарантував сплату 5 % від суми кожного місяця, починаючи з 01 листопада

2017 року.

Зі зворотної сторони розписки вбачається, що 09 лютого 2018 року відповідачем було повернуто на виконання умов договору 3 000,00 дол. США, а 07 березня

2018 року - 1 000,00 дол. США.

Згідно із договором про відступлення права вимоги від 02 квітня 2020 року, ОСОБА_3 передав, а ОСОБА_1 одержала право вимоги до

ОСОБА_2 за договором позики від 19 липня 2017 року.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова апеляційного суду - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, є договори та інші правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Частиною першою статті 626 ЦК України передбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства (частина перша статті 628 ЦК України).

Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (частина перша статті 638 ЦК України).

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Відповідно до статті 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

У постанові Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 зроблений висновок щодо застосування положень статті 545 ЦК України і вказано, що у частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов`язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов`язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов`язку. У контексті презумпції належності виконання обов`язку боржником потрібно акцентувати на декількох аспектах: (а) формулювання «наявність боргового документа у боржника» варто розуміти розширено, адже такий документ може перебувати в іншої особи, яка на підставі статті 528 ЦК України виконала зобов`язання; (б) вона є спростованою, якщо кредитор доведе протилежне. Тобто кредитор має можливість доказати той факт, що не зважаючи на «знаходження» в боржника (іншої особи) боргового документа, він не виконав свій обов`язок належно; (в) у частині третій статті 545 ЦК України регулюються як матеріальні, так і процесуальні відносини. Матеріальні втілюються в тому, що наявність боргового документа в боржника (іншої особи) свідчить про належність виконання зобов`язання. У свою чергу, процесуальні відносини проявляються в тому, що презумпція належності виконання розподіляє обов`язки з доказування обставин під час судового спору; (г) частина третя статті 545 ЦК України не охоплює всіх підстав підтвердження виконання зобов`язання, перерахованих у статті 545 ЦК України. Це пов`язано з тим, що і розписка про одержання виконання доводить належність виконання боржником обов`язків, особливо у тих випадках, за яких кредитору не передавався борговий документ. Тобто й наявність у боржника (іншої особи) розписки кредитора про одержання виконання підтверджує належність виконання боржником свого обов`язку.

Верховний Суд погоджується з висновками судів попередніх інстанцій, що оскільки наявна у позивача розписка підтверджує як факт укладення договору позики, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми, яка в обумовлений договором строк відповідачем у повному обсязі не повернута, свідчить про наявність між сторонами правовідносин, які випливають із договору позики, та як наслідок, про обов`язок відповідача повернути позивачу отриману грошову позику.

За змістом частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

У частині другій статті 78 ЦПК України передбачено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Враховуючи викладене, суд першої інстанції, з рішенням якого в частині погодився апеляційний суд, обґрунтовано виходив із того, що оригінал розписки від 19 липня 2017 року про передачу грошових коштів у борг ОСОБА_2 знаходиться у кредитора ОСОБА_3 , що підтверджує факт укладення між сторонами договору позики та отримання ОСОБА_2 від ОСОБА_3 грошових коштів із зобов`язанням повернути їх в строк до 01 жовтня 2017 року, яке позичальник не виконав, отже суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про наявність підстав для задоволення вимог про стягнення позики. В подальшому згідно із договором про відступлення права вимоги від 02 квітня 2020 року, ОСОБА_3 передав, а ОСОБА_1 одержала право вимоги до

ОСОБА_2 за договором позики від 19 липня 2017 року.

Верховний Суд погоджується з висновком суду апеляційної інстанції, що відповідач не довів та суди попередніх інстанцій не встановили обставин, які свідчили б про те, що розписка ОСОБА_2 не підписувалась, оскільки саме на відповідача покладається спростування презумпції правомірності правочину, а отже, саме відповідач повинен клопотати про призначення судової експертизи для дослідження підпису у розписці.

Доводи касаційної скарги щодо незастосування апеляційним судом висновку викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження 14-10 цс 18) щодо можливість стягнення неустойки (пені, штрафу) обмежується останніми 12 місяцями перед зверненням кредитора до суду, а починається у межах позовної давності за основною вимогою з дня (місяця), з якого вона нараховується, Верховним Судом не приймаються з огляду на таке.

Якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 ЦК України і вирішити питання про наслідки такого спливу (тобто або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму).

Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (частини перша, друга та третя статті 367 ЦПК України).

Так, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частини третя та четверта статті 267 ЦПК України). Тобто, без заяви сторони у спорі позовна давність судом за власною ініціативою застосовуватись не може за жодних обставин. Однак, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі

№ 200/11343/14-ц (провадження № 14-59цс18), на яку посилається й заявник касаційної скарги, викладено правовий висновок про те, що: «створення рівних можливостей учасникам процесу у доступі до суду та до реалізації і захисту їх прав є частиною гарантій справедливого правосуддя, зокрема принципів рівності та змагальності сторін.

Як вбачається із матеріалів справи заяви про застосування позовної давності від відповідача не надходило.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина четверта статті 12 ЦПК України).

Частиною третьою статті 13 ЦПК України передбачено, що учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Доводи касаційної скарги з приводу неправильного застосування судом апеляційної інстанції статті 549 ЦК України без урахування висновку щодо застосування даної норми права у подібних правовідносинах, який було викладено у постанові Великої Палата Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 та постанові Верховного Суду в складі колегії судців Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 05 квітня 2023 року в справі № 756/7895/21, є безпідставними, оскільки судом апеляційної інстанції норми статті 549 ЦК України не застосовувались.

З огляду на характер спірних правовідносин та встановлені судами попередніх інстанцій обставини справи, посилання заявника в касаційній скарзі на правові висновки, викладені у постанові Верховного Суду від 10 жовтня 2023 року у справі № 916/2357/22 є безпідставними, оскільки висновки суду апеляційної інстанції не суперечать висновкам, викладеним у зазначеній постанові.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення в оскаржуваному судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду апеляційної інстанції, Верховний Суд виходить із того, що у справі, що переглядається, судове рішення відповідає вимогам вмотивованості.

Верховний Суд розглянув справу в межах доводів, наведених заявником у касаційній скарзі, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, і підстав вийти за межі розгляду справи судом касаційної інстанції не встановлено.

Оскільки Верховний Суд встановив необґрунтованість заявлених в касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, то доводи касаційної скарги про не дослідження судами наявних в матеріалах справи доказів, не заслуговують на увагу та не підлягають перевірці.

У справі, яка переглядається, проаналізувавшизміст оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку, що при вирішенні спору по суті апеляційним судом було ухвалено судове рішення відповідно до встановлених ним обставин, а тому рішення суду першої інстанції скасовано й ухвалено нове судове рішення про задоволення позову та стягнення іншої суми заборгованості за позикою, на підставі поданих сторонами доказів.

З огляду на викладене Верховний Суд дійшов висновку, що аргументи касаційної скарги (в межах доводів та вимог, які стали підставою для відкриття касаційного провадження) зводяться до незгоди заявника з ухваленими у справі судовими рішеннями та необхідності переоцінки доказів у справі.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Постанова апеляційного суду відповідає вимогам закону й підстави для її скасування відсутні, а тому необхідно залишити касаційну скаргу без задоволення.

Керуючись статтями 400 401 402 409 410 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 04 грудня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. М. Осіян

О. В. Білоконь

Н. Ю. Сакара