Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 30.10.2018 року у справі №643/14030/17

Постанова

Іменем України

12 грудня 2018 року

м. Київ

справа № 643/14030/17

провадження № 61-46060св18

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Кузнєцова В. О. (суддя-доповідач), Олійник А. С., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

третя особа - орган опіки та піклування Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на заочне рішення Московського районного суду м. Харкова від 03 серпня 2018 року у складі головуючого-судді Погасій О. Ф. та постанову Апеляційного суду Харківської області від 19 вересня 2018 року у складі суддів: Овсяннікової А. І., Коваленко І. П., Сащенко І. С.,

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2017 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 про визначення місця проживання дитини.

Позовна заява мотивована тим, що вони з ОСОБА_5 перебувають з 22 червня 2016 року у зареєстрованому шлюбі, від якого мають доньку ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1. Фактично доглядом й вихованням дитини займається він, оскільки відповідач на початку грудня залишила їх з дочкою, а з початку лютого 2017 року періодично з'являлася, вчиняла сварки й не піклувалася донькою, у зв'язку з чим в травні 2017 року він оформив відпустку по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

11 вересня 2017 року він передав дитину ОСОБА_5, за умови, що відповідач доньку поверне наступного ранку, однак вона не повернула дочку й до теперішнього часу місце знаходження дитини невідомо. За вказаним фактом порушені кримінальні провадження.

Посилаючись на порушення своїх прав та прав малолітньої дитини, відповідачем, яка приховує від нього місце знаходження доньки, та неможливість досягти згоди щодо місця проживання спільної дитини з ОСОБА_5, ОСОБА_4 просив визначити місце проживання доньки ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1 з ним у квартирі АДРЕСА_1, зобов'язати ОСОБА_5 передати йому дитину та притягнути відповідача до відповідальності за порушення вимог СК України.

Заочним рішенням Московського районного суду м. Харкова від 03 серпня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивоване відсутністю належних та достовірних доказів на підтвердження ухилення відповідача від піклування за дитиною, нехтування своїми батьківськими обов'язками та її аморальної поведінки.

Постановою Апеляційного суду Харківської області від 19 вересня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 залишено без задоволення, заочне рішення Московського районного суду м. Харкова від 03 серпня 2018 року залишено без змін.

Залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, який всебічно та повно з'ясував дійсні обставини справи, перевірив доводи та заперечення сторін, дослідив надані сторонами докази та ухвалив законне і обґрунтоване рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

22 жовтня 2018 року ОСОБА_4 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить ухвалені у справі судові рішення скасувати і ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди не застосували практику Європейського суду з прав людини, застосували презумпцію на користь матері у справі про опіку над дитиною, знехтували інтереси і порушили права малолітньої громадянки України, а також права її батька, дідуся і бабусі.

Ухвалою судді Верховного Суду від 30 жовтня 2018 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та надано строк для надання відзиву.

Сторони не скористалися правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.

Судами встановлено, що 22 червня 2016 року між громадянином України ОСОБА_4 та громадянкою Російської Федерації ОСОБА_5 зареєстровано шлюб. Від даного шлюбу сторони мають дочку, ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1.

Позивач ОСОБА_4 з 05 травня 2017 року знаходиться у соціальній відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку.

Згідно листа Головного управління Національної поліції в Харківській області відділу міжнародного поліцейського співробітництва від 20 грудня 2017 року, НЦБ Інтерполу в Російській Федерації встановлено місцезнаходження ОСОБА_5, яка є громадянкою Російської Федерації, і ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1. ОСОБА_5 під час опиту пояснила, що з чоловіком ОСОБА_4 часто відбувалися конфлікти, у період з червня 2016 року до вересня 2017 року ОСОБА_4 застосовував відносно неї фізичне насилля, у зв'язку з чим вона вимушена була забрати доньку та переїхати до Російської Федерації, відношення з чоловіком підтримувати не бажає, своє місцезнаходження повідомити відмовилася.

Відповідно до листа прокуратури Харківської області від 20 червня 2018 року, на теперішній час здійснюється розслідування кримінального провадження за ознаками частини першої статті 135, частини першої статті 146, частини першої статті 332, пункту 2 частини другої статті 115, частини першої статті 366 КК України, за заявами ОСОБА_4 щодо викрадення ОСОБА_5 їх спільної малолітньої дитини, нездійснення необхідного медичного обстеження дитини, незаконного переправлення відповідачем малолітньої доньки через державний кордон України, зникнення малолітньої ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, внесення до офіційних документів завідома неправдивих відомостей щодо факту перетину кордону ОСОБА_5 та ОСОБА_6

Органом опіки та піклування Департаменту служб у справах дітей Харківської міської ради у листі від 27 липня 2018 року повідомлено, що за актом обстеження умов проживання позивача, умови проживання в квартирі добрі, для дитини є окреме спальне місце, місце з іграшками, є все необхідне для проживання, розвитку та відпочинку. Малолітня ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, та мати дитини ОСОБА_5 проживали із батьком ОСОБА_4 без реєстрації. Згідно з інформацією КЗОЗ «Харківська міська дитяча поліклініка № 7» від 24 жовтня 2017 року та від 18 квітня 2018 року за адресою: АДРЕСА_1, проживає родина у складі: ОСОБА_4 батько, ОСОБА_5 мати, та дитина ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1. Останній раз малолітня дитина в супроводі матері була оглянута в поліклініці дільничним педіатром 13 вересня 2017 року. За час спостереження з жовтня 2016 року до вересня 2017 року, до поліклініки з дитиною приходили як мати так і батько. За останні шість місяців мати з дитиною до поліклініки не зверталась. Департамент служб, як представник органу опіки та піклування, не має можливості надати суду обґрунтований письмовий висновок щодо визначення місця проживання малолітньої ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, у зв'язку з тим, що місцезнаходження матері дитини ОСОБА_5 разом з дитиною, невідоме.

Відповідно до статті 157 СК України той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов'язаний брати участь в її вихованні і має право на особисте спілкування з нею. Той із батьків, з ким проживає дитина, не має права чинити перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, спілкування з дитиною та приймати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини.

Згідно із статтею 159 СК України, якщо той із батьків, з ким проживає дитина, чинить перешкоди тому з батьків, хто проживає окремо, у спілкуванні з дитиною та у її вихованні, зокрема якщо він ухиляється від виконання рішення органу опіки та піклування, другий із батьків має право звернутися до суду з позовом про усунення цих перешкод.

Також, статтею 160 СК Українивизначено, що місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини.

Частиною першою статті 161 СК України передбачено, що якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

Судом не встановлено підстав, визначених законом, які б унеможливлювали проживання дитини з матір'ю.

Відповідно до статей 11, 15 Закону України «Про охорону дитинства»кожна дитина має право на проживання в сім'ї разом з батьками або в сім'ї разом з батьком або в сім'ї одного з них та на піклування батьків. Батько і мати мають рівні права та обов'язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов'язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини. Дитина, яка проживає окремо від батьків або одного з них, має право на підтримання з ними регулярних особистих стосунків і прямих контактів. Батьки, які проживають окремо від дитини, зобов'язані брати участь у її вихованні і мають право спілкування з нею, якщо судом визнано, що таке спілкування не перешкоджатиме нормальному вихованню дитини.

Конвенція про права дитини, виходячи із рівності прав матері та батька, у пункті першому статті 9 проголосила правило, за яким дитина не повинна розлучатися з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли таке розлучення необхідне в найкращих інтересах дитини.

Пленум Верховного Суду України в пункті 24 постанови від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України» роз'яснив, що вирішуючи спори між батьками, які проживають окремо (в тому числі в одній квартирі), про те, з ким із них і хто саме з дітей залишається, суд, виходячи із рівності прав та обов'язків батька й матері щодо своїх дітей, повинен постановити рішення, яке відповідало б інтересам неповнолітніх. При цьому, суд враховує, хто з батьків виявляє більшу увагу до дітей і турботу про них, їхній вік і прихильність до кожного з батьків, особисті якості батьків, можливість створення належних умов для виховання, маючи на увазі, що перевага в матеріально-побутовому стані одного з батьків сама по собі не є вирішальною умовою для передачі йому дітей.

З огляду на зазначені норми закону та враховуючи фактичні обставини справи, судом обґрунтовано встановлено відсутність належних і допустимих доказів на підтвердження того, що відповідач ОСОБА_5 нехтує своїми батьківськими обов'язками, не здійснює догляд та виховання малолітньої дочки, веде аморальний спосіб життя. Тобто підстав на які посилався позивач у позовній заяві та обставин, за яких малолітня ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_1, має бути розлучена з матір'ю та її місце проживання визначено з позивачем, судом не встановлено. Доводи позивача ОСОБА_4 з цього приводу ґрунтуються лише на його поясненнях та не підтверджуються жодним доказом.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог ОСОБА_4 про визначення місця проживання дочки, суди з урахуванням встановлених обставин та зазначених вимог закону, надавши доводам позивача належну правову оцінку, оцінивши належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, ухвалили законне, правильне по суті рішення про відмову в задоволенні позову.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_4 щодо порушення прав і інтересів його малолітньої дочки ґрунтуються на припущеннях, не спростовують правильність висновків судів першої та апеляційної інстанцій та не дають підстав вважати, що судами порушено норми матеріального або процесуального права, та по своїй суті зводяться до переоцінки доказів, що згідно з положеннями статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку не допускається.

Посилання ОСОБА_4 в касаційній скарзі на різні норми матеріального права та порушення місцевим судом строків розгляду справи також не впливають на правильність висновків судів та не дають підстав для їх скасування.

Отже, висновки судів першої та апеляційної інстанцій відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, а також узгоджуються з нормами матеріального права, які судами правильно застосовані.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободзобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення («Серявін та інші проти України» (Seryavin and Others v. Ukraine) від 10 лютого 2010 року, заява №4909/04).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Заочне рішення Московського районного суду м. Харкова від 03 серпня 2018 року та постанову Апеляційного суду Харківської області від 19 вересня 2018 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. О. Кузнєцов А. С. Олійник Г. І. Усик