Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 05.06.2018 року у справі №753/5808/16

Постанова

Іменем України

12 вересня 2018 року

м. Київ

справа № 753/5808/16-ц

провадження № 61-21803св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Черняк Ю. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Дарницького районного суду м. Києва у складі судді Колесника О. М. від 09 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду м. Києва у складі колегії суддів: Прокопчук Н. О., Саліхова В. В., Семенюк Т. А., від 08 лютого 2018 року,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2016 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя.

Позовна заява мотивована тим, що 28 грудня 1991 року вона та ОСОБА_2 зареєстрували шлюб, який розірвано 18 жовтня 2001 року. За час шлюбу, 30 березня 2000 року, за її згодою і за спільні грошові кошти подружжя на підставі договору купівлі-продажу вони придбали 1/2 частину будинку АДРЕСА_1. Право власності на це нерухоме майно було оформлено на відповідача. У жовтні 2015 року відповідач замінив замки вхідних дверей у будинку і позбавив її доступу до житла.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила поділити вказане майно подружжя та визнати за нею право власності на 1/4 частину спірного будинку АДРЕСА_1.

Рішенням Дарницького районного суду м. Києва від 09 листопада 2017 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1, суд першої інстанції виходив із того, що 1/2 частина будинку АДРЕСА_1 є спільною сумісною власністю подружжя, однак позивач пропустила трирічний строк позовної давності звернення до суду з цим позовом, що є підставою для відмови у задоволенні позову, про застосування якої заявлено відповідачем.

Постановою Апеляційного суду м. Києва від 08 лютого 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 09 листопада 2017 року залишено без змін.

Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, погодився з висновком районного суду, зазначивши, що позивачем не доведено того, що після розірвання шлюбу до 2015 року вона проживала у спірному житловому будинку, користувалася ним, несла витрати на його утримання й що саме у 2015 році відповідач став перешкоджати їй у користуванні будинком, замінив замки, внаслідок чого вона дізналася про порушення її прав на спірне майно. Отже, позивач пропустила позовну давність для звернення до суду.

У березні 2018 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами незаконно і безпідставно позбавлено її права власності, наданого і гарантованого Конституцією України та законами України.

Неправомірною є переконаність суду першої інстанції та відповідача про те, що факт існування свідоцтва про розірвання шлюбу та факт, що саме вона стала ініціатором розірвання шлюбу, є підтвердженням того, що вона точно знала про порушення свого права власності і що саме з цього моменту розпочався перебіг позовної давності, оскільки до жовтня 2015 року між нею та відповідачем спорів щодо поділу спільного майна не виникало.

При цьому для вимог про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю розведеного подружжя, встановлюється трирічний строк, який обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права, тобто коли відповідач порушив її право на користування належним їй майном, позбавивши її доступу до нього шляхом зміни замків на вхідних дверях належної їм частини житлового будинку АДРЕСА_1.

Суди першої та апеляційної інстанцій в супереч вимогам статей 8, 10, 11, 215 ЦПК України 2004 року під час ухвалення оскаржуваних судових рішень проігнорували надані нею пояснення, докази та необхідність врахувати висновки Верховного Суду України стосовно правовідносин, щодо яких виник спір.

Отже, суди першої і апеляційної інстанцій безпідставно відмовили їй у задоволенні позовної заяви та апеляційної скарги, чим фактично порушили її право на доступ на правосуддя та захист порушеного і невизнаного, оспореного майнового права, гарантованого Конституцією України з підстав, не передбачених законом.

У червні 2018 року ОСОБА_2 подав до Верховного Судувідзив на касаційну скаргу, в якому зазначив, що судові рішення є законними і обґрунтованими, суди правильно застосували норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дали належну правову оцінку доказам, наданим сторонами. Зазаначив, що позивач, не скориставшись своїм правом у передбачений законом строк, тепер порушує його право власності.

12 червня 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України встановлено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Судами встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 28 грудня 1991 року до 18 жовтня 2001 року.

За час шлюбу, 30 березня 2000 року, за згодою ОСОБА_1 і за спільні грошові кошти подружжя на підставі договору купівлі-продажу вони придбали 1/2 частину будинку АДРЕСА_1. 27 квітня 2011 року зареєстровано право власності ОСОБА_2 на вказане нерухоме майно.

Згідно з частиною першою статті 22 КпШС України, тут і далі чинного на час придбання спірного майна, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.

Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним (стаття 41 Конституції України).

Відповідно до положень статті 11 КпШС Україниу тих випадках, коли для окремих вимог встановлено строк позовної давності, він обчислюється, якщо інше не встановлено законом, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

У частині третій лідля вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності.

Таким чином, для вимог про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності, який обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Суди не звернули увагу на роз'яснення, що були надані судам у пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року № 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України», яка діяла на час спірних правовідносин, про те, що передбачений частиною третьою статті 29 КпШС України трирічний строк позовної давності для вимог про поділ майна, що є спільною сумісною власністю подружжя, застосовується, коли ці вимоги заявлені після розірвання шлюбу, і обчислюється починаючи з дня, коли котрийсь із розведеного подружжя дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права на це майно після розірвання шлюбу.

Стаття 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Так, пред'являючи позов до суду, ОСОБА_1 зазначала, що до жовтня 2015 року спору щодо поділу майна подружжя з ОСОБА_2 не виникало, а з жовтня 2015 року відповідач замінив замки до вхідних дверей та позбавив її доступу до будинку. Ці доводи не спростовані.

Проте суди на зазначені обставини уваги не звернули, не надали доводам позивача належної правової оцінки.

При цьому відповідач не надав доказів на підтвердження наявності до жовтня 2015 року спору між сторонами з приводу користування, розпорядження та утримання об'єкту спільної сумісної власності.

Таким чином, у порушення статей 212-214 ЦПК України 2004 року, 89 263-264 382 ЦПК України суди на зазначені вище положення закону уваги не звернули, не з'ясували належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, які правовідносини сторін випливають з установлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин, не дослідили та не надали належної правової оцінки зібраним у справі доказам, що має суттєве значення для правильного вирішення спору, і дійшли передчасного висновку про відмову в задоволенні позову ОСОБА_1, застосувавши позовну давність.

Усунути ці недоліки розгляду справи на стадії касаційного перегляду з урахуванням повноважень суду касаційної інстанції неможливо.

Відповідно до пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

За таких обставин оскаржувані судові рішення не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України та ухвалені з порушенням норм процесуального права, що в силу пункту 1 частини третьої та четвертої статті 411 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палатиКасаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 09 листопада 2017 року та постанову Апеляційного суду м. Києва від 08 лютого 2018 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: О. В. Білоконь

Б. І. Гулько

Є. В. Синельников

Ю. В. Черняк