Постанова

Іменем України

12 вересня 2018 року

м. Київ

справа № 522/25597/13-ц

провадження № 61-6428св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Антоненко Н. О., Журавель В. І., Коротуна В. М., Крата В. І. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення апеляційного суду Одеської області від 18 жовтня 2016 року у складі суддів: Процик М. В., Дрішлюка А. І., Сєвєрової Є. С.,

ВСТАНОВИВ:

У жовтні 2013 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання частково недійсним договору довічного утримання.

Позовна заява обґрунтована тим, що її батькові ОСОБА_3 та його матері ОСОБА_4, яка водночас є її бабусею, належали 613/1000 спірної квартири в рівних частинах на підставі свідоцтва про право власності на житло. ІНФОРМАЦІЯ_2 року її батько ОСОБА_3 помер і на день його смерті їй було трохи більше 6-ти років. Те, що після смерті її батька залишилась спадщина у вигляді частини вищевказаної квартири, їй було невідомо.

З 2008 року позивач проживала зі своєю бабусею ОСОБА_4, яка ІНФОРМАЦІЯ_3 року померла, і після смерті останньої стало відомо, що нею в Першій Одеській державній нотаріальній конторі було отримано свідоцтво про право на спадщину за законом від 19 квітня 1999 року за № 7-102, згідно з яким вона набула право власності на спадщину, яка відкрилася після смерті її сина ОСОБА_3 З'ясувалось, що 24 березня 2008 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 був укладений договір довічного утримання, за умовами якого вона передала у власність ОСОБА_2 613/1000 спірної квартири.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 20 квітня 2012 року у справі № 2-6672/11 були визнані недійсними вищевказані свідоцтва про право на спадщину за законом та договір довічного утримання від 24 березня 2008 року в частині 613/4000 спірної квартири, успадкованої нею після смерті батька ОСОБА_1 Після смерті бабусі ОСОБА_4 випадково дізналася, що її бабуся страждала на психічне захворювання, яке від неї приховувала. Позивач та її представник стверджували, що на час укладання договору довічного утримання ОСОБА_4 страждала стійким хронічним психічним розладом та не могла усвідомлювати значення своїх дій і керувати ними, у зв'язку з чим договір підлягає визнанню недійсним в частині відчуження 1839/4000 частин спірної квартири.

Позивач просила, на підставі статті 225 ЦК України, визнати недійсним договір довічного утримання, укладений 24 березня 2008 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_2, в частині відчуження 1839/4000 частин квартири за адресою: АДРЕСА_1, що в цілому складається із п'яти кімнат загальною площею 134,5 кв. м., у тому числі житловою - 87,2 кв. м.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 07 липня 2014 року позов задоволено. Визнано недійсним договір довічного утримання, укладений 24 березня 2008 року між відчужувачем ОСОБА_4 та набувачем ОСОБА_2, в частині відчуження 1839/4000 частин квартири за адресою : АДРЕСА_1, що в цілому складається із п'яти кімнат загальною площею 134,5 кв.м., у тому числі житловою - 87,2 кв. м. Стягнуто з ОСОБА_2 понесені судові витрати.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що ОСОБА_4 під час підписання з відповідачем ОСОБА_2 договору довічного утримання, внаслідок психічного захворювання не розуміла значення своїх дій і не могла ними керувати, та оскільки договором порушені права спадкоємця, тобто позивача, яка є онукою померлої ОСОБА_4, а тому є підстави для визнання оспорюваного договору в частині відчуження 1839/4000 частин квартири недійсним.

Рішенням апеляційного суду Одеської області від 18 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 задоволено. Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 07 липня 2014 року скасовано. У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання частково недійсним договору довічного утримання відмовлено.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що згідно висновку повторної посмертної комісійної судово-психіатричної експертизи № 15 від 09 серпня 2016 року, проведеної Українським науково-дослідним інститутом соціальної і судової психіатрії та наркології Міністерства охорони здоров'я, ОСОБА_4, 1940 року народження, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 року, не виявляла ознак тяжких психічних розладів або захворювань на час укладання з ОСОБА_2 24 березня 2008 року договору довічного утримання; і на момент підписання договору в повній мірі могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Позивач свої позовні вимоги не довела, а суд першої інстанції ухвалив рішення, ґрунтуючись на неповно з'ясованих обставинах справи. Висновки суду не відповідають справжнім, фактичним обставинам справи та ґрунтуються на сумнівному доказі, на односторонньому висновку експертизи, який спростовано при проведенні повторної експертизи.

У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулась з касаційною скаргою в якій просила оскаржене рішення скасувати, закрити апеляційне провадження та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами неправильно застосовано норми матеріального права та порушені норми процесуального права. Апеляційний суд не врахував те, що: апеляційну скаргу від імені відповідача подала невстановлена особа; клопотання про проведення комплексної судово-медичної експертизи було відхилено апеляційним судом, що свідчить про порушення об'єктивності та неупередженості у розгляді справи; договір довічного утримання є частково недійсним.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 22 грудня 2016 року у справі відкрите касаційне провадження.

У статті 388 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України), в редакції Закону України № 2147-VІІІ від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», який набрав чинності 15 грудня 2017 року, передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

На підставі підпункту 6 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України справа передана до Касаційного цивільного суду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідні положення ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У січні 2017 року ОСОБА_2 надіслав заперечення на касаційну скаргу, в якому зазначив, що апеляційну скаргу було подано законно. Предметом розгляду справи є психічний стан померлої та тотожність її волі і волевиявлення.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 10 квітня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Колегія суддів відхиляє аргументи, які викладені в касаційній скарзі, з таких мотивів.

Суди встановили, що ОСОБА_1 є донькою ОСОБА_3, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 року.

ОСОБА_3 є сином ОСОБА_4, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 року.

За життя померлий ОСОБА_3 і померла ОСОБА_4 набули право власності в рівних частинах на 613/1000 частин квартири АДРЕСА_1.

Після смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина на частку, що належала йому на праві приватної власності в квартирі АДРЕСА_1 та складала 613/2000 цієї квартири.

Померлий ОСОБА_3 не склав заповіту, у зв'язку з чим право на спадкування в першу чергу за законом після його смерті набули його мати ОСОБА_4 та його донька - позивач ОСОБА_1 в рівних частинах. Однак ОСОБА_4 19 квітня 1999 року отримала в Першій Одеській державній нотаріальній конторі свідоцтво про право на спадщину за законом № 7-1023, згідно з яким успадкувала 613/2000 частин квартири АДРЕСА_1 після смерті ОСОБА_3

24 березня 2008 року ОСОБА_4 уклала з ОСОБА_2 договір довічного утримання, посвідчений державним нотаріусом Першої Одеської державної нотаріальної контори ОСОБА_5, за умовами якого передала у власність ОСОБА_2 613/1000 частин квартири АДРЕСА_1.

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 20 квітня 2012 року ОСОБА_1 продовжено строк для прийняття спадщини після смерті батька ОСОБА_3, строком в три місяці, а також визнані недійсними свідоцтво про право на спадщину за законом від 19 квітня 1999 року за № 7-1023 та договір довічного утримання від 24 березня 2008 року за № 4-4750 - в частині 613/4000 частин квартири АДРЕСА_1.

Суди встановили, що згідно з актом № 240 комісійної посмертної судово-психіатричної експертизи від 21 травня 2014 року, складеним експертною комісією Комунальної установи «Одеський медичний центр психічного здоров'я», ОСОБА_4 в момент укладання нею з ОСОБА_2 договору довічного утримання страждала на стійке психічне захворювання - хронічний стійкий психічний розлад у виді судинної деменції, внаслідок чого в момент укладання договору довічного утримання абсолютно не усвідомлювала значення своїх дій та не могла ними керувати.

Суд апеляційної інстанції встановив, що інші медичні документи померлої, свідчення свідків, пояснення нотаріуса щодо обставин укладення оспореного позивачем договору експертам-психіатрам для дослідження судом першої інстанції не надавались і нотаріус до участі у розгляді справи не залучалась.

Суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_4 психічних розладів до самої смерті не виявляла, була розумною, дотепною, самостійною і психічних відхилень у неї не спостерігалось. ОСОБА_4 до 2003 року працювала на посаді бухгалтера по квартплаті в РЕП-6 Жовтневого району м. Одеси, де від неї вимагалась щоденна розумова праця та неабиякі розумові зусилля, та 04 жовтня 2006 року ОСОБА_4 особисто подавала заяву до УПФУ про перерахунок пенсії.

Суд апеляційної інстанції встановив, що про психічні розлади і неадекватну поведінку ОСОБА_4 не йдеться також в дослідженій апеляційним судом медичній картці № 298 (історії хвороби стаціонарної хворої) із Міської клінічної лікарні № 9, за змістом якої лікарі при огляді хворої за кілька днів до смерті в 2011 році зазначали про те, що у неї сон та пам'ять не порушені, свідомість ясна, контакту доступна, і за наявними у картці записами не зазначено потреби у консультації лікаря-психіатра або у сторонньому догляді. Про начебто перенесені інсульти хвора лікарям кардіологічного відділення також не повідомляла.

Ухвалою апеляційного суду Одеської області від 27 січня 2015 року призначено повторну посмертну судово-психіатричну експертизу.

Згідно висновку повторної посмертної комісійної судово-психіатричної експертизи № 15 від 09 серпня 2016 року, проведеної Українським науково-дослідним інститутом соціальної і судової психіатрії та наркології Міністерства охорони здоров'я, ОСОБА_4, 1940 року народження, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_3 року, не виявляла ознак тяжких психічних розладів або захворювань на час укладання з ОСОБА_2 24 березня 2008 року договору довічного утримання; і на момент підписання договору в повній мірі могла усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Суд апеляційної інстанції встановив, що висновок повторної експертизи ґрунтується на дослідженій експертами: історії хвороби померлої під № 298 із кардіологічного відділення МКЛ № 9 ім. проф. ОСОБА_6; копії пенсійної справи ОСОБА_4; на копії її трудової книжки, за якою померла ОСОБА_4 офіційно працювала бухгалтером до 17 листопада 2003 року, а у 2006 році самостійно зверталась до пенсійного фонду з заявою про перерахунок пенсії. Висновок повторної експертизи також ґрунтується на наявних у справі довідках, листах, на поясненнях нотаріуса ОСОБА_5 щодо обставин укладення договору довічного утримання та адекватності поведінки ОСОБА_4, на свідченнях свідків - сусідів ОСОБА_7, ОСОБА_8, відповідача ОСОБА_2, які підтверджували, що померла була жінкою ясного, тверезого розуму, працювала бухгалтером до 2007 року, спілкувалась на професійні теми, працювала на комп'ютері тощо.

Суд апеляційної інстанції встановив, що акт комісійної посмертної судово-психіатричної експертизи № 240 від 21 травня 2014 року не потрібно приймати до уваги, оскільки, докази та свідчення свідків були детально і у повній мірі проаналізовані комісією експертів-психіатрів при проведенні повторної експертизи в мотивувальній частині свого висновку у сукупності з іншими доказами по справі і їм надана належна оцінка.

Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

Тлумачення статті 225 ЦК України свідчить, що правила цієї статті поширюються на випадки, коли фізична особа хоча і є дієздатною, однак у момент вчинення правочину вона перебувала в такому стані, коли не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

Підставою для визнання правочину недійсним на підставі, передбаченій частиною першою статті 225 ЦК України, має бути встановлена судом неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Встановлення неспроможності особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними такого стану на момент вчинення правочину відбувається з урахуванням як висновку посмертної судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, що підтверджують чи спростовують доводи про те, що в момент вчинення заповіту особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними.

З позовом про визнання правочинів недійсними на підставі ст. 225 ЦК України звертається:

(а) або сторона правочину, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними;

(б) або в разі її смерті - інші особи, чиї цивільні права або інтереси порушені. До інших осіб відносяться, зокрема, спадкоємці сторони правочину, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними.

Аналогічний висновок зроблений і в постановах Верховного Суду від 07 лютого 2018 року у справі № 523/14606/13-ц та від 20 червня 2018 року у справі № 161/17119/16-ц.

У абзаці 1 частини першої статті 60 ЦПК України (в редакції, чинній на момент ухвалення оскарженого рішення) передбачено, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Встановивши, що відсутні підстави для визнання недійсним, на підставі статті 225 ЦК України, договору довічного утримання, укладеного 24 березня 2008 року між відчужувачем ОСОБА_4 та набувачем ОСОБА_2, в частині відчуження 1839/4000 частин квартири за адресою: АДРЕСА_1, що в цілому складається із п'яти кімнат загальною площею 134,5 кв.м., у тому числі житловою - 87,2 кв. м., апеляційний суд обґрунтовано відмовив в задоволенні позову.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Колегія суддів відхиляє аргумент касаційної скарги, що про проведення комплексної судово-медичної експертизи було відхилено апеляційним судом.

Тлумачення частин першої, другої статті 131 ЦПК України (у редакції, чинній на момент прийняття оскарженого рішення) свідчить, що сторони зобов'язані подати свої докази суду до або під час попереднього судового засідання у справі, а якщо попереднє судове засідання у справі не проводиться, - до початку розгляду справи по суті. Докази, подані з порушенням вимог, встановлених частиною першою цієї статті, не приймаються, якщо сторона не доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин.

Згідно частини другої статті 303 ЦПК України (у редакції, чинній на момент прийняття оскарженого рішення) апеляційний суд досліджує докази, які судом першої інстанції були досліджені з порушенням встановленого порядку або в дослідженні яких було неправомірно відмовлено, а також нові докази, неподання яких до суду першої інстанції було зумовлено поважними причинами.

Ухвалою від 18 жовтня 2016 року апеляційний суд відхилив клопотання про призначення комплексної судово-медичної експертизи. Апеляційний суд вказав, що у справі на стадії апеляційного провадження уже проведено повторну посмертну комісійну судово-психіатричну експертизу № 15 від 09 серпня 2016 року, виконану Українським науково-дослідним інститутом соціальної і судової психіатрії та наркології Міністерства охорони здоров'я у складі трьох досвідчених членів комісії експертів-психіатрів, а саме ОСОБА_9, ОСОБА_10 і ОСОБА_11, які водночас є науковцями, і двоє з яких мають науковий ступінь кандидата медичних наук. Вказаною комісією експертів досліджувалася історія хвороби померлої під № 298 із кардіологічного відділення МКЛ № 9 ім. проф. ОСОБА_6, за записами в якій ОСОБА_4 13 січня 2011 року консультував офтальмолог і зазначив її діагноз, та цей діагноз комісією експертів при проведенні повторної експертизи також досліджувався і враховувався. Представник позивача не мав жодних перешкод завчасно надати апеляційному суду вказану медичну картку для направлення її разом з усіма матеріалами справи для проведення повторної посмертної комісійної судово-психіатричної експертизи.

Доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів у справі, що відповідно до положень статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду. Доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що оскаржене рішення постановлено без додержання норм матеріального і процесуального права У зв'язку з наведеним, колегія суддів вважає, щокасаційну скаргу слід залишити без задоволення, а оскаржене рішення без змін.

Оскільки оскаржене рішення залишено без змін, а скарга без задоволення, то судовий збір за подання касаційної скарги покладається на особу, яка подала касаційну скаргу

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення апеляційного суду Одеської області від 18 жовтня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська

Судді: Н. О. Антоненко

В. І. Журавель

В. М. Коротун

В. І. Крат