Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 30.07.2018 року у справі №508/1461/14

Постанова

Іменем України

12 березня 2020 року

м. Київ

справа № 508/1461/14-ц

провадження № 61-38889св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Осіяна О. М., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),

Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустріним позовом) - публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,

відповідач (позивач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Миколаївського районного суду Одеської області від 19 жовтня 2017 року у складі судді Парія І. О. та постанову Апеляційного суду Одеської області від 08 травня 2018 року у складі колегії суддів: Сегеди С. М., Кононенко Н. А., Цюри Т. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2014 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Позовна заява мотивована тим, що 24 жовтня 2007 року між закритим акціонерним товариством комерційним банком «ПриватБанк» (далі -

ЗАТ КБ «ПриватБанк»), правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір, згідно умов якого останньому було надано кредит у розмірі 23 614,40 доларів США із процентною ставкою 0,92 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом з кінцевим терміном повернення 21 жовтня 2027 року. Разом з тим, ОСОБА_1 зобов`язався погашати заборгованість за кредитом, відсотками за його використання, при порушенні зобов`язань із погашення кредиту сплачувати банку пеню у розмірі 0,15 % від суми простроченої заборгованості за кредитом за кожний день прострочки, сплачувати комісію.

Також 24 жовтня 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, предметом якого є нерухоме майно, а саме: житловий будинок, загальною площею 50,60 кв. м, розташований за адресою: АДРЕСА_1 .

ПАТ КБ «ПриватБанк» свої зобов`язання за вказаним кредитним договором виконало. У порушення умов вказаного кредитного договору ОСОБА_1 не здійснював погашення заборгованості за кредитом у встановленому договором порядку та строки, у зв`язку з чим станом на 13 квітня 2017 року утворилась заборгованість у розмірі 25 035,49 доларів США, яка складалася із: 14 666,12 доларів США - заборгованості за кредитом (тіло кредиту); 4 818,82 доларів США - заборгованості за відсотками за користування кредитом; 1 140,00 доларів США - заборгованості за комісією;

4 410,55 доларів США - пені за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором.

Враховуючи викладене та з урахуванням уточнених позовних вимог,

ПАТ КБ «ПриватБанк» просило суд стягнути з ОСОБА_1 частину заборгованості за кредитним договором від 24 жовтня 2007 року у розмірі 9 229,37 доларів США, яка складається із: 4 818,82 доларів США - заборгованості за відсотками за користування кредитом; 4 410,55 доларів США - пені за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором.

У лютому 2016 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зустрічним позовом до ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання несправедливими умов кредитного договору, визнання кредитного договору недійсним, визнання недійсним договору іпотеки та зобов`язання вчинити певні дії.

Позовна заява мотивована тим, що 24 жовтня 2007 року між ним та банком було укладено кредитний договір.

ОСОБА_1 вважав вказаний договір недійсним, оскільки цей договір суперечить положенням Закону України «Про захист прав споживачів» та Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління Національного банку України від 10 травня 2007 року № 168.

Під час укладення вказаного договору банк не надав йому як споживачу фінансових послуг у галузі споживчого кредитування у письмовій формі повну інформацію про умови кредитування та включив до договору умови, які обмежують права споживача у зв`язку із відсутністю у ньому правових обґрунтувань в частині розміру нарахувань. Умови договору є несправедливими, суперечать принципу добросовісності, наслідком чого є дисбаланс договірних прав та обов`язків сторін на шкоду споживача.

Посилаючись на викладене, ОСОБА_1 просив суд:

визнати несправедливими умови договору від 24 жовтня 2007 року, укладеного між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_1 та визнати цей кредитний договір недійсним;

визнати недійсним договір іпотеки від 24 жовтня 2007 року, укладений між ОСОБА_2 та ЗАТ КБ «ПриватБанк», посвідчений Ананьївською районною державною нотаріальною конторою, зареєстрований у реєстрі за № 3944 від 25 жовтня 2007 року;

зобов`язати державного нотаріуса Ананьївської районної державної нотаріальної контори виключити з реєстру іпотек та заборон відчуження запис про іпотеку та заборону відчуження нерухомого майна, яке було передано в іпотеку за договором іпотеки, укладеного між ОСОБА_2 та ЗАТ КБ «ПриватБанк», а саме: житловий будинок, загальною площею

50,60 кв. м., житловою площею 40,00 кв. м, розташований на земельній ділянці, площею 1 360,00 кв. м, по АДРЕСА_1 ;

зобов`язати ПАТ КБ «ПриватБанк» платежі, зокрема: винагороди, відсотки, комісії, тіло кредиту, пені, штрафи, які були призначені для погашення зобов`язань за користування кредитом за кредитним договором перерахувати на тіло кредиту за курсом 5,05 грн та повернути ОСОБА_1 частину зайво сплачених ним коштів.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Миколаївського районного суду Одеської області від 19 жовтня 2017 року уточнений позов ПАТ КБ «ПриватБанк» задоволено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ «ПриватБанк» заборгованість за кредитним договором від 24 жовтня 2007 року у розмірі 247 993,17 грн.

У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що відповідачем за первісним позовом належним чином не виконувалось кредитне зобов`язання внаслідок чого виникла заборгованість, яка підлягала стягненню у судовому порядку, але лише у сумі заборгованості за відсотками за користування кредитом та пені за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором, оскільки банк вимог про стягнення тіла кредиту не заявляв.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову суд першої інстанції виходив із того, що ОСОБА_1 добровільно укладав із банком кредитний договір та належним чином був ознайомлений з його умовами, значний час сплачував грошові кошти за кредитом та відсотками за користування ним, не заперечував проти умов кредитного договору та свого обов`язку щодо погашення кредитної заборгованості.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Одеської області від 08 травня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Миколаївського районного суду Одеської області від 19 жовтня 2017 року залишено без змін.

Постанову суду апеляційної інстанції мотивовано тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про задоволення первісного позову ПАТ КБ «ПриватБанк», оскільки у зв`язку із неналежним виконанням ОСОБА_1 свого грошового зобов`язання виникла заборгованість, яку у добровільному порядку останній відмовлявся виконувати а у відповідності до вимог статей 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов`язання не допускається та зобов`язання повинно виконуватися належним чином відповідно до умов договору.

Разом з тим, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для задоволення зустрічних позовних вимог, оскільки банк мав право здійснювати операції з іноземною валютою, у тому числі операції з надання кредитів у іноземній валюті на підставі отриманої від Національного банку України (далі - НБУ) банківської ліцензії та дозволів на здійснення валютних операцій, а тому вираження в іноземній валюті грошового зобов`язання за кредитним договором відповідає вимогам законодавства. Кредитний договір підписаний сторонами, містить детальний опис його предмета (умови, права та обов`язки сторін, відповідальність сторін, строк дії договору, врегулювання спорів та інше). У момент підписання кредитного договору позивач за зустрічним позовом отримав його примірник.

Підписання вказаного кредитного договору є свідченням факту ознайомлення, розуміння сторонами та згоди сторін з усіма визначеннями, умовами та змістом договору. Таким чином, позивачем за зустрічним позовом не доведено та не надано належних доказів, не було їх встановлено і під час розгляду справи в суді апеляційної інстанції, які б стали підставою для визнання указаного кредитного договору недійсним.

Зміст вищезазначеного кредитного договору не суперечить ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства, а тому в силу частини першої статті 215 ЦК України, не підлягає визнанню недійсним.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі, поданій у липні 2018 року до Верховного Суду,

ОСОБА_1 ,посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати оскаржувані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким у задоволенні первісного позову ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовити, а його зустрічний позов задовольнити.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 24 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її з суду першої інстанції. Зупинено виконання рішення Миколаївського районного суду Одеської області

від 19 жовтня 2017 року до закінчення касаційного провадження.

У листопаді 2018 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 21 лютого 2020 року справу за позовом

ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором; за зустрічним позовом ОСОБА_1 до

ПАТ КБ «ПриватБанк» про визнання несправедливими умов кредитного договору, визнання кредитного договору недійсним, визнання договору іпотеки недійсним та зобов`язання вчинити певні дії призначено до судового розгляду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що під час укладення спірного кредитного договору банк не надав позивачу як споживачу фінансових послуг у галузі споживчого кредитування у письмовій формі повну інформацію про умови кредитування та включив до договору умови, які обмежують права споживача.

Разом з тим, заявник вважав, що судами не була надана належна правова оцінка положенню кредитного договору в частині, що встановлювало винагороду за надання фінансових послуг та не взято до уваги правову позицію Верховного Суду України щодо неправомірності встановлення зазначеної винагороди.

Також заявник вважав, що одночасне стягнення штрафу і пені суперечить вимогам статті 61 Конституції України.

Відзив на касаційну скаргу до суду не надійшов

Фактичні обставини справи, встановлені судами

24 жовтня 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк», правонаступником якого є ПАТ КБ «ПриватБанк», та ОСОБА_1 було укладено кредитний договір № ODBRGA00000541 (а. с. 9-11 т. 1).

Пунктом 7.1 вказаного кредитного договору передбачено, що банк зобов`язується надати позичальникові кредитні кошти шляхом: видачі готівки через касу на строк з 24 лютого 2007 року по 21 жовтня 2027 року включно, у вигляді не поновлювальної лінії у розмірі 19 000,00 доларів США на наступні цілі: придбання б/у автомобіля, а також у розмірі

4 614,40 доларів США на сплату страхових платежів у випадках та в порядку, передбачених пунктами 2.1.3, 2.2.7 цього договору, зі сплатою за користування кредитом відсотків у розмірі 0,92 % на місяць на суму залишку заборгованості за кредитом, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 3,00 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця у період сплати, відсотки за дострокове погашення кредиту згідно з пунктом 3.10 цього договору та винагороди за проведення додаткового моніторингу, згідно пункту 6.2 цього договору.

Погашення заборгованості за кредитним договором повинно було здійснюватися у наступному порядку: щомісяця у період сплати

ОСОБА_1 повинен надавати ПАТ КБ «ПриватБанк» кошти (щомісячний платіж) у сумі 236,62 доларів США для погашення заборгованості за кредитним договором, що складається із заборгованості за кредитом, відсотками, винагороди, комісії.

Відповідно до пункту 7.4 вказаного договору при порушенні позичальником зобов`язань із погашення кредиту, позичальник сплачує банку пеню у розмірі 0,15 % від суми простроченої заборгованості за кредитом за кожний день прострочки, але не менше 1 гривні.

У забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором, 24 жовтня 2007 року між ЗАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_2 було укладено договір іпотеки, предметом якого є нерухоме майно, а саме: житловий будинок, загальною площею 50,60 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

В обумовлені кредитним договором строки ОСОБА_1 своїх зобов`язань щодо погашення кредиту та сплати відсотків не виконував належним чином, у зв`язку із чим, станом на 13 квітня 2017 року, виникла прострочена заборгованість у розмірі 25 035,49 доларів США, із яких: 14 666,12 доларів США - заборгованість за кредитом (тіло кредиту); 4 818,82 доларів США - заборгованість за відсотками за користування кредитом; 1 140,00 доларів США - заборгованість за комісією; 4 410,55 доларів США - пеня за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором, що підтверджується розрахунком заборгованості за договором (а. с. 129-137 т. 3).

У зв`язку із цим, ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду із цим позовом, проте згідно уточнених позовних вимог від 28 квітня 2017 року просило суд стягнути з ОСОБА_1 на його користь заборгованість за кредитним договором лише у розмірі 9 229,37 доларів США, яка складається із:

4 818,82 доларів США - заборгованості за відсотками за користування кредитом; 4 410,55 доларів США - пені за несвоєчасність виконання зобов`язань за договором, станом на 13 квітня 2017 року

(а. с. 126-128, 171-172 т. 3).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня

2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_1 не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та ухвала суду апеляційної інстанції частково не відповідають.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Щодо вирішення судами першої та апеляційної інстанцій справи в частині задоволення позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк»

Згідно зі статтями 526, 530, 610, частиною першою статті 612 ЦК України зобов`язання повинні виконуватися належним чином, у встановлений термін, відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язуєтья надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Отже, встановивши, що ОСОБА_1 належним чином не виконував умови кредитного договору від 24 жовтня 2007 року в частині своєчасного внесення щомісячних платежів, внаслідок чого, станом на 13 квітня

2017 року, виникла заборгованість, яку ОСОБА_1 у добровільному порядку відмовлявся сплачувати.

При цьому враховуючи те, що звертаючись до суду з цим позовом банк не заявляв вимоги щодо дострокового виконання ОСОБА_1 кредитного зобов`язання, строк повного виконання якого спливає у жовтні 2027 року, а ставив питання щодо стягнення лише заборгованості за відсотками за користування кредитом та пені за несвоєчасність виконання зобов`язань за цим договором, а також ураховуючи те, що відповідачем за первісним позовом не спростовано розрахунок боргу за зазначеними вимогами банку, суд першої інстанції з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про стягнення цих сум у судовому порядку.

Щодо вирішення судами першої та апеляційної інстанцій справи в частині відмови у задоволенні зустрічного позову

Відповідно до частини першої статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

За положеннями статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно з частиною другою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на час укладання кредитного договору) перед укладенням договору про надання споживчого кредиту кредитодавець зобов`язаний повідомити споживача у письмовій формі про: 1) особу та місцезнаходження кредитодавця; 2) кредитні умови, зокрема:

а) мету, для якої споживчий кредит може бути витрачений; б) форми його забезпечення; в) наявні форми кредитування з коротким описом відмінностей між ними, в тому числі між зобов`язаннями споживача; г) тип відсоткової ставки; ґ) суму, на яку кредит може бути виданий; д) орієнтовну сукупну вартість кредиту та вартість послуги з оформлення договору про надання кредиту (перелік усіх витрат, пов`язаних з одержанням кредиту, його обслуговуванням та поверненням, зокрема таких, як адміністративні витрати, витрати на страхування, юридичне оформлення тощо); е) строк, на який кредит може бути одержаний; є) варіанти повернення кредиту, включаючи кількість платежів, їх частоту та обсяги; ж) можливість дострокового повернення кредиту та його умови; з) необхідність здійснення оцінки майна та, якщо така оцінка є необхідною, ким вона здійснюється;

и) податковий режим сплати відсотків та про державні субсидії, на які споживач має право, або відомості про те, від кого споживач може одержати докладнішу інформацію; і) переваги та недоліки пропонованих схем кредитування.

За змістом частини п`ятої статті 11, статті 18 Закону України «Про захист прав споживачів» (у редакції, чинній на час укладання кредитного договору) до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім процентної ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Несправедливими є умови договору про установлення обов`язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким із моменту укладення договору. Положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення є несправедливими і це є підставою для визнання таких положень договору недійсними.

Відповідно до статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Рішенням Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року

№ 15-рп/2011 у справі щодо офіційного тлумачення положень пунктів 22, 23 статті 1, статті 11, частини восьмої статті 18, частини третьої

статті 22 Закону України «Про захист прав споживачів» у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України (справа про захист прав споживачів кредитних послуг) підтверджено, що положення пунктів 22, 23 статті 1, статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» з подальшими змінами у взаємозв`язку з положеннями частини четвертої статті 42 Конституції України треба розуміти так, що їх дія поширюється на правовідносини між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і виконання такого договору.

Частиною четвертою статті 42 Конституції України передбачено, що держава захищає права споживачів, здійснює контроль за якістю і безпечністю продукції та усіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.

Згідно зі статтею 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність» відносини банку з клієнтом регулюються законодавством України, нормативно-правовими актами НБУ та угодами (договорами) між клієнтом та банком.

Банкам забороняється вимагати від клієнта придбання будь-яких товарів чи послуг від банку або від спорідненої чи пов`язаної особи банку як обов`язкову умову надання банківських послуг.

Згідно із пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління НБУ від 10 травня 2007 року № 168

(у редакції, чинній на момент укладення спірного кредитного договору), банки не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача, тощо), або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, внесення змін до нього, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).

Відповідно до статті 3 ЦК України принцип справедливості, добросовісності та розумності є однією із фундаментальних засад цивільного права, спрямованою, у тому числі, на утвердження у правовій системі України принципу верховенства права. При цьому добросовісність означає прагнення особи сумлінно використовувати цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків, що зокрема підтверджується змістом частини третьої статті 509 цього Кодексу. Отже, законодавець, навівши у тексті ЦК України зазначений принцип, установив у такий спосіб певну межу поведінки учасників цивільних правовідносин, тому кожен із них зобов`язаний сумлінно здійснювати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки, у тому числі передбачати можливість завдання своїми діями (бездіяльністю) шкоди правам та інтересам інших осіб. Цей принцип не є суто формальним, оскільки його недотримання призводить до порушення прав та інтересів учасників цивільного обороту.

Виходячи зі змісту вказаних норм, надання грошових коштів за укладеним кредитним договором відповідно до частини першої статті 1054 ЦК України є обов`язком банку, виконання такого обов`язку не може обумовлюватися будь-якою зустрічною оплатою з боку позичальника. Оскільки надання кредиту - це обов`язок банку за кредитним договором, то така дія як надання фінансового інструменту чи моніторинг заборгованості по кредиту не є самостійною послугою, що замовляється та підлягає оплаті позичальником на користь банку. Оскільки надання фінансового інструменту є фактично наданням кредиту позичальнику, така операція, як і моніторинг заборгованості по кредиту, відповідає економічним потребам лише самого банку та здійснюється при реалізації прав та обов`язків за кредитним договором, тому такі дії банку не є послугами, що об`єктивно надаються клієнту-позичальнику.

Отже, виходячи із принципів справедливості, добросовісності на позичальника не може бути покладено обов`язок сплачувати платежі за послуги, які ним фактично не замовлялись і які банком фактично не надавались, а встановлення платежів за такі послуги було заборонено нормативно-правовими актами.

Частиною першою, другою статті 228 ЦК України передбачено, що правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Ухвалюючи рішення у справі за зустрічним позовом ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надав їм належну оцінку в силу вимог статей 12, 81 ЦПК України.

При цьому встановивши, що сторонами досягнуто згоди щодо істотних умов договорів, зокрема, щодо розміру кредиту, валюти кредитування, відсоткової ставки за кредитним договором, а також порядку сплати кредиту, при підписанні цього договору ОСОБА_1 ознайомився та погодився з його умовами, а саме: підписав його, отримав кредит та використав його за цільовим призначенням, тим самим не заперечував щодо умов договору, крім того, не оскаржував та виконував умови договору протягом тривалого часу, дійшов правильного та обґрунтованого висновку про те, що оскаржуваний кредитний договір містить усі необхідні умови, і такі умови не суперечать вимогам Закону України «Про захист прав споживачів», а тому відсутні підстави для задоволення позовних вимог.

Разом з тим, Верховний Суд дійшов висновку про те, що умови пункту 7.1 кредитного договору від 24 жовтня 2007 року про сплату позичальником на користь банку винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 3,00 % від суми виданого кредиту у момент надання кредиту, винагороди за надання фінансового інструменту у розмірі 0,20 % від суми виданого кредиту щомісяця у період сплати та винагороди за проведення дострокового моніторингу є нікчемними, оскільки вказані платежі є платою, встановлення якої було заборонено частиною третьою статті 55 Закону України «Про банки і банківську діяльність», частиною четвертою статті 11 Закону України «Про захист прав споживачів» і пунктом 3.6 Правил надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління НБУ від 10 травня 2007 року № 168, які були чинними на момент укладення спірного кредитного договору, а встановлення всупереч вимогам нормативно-правових актів цих невиправданих платежів спрямоване на незаконне заволодіння грошовими коштами фізичної особи-споживача, як слабкої сторони, яка підлягає особливому правовому захисту у відповідних правовідносинах, отже такі умови договору порушують публічний порядок.

Аналогічний висновок міститься у постанові Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у постанові від 09 грудня

2019 року по справі № 524/5152/15-ц (провадження № 61-8862сво18).

Встановлення банком платежів за надання кредиту заборонено нормативно-правовими актами, встановлення банком комісії за обслуговування кредиту без зазначення, які саме послуги за вказану комісію надаються клієнту є незаконним.

Таким чином оскільки такі умови є нікчемними, а нікчемний договір не породжує тих прав і обов`язків, настання яких бажали сторони, і визнання такого договору недійсним судом не вимагається, а тому відсутні правові підстави для скасування правильних по суті і законних рішень судів першої та апеляційної інстанцій в частині вирішення зустрічних позовних вимог саме про визнання указаного договору, а отже і його окремих частин, недійсним. При цьому Верховний Суд приймає до уваги зазначені уточнені позовні вимоги банку, у яких останній не заявляв вимог про стягнення указаної у його розрахунку суми комісії, і такі вимоги судами не вирішувались.

Доводи касаційної скарги не спростовують встановлені у справі фактичні обставини та висновки судів першої та апеляційної інстанцій, які знайшли обґрунтовану оцінку у мотивувальній частині рішень, та переважно зводяться до переоцінки доказів і незгоди заявника з висновками судів щодо їх оцінки, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Таким чином, висновки судів першої та апеляційної інстанцій, перевірені під час касаційного перегляду, відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, доказам у справі надана належна правова оцінка.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі

статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи («Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ,

від 18 липня 2006 року).

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій - без змін.

Щодо зупинення виконання рішення

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції у постанові за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Враховуючи те, що ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 24 вересня 2018 року було зупинено виконання рішення Миколаївського районного суду Одеської області від 19 жовтня 2017 року до закінчення касаційного провадження, тому виконання судового рішення на підставі частини третьої статті 436 ЦПК України підлягає поновленню.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 418, 419, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Миколаївського районного суду Одеської області від 19 жовтня 2017 року та постанову Апеляційного суду Одеської області від 08 травня 2018 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Миколаївського районного суду Одеської області від 19 жовтня 2017 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович