Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 10.03.2019 року у справі №535/951/17

Постанова

Іменем України

12 лютого 2020 року

м. Київ

справа № 535/951/17

провадження № 61-4244св19

Верховний суд у складі колегії суддів Третьої Судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Сімоненко В. М. (суддя-доповідач),

суддів:Калараша А. А., Мартєва С. Ю., Петрова Є. В., Штелик С. П.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Котелевського районного суду Полтавської області від 30 жовтня 2018 року у складі судді Загнійко А. В. та постанову Полтавського апеляційного суду від 16 січня 2019 року у складі колегії суддів: Кузнєцової О. Ю., Бондаревської С. М., Кривчун Т. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2017 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , у якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просила суд встановити факт спільного проживання ОСОБА_1 та

ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період із березня

2008 року до 14 лютого 2012 року; визнати житловий будинок А-1 з двох кімнат та двох тамбурів, загальною площею 76.1 кв. м, спільною сумісною власністю; визнати незаконним та скасувати свідоцтво про право власності від 28 травня 2013 року на цей будинок, скасувавши при цьому державну реєстрацію права власності за ОСОБА_2 на зазначений будинок.

Позовні вимоги мотивовано тим, що ОСОБА_1 проживала з ОСОБА_2 як жінка та чоловік однією сім`єю без реєстрації шлюбу з березня 2008 року по 14 лютого 2012 року. Відповідачу у 2008 році було передано у приватну власність дві земельні ділянки, на межі яких він розпочав будівництво житлового будинку. Початок будівельних робіт припав на період спільного проживання ОСОБА_2 із ОСОБА_1 , тому позивач домовилася з відповідачем за рахунок спільних коштів, спільної організації, господарства, із застосуванням спільних зусиль та залученням родичів, збудувати на цих земельних ділянках житловий будинок для подальшого спільного проживання. Будівельні та конструктивні матеріали для будівництва було придбано в період із весни 2008 року по 2010 рік. Будівництво було практично завершено до кінця 2008 року, але облаштувальні роботи продовжувалися до літа 2011 року. Після завершення будівництва житлового будинку ОСОБА_2 вирішив використовувати його для торгівельної діяльності, у тому числі як магазин із кафе, на що у серпні 2008 року отримані дозволи на оренду приміщення для ФОП ОСОБА_1 .

Рішенням виконкому селищної ради від 02 грудня 2008 року № 316 «Про узаконення самовільно збудованих споруд в домоволодіннях громадян», з урахуванням висновку відділу містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства Котелевської райдержадміністрації, житловий будинок, який збудовано на межі двох земельних ділянок, узаконено.

На підтвердження права позивача ОСОБА_1 на частину збудованого житлового будинку відповідач подарував позивачу земельну ділянку площею 0,175 га за цією ж адресою з цільовим призначенням - для ведення особистого селянського господарства. Право власності на житловий будинок зареєстровано за ОСОБА_2 відповідно до свідоцтва про право власності від 28 травня 2013 року після припинення шлюбних відносин між сторонами.

Посилаючись на те, що після припинення шлюбних відносин ОСОБА_2 став заперечувати будь-яке майнове право позивача на житловий будинок, та на положення статті 74 СК України, ОСОБА_1 просила встановити факт її спільного проживання з відповідачем однією сім`єю без реєстрації шлюбу в період з березня 2008 року по 14 лютого 2012 року та визнати житловий будинок їх спільною сумісною власністю. Крім того, просила визнати незаконним та скасувати свідоцтво про право власності на житловий будинок, що збудований і розташований на суміжній межі одночасно двох земельних ділянок, скасувавши при цьому державну реєстрацію права власності на зазначену забудову за ОСОБА_2 .

Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Котелевського районного суду Полтавської області

від 30 жовтня 2018 року,з урахуванням ухвали від 12 грудня 2018 року про виправлення описки в описовій частині вищевказаного рішення, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 16 січня 2019 року рішення Котелевського районного суду Полтавської області від 30 жовтня 2018 року та ухвалу Котелевського районного суду Полтавської області від 12 грудня 2018 року залишено без змін.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог у частині вимог про встановлення факту спільного проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу та визнання права власності, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, виходив із того, що позивачем не надано належних і допустимих доказів на підтвердження факту проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 однією сім`єю без реєстрації шлюбу й спільного будівництва нерухомого майна та з того, що такий спір вже вирішувався судом у справі у справі № 535/1138/14-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ спільного сумісного майна та визнання за нею права власності на 1/2 частку нерухомого майна, у якій у позові відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог у частині визнання незаконним і скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно та скасування державної реєстрації права власності на спірний житловий будинок за ОСОБА_2 , суд першої інстанції вважав, що

ОСОБА_1 обрала неналежний спосіб захисту, який не дозволяє ефективно запобігти колізії прав сторін і водночас забезпечити баланс інтересів власника земельної ділянки та власника житлового будинку.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У лютому 2019 року ОСОБА_1 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою, у якій просить скасувати рішення Котелевського районного суду Полтавської області від 30 жовтня 2018 року й постанову Полтавського апеляційного суду від 16 січня 2019 року та постановити нове рішення яким її позовні вимоги задовольни в повному обсязі.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 10 квітня 2019 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи № 535/951/17 з суду першої інстанції.

У квітні 2019 року справу № 535/951/17 передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 16 січня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована неправильним застосуванням судами норм матеріального права та норм процесуального права,зокрема, вирішуючи питання про встановлення факту проживання сторін без реєстрації шлюбу, суд першої інстанції не надав належної правової оцінки доводам позивача, не надав оцінки доказам у справі, а також у порушення принципу диспозитивності та пропорційності змінив предмет судового спору та вирішував питання про визнання майна спільною сумісною власністю, в той час, як позов було подано про встановлення факту спільного проживання без реєстрації шлюбу та створення майна під час такого спільного проживання.

Суди не дослідили усі докази в справі, зокрема, договір дарування земельної ділянки від 04 липня 2009 року, відповідно до умов якого

ОСОБА_2 подарував ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,175 га, на спільній межі якої була здійснена забудова будинковолодіння та не надали правової оцінки факту побудови будинку на належній їй земельній ділянці та реєстрації права власності за відповідачем без згоди власника земельної ділянки.

Короткий зміст відзиву на касаційну скаргу

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що згідно з державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЗ № 188152 від 13 травня 2009 року, ОСОБА_2 є власником земельної ділянки площею 0,15 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням виконавчого комітету Котелевської селищної ради Полтавської області від 02 грудня 2008 року № 316 «Про узаконення самовільно збудованих споруд в домоволодіннях громадян», з урахуванням висновку відділу містобудування, архітектури та житлово-комунального господарства Котелевської райдержадміністрації, узаконено самовільно збудоване житлове приміщення у домоволодінні ОСОБА_2 за адресою:

АДРЕСА_1 та доручено колективному підприємству «Інвентаризатор» провести обміри і включити дані споруди до обліку в домоволодінні.

Згідно з договором дарування земельної ділянки від 04 липня 2009 року, ОСОБА_2 подарував ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,175 га

на АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства.

Відповідно до рішення третьої сесії VІ скликання Котелевської селищної ради Полтавської області від 30 грудня 2010 року новозбудованому житловому будинку надано адресний номер: АДРЕСА_1 .

Відповідно до свідоцтва про право власності на нерухоме майно та витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію прав та їх обтяжень, виданих 28 травня 2013 року реєстраційною службою Котелевського районного управління юстиції Полтавської області,

ОСОБА_2 є власником житлового будинку, 2008 року побудови, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Котелевського районного суду Полтавської області від 14 квітня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 20 липня 2015 року, ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 грудня 2015 року, у справі № 535/1138/14-ц у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна та визнання права власності на 1/2 частину житлового будинку, який знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , відмовлено.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на наступне.

Положеннями частини другої статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вимогами частин першої та другої статті 400 ЦПК України визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої та другої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Однак оскаржувані судові рішення повною мірою не відповідають зазначеним вимогам закону.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відмовляючи в задоволенні позовних вимогОСОБА_1 у частині визнання майна спільною сумісною власністю, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, вважав, що майновий спір між сторонами щодо житлового будинку, розташованого на

АДРЕСА_1 , вже був предметом розгляду у справі № 535/1138/14-ц за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна та визнання права власності на 1/2 частину житлового будинку. При розгляді цієї справи встаногвлені фактичні обставини щодо правовідносин сторін і цього спору.

За змістом пункту 1 частини третьої статті 255 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав, або є судовий наказ, що набрав законної сили за тими самими позовними вимогами.

Аналіз даної норми процесуального права дає підстави дійти висновку про те, що суд зобов`язаний закрити провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав. Тотожність позовів, що є підставою для закриття провадження у справі, означає, що вони мають однаковий предмет, підстави і суб`єктний склад за тими самими вимогами.

У постанові Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі

№ 6-899цс16 зроблено висновок, що закриття провадження у справі - це одна з форм закінчення розгляду цивільної справи без винесення рішення суду у зв`язку з виявленням після відкриття провадження обставин, з якими закон пов`язує неможливість подальшого судового розгляду справи. Підставою для прийняття судового рішення про закриття провадження у справі може бути лише наявність на час його ухвалення рішення суду, яке набрало законної сили та яке ухвалено між тими самими сторонами, про той самий предмет та з тих самих підстав.

У розумінні цивільного процесуального закону предмет позову - це матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення.

При визначенні підстави позову як елементу його змісту, суд повинен перевірити на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і закону, позивач просить про захист свого права.

Неможливість повторного розгляду справи за наявності рішення суду, що набрало законної сили, постановленого між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав, ґрунтується на правових наслідках дії законної сили судового рішення.

У будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів. Апеляційним судом проведено детальний аналіз підстав позовних вимог у двох справах, їх обґрунтування та самих позовних вимог ,х посиланням на ті самі докази, за наслідками чого апеляційний суд дійшов висновку про тотожність цих справ.

Таким чином, встановивши, що позивачем пред`явлений позов щодо поділу того самого майна, яке було предметом судового розгляду справи

№ 535/1138/14-ц, між тими самими сторонами і з тих самих підстав, суд у силу вимог положень пункту 1 частини третьої статті 255 ЦПК України повинен закрити провадження у справі у частині визнання майна спільною сумісною власністю.

Таким чином, провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до

ОСОБА_2 у частині позовних вимог про визнання майна спільною сумісною власністю підлягало закриттю з підстав пункту 1 частини третьої статті 255 ЦПК України.

Разом із тим, колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що рішенням Котелевського районного суду Полтавської області від 14 квітня 2015 року у справі № 535/1138/14-ц вже вирішувалася позовна заява позивача щодо встановлення факту проживання сторін по справі однією сім`єю без реєстрації шлюбу, оскільки позовних вимог у зазначеній справі про встановлення факту проживання однією сім`єю без реєстрації шлюбу заявлено не було, такі обставини зазначались позивачкою лише як підстава позову (що також є підставу позові у справі, яка розглядається).

За таких обставин підстав для закриття судового провадження у цій частини позовних вимог не має.

У частині позовних вимог про визнання незаконним та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно, колегія суддів вважає доводи касаційної скарги частково обґрунтованими з огляду на наступне.

Право на забудову земельної ділянки мають власники земельних ділянок (стаття 90 Земельного кодексу України, землекористувачі (стаття 95 Земельного кодексу України), особи, які набули права користування чужою земельною ділянкою (суперфіцій) за договором із власником земельної ділянки або з інших передбачених законом підстав.

Власником або землекористувачем земельної ділянки право на її забудову (будівництво) реалізується за умови використання земельної ділянки за її цільовим призначенням та видом відповідно до містобудівних умов і обмежень, встановлених законодавством.

За змістом частин четвертої, п`ятої статті 26 Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» право на забудову земельної ділянки реалізується її власником або користувачем за умови використання земельної ділянки відповідно до вимог містобудівної документації. Проектування та будівництво об`єктів здійснюється власниками або користувачами земельних ділянок у такому порядку: 1) отримання замовником або проектувальником вихідних даних; 2) розроблення проектної документації та проведення у випадках, передбачених статтею 31 цього Закону, її експертизи; 3) затвердження проектної документації; 4) виконання підготовчих та будівельних робіт; 5) прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об`єктів; 6) реєстрація права власності на об`єкт містобудування.

Отже, до початку реалізації правана забудову конкретної земельної ділянки, особа зобов`язана у встановленому порядку набути право власності або користування на цю земельну ділянку.

Згідно із частиною першою статті 376 ЦК України самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що виступають умовами або підставами, за наявності яких об`єкт нерухомості вважається самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку дляцієї мети; 2) об`єкт нерухомості збудовано без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи чи належно затвердженого проекту, 3) об`єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України).

З аналізу частин третьої, четвертої статті 376 ЦК України випливає, що частина третя цієї статті застосовується не лише до випадків порушення вимог законодавства щодо цільового призначення земель, а й до випадків, коли такого порушення немає, але особа здійснює будівництво на земельній ділянці, яка їй не належить.

Відповідно до пункту 42 Постанови Кабінету Міністрів України № 703

від 22 червня 2011 року «Про затвердження Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень і Порядку надання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно», державний реєстратор у встановлених законом випадках за результатами розгляду заяви про державну реєстрацію видає свідоцтво про право власності на нерухоме майно, на підставі якого проводить державну реєстрацію права власності на нерухоме майно.

Відповідно до абзацу другого та третього пункту 44 Постанови Кабінету Міністрів України № 703 від 22 червня 2011 року «Про затвердження Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень і Порядку надання інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно», державна реєстрація прав з видачою свідоцтва про право власності на нерухоме майно щодо новозбудованого або реконструйованого нерухомого майна проводиться за наявності державної реєстрації речового права на земельну ділянку, на якій розташоване таке майно, за заінтересованою особою (крім випадків проведення державної реєстрації прав з видачою свідоцтва про право власності на квартиру, житлове чи нежитлове приміщення).

Державна реєстрація права власності на земельну ділянку з видачою свідоцтва про право власності на таке майно проводиться за наявності державної реєстрації земельної ділянки у Державному земельному кадастрі.

У справі, що переглядається, встановлено, що рішенням виконавчого комітету Котелевської селищної ради Полтавської області від 02 грудня

2008 року № 316 «Про узаконення самовільно збудованих споруд в домоволодіннях громадян», узаконено самовільно збудоване житлове приміщення у домоволодінні ОСОБА_2 за адресою: АДРЕСА_1 та відповідно до договору дарування земельної ділянки від 04 липня 2009 року, ОСОБА_2 подарував ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,175 га на АДРЕСА_1 , цільове призначення якої - для ведення особистого селянського господарства. Договір дарування було укладено до реєстрації права власності у 2013 році на зазначену земельну ділянку.

Разом з тим. судами також встановлено, що фактично будинок розташованій на двох земельних ділянках, одна з яких належить позивачці, а інша відповідачу.

Обґрунтовуючи позовні вимоги в частині скасування реєстрації за відповідачем права власності на будинок, позивач посилався на те, що при реєстрації права власності на будинок порушено її право власності на земельну ділянку, оскільки право власності на будинок, який розташовано на її земельній ділянці було зареєстровано без її згоди.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог у частині визнання незаконним та скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно, суд першої інстанції, з висновком якого погодився і апеляційний суд, не встановив у справі фактичні обставини у відповідності до підстав позовних вимог, не надав належну правову оцінку в залежності від встановленого, чи відповідають дії реєстратора по реєстрації права власності відповідача на спірний будинок, які здійснено після визнання будинку законним та після переходу права власності на земельну ділянку на якій розташовано частину будинку до позивачки, положенням нормативних актів.

Крім того, суди не звернули належної правової уваги на факт будівництва спірного будинку на земельній ділянці позивача із порушенням цільового призначення земельної ділянки, не з`ясували, чи надавала позивач згоду на таку реєстрацію права власності лише за відповідачем, з огляду на те. Що така реєстрація має наслідком зміну цільового призначення земельної ділянки сільськогосподарського призначення на земельну ділянку для забудови.

У відповідності до положень пункту першого частини третьої статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Судом не досліджено та не зроблено правовий аналіз наявних у справі доказів частини доводів позовної заяви щодо розташування будинку, цільового призначення земельної ділянки, яка належіть позивачці, наявності порушення її прав в частині розташування на належній їй земельній ділянці майна іншої особи та дотримання при реєстрації права власності на будинок за іншою особою положень нормативних актів, які регулюють порядок реєстрації такого права.

При цьому, якщо судом за встановлених фактичних обставин справи у цій частині буде встановлено що права позивачки не порушено або вони не можуть бути захищено обраним способом, то він не позбавлений можливості відмовити у позові з цих підстав.

З огляду на положення статті 400 ЦПК України Верховний Суд позбавлений правомочності щодо оцінки наявних у справі доказів (акту експертизи, реєстраційного свідоцтва про право власності та документів, які були підставою для реєстрації, ідентичності та причин такої ідентичності адрес двох земельних ділянок, належних різним особам тощо, на предмет наявних в них відомостей, та з урахуванням, що такі дослідження не було зроблено у судах обох інстанції, справа підлягає направленню у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення суду першої та апеляційної інстанцій у відповідній частині і закрити провадження у справі чи залишити заяву без розгляду у відповідній частині.

Відповідно до змісту частини першої статті 414 ЦПК України судове рішення, яким закінчено розгляд справи, підлягає скасуванню в касаційному порядку повністю або частково з закриттям провадження у справі або залишенням позову без розгляду у відповідній частині з підстав, передбачених статтями 255 та 257 цього Кодексу.

За таких обставин оскаржувані судові рішення першої та апеляційної інстанції підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі відповідно до частини першої статті 414 ЦПК України.

У силу положень статті 400 ЦПК України касаційний суд позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, та давати оцінку доказам, які судами не досліджено, а відтак, не має можливості вирішити спір по суті за результатами касаційного перегляду.

За таких обставин, коли фактичні обставини для правильного вирішення справи судами не встановлені, судові рішення не можуть вважатися законним і обґрунтованим та в силу статті 411 ЦПК України підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 414, 416, 417 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Котелевського районного суду Полтавської області від 30 жовтня 2018 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 16 січня

2019 року в частині позовних вимог про встановлення факту проживання однією сім`єю залишити без змін.

Рішення Котелевського районного суду Полтавської області від 30 жовтня 2018 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 16 січня

2019 року в частині вирішення позовних вимог про визнання майна спільною сумісною власністю, визнання незаконним та скасування свідоцтва про право власності на житловий будинок, скасування державної реєстрації права власності скасувати.

Провадження у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання майна спільною сумісною власністю закрити.

Справу у частині позовних вимог про визнання незаконним та скасування свідоцтва про право власності на житловий будинок, скасування державної реєстрації права власності направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя В. М. Сімоненко

Судді А. А. Калараш

С. Ю. Мартєв

Є. В. Петров

С. П. Штелик