Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 31.03.2019 року у справі №466/7673/18

Постанова

Іменем України

04 листопада 2020 року

м. Київ

справа № 466/7673/18

провадження № 61-5589св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Коломієць Г. В., Лідовця Р. А., Черняк Ю. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації "Львівгаз",

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, від імені якого діє адвокат Стельмащук Дмитро Михайлович, на заочне рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 31 жовтня 2018 року у складі судді Баєвої О. І. та постанову Львівського апеляційного суду від 11 березня 2019 року у складі колегії суддів: Крайник Н. П., Шеремети Н. О., Цяцяка Р. П.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Львівгаз" (далі - ПАТ "Львівгаз") про зобов'язання до вчинення дій.

Позовна заява мотивована тим, що він проживає в квартирі АДРЕСА_1 27 лютого 2018 року звернувся із заявою № 3Г-1130-Lv01-0218 до ПАТ "Львівгаз" з проханням безкоштовно встановити за його адресою індивідуальний прилад обліку газу. 01 березня 2018 року ПАТ "Львівгаз" відповіддю № Lv08-ЛВ-2578-0218 повідомлено що індивідуальний лічильник газу за його адресою може бути встановлений виключно за власні кошти.

У цій відповіді ПАТ "Львівгаз" посилається на вимоги статті 2 Закону України "Про забезпечення комерційного обліку природного газу", відповідно до яких загальнобудинковий лічильник може бути встановлений лише за згодою співвласників багатоквартирного житлового будинку і вказує, що за адресою ОСОБА_1 уже встановлено загальнобудинковий газовий лічильник, а нарахування відбувається відповідно до загального обсягу спожитого газу за розрахунковий період, який розподіляється пропорційно кількості зареєстрованих осіб у будинку.

ОСОБА_1 вважає, що ПАТ "Львівгаз", відмовивши йому у встановленні індивідуального приладу газу, порушує його права та вимоги чинного законодавства України.

Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просив зобов'язати ПАТ "Львівгаз" безкоштовно встановити йому індивідуальний прилад газового обліку у квартирі АДРЕСА_1.

Короткий зміст рішень судів попередніх інстанцій

Заочним рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 31 жовтня 2018 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 11 березня 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суди першої та апеляційної інстанцій виходили із того, що відповідач виконав вимоги Закону України "Про забезпечення комерційного обліку природного газу" шляхом встановлення загальнобудинкового лічильника газу для обліку спожитого газу мешканцями квартир будинку АДРЕСА_2, а обов'язку щодо заміни за кошти суб'єкта господарювання, що здійснює розподіл природного газу на відповідній території - ПАТ "Львівгаз", газового лічильника у квартирі АДРЕСА_1, в якій проживає позивач, чинним законодавством України не передбачено.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У касаційній скарзі, поданій у березні 2019 року до Верховного Суду, ОСОБА_1, від імені якого діє адвокат Стельмащук Д. М., посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального й процесуального права, просив скасувати заочне рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 31 жовтня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 11 березня 2019 року і ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій неправильно застосували положення Закону України "Про забезпечення комерційного обліку природного газу", відповідно до якого суб'єкт господарювання, що здійснює розподіл природного газу на відповідній території, зобов'язаний до 01 січня 2018 року забезпечити встановлення лічильників газу для населення, що проживають у квартирах та приватних будинках, в яких газ використовується тільки для приготування їжі. При цьому у разі невстановлення у строки, зазначені у Закону України "Про забезпечення комерційного обліку природного газу", лічильників газу з вини суб'єкта господарювання, що здійснюють розподіл природного газу на відповідній території, припинення розподілу природного газу таким споживачам забороняється, а його облік до моменту встановлення лічильників газу здійснюється за нормами споживання, встановленими Кабінетом Міністрів України.

Згідно із частиною 1 статті 3 Закону України "Про забезпечення комерційного обліку природного газу" фінансування робіт з оснащення лічильниками газу населення здійснюється за рахунок: коштів суб'єкта господарювання, що здійснюють розподіл природного газу на відповідній території; коштів відповідного бюджету; інших джерел, не заборонених законодавством.

Короткий зміст позиції інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу ПАТ "Львівгаз" зазначило, що суди попередніх інстанцій дослідили всі наявні у справі докази у їх сукупності та співставленні, надали їм належну оцінку, правильно визначили характер спірних правовідносин і норми права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин, тому підстави для задоволення касаційної скарги відсутні.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 29 березня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1, від імені якого діє адвокат Стельмащук Д. М., на заочне рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 31 жовтня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 11 березня 2019 року і витребувано із Шевченківського районного суду м. Львова цивільну справу № 466/7673/18.

Ухвалою Верховного Суду від 20 жовтня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини другої розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції, чинній до набрання чинності Законом України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ") передбачено, що підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно із частиною 1 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Фактичні обставини справи

ОСОБА_1 проживає у квартирі АДРЕСА_1.

27 лютого 2018 року ОСОБА_1 звернувся до ПАТ "Львівгаз" із заявою № 3Г-1130-Lv01-0218, в якій просив безкоштовно встановити індивідуальний прилад обліку газу в квартирі АДРЕСА_1.

01 березня 2018 року ПАТ "Львівгаз" надало ОСОБА_1 відповідь № Lv08-ЛВ-2578-0218 на його заяву від 27 лютого 2018 року, відповідно до якої повідомлено, що ПАТ "Львівгаз" встановлено загальнобудинковий лічильник газу для обліку спожитого газу мешканцями квартир будинку на АДРЕСА_2, у зв'язку з чим встановлення індивідуального лічильника газу за адресою ОСОБА_1 є можливим за власні кошти.

Також повідомлено, що нарахування за спожитий природний газ за вказаною адресою з вересня 2016 року проводиться згідно з показами будинкового газового лічильника на підставі Тимчасового положення про порядок проведення розрахунків за надання населенню послуг з газопостачання в умовах використання лічильників природного газу (будинкових), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2002 року № 620 (із змінами), відповідно до діючих тарифів на природний газ. Тобто загальний обсяг спожитого природного газу за розрахунковий період розподіляється пропорційно до кількості зареєстрованих осіб в будинку.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, і застосовані норми права

Відповідно до частин 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої і апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що зазначеним вимогам рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції не відповідають.

Згідно з частиною 1 статті 5 Закону України "Про захист прав споживачів" держава забезпечує споживачам захист їх прав, надає можливість вільного вибору продукції, здобуття знань і кваліфікації, необхідних для прийняття самостійних рішень під час придбання та використання продукції відповідно до їх потреб, і гарантує придбання або одержання продукції іншими законними способами в обсязі, що забезпечує рівень споживання, достатній для підтримання здоров'я і життєдіяльності.

За змістом частиною 1 статті 5 Закону України "Про захист прав споживачів" права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо при реалізації продукції будь-яким чином порушується свобода волевиявлення споживача та/або висловлене ним волевиявлення.

Відповідно до пунктів 3, 4, 7 частини 1 статті 21 Закону України "Про захист прав споживачів", крім інших випадків порушень прав споживачів, права споживача вважаються в будь-якому разі порушеними, якщо виконавець послуги нав'язує такі умови одержання послуги, які ставлять споживача у нерівне становище порівняно з іншими споживачами, порушується принцип рівності сторін договору, ціну продукції визначено неналежним чином.

Як зазначено в преамбулі Закону України "Про житлово-комунальні послуги", який був чинним на час звернення позивача до суду з позовом та розгляду справи в судах, Закону України "Про житлово-комунальні послуги" визначає основні засади організаційних, господарських відносин, що виникають у сфері надання та споживання житлово-комунальних послуг між їхніми виробниками, виконавцями і споживачами, а також їхні права та обов'язки.

Відповідно до статті 1 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" у статті 1 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" наведені нижче терміни вживаються в такому значенні: житлово-комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на забезпечення умов проживання та перебування осіб у жилих і нежилих приміщеннях, будинках і спорудах, комплексах будинків і споруд відповідно до нормативів, норм, стандартів, порядків і правил; виконавець - суб'єкт господарювання, предметом діяльності якого є надання житлово-комунальної послуги споживачу відповідно до умов договору; засіб обліку - прилад, технічний пристрій для обліку кількісних та/або якісних показників житлово-комунальної послуги, який має нормовані метрологічні характеристики; комунальні послуги - результат господарської діяльності, спрямованої на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи у забезпеченні холодною та гарячою водою, водовідведенням, газопостачанням, опаленням, а також вивезення побутових відходів у порядку, встановленому законодавством; норми споживання - кількісні показники споживання житлово-комунальних послуг, затверджені згідно із законодавством відповідними органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування; споживач - фізична чи юридична особа, яка отримує або має намір отримати житлово-комунальну послугу.

Згідно зі статтею 2 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" державна політика у сфері житлово-комунальних послуг базується на таких принципах: забезпечення раціонального використання наявних ресурсів та сталого розвитку населених пунктів; регулювання цін/тарифів на житлово-комунальні послуги, перелік яких визначено статтею 2 Закону України "Про житлово-комунальні послуги", з урахуванням досягнутого рівня соціально-економічного розвитку, природних особливостей відповідного регіону та технічних можливостей; забезпечення рівних можливостей доступу до отримання мінімальних норм житлово-комунальних послуг для споживачів незалежно від соціального, майнового стану, віку, місцеперебування та форми власності юридичних осіб тощо; забезпечення соціального захисту малозабезпечених громадян.

Як наведено у статті 3 Закону України "Про житлово-комунальні послуги", предметом регулювання статті 3 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" є правовідносини, що виникають між виробниками, виконавцями, споживачами у процесі створення, надання та споживання житлово-комунальних послуг, суб'єктами статті 3 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" є органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, власники, виробники, виконавці та споживачі житлово-комунальних послуг.

Відповідно до частини 1 статті 14 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" залежно від порядку затвердження цін/тарифів на житлово-комунальні послуги вони поділяються на три групи: перша група - це житлово-комунальні послуги, ціни/тарифи на які затверджують уповноважені центральні органи виконавчої влади, а у випадках, передбачених законом, - національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг.

Тарифи на газопостачання відносяться до першої групи.

Згідно з частиною 1 статті 19 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" відносини між учасниками договірних відносин у сфері житлово-комунальних послуг здійснюються виключно на договірних засадах.

Споживач має право одержувати вчасно та відповідної якості житлово-комунальні послуги згідно із законодавством та умовами договору на надання житлово-комунальних послуг. Споживач зобов'язаний укласти договір на надання житлово-комунальних послуг, підготовлений виконавцем на основі типового договору (частиною 1 статті 19 Закону України "Про житлово-комунальні послуги").

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 21 Закону України "Про житлово-комунальні послуги" виконавець зобов'язаний забезпечувати своєчасність та відповідну якість житлово-комунальних послуг згідно із законодавством та умовами договору.

Як зазначено у частині 1 статті 30 Закону України "Про житлово-комунальні послуги", державне регулювання цін/тарифів базується на таких основних принципах доступності житлово-комунальних послуг для всіх споживачів та рівності правових гарантій.

Правові, економічні та організаційні засади забезпечення всіх категорій споживачів вузлами обліку природного газу з метою запровадження повного комерційного (приладового) обліку природного газу визначені Законом України "Про забезпечення комерційного обліку природного газу".

Відповідно до глави 1 розділу 1 Кодексу газорозподільних систем (далі - ГРС) оператор газорозподільної системи (далі - Оператор ГРМ)- суб'єкт господарювання, що на підставі ліцензії здійснює діяльність з розподілу природного газу газорозподільною системою, яка знаходиться у його власності або користуванні відповідно до законодавства, та здійснює щодо неї функції оперативно-технологічного управління.

ПАТ "Львівгаз" є оператором ГРМ.

Частиною 1 статті 3 Закону України "Про забезпечення комерційного обліку природного газу" передбачено, що фінансування робіт з оснащення лічильниками газу населення здійснюється за рахунок: коштів суб'єктів господарювання, що здійснюють розподіл природного газу на відповідній території; коштів відповідного бюджету; інших джерел, не заборонених законодавством.

Згідно з положеннями статті 6 Закону України "Про забезпечення комерційного обліку природного газу" та графіками оснащення квартир і приватних будинків лічильниками газу, розробленими відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 25 квітня 2012 року № 259-р "Деякі питання забезпечення комерційного (приладового) обліку природного газу", газорозподільні підприємства зобов'язані забезпечити встановлення лічильників газу для населення, що проживає у квартирах та приватних будинках, в яких газ використовується для підігріву води та приготування їжі (плита газова + газова колонка) - до 01 січня 2016 року, тільки для приготування їжі - до 01 січня 2018 року (відповідно до абзацу четвертого підпункту "а" пункту 2 частини 1 статті 6 зі змінами, внесеними згідно із Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про забезпечення комерційного обліку природного газу" щодо порядку встановлення лічильників споживачам природного газу", - тільки для приготування їжі - з 01 січня 2021 року. )

Позивач є споживачем природного газу, а відповідач - оператором ГРМ, виконавцем комунальної послуги, спрямованої на задоволення потреби фізичної особи у забезпеченні газопостачанням.

Відповідно до пунктів 1.1-1.3 Типового договору цей договір є публічним, регламентує порядок та умови переміщення природного газу з метою фізичної доставки Оператором ГРМ обсягів природного газу, які належать споживачам (їх постачальникам), до об'єктів споживачів, а також правові засади санкціонованого відбору природного газу з газорозподільної системи. Умови договору однакові для всіх споживачів України.

Цей договір є договором приєднання, що укладається з урахуванням вимог статей 633, 634, 641 та 642 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) на невизначений строк. Фактом приєднання споживача до умов договору (акцептування договору) є вчинення споживачем будь-яких дій, які засвідчують його бажання укласти договір, зокрема сплата рахунка Оператора ГРМ та/або документально підтверджене споживання природного газу.

У пункті 1.4 Типового договору вказано, що термін, що використовується в цьому договорі, має таке значення: "споживач" - фізична або юридична особа чи фізична особа-підприємець, об'єкт якої підключений до газорозподільної системи Оператора ГРМ. Інші терміни вживаються у значеннях, наведених у Законі України "Про ринок природного газу" та Кодексі ГРС.

Судом установлено, що позивач приєднався до вказаного Типового договору, оскільки щомісячно споживає природний газ та щомісячно сплачує рахунки за спожитий природний газ.

Права та обов'язки споживачів чітко визначені Типовим договором, а саме розділом IV "Ціна, порядок обліку та оплати природного газу", розділом V "Права та обов'язки споживача" та розділом VІ "Права і обов'язки постачальника".

Згідно з пунктом 2.1 цього Типового договору ПАТ "Львівгаз" взяло на себе зобов'язання постачати природний газ споживачам в необхідних об'ємах (обсягах), а вони взяли на себе зобов'язання своєчасно сплачувати вартість природного газу у розмірі, строки та порядку, що визначені цим договором.

Відповідно до вимог статті 526 ЦК України зобов'язання повинні виконуватися належним чином, відповідно до умов договору.

У частині 1 статті 626 ЦК України встановлено, що договором є домовленість двох і більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Відповідно до вимог статті 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.

За положеннями постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, від 28 грудня 2011 року № 150 "Про встановлення тарифу на транспортування природного газу та про встановлення тарифу на послуги з розподілу природного газу" (з 2011 року до 31 травня 2017 року) до структури тарифу було включено вартість витрат на встановлення лічильників газу населенню за кожні поставлені (розподілені) 1 000 куб. м природного газу.

Згідно з додатком № 1 до вказаної постанови Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг, в структурі тарифу затверджено витрати на встановлення лічильників газу населенню за поставлені 1 000 куб. м природного газу, які становили 6,96 грн, а згідно з додатком № 1 до постанови від 27 вересня 2016 року № 1625 у структурі тарифу витрати на встановлення індивідуальних лічильників газу населенню за розподілені 1 000 куб. м становлять 25,20 грн.

Тобто, саме на відповідача покладений обов'язок встановлення лічильників газу, лише він повинен вживати заходів щодо залучення інших джерел фінансування цих робіт і покладання такого обов'язку на споживачів є неправомірним.

Зазначений правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 214/2435/17 (провадження № 14-347цс18).

Відповідно до частини 4 статті 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, не врахував норми матеріального права, які мають бути застосовані до спірних правовідносин, а тому дійшов помилкового висновку про те, що у відповідача не було обов'язку щодо встановлення позивачеві за його кошти індивідуального лічильника газу, який використовується для приготування їжі.

Позивач є споживачем природного газу для приготування їжі, він сплачував за газопостачання за встановленими тарифами, в яких були передбачені витрати на встановлення лічильників газу, який використовується для приготування їжі, у тому числі індивідуального. Відповідач є виконавцем комунальної послуги, спрямованої на задоволення потреби фізичної особи у забезпеченні газопостачанням, він зобов'язаний надавати послуги, які оплачені позивачем, та відповідно до частини 1 статті 6 Закону України "Про забезпечення комерційного обліку природного газу" забезпечити встановлення індивідуального лічильника газу для населення, який використовується для приготування їжі.

Із матеріалів справи вбачається, що відповідач не вживав жодних заходів для фінансування встановлення позивачу індивідуального лічильника газу, який використовується для приготування їжі, за рахунок будь-якого бюджету.

Відмова відповідача встановити індивідуальний лічильник позивачу суперечить вимогам чинного законодавства України, порушує права споживача, волевиявлення якого на встановлення індивідуального лічильника газу, який використовується для приготування їжі, не може бути порушеним.

Встановлення споживачам індивідуальних лічильників газу, який використовується для приготування їжі, забезпечить оплату кожним з них саме того об'єму газу, який ним спожитий, що буде відповідати такому завданню цивільного законодавства, як справедливість.

Вирішуючи спір по суті, суди попередніх інстанцій зазначеного не врахували та дійшли до помилкового висновку про відмову в задоволенні позову.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Згідно з частиною 1 статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини (частина 4 статті 412 ЦПК України).

Перевіривши в межах доводів касаційної скарги правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити, оскаржувані рішення судів попередніх інстанцій скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Щодо розподілу судових витрат

Відповідно до статті 141 ЦПК України стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо суд касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Якщо сторону, на користь якої ухвалено рішення, звільнено від сплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, які їх понесли, пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог, а інша частина компенсується за рахунок держави у порядку, встановленому кабінетом міністрів України (частина 6 статті 141 ЦПК України).

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору на підставі частини 3 статті 22 Закону України "Про захист прав споживачів" та позовні вимоги ОСОБА_1 підлягають задоволенню, то розмір судового збору, який підлягав сплаті при зверненні до суду з позовом, у розмірі 704,80 грн, подання апеляційної скарги у розмірі 1 057,20 грн та касаційної скарги у розмірі 1 409,60 грн, підлягає стягненню з відповідача на користь держави.

Керуючись статтями 141 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1, від імені якого діє адвокат Стельмащук Дмитро Михайлович, задовольнити.

Заочне рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 31 жовтня 2018 року та постанову Львівського апеляційного суду від 11 березня 2019 року скасувати та ухвалити нове рішення.

Позов ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Львівгаз" про зобов'язання до вчинення дій задовольнити.

Зобов'язати Публічне акціонерне товариство по газопостачанню та газифікації "Львівгаз" за власний рахунок здійснити встановлення ОСОБА_1 в квартирі АДРЕСА_1 індивідуальний лічильник газу, який використовується для приготування їжі.

Стягнути з Публічного акціонерного товариства по газопостачанню та газифікації "Львівгаз" на користь Державної судової адміністрації України (отримувач коштів ГУК у м. Києві/м. Київ/22030106; код ЄДРПОУ 37993783; банк отримувача: Головне управління Державної казначейської служби України в м. Києві; код банку отримувача 820019; рахунок отримувача 31215256700001; код класифікації доходів бюджету 22030106 "Судовий збір" (Державна судова адміністрація України) судовий збір за подання позову в розмірі 704 (сімсот чотири) гривні 80 (вісімдесят) копійок, апеляційної скарги - у розмірі 1 057 (одна тисяча п'ятдесят сім)
гривень 20 (двадцять) копійок, касаційної скарги - у розмірі 1 409 (одна тисяча чотириста дев'ять) гривень 60 (шістдесят) копійок, а всього 3 171 (три тисячі сто сімдесят одна) гривня 60 (шістдесят) копійок.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: І. А. Воробйова

Г. В. Коломієць

Р. А. Лідовець

Ю. В. Черняк