Історія справи

Постанова КЦС ВП від 10.04.2024 року у справі №212/2480/22

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 квітня 2024 року

м. Київ

справа № 212/2480/22

провадження № 61-588св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Олійник А. С., Сердюка В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Акціонерне товариство «Криворізька теплоцентраль»,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Акціонерного товариства «Криворізька теплоцентраль» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02 серпня 2022 року у складі судді Козлова Д. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року у складі колегії суддів Бондар Я. М., Зубакової В. П., Остапенко В. О.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Акціонерного товариства «Криворізька теплоцентраль» (далі - АТ «Криворізька теплоцентраль») про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Позов обґрунтовано тим, що він з 06 серпня 2013 року працював на підприємстві відповідача на різних посадах, а з 22 січня 2021 року переведений на посаду технічного керівника з джерел теплопостачання.

У період з 13 грудня 2021 року по 22 квітня 2022 року він неодноразово був непрацездатним внаслідок захворювань, тимчасова непрацездатність якого засвідчена електронними листками непрацездатності.

Натомість у періоди з 07 січня 2022 року по 09 січня 2022 року, з 22 січня 2022 року по 23 січня 2022 року та з 08 квітня 2022 року по 10 квітня 2022 року він був працездатним. Таким чином, тривалість його тимчасової непрацездатності у період із 13 грудня 2021 року до 07 квітня 2022 року склала 3 місяці 25 календарних днів.

08 квітня 2022 року він вийшов на роботу та близько 7 год 25 хв перебував на своєму робочому місці, а о 7 год 30 хв розпочалася селекторна нарада, в який він також брав участь. Згодом його було запрошено до т. в. о. голови правління відповідача, де ознайомлено з наказом по підприємству від 24 січня 2022 року № 29 «Про зменшення тривалості робочого часу та встановлення неповного робочого тижня», після чого співробітники служби безпеки та служби охорони відповідача видворили його з території підприємства, про що був складений акт за участю представників профспілки, членом якої він є.

З 11 квітня 2022 року до 22 квітня 2022 року позивач знову був непрацездатним, після чого повинен був стати до роботи 25 квітня 2022 року.

Однак цього ж дня 08 квітня 2922 року його повідомили про звільнення з роботи з 12 квітня 2022 року, а 26 квітня 2022 року йому видано копію наказу № 113-к про припинення трудового договору через нез`явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності згідно із пунктом 5 частини першої статті 40 КЗпП України.

Позивач не погодився із наказом про звільнення та вказував, що відповідач звільнив його раніше спливу чотиримісячного строку тимчасової непрацездатності, яка розпочалася 13 грудня 2021 року. Крім того, він не був відсутнім на роботі протягом чотирьох місяців підряд, оскільки вийшов на роботу 08 квітня 2022 року та виконував того дня свої трудові обов`язки, внаслідок чого його тимчасова непрацездатність у межах встановленого законом чотиримісячного строку була перервана. Отже, відповідач не мав права його звільняти за пунктом 5 частини першої статті 40 КЗпП України.

Посилаючись на зазначені обставини, позивач просив суд:

- визнати незаконним та скасувати наказ АТ «Криворізька теплоцентраль» № 113-к від 12 квітня 2022 року про припинення трудового договору (контракту)

- поновити позивача на попередній посаді в АТ «Криворізька теплоцентраль» з 12 квітня 2022 року;

- стягнути з відповідача на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 13 квітня 2022 року до дати ухвалення рішення судом.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції та мотиви його ухвалення

Рішенням Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02 серпня 2022 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.

Змінено дату звільнення ОСОБА_1 з посади технічного керівника з джерел теплопостачання АТ «Криворізька теплоцентраль» на підставі пункту 5 статті 40 КЗпП України з 12 квітня 2022 року на 14 квітня 2022 року. У задоволенні решти вимог позову відмовлено.

Суд першої інстанції рішення мотивував тим, що позивач не з`являвся на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності з 13 грудня 2021 року до 13 квітня 2022 року. Дні, які не були охоплені листами тимчасової непрацездатності позивача були неробочими (вихідними) днями, що не свідчить про вихід позивача на роботу в указані дні. Звільнення позивача з АТ «Криворізька теплоцентраль» згідно із наказом від 12 квітня 2022 року № 113-к на підставі пункту 5 частини першої статті 40 КЗпП України є законним, тому підстави для його скасування та поновлення позивача на займаній посаді відсутні, як немає і підстав для стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Суд першої інстанції, змінюючи у наказі про звільнення позивача дату звільнення з роботи з 12 квітня 2022 року на 14 квітня 2022 року, виходив із того, що рішення про зміну формулювання причин звільнення судом можливо виключно в тих випадках, коли це не тягне за собою поновлення працівника на роботі, за умови, що підстава, за якою звільнено працівника, є законною, а неправильним є лише формулювання причин звільнення в наказі та трудовій книжці працівника. Суд дійшов висновку, що оскільки чотиримісячна тривалість тимчасової непрацездатності позивача почала обраховуватися з 13 грудня 2021 року, то відповідно застосування положень пункту 5 частини першої статті 40 КЗпП України можливо було б лише після нез`явлення ОСОБА_1 на роботу протягом більш як чотири місяці підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, тобто його нез`явлення 13 квітня 2022 року включно, тому першим днем для застосування положень пункту 5 частини першої статті 40 КЗпП України могло бути лише 14 квітня 2022 року.

При цьому суд першої інстанції вказав, що зазначення у наказі про звільнення ОСОБА_1 дати звільнення 12 квітня 2022 року, замість правильної дати 14 квітня 2022 року, не свідчить про незаконність такого наказу у цілому, а лише свідчить про неправильне формулювання дати звільнення позивача, оскільки підстава, за якою звільнено працівника, є законною відповідно до пункту 5 частини першої статті 40 КЗпП України, що відповідно не тягне за собою поновлення працівника на займаній ним посаді.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції та мотиви його ухвалення

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м.Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02 серпня 2022 року залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції повно з`ясував всі обставини, які мають значення для справи, та виконав під час розгляду спору вимоги процесуального закону, у зв`язку із чим рішення в цій справі є законним і належним чином обґрунтованим. Проаналізувавши доводи апеляційної скарги, які були також доводами позовної заяви, суд апеляційної інстанції погодився із висновками місцевого суду про те, що вихід позивача на роботу 08 квітня 2022 року (у неробочий день згідно з наказом АТ «Криворізька теплоцентраль» від 24 січня 2022 року № 29 «Про зменшення тривалості робочого часу та встановлення неповного робочою тижня») не перервало строк його безперервної відсутності на роботі через тимчасову непрацездатність.

При цьому, ознайомившись із відповідними змінами істотних умов праці 08 квітня 2022 року, а саме з установленням на підприємстві відповідача чотириденного робочого тижня з понеділка до четверга включно, позивач усвідомлював, що наступного робочого тижня, тобто з 11 квітня 2022 року до 14 квітня 2022 року буде досягнуто чотиримісячного строку його невиходу на роботу внаслідок тимчасової непрацездатності, однак позивач відкрив новий лист непрацездатності з 11 квітня 2022 року, який був закритий 22 квітня 2022 року.

Доводи апеляційної скарги позивача не спростовують установлені у справі фактичні обставини та висновки, викладені у мотивувальній частині рішення суду першої інстанцій, і зводяться до переоцінки доказів та незгоди скаржника з висновками щодо їх оцінки.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

09 січня 2023 року ОСОБА_1 звернувся засобами поштового зв`язку до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02 серпня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року в цій справі, в якій заявник просить скасувати оскаржувані судові рішення та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Як на підстави касаційного оскарження судового рішення заявник у касаційній скарзі посилається на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, зокрема зазначає, що відсутній висновку Верховного Суду щодо питання застосування частини третьої статті 32 КЗпП України, з урахуванням особливостей її застосування, встановлених частиною другою статті 3 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15 березня 2022 року, в тому аспекті, з якого моменту істотні умови праці працівника, зокрема режим роботи, вважаються зміненими, якщо зі зміною істотних умов праці (режиму роботи) працівник був ознайомлений після початку робочого часу, раніше встановленого Правилами внутрішнього трудового розпорядку на підприємстві, та з питання правильного застосування норм у випадку, коли норма частини другої статті 264 ЦПК України забороняє суду при ухваленні рішення виходити за межі позовних вимог, а норма частини третьої статті 235 КЗпП України не надає суду право та не покладає на нього обов`язок змінювати дату звільнення працівника.

Заявник указує на те, що суди дійшли помилкового висновку про те, що позивач 08 квітня 2022 року не перервав визначений пунктом 5 частини першої статті 40 КЗпП України чотиримісячний строк нез`явлення на роботу внаслідок тимчасової непрацездатності, оскільки в указану дату він перебував на роботі. Лише після прибуття на роботу його ознайомили зі зміною істотних умов праці щодо того, що п`ятниця (08 квітня 2022 року) не є робочим днем. Суди помилково установили, що позивач був відсутній на роботі 08 квітня 2022 року, оскільки залишили без уваги пояснення свідків, які свідчили про його присутність на роботі, натомість надали перевагу службовій записці начальника підрозділу воєнізованої охорони, а також інформації робочих зошитів постів пропуску на підприємство, згідно з якою відповідач доводив те, що в цей день на роботі позивача не було. Змінивши в оскарженому наказі дату звільнення позивача, суди вийшли за межі позовних вимог, оскільки таку вимогу позивач не заявляв.

Позиція інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу, поданому до Верховного Суду у травні 2023 року, відповідач просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін, посилаючись на правильність та обґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанції.

Відповідач зазначає, що є неприйнятними доводи касаційної скарги заявника про те, що 08 квітня 2022 року він перервав період своєї тимчасової непрацездатності, оскільки цей день був не робочим днем і позивач не довів те, що приступив до роботи цього дня як до його ознайомлення з істотними змінами умов праці, так і після такого ознайомлення. Крім того, наступного робочого дня 11 квітня 2022 року позивач міг стати до роботи і перервати цим спірний період своєї тимчасової непрацездатності, однак таких дій не вчинив. Тобто, перебуваючи у тимчасовій непрацездатності з 13 грудня 2021 року до 13 квітня 2022 року включно позивач мав усвідомлювати відповідні наслідки, а саме застосування роботодавцем положень пункту 5 частини першої статті 40 КЗпП України.

Посилання заявника на свідчення свідків є безпідставними, оскільки вони не були присутні в приміщеннях відповідача і такі свідчення дали зі слів самого заявника.

Редакція Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» як станом на 08 квітня 2022 року, так і на день звільнення позивача передбачала, що у період дії воєнного стану норми частини третьої статті 32 КЗпП України та інших законів України щодо повідомлення працівника про зміну істотних умов праці не застосовуються.

Провадження у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 18 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження у даній справі. Витребувано з Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області цивільну справу № 212/2480/22 за позовом ОСОБА_1 до АТ «Криворізька теплоцентраль» про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Підставою відкриття касаційного провадження є пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України.

У травні 2023 року до Верховного Суду надійшли матеріали цієї цивільної справи.

Ухвалою Верховного Суду від 13 лютого 2024 року справу призначено до судового розгляду колегією у складі п`яти суддів.

Установлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини справи

Суди першої та апеляційної інстанцій встановили, що з 06 серпня 2013 року ОСОБА_1 працював на різних посадах у АТ «Криворізька теплоцентраль», яка є правонаступником ДП «Криворізька теплоцентраль» та ПАТ «Криворізька теплоцентраль».

28 січня 2021 року ОСОБА_1 переведено на посаду технічного керівника з джерел теплопостачання.

Позивач на підставі листів непрацездатності перебував на лікарняному через захворювання загального характеру: з 13 грудня 2021 року до 20 грудня 2021 року, з 21 грудня 2021 року до 27 грудня 2021 року, з 28 грудня 2021 року до 06 січня 2022 року, з 10 січня 2022 року до 21 січня 2022 року, з 24 січня 2022 року до 02 лютого 2022 року, з 03 лютого 2022 року до 11 лютого 2022 року, з 12 лютого 2022 року до 14 лютого 2022 року, з 15 лютого 2022 року до 28 лютого 2022 року, з 01 березня 2022 року до 09 березня 2022 року, з 10 березня 2022 року до 17 березня 2022 року, з 18 березня 2022 року до 25 березня 2022 року, з 28 березня 2022 року до 01 квітня 2022 року, з 02 квітня 2022 року до 07 квітня 2022 року, з 11 квітня 2022 року до 22 квітня 2022 року.

В указаний період дні, які не були охоплені листами непрацездатності позивача, були неробочими днями.

Наказом АТ «Криворізька теплоцентраль» від 24 січня 2022 року № 29 «Про зменшення тривалості робочого часу та встановлення неповного робочою тижня» на підприємстві відповідача з дати закінчення опалювального сезону 2021-2022 років, але не раніше 01 квітня 2022 року до початку опалювального сезону 2022-2023 років для структурних підрозділів та працівників встановлено неповний робочий тиждень (за виключенням, передбаченим пунктом 4 такого наказу): чотириденний робочий тиждень з понеділка до четверга включно. Крім того, змінено графік роботи деяким працівникам АТ «Криворізька теплоцентраль».

Позивач зазначав, що 08 квітня 2022 року (п`ятниця) вийшов на роботу та приступив до виконання трудових обов`язків.

08 квітня 2022 року ОСОБА_1 ознайомився з наказом АТ «Криворізька теплоцентраль» від 24 січня 2022 року № 29 «Про зменшення тривалості робочого часу та встановлення неповного робочою тижня».

Згідно з актом від 08 квітня 2022 року про присутність працівника АТ «Криворізька теплоцентраль» на робочому місці, складеного головою первинної профспілкової організації АТ «Криворізька теплоцентраль» ОСОБА_2 , членами профспілкового комітету: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_1 08 квітня 2022 року був присутній на робочому місці у кабінеті, що розташований в адміністративній будівлі управління АТ «Криворізька теплоцентраль», зокрема, о 7 год 30 хв на селекторній нараді у кабінеті головного інженера. Цього дня о 8 год 59 хв позивач ознайомився з наказом АТ «Криворізька теплоцентраль» від 24 січня 2022 року № 29 «Про зменшення тривалості робочого часу та встановлення неповного робочою тижня». О 9 год 30 хв працівниками служби безпеки та відділу охорони видворили позивача з території АТ «Криворізька теплоцентраль».

Згідно із службовою запискою від 29 червня 2022 року начальника ПВО та СО, а також витягами з робочих зошитів постів № 1, 4, 5 АТ «Криворізька теплоцентраль» 08 квітня 2022 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 на території АТ «Криворізька теплоцентраль» не було.

Відповідно до наказу АТ «Криворізька теплоцентраль» від 12 квітня 2022 року № 113-к ОСОБА_1 звільнено з посади технічного керівника з джерел теплопостачання у зв`язку з нез`явленням на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності (пункт 5 статті 40 КЗпП України). З наказом ОСОБА_1 ознайомлений 26 квітня 2022 року.

Суди установили, що ОСОБА_1 08 квітня 2022 року ознайомлений з наказом відповідача від 24 січня 2022 року № 29 «Про зменшення тривалості робочого часу та встановлення неповного робочою тижня» та знав, що п`ятниця на підприємстві не є робочим днем, внаслідок чого він повинен був усвідомлювати, що його поява на роботі в указаний день (п`ятниця, 08 квітня 2022 року) не могла перервати строк його безперервної відсутності на роботі через тимчасову непрацездатність.

Також ОСОБА_1 усвідомлював, що наступного робочого тижня, тобто з 11 квітня 2022 року до 14 квітня 2022 року, буде досягнуто чотиримісячний строк підряд його невиходу на роботу внаслідок тимчасової непрацездатності.

Однак ОСОБА_1 відкрив новий лист непрацездатності з 11 квітня 2022 року, який був закритий 22 квітня 2022 року.

Суди установили, що позивач фактично не приступив до виконання трудових обов`язків за посадою до закінчення чотиримісячного строку його відсутності на роботі підряд внаслідок тимчасової непрацездатності.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та врахувавши позиції усіх учасників справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам процесуального закону оскаржені судові рішення не відповідають.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

За статтею статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Частиною першою статті 4 ЦПК України визначено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Частина перша статті 15 ЦК України передбачає, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений змістом статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Частиною другою статті 2 КЗпП України передбачено, що працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою.

Частина перша статті 21 КЗпП України визначає, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Відповідно до частини першої статті 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Під правомірним обмеженням конституційних прав і свобод людини і громадянина слід розуміти передбачену Конституцією України можливість втручання держави за допомогою юридичних засобів у зміст та обсяг конституційних прав і свобод людини і громадянина, яке відповідає вимогам верховенства права, потрібності, доцільності та пропорційності у демократичному суспільстві. Метою такого обмеження є охорона основоположних цінностей у суспільстві, до яких належать, зокрема, життя, свобода та гідність людини, здоров`я і моральність населення, національна безпека, громадський порядок.

Водночас відповідно до частини першої статті 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

Конституційний Суд України у Рішенні від 20 січня 2012 року № 2-рп/2012 зазначив, що «особистим життям фізичної особи є її поведінка у сфері особистісних, сімейних, побутових, інтимних, товариських, професійних, ділових та інших стосунків поза межами суспільної діяльності, яка здійснюється, зокрема, під час виконання особою функцій держави або органів місцевого самоврядування» (абзац другий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).

Ніхто не може зазнавати безпідставного посягання на його особисте життя, а також на його честь і репутацію.

Фізична особа вільно, на власний розсуд визначає свою поведінку у сфері приватного (особистого) життя, яка охоплює стосунки професійного або ділового характеру. Саме в рамках трудової діяльності більшість людей отримує можливість розвивати стосунки з навколишнім світом. Обмеження, пов`язані з доступом до професії, можуть бути визнані такими, що впливають на особисте життя.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Однією зі складових принципу верховенства права є юридична визначеність, котра, як зазначила Європейська Комісія «За демократію через право» (Венеційська Комісія) у Доповіді «Верховенство права», схваленій на 86-му пленарному засіданні, яке відбулося 25-26 березня 2011 року, є істотно важливою для питання довіри до судової системи та верховенства права. У цій доповіді також вказано, що юридична визначеність вимагає, щоб юридичні норми були чіткими і точними та спрямованими на забезпечення того, щоб ситуації та правовідносини залишалися передбачуваними (пункти 44, 46).

З урахуванням вимог трудового законодавства у справах, у яких оспорюється незаконність звільнення, саме відповідач повинен довести, що звільнення позивача відбулося без порушення законодавства про працю. Тобто саме роботодавець має спростувати обставини, на які посилається працівник у позовній заяві в разі незгоди зі своїм звільненням.

Такий підхід забезпечує принцип верховенства права в контексті юридичної визначеності та передбачуваності трудових відносин для працівника, не допускає втручання в його особисте життя, дозволяє уникнути свавільних дій/бездіяльності роботодавця та не призводить до порушення прав працівника.

Щодо доводів касаційної скарги за пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України

У справі, яка переглядається, підставою касаційного оскарження судових рішень заявник у касаційній скарзі зазначає необхідність формування висновку Верховного Суду щодо питання застосування частини третьої статті 32 КЗпП України з урахуванням особливостей її застосування, встановлених частиною другою статті 3 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15 березня 2022 року, в тому аспекті, з якого моменту істотні умови праці працівника, зокрема режим роботи, вважаються зміненими, якщо зі зміною істотних умов праці (режиму роботи) працівник був ознайомлений після початку робочого часу, раніше встановленого Правилами внутрішнього трудового розпорядку на підприємстві, та з питання правильного застосування норм у випадку, коли норма частини другої статті 264 ЦПК України забороняє суду при ухваленні рішення виходити за межі позовних вимог, а норма частини третьої статті 235 КЗпП України не надає суду право та не покладає на нього обов`язок змінювати дату звільнення працівника (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України).

Підставою незаконності наказу про звільнення позивач зазначав те, що 08 квітня 2022 року, тобто до збігу чотиримісячного строку його відсутності на роботі внаслідок тимчасової непрацездатності, він вийшов на роботу та приступив до виконання трудових обов`язків, що позбавляло відповідача можливості застосування до позивача підстав звільнення, які передбачені пунктом 5 частини першої статті 40 КЗпП України.

Наказом АТ «Криворізька теплоцентраль» від 24 січня 2022 року № 29 «Про зменшення тривалості робочого часу та встановлення неповного робочою тижня» на підприємстві відповідача з дати закінчення опалювального сезону 2021-2022 років, але не раніше 01 квітня 2022 року до початку опалювального сезону 2022-2023 років для структурних підрозділів та працівників встановлено неповний робочий тиждень (за виключенням, передбаченим пунктом 4 такого наказу): чотириденний робочий тиждень з понеділка до четверга включно. Крім того, змінено графік роботи деяким працівникам АТ «Криворізька теплоцентраль».

На підтвердження цих обставин позивач посилався на те, що роботодавець зобов`язаний повідомити його про зміну істотних умов праці (зокрема, що п`ятниця 08 квітня 2022 року є неробочим днем) до запровадження таких змін, тому його ознайомлення з наказом АТ «Криворізька теплоцентраль» від 24 січня 2022 року № 29 «Про зменшення тривалості робочого часу та встановлення неповного робочою тижня» відбулося після того, як він фактично вийшов на роботу і перервав встановлений пунктом 5 частини першої статті 40 КЗпП України чотиримісячний строк відсутності на роботі внаслідок тимчасової непрацездатності.

Так, у редакції до 24 березня 2022 року частина третя статті 32 КЗпП України передбачала положення про те, що про зміну істотних умов праці - систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших - працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці.

Однак у зв`язку із військовою агресією російської федерації проти України Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-ІХ, в Україні введено воєнний стан із 05 год 30 хв 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. Указом Президента України від 14 березня 2022 року № 133/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 18 березня 2022 року № 2119-ІХ, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 год 30 хв 26 березня 2022 року строком на 30 діб. Указом Президента України від 18 квітня 2022 року № 259/2022 «Про продовження строку дії воєнного стану в Україні», затвердженим Законом України від 22 квітня 2022 року № 2212-ІХ, продовжено строк дії воєнного стану в Україні з 05 год 30 хв 25 квітня 2022 року строком на 30 діб. Надалі строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався.

Особливості трудових відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану», визначено Законом України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» від 15 березня 2022 року № 2136-ІХ, який набрав чинності з 24 березня 2022 року (далі - Закон України № 2136-ІХ).

Відповідно до частини другої статті 3 Закону України № 2136-ІХ (в редакції, зокрема, станом на 08 квітня 2022 року) у період дії воєнного стану норми частини третьої статті 32 КЗпП України та інших законів України щодо повідомлення працівника про зміну істотних умов праці не застосовуються.

Надалі згідно із Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» від 01 липня 2022 року № 2352-ІХ (далі - Закон № 2352-ІХ), який набрав чинності 19 липня 2022 року, частина друга статті 3 Закону України № 2136-ІХ зазнала змін і з 19 липня 2022 року має таку редакцію: «У період дії воєнного стану повідомлення працівника про зміну істотних умов праці та зміну умов оплати праці, передбачених частиною третьою статті 32 та статтею 103 Кодексу законів про працю України, здійснюється не пізніш як до запровадження таких умов».

Тобто законодавець, який з 19 липня 2022 року змінив редакцію частини другої статті 3 Закону України № 2136-ІХ, конкретизував, що у період дії воєнного стану повідомлення працівника про зміну істотних умов праці та зміну умов оплати праці, передбачених частиною третьою статті 32 та статтею 103 КЗпП України, здійснюється не пізніш як до запровадження таких умов.

З урахуванням зміни редакції частини третьої статті 32 КЗпП України у взаємозв`язку із статтею 3 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (у відповідній редакції) Верховний Суд доходить висновку, що у спорах роботодавця та працівника щодо виконання останнім вимог трудового договору та Правил внутрішнього трудового розпорядку у разі, якщо зі зміною істотних умов праці (режиму роботи) працівник був ознайомлений після початку робочого часу, раніше встановленого Правилами внутрішнього трудового розпорядку, то змінені істотні умови праці (режим роботи) навіть у випадку легітимної відсутності у роботодавця обов`язку щодо завчасного повідомлення працівника та їх наслідки для нього настають лише після його ознайомлення з цими змінами (режимом роботи).

Щодо звільнення позивача з підстав, передбачених пунктом 5 частини першої статті 40 КЗпП України

Підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника передбачені у статтях 40 41 КЗпП України.

За змістом пункту 5 частини першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у разі нез`явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За працівниками, які втратили працездатність у зв`язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності.

Відповідно до частини третьої статті 40 КЗпП України не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Верховний Суд у постановах від від 19 січня 2023 року у справі № 210/906/21 (провадження № 61-7116св22), від 29 березня 2023 року у справі № 305/2278/19 (провадження № 61-2866св22) дійшов висновку, що застосування пункту 5 статті 40 КЗпП України передбачає одночасну наявність двох складових диспозиції цієї правової норми: установленого проміжку часу, протягом якого працівник не з`являвся на роботу, а також факту безперервної непрацездатності працівника упродовж зазначеного часу.

Норма пункту 5 частини першої статті 40 КЗпП України пов`язує переривання тимчасової непрацездатності працівника з його фактичним (фізичним) виходом на роботу та виконанням ним своїх посадових обов`язків і не пов`язана з продовженням первинного чи заведенням нового листка непрацездатності (постанова Верховного Суду від 02 вересня 2020 року у справі № 492/1155/16-ц, провадження № 61-8544св18).

Такі висновки узгоджуються із висновками, викладеними у постанові Верховного Суду від 19 січня 2023 року у справі № 210/906/21 (провадження № 61-7116св22).

У справі, яка переглядається, відмовляючи в позові про поновлення позивача на роботі та змінюючи дату його звільнення, суди попередніх інстанцій указали, що з 13 грудня 2021 року та протягом наступних чотирьох місяців ОСОБА_1 не з`являвся на роботу внаслідок тимчасової непрацездатності, а дні, які не були охоплені листами тимчасової непрацездатності, були не робочими днями.

Колегія суддів Верховного Суду такі висновки судів вважає помилковими.

Рішенням Виконавчого комітету Криворізької міської ради від 23 березня 2022 року № 158 ухвалено закінчити опалювальний сезон 2021/2022 року, припинити подачу теплоносія на заклади освіти, охорони здоров`я та об`єкти соціальної сфери за письмовими заявками відповідних організацій і закладів до теплопостачальних підприємств із 30 березня 2022 року.

Суди встановили, що для позивача у цій справі визначений пунктом 5 частини першої статті 40 КЗпП України чотиримісячний строк безперервної тимчасової непрацездатності закінчувався 14 квітня 2022 року.

Водночас суди встановили, що 08 квітня 2022 року позивач із 07 год 25 хв перебував на робочому місці. О 07 год 30 хв була проведена селекторна нарада за участю ОСОБА_1 .

Після проведення селекторної наради позивача цього ж дня було запрошено до тимчасово виконуючого обов`язки голови правління відповідача, де його ознайомлено з наказом АТ «Криворізька теплоцентраль» від 24 січня 2022 року № 29 «Про зменшення тривалості робочого часу та встановлення неповного робочого тижня», з яким ОСОБА_1 ознайомився, про що зазначав у позовній заяві і це не спростовано відповідачем.

Надалі співробітники служби безпеки та служби охорони відповідача видворили позивача з території підприємства, про що був складений акт представниками профспілки, членом якої є позивач, а саме ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .

Відповідно до Правил внутрішнього трудового розпорядку працівників АТ «Криворізька теплоцентраль» на підприємстві запроваджений п`ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями та загальною тривалістю робочого часу 40 годин та тиждень з таким режимом праці: протягом 4-х днів тижня - початок роботи з 08 год, кінець роботи о 17 год; у п`ятницю - початок роботи з 08 год, кінець роботи о 15 год 45 хв; обідня перерва - 45 хв згідно із затвердженим графіком.

Наказом АТ «Криворізька теплоцентраль» від 24 січня 2022 року № 29 «Про зменшення тривалості робочого часу та встановлення неповного робочого тижня» на підприємстві відповідача з дати закінчення опалювального сезону 2021-2022 років, але не раніше 01 квітня 2022 року до початку опалювального сезону 2022-2023 років для структурних підрозділів та працівників встановлено неповний робочий тиждень (за виключенням, передбаченим пунктом 4 такого наказу): чотириденний робочий тиждень з понеділка до четверга включно, тривалістю 33 год (з 08 год до 17 год, перерва для відпочинку 45 хв, з 12 год до 12 год 45 хв). Цим наказом також змінено графік роботи деяким працівникам АТ «Криворізька теплоцентраль».

Отже, передбачені наказом АТ «Криворізька теплоцентраль» від 24 січня 2022 року № 29 «Про зменшення тривалості робочого часу та встановлення неповного робочою тижня» зміни тривалості робочого часу та неповний робочий тиждень почали діяти для позивача після його ознайомлення з такими змінами, а саме з 08 квітня 2022 року.

При цьому до такого ознайомлення, як зазначено вище, позивач 08 квітня 2022 року вийшов на роботу та близько 07 год 25 хв перебував на своєму робочому місці, а о 07 год 30 хв взяв участь у селекторній нараді, тобто саме із зазначеного часу у нього почався робочий день.

Таким чином, ОСОБА_1 вийшов на роботу 08 квітня 2022 року відповідно до умов трудового договору, Правил внутрішнього трудового розпорядку та виконував свої трудові функції за посадою технічного керівника з джерел теплопостачання, взявши участь о 07 год 30 хв у селекторній нараді. Зміни ж для позивача щодо режиму та графіку роботи відповідно наказу до АТ «Криворізька теплоцентраль» від 24 січня 2022 року № 29 «Про зменшення тривалості робочого часу та встановлення неповного робочою тижня» могли бути запроваджені для нього лише з наступного першого робочого дня після його виходу на роботу 08 квітня 2022 року та ознайомлення із зазначеним наказом.

Тобто позивач 08 квітня 2022 року, перебуваючи на робочому місці, виконуючи свої трудові обов`язки та ознайомившись із наказом до АТ «Криворізька теплоцентраль» від 24 січня 2022 року № 29 «Про зменшення тривалості робочого часу та встановлення неповного робочою тижня», вчинив дії, які перервали визначений пунктом 5 частини першої статті 40 КЗпП України чотиримісячний строк безперервної тимчасової непрацездатності, що позбавляло роботодавця законних підстав звільнити працівника за вказаною нормою КЗпП України.

Крім того, у судовому засіданні в суді першої інстанції були допитані як свідки працівники підприємства та члени профспілки ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , які підтвердили обставини, викладені в акті від 08 квітня 2022 року про вихід цього дня ОСОБА_1 на роботу, а також те, що вони о 07 год 20 хв приїздили до території підприємства відповідача з метою фіксації його виходу на роботу після закінчення листа непрацездатності, до яких позивач ОСОБА_1 вийшов з території підприємства близько 10 год, про що і було складено вказаний акт. Також свідки пояснили, що у членів профспілки існує конфлікт із керівництвом АТ «Криворізька теплоцентраль», внаслідок чого вважали, що звільнення ОСОБА_1 як члена профспілки обумовлено таким конфліктом.

Не взявши до уваги пояснення свідків ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , допитаних у судовому засіданні місцевим судом, суд апеляційної інстанції, переглядаючи справу, обмежився лише вказівкою про те, що фактична відсутність на території підприємства 08 квітня 2022 року зазначених осіб підтверджується службовою запискою від 29 червня 2022 року начальника ПВО та СО, а також витягами з робочих зошитів постів № 1, 4, 5 АТ «Криворізька теплоцентраль».

Отже, наведене вище підтверджує, що звільнення ОСОБА_1 відбулося з порушенням вимог трудового законодавства, а саме пункту 5 частини першої статті 40 КЗпП України.

Відповідно до частини першої статті 235 КЗпП України у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу, у тому числі у зв`язку з повідомленням про порушення вимог Закону України «Про запобігання корупції» іншою особою, працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

З огляду на наведене оскаржені судові рішення в частині позовних вимог про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення і поновлення позивача на роботі підлягають скасуванню з ухваленням у цій частині нового судового рішення про задоволення вказаних позовних вимог.

Щодо стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу

Вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати.

При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу (частина друга статті 235 КЗпП України).

Процедура обчислення середньої заробітної плати працівника визначається Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100 (у відповідній редакції) (далі - Порядок № 100).

Відповідно до абзаців 4, 5 пункту 2 Порядку № 100 середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Якщо протягом останніх двох календарних місяців, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата, працівник не працював, середня заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за попередні два місяці роботи.

Суди встановили, що наказ АТ «Криворізька теплоцентраль» № 113-к про звільнення ОСОБА_1 видано 12 квітня 2022 року.

Згідно з довідкою АТ «Криворізька теплоцентраль» від 22 червня 2022 року № 5208/06 відповідач визначив середньогодинну, середньоденну та середньомісячну заробітну плату ОСОБА_1 за грудень 2021 року та за січень 2022 року.

Водночас у січні 2022 року ОСОБА_1 не працював та не отримував виплат від роботодавця, які використовуються при обчисленні середньої заробітної плати, а у грудні 2021 року позивач працював не повний робочий місяць, оскільки з 13 грудня 2021 року був непрацездатним.

Для правильного вирішення питання щодо стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу суди мають установити які виплати отримував працівник за попередні повні два календарні місяці роботи, що передують місяцю, в якому відбувається подія, з якою пов`язана відповідна виплата.

Такі докази про виплати, які використовуються при обчисленні середньої заробітної плати відповідно до Порядку № 100, у матеріалах справи відсутні.

Частиною першою статті 400 ЦПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Верховний Суд у цій справі позбавлений можливості самостійно визначити розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу, який підлягає стягненню з відповідача на користь позивача.

Виходячи з того, що недоліки, допущені судами першої та апеляційної інстанцій у частині стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу, не можуть бути усунуті під час касаційного розгляду справи, а також те, що спір у цій справі є трудовим та з урахуванням принципу процесуальної економії має бути розглянутий у найкоротші строки, постанова апеляційного суду в цій частині підлягає скасуванню з передачею справи в означеній частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Таким чином, касаційна скарга підлягає задоволенню частково, рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02 серпня 2022 року та постанова Дніпровського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року в частині вирішення позовних вимог про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення і поновлення на роботі ОСОБА_1 підлягають скасуванню з ухваленням в означеній частині нового судового рішення про задоволення позовних вимог.

Постанова Дніпровського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу підлягає скасуванню з направленням справи у цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

За частинами першою-третьою статті 412 ЦПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення лише за умови, якщо це порушення призвело до ухвалення незаконного рішення. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу.

З урахуванням того, що Верховний Суд переглядає справи виключно з підстав і в порядку, встановлених ЦПК України, і не має можливості в силу положень статті 400 ЦПК України встановлювати обставини, які не були встановлені в рішеннях судів першої та апеляційної інстанцій, суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази та не встановив обставини, які мають вирішальне значення для розгляду цього спору в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, справу в означеній частині необхідно направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду суду апеляційної інстанції належить врахувати викладене у цій постанові, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази з наведенням відповідних обґрунтувань, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін у частині вирішення позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Щодо розподілу судових витрат

Згідно із підпунктом «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, крім іншого, з розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Порядок розподілу судових витрат вирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. Статтею 141 ЦПК України передбачено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Разом із тим такий обов`язок у випадку передачі справи на новий судовий розгляд на суд касаційної інстанції не покладається.

За загальним правилом, при розподілі судових витрат у резолютивній частині судового рішення за результатами розгляду та вирішення справи встановлюється обов`язок сторони, не на користь якої ухвалено таке судове рішення, відшкодувати (компенсувати) іншій стороні понесені судові витрати із вказівкою на чіткий розмір відповідних судових витрат.

Такий висновок про застосування норм права викладено в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028сво18).

У справі, що переглядається, касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково, а справу в частині стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. Тобто остаточне рішення по суті спору Верховним Судом не прийнято, а тому за таких обставин підстави для вирішення питання про розподіл судових витрат відсутні.

Враховуючи висновки, викладені у цій постанові, остаточний розмір задоволених позовних вимог буде визначено за наслідками нового розгляду справи судом апеляційної інстанції, тому апеляційному суду належить здійснити остаточний розподіл судового збору у цій справі.

Керуючись статтями 400 402 409 411 412 415 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Жовтневого районного суду м. Кривого Рогу Дніпропетровської області від 02 серпня 2022 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року в частині визнання незаконним та скасування наказу про звільнення, поновлення позивача на роботі та щодо зміни дати звільнення скасувати.

Ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким вимоги ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування наказу про звільнення і поновлення на роботі задовольнити.

Визнати незаконним та скасувати наказ Акціонерного товариства «Криворізька теплоцентраль» від 12 квітня 2022 року № 113-к про звільнення ОСОБА_1 з посади технічного керівника з джерел теплопостачання.

Поновити ОСОБА_1 на посаді технічного керівника з джерел теплопостачання Акціонерного товариства «Криворізька теплоцентраль» з 12 квітня 2022 року.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 06 грудня 2022 року в частині стягнення на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасувати та передати справу в означеній частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

А. С. Олійник

В. В. Сердюк