Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 11.01.2021 року у справі №552/1938/20

Постанова

Іменем України

24 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 552/1938/20

провадження № 61-18784св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д.,

суддів: Воробйової І. А., Гулька Б. І., Коломієць Г. В. (суддя-доповідач), Лідовця Р. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на постанову Полтавського апеляційного суду від 16 листопада 2020 року у складі колегії суддів: Дорош А. І., Лобова О. А., Триголова В. М.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про надання дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди батька.

Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2, який розірвано рішенням Київського районного суду м. Полтави від 17 червня 2016 року.

Під час шлюбу у сторін народився син ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1.

З 14 вересня 2017 року вона офіційно отримала роботу у Норвегії місті Сортланн.

У Норвегії уклала шлюб з ОСОБА_4 та наприкінці грудня 2019 року змінила прізвище на ОСОБА_1. З чоловіком вона проживає у спільному з ним будинку за адресою: АДРЕСА_1.

Вказаний будинок є комфортним і просторим, забезпечений усім необхідним для проживання, навчання та дозвілля дитини.

Забрати сина із собою на постійне місце проживання до Норвегії вона не може, адже відповідач не надає згоди на виїзд дитини на постійне місце проживання за кордон. На неодноразові звернення з таким проханням батько дитини реагує надзвичайною агресією та негативним ставленням.

Зазначала, що батько дитини не в змозі забезпечити дитині належні умови проживання і навчання. Протягом 2019-2020 навчального року у ОСОБА_3 погіршилося навчання, він став неуважним. До введення карантину на території України батько приводив дитину до школи о 07 год. 30 хв. і залишав під дверима чекати вчителя, тоді як уроки розпочинаються о 08 год. 30 хв. Заняття у школі закінчуються о 12 год. 50 хв., при цьому ОСОБА_3 забирають останнього о 14 год. 30 хв. Часто дитину зі школи забирає не батько, а няня.

Під час карантину ОСОБА_2 постійно водить дитину вулицями міста, бере разом із собою у різних справах, залишає у своєї матері, якій понад 70 років і це є прямим порушенням карантинного режиму та створенням загрози для дитини. Також батько часто залишає ОСОБА_3 у баби або у старшої дочки протягом тривалого періоду часу.

Крім того, останнім часом у ОСОБА_3 погіршився стан здоров'я. 18 грудня 2019 року дитині поставлено діагноз: аденоїдні вегетації третього ступеню. Зазначала, що відпочинок і оздоровлення малолітнього ОСОБА_3 забезпечує виключно вона.

Вказувала, що ОСОБА_3 перебував з нею у Норвегії протягом чотирьох місяців у 2017 році, трьох місяців - у 2018 році, трьох місяців - у 2019 році, на новорічні свята 2019-2020 років. Клімат у Норвегії надзвичайно сприятливий для ОСОБА_3, він жодного разу не хворів. У дитини склалися чудові стосунки з її чоловіком - ОСОБА_4.

При цьому вона щоразу забезпечувала своєчасне повернення сина на територію України. Майже кожні два місяці вона прилітає до сина, купує йому речі, здійснює грошові перекази відповідачу для забезпечення нормальних матеріальних умов для сина. Батько дитини не купляє дитині речей взагалі, на жодне свято ОСОБА_3 не отримував подарунків від батька, з яким проживає. ОСОБА_2 не забезпечує дитині жодного розвитку і дозвілля, не водить по п'ятницях на оплачений нею гурток у робот-школу. Жодних секцій, розваг, прогулянок, туристичних подорожей, оздоровлення та відпочинку, їх взагалі батько ніколи не влаштовував дитині.

У грудні 2019 року позивач одержала підтвердження місцевої школи комуни Екснес, що ОСОБА_3 має право навчатися у місцевій школі. У січні 2020 року, перебуваючи в Норвегії, ОСОБА_3 спробував відвідувати місцеву школу разом з іншими дітьми.

Однак батько дозволу на виїзд сина на навчання до Королівства Норвегії з 01 вересня 2020 року до 30 травня 2021 року (включно) не надає.

Зазначала, що виїзд сина на навчання до Норвегії в повній мірі відповідає його інтересам.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_1 просила надати дозвіл на тимчасовий виїзд малолітньої дитини ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, за межі України - до Королівства Норвегії з метою навчання за кордоном на період часу з 01 вересня 2020 року по 30 травня 2021 року (включно) з обов'язковим поверненням на територію України у супроводі матері ОСОБА_1 без згоди та супроводу батька ОСОБА_2.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 07 серпня 2020 року у складі судді Самсонової О. А. у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, установивши, що у травні 2020 року дитина закінчила другий клас початкової школи № 42 Полтавської міської ради, а згідно з підтвердженням директора Екснеської школи, виданим 02 грудня 2019 року, дитина знову має навчатися у другому класі, враховуючи відсутність доказів того, що дитина зарахована на навчання до Екснеської школи, а також те, що дитина вимушено переживатиме період адаптації до нових умов, системи навчання, мови навчання, дійшов висновку про те, що надання дозволу на тимчасовий виїзд малолітнього ОСОБА_3 на період з 01 вересня 2020 року до 20 травня 2021 року на навчання не відповідає інтересам дитини.

При цьому період, на який позивач просить надати дозвіл на тимчасовий виїзд дитини за межі України без згоди батька, є досить тривалим та охоплює дев'ять місяців, що фактично може свідчити про зміну місця проживання дитини, визначеного рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 21 серпня 2019 року у справі № 545/505/19.

Також суд зазначив, що у зв'язку з перебуванням малолітнього ОСОБА_3 під час розгляду справи за межами України, а саме у Норвегії, суд позбавлений можливості заслухати думку дитини з питання, яке її стосується та розглядається судом.

Постановою Полтавського апеляційного суду від 16 листопада 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено, рішення Київського районного суду м. Полтави від 07 серпня 2020 року скасовано і ухвалено нове.

Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про надання дозволу на виїзд дитини за кордон без згоди батька задоволено.

Надано ОСОБА_1 дозвіл на тимчасовий виїзд малолітньої дитини ОСОБА_3 за межі України - до Королівства Норвегії, з метою навчання за кордоном на період часу з 01 вересня 2020 року по 30 травня 2021 року (включно) з обов'язковим поверненням на територію України у супроводі матері ОСОБА_1 без згоди та супроводу батька ОСОБА_2.

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позовні вимоги, апеляційний суд виходив із того, що надання дозволу на тимчасовий виїзд дитини до Королівства Норвегії на навчання із зазначенням певного періоду, на який видається такий дозвіл, відповідатиме найкращим інтересам дитини. Такий виїзд дитини носить тимчасовий характер, має на меті навчання, не пов'язаний з визначенням місця проживання дитини.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводів

У грудні 2020 року ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції, надаючи дозвіл позивачу на виїзд дитини за кордон без згоди батька, фактично змінив місце проживання дитини, яке визначено з ним мировою угодою, яка затверджена судом.

Також суд апеляційної інстанції помилково посилався на відеозапис, який міститься в матеріалах справи, оскільки цей відеозапис не є належним та допустимим доказом у справі, та на довідку шкоди Мюре від 16 жовтня 2020 року, оскільки ця довідка отримана після ухвалення рішення судом першої інстанції та не містить апостилю.

Крім того, апеляційний суд не дослідив і не надав оцінки довідці, яка складена службою у справах дітей Київського району м. Полтави про те, що позивач та її мати протягом двох років направили 17 скарг на нього, однак жодна з них не підтверджена.

Суд апеляційної інстанції неправильно застосував до спірних правовідносин положення Конвенції про права дитини та Закону України "Про охорону дитинства", не врахував, що навчання в іншій державі невідомою мовою спричинить негативний вплив як на інтелектуальний, так і на емоційний розвиток дитини, не буде сприяти отриманню дитиною необхідного обсягу знань, розвитку комунікації з одноліткам, що не сприяє захисту прав та законних інтересів дитини.

Крім того, дитина буде позбавлена можливості вивчати традиції та культуру своєї країни.

Вказував на те, що позивач має можливість часто відвідувати Україну, у той час як він не має можливості відвідувати Норвегію.

Також суд апеляційної інстанції не врахував положення законодавства, які регулюють освіту в Україні.

При цьому апеляційний суд залишив поза увагою Конвенцію про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей.

Зазначав, що він надав згоду на виїзд дитини до Норвегії на період з 10 червня 2020 року до 15 серпня 2020 року, однак з 15 серпня 2020 року позивач протиправно утримує дитину на території іншої держави, за відсутності рішення суду, віддала дитину навчатись до іноземної школи, фактично здійснила викрадення дитини.

Підставами касаційного оскарження постанови Полтавського апеляційного суду від 16 листопада 2020 року заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права,

а саме: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17 (провадження № 14-244цс18), у постанові Верховного Суду від 21 жовтня 2020 року у справі № 487/5423/19 (провадження № 61-4788св20).

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У лютому 2021 року ОСОБА_1 в особі адвоката Портянка Є. В. подала відзив на касаційну скаргу, в якому просила відмовити у задоволенні касаційної скарги та залишити судове рішення апеляційного суду без змін як таке, що ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Вказувала на те, що суд апеляційної інстанції правильно врахував інтереси дитини ОСОБА_3, який висловив бажання навчатись у Норвегії, що підтверджується відеозаписом, який міститься в матеріалах справи.

З 17 серпня 2020 року ОСОБА_3 зарахований та розпочав навчання у третьому класі в Школі Мюре Королівство Норвегії, що підтверджується довідкою, яка міститься в матеріалах справи.

З огляду на це, безпідставними є доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_3, закінчивши другий клас в українській школі, буде змушений знову навчатись у другому класі в Норвегії.

Зазначала, що права ОСОБА_3 жодним чином не порушуються, а навпаки, вжито заходи щодо їх повного та неухильного дотримання в межах принципу "якнайкращих інтересів дитини".

Навчання ОСОБА_3 в Школі Мюре Королівство Норвегії сприяє, щоб дитина сформувалася повноцінним членом суспільства, отримала різносторонні знання та навички для життя.

Рух касаційної скарги у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 11 січня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 15 лютого 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Згідно зі свідоцтвом про народження, серія НОМЕР_1, виданим повторно 06 липня 2016 року Полтавським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, батьками ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, є ОСОБА_2 та ОСОБА_1

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 з 17 січня 2012 року перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням Київського районного суду м. Полтави від 17 червня 2016 року.

18 жовтня 2017 року ОСОБА_1 уклала шлюб з ОСОБА_4.

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів, в якому просила визначити місце проживання малолітньої дитини - ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, за її місцем проживання та стягнути з відповідача аліменти на утримання дитини (справа № 545/505/19).

У квітні 2019 року ОСОБА_2 звернувся до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини, в якому просив визначити місце проживання ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, за його місцем проживання.

Рішенням Полтавського районного суду Полтавської області від 21 серпня 2019 року у справі № 545/505/19 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів та за зустрічним позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини, задоволено заяву сторін у справі про затвердження мирової угоди.

Затверджено мирову угоду від 21 серпня 2019 року між сторонами ОСОБА_1 та ОСОБА_2, які шляхом взаємних поступок досягли мирової угоди про врегулювання спору у такий спосіб:

1. Сторони домовилися визначити місце проживання малолітнього ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1, разом з його батьком ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_2, за адресою: АДРЕСА_2.

2. ОСОБА_2 зобов'язується не чинити перешкод у спілкуванні малолітнього ОСОБА_3 з ОСОБА_1 (матір'ю малолітнього).

3. ОСОБА_2 зобов'язується повідомляти ОСОБА_1 про зміну місця фактичного проживання малолітнього ОСОБА_3 не менше ніж за тридцять днів до такої зміни.

4. Сторони стверджують, що вказаною мировою угодою враховані всі інтереси: як сторін, так і малолітнього ОСОБА_3.

5. У випадку дотримання сторонами всіх умов даної мирової угоди, її істотні умови не переглядаються.

6. Сторони стверджують, що жодна з них не поставлена даною мировою угодою у надзвичайно невигідне становище. Вказана мирова угода відповідає їх дійсним намірам і не носить характеру фіктивного та удаваного правочину, укладається ними у відповідності з їх справжньою волею, без будь-якого застосування фізичного чи психічного тиску та на вигідних для них умовах, і не є результатом впливу тяжких обставин. Мирова угода укладається сторонами без застосування обману - приховування фактів, які мають істотне значення, сторони однаково розуміють значення, умови мирової угоди, природу і правові наслідки, бажають настання саме тих правових наслідків, що створюються даною мировою угодою.

7. Сторони домовились, що спір про визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів, визначення місця проживання малолітньої дитини з батьком, повністю врегульовано цією мировою угодою.

Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 21 березня 2019 року у справі № 552/6511/18 позов ОСОБА_1, ОСОБА_5 до ОСОБА_2 про усунення перешкод у вихованні дитини задоволено частково.

Встановлено матері ОСОБА_1 такі способи участі у вихованні малолітнього сина ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1:

- кожного дня спілкування з дитиною засобами телефонного зв'язку, Скайп, Вайбер;

- перші два тижні (один раз у квартал) після приїзду матері до України за місцем проживання матері за адресою: АДРЕСА_3 без присутності батька;

- під час зимових канікул - один тиждень без присутності батька;

- під час літніх канікул - 45 днів без присутності батька.

Встановлено бабі ОСОБА_5 такі способи участі у вихованні малолітнього онука ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_1:

- встановлено спілкування з бабою засобами телефонного зв'язку три рази на тиждень, поштового, електронного - необмежено;

- встановлено спілкування з бабою: кожна перша та третя п'ятниці з 15 год. 00 хв. до 12 год. 00 хв. неділі за місцем проживання баби: АДРЕСА_4, без присутності батька. Додаткові дні спілкування з онуком: другий день Різдва Христового, Великодня, Трійці, 08 березня з 10 год. 00 хв. до 20 год. 00 хв.

Із висновку психологічного дослідження, проведеного 5-7 червня 2019 року щодо ОСОБА_3 практичним психологом, експертом-поліграфологом, членом експертної комісії ГО "Всеукраїнської асоціації поліграфологів" (диплом про вищу світу за спеціалістю "психологія" за кваліфікацією "практичний психолог", диплом про вищу освіту за спеціальністю "правознавство" за кваліфікацією "юрист") ОСОБА_6, сімейна ситуація, індивідуально-психологічні особливості батька дитини ОСОБА_2, особливості його виховної поведінки негативно впливають на психологічне здоров'я сина ОСОБА_3, руйнують його систему цінностей та самооцінку, викликають страх, у відношенні ОСОБА_2 до дитини встановлюється наявність ознак психологічного насилля, умови виховання в сімейній групі ОСОБА_3 та його батька ОСОБА_2 негативно впливають на психологічний стан та розвиток дитини.

Згідно зі свідоцтвом про зміну імені, серія НОМЕР_2, виданого 18 грудня 2019 року Полтавським районним відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, ОСОБА_1 змінила прізвище на ОСОБА_1.

Також установлено, що ОСОБА_1 проживає за межами України - у Королівстві Норвегії, має постійне місце роботи в Екснес Норвегія, має у власності житловий будинок, її чоловік ОСОБА_4 має добрі стосунки з сином позивача ОСОБА_3 та не заперечує проти його навчання у Норвегії та проживання у їх сім'ї.

ОСОБА_2 працює на посаді чергового оперативного відділу оперативно-чергової служби управління з питань цивільного захисту Департаменту з питань оборонної роботи, цивільного захисту та взаємодії з правоохоронними органами Полтавської обласної державної адміністрації за змінним графіком роботи відповідно до затверджених наказам директора Департаменту графіків чергування, час початку робочого дня (чергування) - 08 год. 00 хв., час закінчення робочого дня (чергування) - 08 год. 00 хв. наступної доби.

ОСОБА_2 на праві приватної спільної часткової власності належить 1/2 частки двокімнатної квартири АДРЕСА_5, загальною площею 39,2 кв. м, житловою площею 24 кв. м (одна кімната площею 10,3 кв. м, друга - 13,7 кв. м., кухня - 5,8 кв. м, ванна - 1,8 кв. м, вбиральня - 0,8 кв. м).

Згідно з актом обстеження умов проживання від 20 травня 2019 року, за місцем помешкання батька, син займає меншу кімнату, в якій є письмовий стіл, ліжко, іграшки, канцелярське приладдя, книжки, ноутбук, одяг, взуття відповідно до сезону, у великій кімнаті проводився ремонт.

Відповідно до листа Початкової школи № 42 Полтавської міської ради від 20 січня 2020 року № 01-39/15 за підписом директора школи, у першому семестрі пропуску уроків без поважних причин ОСОБА_3 не допускав, по хворобі був відсутній 5 днів, уроки розпочинаються о 8 год. 30 хв, закінчуються в 12 год. 50 хв., останнім часом ОСОБА_3 приходив до школи до 7 год. 30 хв. і чекав біля класу вчителя, у грудні 2019 року батько ОСОБА_2 та ОСОБА_7 (за письмовим дозволом батька) забирали дитину о 14 год. 00 хв. - 14 год. 30 хв., у ОСОБА_3 знизився рівень навченості у першому семестрі 2019-2020 навчального року, став неуважним.

Згідно з листом Початкової школи № 42 Полтавської міської ради від 25 травня 2020 року № 01-39/59 на ім'я начальника служби у справах дітей виконавчого комітету Київської районної у м. Полтаві ради, вбачається, що за умов дистанційного навчання під час карантину класний керівник другого класу відправляв у соціальну групу Viber завдання для учнів, проводив уроки онлайн на платформі Zoom та тестування на платформі Vchy. com. ua., виконані завдання учні фотографували та відправляли вчителю у приватні повідомлення на Viber. Тато ОСОБА_3 тільки після телефонної розмови з класним керівником із запізненням на декілька тижнів почав допомагати ОСОБА_3 виконувати і відправляти завдання вчителю, але батько негативно ставиться до мережі Viber, не інформував сина про матеріал, відправлений вчителем для навчання, часто відправляв виконані завдання ОСОБА_3 із запізненням і не в повному обсязі, до порад вчителя не прислухається, на платформу Zoom зареєструвалися теж із запізненнням, на онлайн-конференціях ОСОБА_3 присутній не завжди, завдання на платформі Vchy. com. ua не виконує.

Відповідно до листа ОСОБА_8 від 01 липня 2020 року, яка була класним керівником ОСОБА_3 у першому та другому класах Початкової школи № 42, вбачається, що у червні 2020 року батько ОСОБА_2 забрав документи зі школи, де навчався ОСОБА_3, на основі довідки про навчання сина у школі № 25 з нового навчального року, проте довідка зі школи № 25 про прийняття дитини на навчання у матеріалах справи відсутня.

Відповідно до відомостей про школу Мюре та загальної інформації про шкільну систему в Норвегії від 13 грудня 2019 року, що надані директором школи Мюре, коли до громади переїжджає учень з іншої країни, він/вона має право на додаткові заняття з норвезької мови. У другому класі вже є невелика група з трьох іноземних учнів, до яких може приєднатися і ОСОБА_3. Школа також намагається надати двомовного вчителя/помічника в класі, щоб допомогти учням зрозуміти, що відбувається на початку навчання. Малі діти зазвичай швидко вивчають мову, тому це, як правило, потрібно лише протягом першого року.

Також установлено, що відповідач надав нотаріально посвідчену згоду на виїзд дитини без його супроводу до Норвегії на період з 10 червня 2020 року до 15 серпня 2020 року.

Згідно з довідкою-підтвердженням від Школи Мюре від 18 серпня 2020 року

ОСОБА_3 зареєстрований та розпочав навчання у третьому класі Школи Мюре з 17 серпня 2020 року.

Згідно з довідкою-підтвердженням від Школи Мюре від 16 жовтня 2020 року, учень ОСОБА_3, дата початку навчання - 17 серпня 2020 року, показує добре розуміння та вимову норвезької мови, і це відіграє важливу роль, бо він дуже добре працює з іншими учнями школи, відчуває себе в безпеці та в гармонії, чудовий і позитивний хлопчик, який швидко знайшов багато друзів у школі та у класі, у вільний час з іншими учнями грає у футбол, говорить, що саме футбол йому найбільше подобається, після восьми тижнів у Школі Мюре ОСОБА_3 проявляє себе як учень, готовий вчитися, з великим інтересом вивчає норвезьку мову та інші предмети, він добре розуміється на математиці і дуже добре працює з предметами норвезькою мовою, він відвідує три години на тиждень додаткові заняття для вивчення норвезької мови і він швидко вчиться, добре справляється з усіма шкільними предметами, як у школі, так і вдома, він демонструє успіхи з усіх предметів.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених Частиною 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що судове рішення апеляційного суду ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Загальні засади регулювання сімейних відносин визначено статтею 7 СК України, згідно з положеннями якої жінка та чоловік мають рівні права й обов'язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім'ї. Дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року (далі - Конвенція про права дитини), іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини.

Згідно зі статтями 141, 150, 153, 155 СК України мати і батько мають рівні права та обов'язки щодо дитини. Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом. Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток. Здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини.

Згідно з пунктами 1,2 статті 3 Конвенції про права дитини, яка в силу положень статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов'язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Держави-учасниці забезпечують те, щоб дитина не розлучалася з батьками всупереч їх бажанню, за винятком випадків, коли компетентні органи згідно з судовим рішенням, визначають відповідно до застосовуваного закону і процедур, що таке розлучення необхідне в якнайкращих інтересах дитини. Таке визначення може бути необхідним у тому чи іншому випадку, наприклад, коли батьки жорстоко поводяться з дитиною або не піклуються про неї, або коли батьки проживають роздільно і необхідно прийняти рішення щодо місця проживання дитини (стаття 9 Конвенції про права дитини).

Відповідно до статті 18 цієї Конвенції батьки або у відповідних випадках законні опікуни несуть основну відповідальність за виховання і розвиток дитини. Найкращі інтереси дитини є предметом їх основного піклування.

Наведеними нормами закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань про місце проживання дитини у випадку, коли її батьки проживають окремо; про тимчасове розлучення з одним із батьків у зв'язку з необхідністю виїхати за межі країни, у якій визначено місце проживання дитини, з іншим із батьків з метою отримання освіти, лікування, оздоровлення та з інших причин, обумовлених необхідністю забезпечити дитині повний і гармонійний фізичний, розумовий, духовний, моральний і соціальний розвиток, а також необхідний для такого розвитку рівень життя.

Базові положення принципу забезпечення найкращих інтересів дитини покладені в основу багатьох рішень ЄСПЛ, у тому числі шляхом застосування статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Ця стаття охоплює, зокрема, втручання держави в такі аспекти життя, як опіка над дитиною, право батьків на спілкування з дитиною, визначення місця її проживання.

Так, рішенням у справі "М. С. проти України" від 11 липня 2017 року (заява № 2091/13) ЄСПЛ, установивши порушення статті 8 Конвенції, консолідував ті підходи і принципи, що вже публікувались у попередніх його рішеннях, які зводяться до визначення насамперед найкращих інтересів дитини, а не батьків, що потребує детального вивчення ситуації, урахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, дотримання справедливої процедури у вирішенні спірного питання для всіх сторін.

На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.

Положення про рівність прав та обов'язків батьків у вихованні дитини не може тлумачитися на шкоду інтересам дитини, а тимчасовий виїзд дитини за кордон (із визначенням конкретного періоду) у супроводі того з батьків, з ким визначено її місце проживання та який здійснює забезпечення дитині рівня життя, необхідного для всебічного розвитку, не може беззаперечно свідчити про позбавлення іншого з батьків дитини передбаченої законодавством можливості брати участь у її вихованні та спілкуванні з нею. У такій категорії справ узагальнений та формальний підхід є неприпустимим, оскільки сама наявність в одного з батьків права відмовити в наданні згоди на тимчасовий виїзд дитини за кордон з іншим з батьків є суттєвим інструментом впливу, особливо у відносинах між колишнім подружжям, який може використовуватися не в інтересах дитини. Кожна справа потребує детального вивчення ситуації, врахування різноманітних чинників, які можуть вплинути на інтереси дитини, у тому числі її думки, якщо вона відповідно до віку здатна сформулювати власні погляди.

Конституція України гарантує кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободу пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

14 липня 2016 року Верховна Рада України внесла зміни до Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України", вилучивши з нього норми, що регулювали питання виїзду дитини за кордон, у тому числі можливість виїзду на підставі рішення суду в разі відсутності згоди одного з батьків.

З цього часу законом, що регулює порядок виїзду дітей за межі України, є стаття 313 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), якою встановлено, що фізична особа має право на свободу пересування. Фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальників та в їхньому супроводі або в супроводі осіб, які уповноважені ними, крім випадків, передбачених законом.

Разом з тим за змістом положень статті 124 Конституції України та статті 15 ЦК України юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Пунктами 3,4 Правил перетинання державного кордону громадянами України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1995 року № 57, передбачено, що виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, здійснюється за згодою обох батьків (усиновлювачів) та в їх супроводі або в супроводі осіб, уповноважених ними, які на момент виїзду з України досягли 18-річного віку.

Виїзд з України громадян, які не досягли 16-річного віку, в супроводі одного з батьків або інших осіб, уповноважених одним з батьків за нотаріально посвідченою згодою, здійснюється: за нотаріально посвідченою згодою другого з батьків із зазначенням у ній держави прямування та відповідного часового проміжку перебування у цій державі, якщо другий з батьків відсутній у пункті пропуску; без нотаріально посвідченої згоди другого з батьків у разі пред'явлення, зокрема рішення суду про надання дозволу на виїзд з України громадянину, який не досяг 16-річного віку, без згоди та супроводу другого з батьків.

Таким чином, дозвіл на тимчасові виїзди дітей за кордон у супроводі одного з батьків за відсутності згоди другого з батьків може бути наданий на підставі рішення суду на певний період, з визначенням його початку й закінчення.

Такий правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17 (провадження № 14-244цс18).

При цьому при вирішенні питань, які стосуються її життя, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.

У справі, яка переглядається, установлено, що згідно з відеозаписом, який міститься в матеріалах справи, ОСОБА_3 висловив бажання навчатись в Норвегії.

Ураховуючи встановлені обставини, зокрема те, що дитина зарахована на навчання до Школи Мюре (Королівство Норвегія), а мати дитини має постійну роботу, житло і здатна забезпечити дитину усім необхідним, а також узявши до уваги положення статей 157, 161 СК України, суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що надання дозволу на тимчасовий виїзд дитини з матір'ю до Королівства Норвегії із зазначенням певного періоду, на який видається такий дозвіл, та враховуючи мету цієї поїздки (навчання), відповідатиме найкращим інтересам дитини.

Посилання ОСОБА_2 як на підставу касаційного оскарження на застосування норм права без урахування висновків у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 712/10623/17 (провадження № 14-244цс18), у постанові Верховного Суду: від 21 жовтня 2020 року у справі № 487/5423/19 (провадження № 61-4788св20), не заслуговують на увагу, оскільки у справі, яка переглядається, та у справах, на які посилається заявник, встановлені різні фактичні обставини.

Доводи касаційної скарги ОСОБА_2 про те, що апеляційний суд фактично змінив місце проживання дитини, яке визначено з ним, є безпідставними, оскільки виїзд дитини до Королівства Норвегії на навчання із зазначенням певного періоду, на який видається такий дозвіл, носить тимчасовий характер, має на меті навчання та не пов'язаний з визначенням місця проживання дитини.

Перевіряючи доводи касаційної скарги про те, що позивач фактично викрала дитину, колегія суддів виходить із такого.

Так, у справі, яка переглядається, установлено, що ОСОБА_1 на законних підставах вивезла сина ОСОБА_3 на територію Королівства Норвегії, а саме на підставі нотаріально посвідченої згоди відповідача на виїзд дитини без його супроводу до Норвегії на період з 10 червня 2020 року до 15 серпня 2020 року.

З цим позовом позивач звернулась до суду до настання часу повернення дитини на територію України.

На час розгляду цієї справи Верховним Судом дитина ОСОБА_3 навчається у Школі Мюре Королівства Норвегії шість місяців, а саме з 17 серпня 2020 року.

Зі змісту довідки-підтвердження від Школи Мюре від 16 жовтня 2020 року вбачається, що дитина швидко вчиться, добре справляється з усіма шкільними предметами як у школі, так і вдома, демонструє успіхи з усіх предметів, тобто дитина прижилася у своєму новому середовищі.

Крім того, матеріали справи не містять доказів того, що ОСОБА_2 звертався до суду з позовом про повернення дитини.

Враховуючи вказане, колегія суддів вважає, що скасування судового рішення, яким надано ОСОБА_1 дозвіл на тимчасовий виїзд ОСОБА_3 за межі України - до Королівства Норвегії, з метою навчання за кордоном на період часу з 01 вересня 2020 року по 30 травня 2021 року, призведе до порушення права дитини на навчання та гармонійний розвиток та не відповідатиме найкращим інтересам дитини.

Інші доводи касаційної скарги висновків апеляційного суду не спростовують, на законність оскаржуваного судового рішення не впливають, а направлені виключно на переоцінку доказів, що знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишається без задоволення, то відповідно до частини 13 статті 141 ЦПК України в такому разі розподіл судових витрат не проводиться.

Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.

Постанову Полтавського апеляційного суду від 16 листопада 2020 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник Судді: І. А. Воробйова Б. І. Гулько Г. В. Коломієць Р.

А. Лідовець