Історія справи

Постанова КЦС ВП від 10.01.2024 року у справі №569/6234/22

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 січня 2024 року

м. Київ

справа № 569/6234/22

провадження № 61-2690св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь. О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

заявник (боржник) - ОСОБА_1 ;

суб`єкт оскарження - старший державний виконавець відділу державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції Коваль Ярослав Миколайович;

заінтересована особа (стягувач)- акціонерне товариство «УкрСиббанк»;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Рівненського апеляційного суду від 26 січня 2023 року у складі колегії суддів: Гордійчук С. О., Боймиструка С. В., Ковальчук Н. М.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст скарги

У травні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду зі скаргою на дії та постанову старшого державного виконавця відділу державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції Коваля Я. М., заінтересована особа - акціонерне товариство «УкрСиббанк»(далі - АТ «УкрСиббанк»).

Скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що у відділі державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції перебувало виконавче провадження № 21949786 з примусового виконання виконавчого листа № 2-7908, виданого 25 грудня 2009 року Рівненським міським судом Рівненської області про стягнення солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь акціонерного комерційного інноваційного банку «УкрСиббанк» (далі - АКІБ «УкрСиббанк»), яке змінило назву на АТ «УкрСиббанк», заборгованості за кредитним договором та договором поруки в розмірі 62 057,29 доларів США, що згідно з курсом Національного банку України станом на 03 липня 2009 року складає 474 018,40 грн, неустойку в розмірі 500 грн, пеню - 2 098,79 грн та судові витрати - 1 952 грн. З інформаційної довідки з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна вона дізналася, що на підставі постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження від 20 жовтня 2010 року, винесеної державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції, на невизначене майно та все її нерухоме майно накладено арешт (реєстраційний номер обтяження 10387471), про що реєстратором Рівненської філії державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України до Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна внесено запис за № 10387471. 30 грудня 2010 року виконавче провадження завершене на підставі пункту 2 частини першої статті 40 Закону України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV «Про виконавче провадження» в редакції, чинній на час винесення постанови про завершення виконавчого провадження (далі - Закон № 606-XIV), у зв`язку з відсутністю у боржника майна на яке може бути звернено стягнення. При цьому арешт, накладений на нерухоме майно, залишився не скасованим. На її звернення державна виконавча служба повідомила, що скасувати арешт неможливо, оскільки виконавче провадження завершене з підстав, що не передбачали зняття арешту з майна боржника та у зв`язку з тим, що виконавче провадження № 21949786 знищено за закінченням строку зберігання, а також надати копії матеріалів виконавчого провадження не представляється можливим. Таким чином наявністю арешту безпідставно обмежується її право щодо вільного розпорядження належним їй майном. Враховуючи викладене ОСОБА_1 просила: поновити строк для звернення до суду з цією скаргою на дії та постанову відділу державної виконавчої служби у місті Рівному Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів); визнати неправомірною постанову старшого державного виконавця відділу державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції Коваля Я. М. від 20 жовтня 2010 року про зняття арешту з майна боржника та оголошення заборони відчуження майна ОСОБА_1 ; зобов`язати відділ державної виконавчої служби у місті Рівному Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) вжити заходів для припинення арешту невизначеного майна та всього нерухомого майна ОСОБА_1 , накладеного постановою старшого державного виконавця відділу державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції Коваля Я. М. від 20 жовтня 2010 року, реєстраційний номер запису про обтяження у Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна - 10387471.

Короткий зміст ухвали суду першої інстанції

Ухвалою Рівненського міського суду Рівненської області від 02 серпня 2022 року у складі судді Кучиної Н. Г. скаргу ОСОБА_1 на дії та постанову державного виконавця задоволено частково. Поновлено ОСОБА_1 строк для звернення до суду із цією скаргою на дії та постанову відділу державної виконавчої служби у місті Рівному Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів). Зобов`язано Рівненський відділ державної виконавчої служби у Рівненському районі Рівненської області Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) вчинити дії щодо зняття арешту, накладеного старшим державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції Ковалем Я. М. на підставі постанови про накладення арешту б/н від 20 жовтня 2010 року на невизначене майно, все нерухоме майно ОСОБА_1 , реєстраційний номер обтяження у Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна - 10387471. У задоволенні решти вимог ОСОБА_1 відмовлено.

Ухвала місцевого суду мотивована тим, що повернення стягувачу виконавчого документа, зокрема з підстав не виявлення майна боржника, на яке може бути звернуто стягнення, має наслідком винесення відповідної постанови, в якій має бути вирішено питання про скасування арешту. Однак такі дії вчинені не були, в постанові не було вказано про зняття арешту з нерухомого майна боржника, у зв`язку з чим обтяження такого майна досі зберігається. З моменту закінчення виконавчого провадження минуло близько 12 років, виконавче провадження вже знищене, у зв`язку із закінченням строку його зберігання. Тому подальше накладення арешту на майно боржника ОСОБА_1 та оголошення заборони на його відчуження є невиправданим втручанням у її право на мирне володіння своїм майном та обмежує права ОСОБА_1 , позбавляє її можливості вільно користуватися та розпоряджатися належним їй на праві власності майном. Відмовляючи у задоволенні вимоги про визнання неправомірною постанову старшого державного виконавця відділу державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції Коваля Я. М. від 20 жовтня 2010 року про зняття арешту з майна боржника, суд зазначив, що вказаною постановою було накладено арешт на майно боржника, а не знято, що відповідно до чинного законодавства є одним із заходів обов`язкового характеру, які повинен вчиняти державний виконавець в процесі примусового виконання рішення.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Рівненського апеляційного суду від 26 січня 2023 року апеляційну скаргуголовного державного виконавця відділу державної виконавчої служби у місті Рівному Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) Кирилюк Н. М. задоволено. Ухвалу Рівненського міського суду від 02 серпня 2022 року скасовано. У задоволенні скарги ОСОБА_1 на дії та постанову старшого державного виконавця відділу державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції Коваля Я. М. відмовлено. Стягнуто зі ОСОБА_1 на користь відділу державної виконавчої служби у місті Рівному Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) судові витрати у розмірі 2 481 грн.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 17 січня 2018 року у справі № 910/8019/15-г зазначено, що державному виконавцю не надано право на зняття арешту з майна боржника, у разі повернення виконавчого документа стягувачу з підстав відсутності у боржника майна, на яке може бути звернуто стягнення. Наведене узгоджується з правовими нормами викладеними в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 березня 2020 року в справі № 137/1649/17 (провадження № 61-26969св18), в якій вказано, що згідно зі статтею 49 Закону України «Про виконавче провадження» повернення виконавчого документа стягувачу не є підставою для закінчення провадження. Отже, зняття арешту з майна боржника пов`язується із закінченням виконавчого провадження, а не з поверненням виконавчого документа стягувачу. Матеріали справи не містять доказів виконання рішення суду, добровільного погашення боржником боргу за погодженням з кредитодавцем або відсутність майнових претензій з боку стягувача до боржника. Тому суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про задоволення скарги ОСОБА_1 та наявність підстав для скасування арешту з майна. Крім того, ухвалою Рівненського міського суду від 06 серпня 2012 року було задоволено заяву товариства з обмеженою відповідальністю «Кей-Колект» (далі - ТОВ «Кей-Колект») про заміну сторони (стягувача) у виконавчому провадженні, замінено стягувача - публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк») на його правонаступника - ТОВ «Кей-Колект» у виконавчому провадженні, відкритому 01 квітня 2010 року державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції Онищук Л. О. на підставі виконавчого листа № 2-7908/09, виданого 16 вересня 2010 року Рівненським міським судом Рівненської області про стягнення з ОСОБА_2 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованості за кредитним договором та судових витрат. Правонаступник ПАТ «УкрСиббанк» - ТОВ «Кей-Колект» до участі в цій справі не залучений.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У лютому 2023 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Рівненського апеляційного суду від 26 січня 2023 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати оскаржуване судове рішення та залишити в силі судове рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що апеляційний суд не врахував правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 27 березня 2020 року у справі № 817/928/17 (адміністративне провадження № К/9901/20268/18), в постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 липня 2021 року у справі № 2-356/12 (провадження № 61-5972св19), від 03 листопада 2021 року у справі № 161/14034/20 (провадження № 61-1980св21), від 22 грудня 2021 року у справі № 645/6694/15-ц (провадження № 61-18160св19), від 26 січня 2022 року у справі № 127/1541/14-ц (провадження № 61-2829св21), в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 січня 2023 року у справі № 127/1547/14-ц (провадження № 61-12997св21), в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2023 року у справі № 2-3600/09 (провадження № 61-12406св21).

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2023 року відкрито касаційне провадження в цій справі та витребувано її матеріали з Рівненського міського суду Рівненської області.

20 березня 2023 року справа № 569/6234/22 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 грудня 2023 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скаргаОСОБА_1 мотивована тим, що наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, є невиправданим втручанням у право особи па мирне володіння своїм майном. Встановивши, що виконавче провадження щодо виконання виконавчого листа у справі № 2-7908/09 знищено, а майнові претензії зі сторони стягувача АКІБ «УкрСиббанк» відсутні, він повторно не звертався до виконавця за відкриттям виконавчого провадження, суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок про відмову у задоволенні її скарги на дії та постанову старшого державного виконавця відділу державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції Коваля Я. М.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У березні 2023 року головний державний виконавець відділу державної виконавчої служби у місті Рівному Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Львів) Кирилюк Н. М. подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законними та обґрунтованими, ухваленим відповідно до вимог чинного законодавства України, з урахуванням всіх фактичних обставин справи. Наведені в касаційній скарзі правові висновки суду касаційної інстанцій не підлягають застосуванню до спірних правовідносин, так як їх зроблено за інших фактичних обставин, які не є подібними до обставин цієї справи.

Фактичні обставини справи

У відділі державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції перебувало виконавче провадження № 21949786 з примусового виконання виконавчого листа № 2-7908, виданого 25 грудня 2009 року Рівненським міським судом Рівненської області про стягнення солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на користь АКІБ «УкрСиббанк», яке змінило назву на АТ «УкрСиббанк», заборгованості за кредитним договором та договором поруки в розмірі 62 057,29 доларів США, що згідно з курсом Національного банку України станом на 03 липня 2009 року складає 474 018,40 грн, неустойку в розмірі 500 грн, пеню - 2 098,79 грн та судові витрати - 1 952 грн.

З інформаційної довідки з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна встановлено, що на підставі постанови про арешт майна боржника та оголошення заборони його відчуження від 20 жовтня 2010 року, винесеної державним виконавцем відділу державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції, на невизначене майно та все нерухоме майно ОСОБА_1 накладено арешт (реєстраційний номер обтяження 10387471), про що реєстратором Рівненської філії державного підприємства «Інформаційний центр» Міністерства юстиції України до Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна внесено запис за № 10387471.

30 грудня 2010 року виконавче провадження було завершене, так як виконавчий документ повернено стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 40 Закону № 606-XIV у зв`язку з відсутністю у боржника майна на яке може бути звернено стягнення.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 27 частини першої статті 353 ЦПК України передбачено, що окремо від рішення суду можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали суду першої інстанції щодо розгляду скарг на дії (бездіяльність) органів державної виконавчої служби, приватного виконавця.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 3, 6, 7, 15, 16, 22, 23, 27, 28, 30, 32 частини першої статті 353 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку.

Згідно з абзацом 2 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою-п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно з частиною першою статті 367, частиною першою статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається судом апеляційної інстанції за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення апеляційного суду не відповідає.

Згідно зі статтею 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права чи свободи.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказував у своїх рішеннях, що «право на суд» було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов`язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін. Важко собі навіть уявити, щоб стаття 6 детально описувала процесуальні гарантії, які надаються сторонам у спорі, - а саме: справедливий, публічний і швидкий розгляд, - і водночас не передбачала виконання судових рішень. Якщо вбачати у статті 6 тільки проголошення доступу до судового органу та права на судове провадження, то це могло б породжувати ситуації, що суперечать принципу верховенства права, який Договірні держави зобов`язалися поважати, ратифікуючи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Отже, для цілей статті 6 виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розцінюватися як складова частина «судового розгляду» (рішення від 19 березня 1997 року у справі «Горнсбі проти Греції», № 18357/91, § 40).

Виконання судових рішень у справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду й ефективного захисту сторони у справі, що передбачено статями 6, 13 Конвенції.

Саме такий принцип застосовує ЄСПЛ у своїй сталій практиці, зазначаючи, що виконання судових рішень є невід`ємною частиною судового процесу, оскільки без цієї стадії судового процесу сам факт прийняття будь-якого рішення суду втрачає сенс. Саме на цій стадії судового процесу завершується відновлення порушених прав особи.

ЄСПЛ неодноразово наголошував у своїх рішеннях, що право на судовий розгляд, гарантоване статтею 6 Конвенції, також захищає і виконання остаточних та обов`язкових судових рішень (рішення у справах «Горнсбі проти Греції» від 19 березня 1997 року, «Ясіун`єне проти Литви» від 06 березня 2003 року, «Руйану проти Румунії» від 17 червня 2003 року, «Півень проти України» від 29 червня 2004 року).

Існування заборгованості, яка підтверджена остаточним і обов`язковим для виконання судовим рішенням, дає особі, на користь якої таке рішення винесено, підґрунтя для «законного сподівання» на виплату такої заборгованості і становить «майно» цієї особи у розумінні статті 1 Першого протоколу (рішення ЄСПЛ у справі «Агрокомплекс проти України» від 25 липня 2013 року).

Отже, виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції.

Згідно з частиною п`ятою статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов`язковими до виконання на всій території України. У пункті 9 частини третьої статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесено обов`язковість рішень суду.

Частиною першою статті 18 ЦПК України передбачено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню в разі невиконання їх в добровільному порядку, на час видачі виконавчого листа № 2-7908, виданого 25 грудня 2009 року Рівненським міським судом Рівненської області, та пред`явлення його до виконання були врегульовані Законом № 606-XIV, який втратив чинність 05 жовтня 2016 року.

Відповідно до статті 1 Закону № 606-XIV виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів (посадових осіб) - це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у цьому Законі, спрямованих на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), які здійснюються на підставах, у спосіб та в межах повноважень, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, виданими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Згідно з частиною шостою статті 24 Закону № 606-XIV за заявою стягувача, з метою забезпечення виконання рішення про майнові стягнення, державний виконавець постановою про відкриття виконавчого провадження вправі накласти арешт на майно боржника (крім коштів) та оголосити заборону на його відчуження. Одночасно з винесенням такої постанови державний виконавець може провести опис і арешт майна боржника в порядку, визначеному цим Законом.

Відповідно до частини другої статті 55 Закону № 606-XIV державним виконавцем за постановою про відкриття виконавчого провадження або за постановою про арешт майна боржника та оголошення заборони на його відчуження може бути накладений арешт у межах суми стягнення за виконавчими документами з урахуванням витрат, пов`язаних з проведенням виконавчих дій на виконання на все майно боржника або на окремо визначене майно боржника. У разі потреби постанова, якою накладено арешт на майно боржника та оголошено заборону на його відчуження, надсилається державним виконавцем до органу нотаріату та інших органів, що здійснюють реєстрацію майна або ведуть реєстр заборони на його відчуження.

Пунктом 2 частини першої статті 25 Закону № 606-XIV визначено, що державний виконавець здійснює виконавчі дії по виконанню рішення до завершення виконавчого провадження у встановленому цим Законом порядку, а саме повернення виконавчого документа стягувачу згідно із статтею 40 цього Закону.

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 40 Закону № 606-XIV виконавчий документ, прийнятий державним виконавцем до виконання, за яким стягнення не провадилося або було проведено частково, повертається стягувачеві якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, і здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.

Відповідно до статті 38 Закону № 606-XIV у разі закінчення виконавчого провадження згідно із статтею 37 цього Закону, крім направлення виконавчого документа за належністю до іншого органу державної виконавчої служби; повернення виконавчого документа стягувачу згідно із статтею 40 цього Закону; повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, згідно із статтею 40-1 цього Закону, припиняється чинність арешту майна боржника, скасовуються інші здійснені державним виконавцем заходи примусового виконання рішення, а також провадяться інші дії, необхідні у зв`язку з завершенням виконавчого провадження. Завершене виконавче провадження не може бути розпочате знову, крім випадків, передбачених цим Законом. Якщо у виконавчому провадженні державним виконавцем був накладений арешт на майно боржника, у постанові про закінчення виконавчого провадження, повернення виконавчого документа стягувачу або повернення виконавчого документа до суду або іншого органу (посадовій особі), який його видав, державний виконавець зазначає про скасування арешту, накладеного на майно боржника. За заявою боржника державний виконавець видає йому додаткові копії постанови, вказаної у частині другій цієї статті, для її пред`явлення до органу нотаріату та інших органів, що здійснюють реєстрацію майна або ведуть реєстр заборони на його відчуження для зняття арешту з майна.

В постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 27 березня 2020 року у справі № 817/928/17 (адміністративне провадження № К/9901/20268/18), на яку послалася заявник в касаційній скарзі, зазначено про те, що як закінчення виконавчого провадження, так і повернення виконавчих документів з різних підстав, законодавцем визначено як стадію завершення виконавчого провадження, за яким ніякі інші дії державного виконавця не проводяться.

Згідно з положеннями статті 41 Конституції України та статті 321 Цивільного кодексу України ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні. Право приватної власності є непорушним.

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

В постановах Верховного Суду у складі колегій суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 липня 2021 року у справі № 2-356/12 (провадження № 61-5972св19), від 03 листопада 2021 року у справі № 161/14034/20 (провадження № 61-1980св21), від 22 грудня 2021 року у справі № 645/6694/15-ц (провадження № 61-18160св19), від 26 січня 2022 року у справі № 127/1541/14-ц (провадження № 61-2829св21), в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 січня 2023 року у справі № 127/1547/14-ц (провадження № 61-12997св21), в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2023 року у справі № 2-3600/09 (провадження № 61-12406св21), на які послалася заявник в касаційній скарзі, викладено правовий висновок про те, що наявність протягом тривалого часу нескасованого арешту на майно боржника, за умови відсутності виконавчого провадження та майнових претензій з боку стягувача, є невиправданим втручанням у право особи на мирне володіння своїм майном.

Встановивши, що виконавче провадження № 21949786 з примусового виконання виконавчого листа № 2-7908, виданого 25 грудня 2009 року Рівненським міським судом Рівненської області, було завершене 30 грудня 2010 року, так як виконавчий документ повернено стягувачу на підставі пункту 2 частини першої статті 40 Закону № 606-XIV у зв`язку з відсутністю у боржника майна на яке може бути звернено стягнення, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення скарги, так як державний виконавець не виконав вимог статті 38 Закону № 606-XIV в редакції, яка була чинною станом на 30 грудня 2010 року, та при поверненні виконавчого документа стягувачу не зазначив про скасування арешту, накладеного на майно боржника ОСОБА_1 . При цьому місцевий суд обґрунтовано виходив з того, що з моменту закінчення виконавчого провадження минуло близько 12 років, виконавче провадження вже знищене у зв`язку із закінченням строку його зберігання. Тому подальше накладення арешту на майно боржника ОСОБА_1 та оголошення заборони на його відчуження є невиправданим втручанням у її право на мирне володіння своїм майном та обмежує права ОСОБА_1 , позбавляє її можливості вільно користуватися та розпоряджатися належним їй на праві власності майном.

Крім того, на час розгляду цієї справи в автоматизованій системі виконавчого провадження відсутні відомості щодо наявності виконавчих проваджень з примусового виконання виконавчого листа № 2-7908, виданого 25 грудня 2009 року Рівненським міським судом Рівненської області, щодоборжника ОСОБА_1 та стягувачаАКІБ «УкрСиббанк», яке змінило назву на АТ «УкрСиббанк», або його правонаступника - ТОВ «Кей-Колект».

Розглядаючи скаргу ОСОБА_1 на дії та постанову старшого державного виконавця відділу державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції Коваля Я. М., місцевий суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 76-78 81 89 ЦПК України, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Натомість, безпідставно не застосувавши до спірних правовідносин правові висновки Верховного Суду, викладені у вищезгаданих постановах, на які послалася заявник в касаційній скарзі, суд апеляційної інстанції залишив поза увагою те, що виконавче провадження № 21949786 з примусового виконання виконавчого листа № 2-7908, виданого 25 грудня 2009 року Рівненським міським судом Рівненської області, було знищене за закінченням строку його зберігання і матеріали справи не містять відомостей про те, що стягувач АКІБ «УкрСиббанк», або його правонаступники повторно пред`являли вказаний виконавчий лист до виконання.

Крім того, апеляційний суд безпідставно послався на правові висновки, викладені в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 17 січня 2018 року у справі № 910/8019/15-г та в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 березня 2020 року в справі № 137/1649/17 (провадження № 61-26969св18), так як вони стосуються застосування норм Закону № 606-XIV в редакції Закону України від 04 листопада 2010 року № 2677-VI «Про внесення змін до Закону України «Про виконавче провадження» та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)», який набрав чинності 08 березня 2011 року, однак в цій справі виконавче провадження було завершене 30 грудня 2010 року, тобто до набрання чинності цієї редакції Закону № 606-XIV.

З огляду на викладене апеляційний суд помилково скасував ухвалу місцевого суду, яка відповідає обставинам справи і вимогам закону, та ухвалив нове судове рішення про відмову у задоволенні скарги ОСОБА_1 на дії та постанову старшого державного виконавця відділу державної виконавчої служби Рівненського міського управління юстиції Коваля Я. М. Тому Верховний Суд в цій справі дійшов висновку про обґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Оскільки суд апеляційної інстанції не спростував належним чином обставин, встановлених місцевим судом, тобто фактично необґрунтовано переоцінив докази, які були оцінені судом першої інстанції з дотриманням вимог закону та з урахуванням обставин, на які посилалися сторони як на підставу своїх вимог і заперечень, то оскаржувана постанова апеляційного суду підлягає скасуванню із залишенням в силі судового рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених статтею 413 ЦПК України.

Керуючись статтями 400 409 413 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Постанову Рівненського апеляційного суду від 26 січня 2023 року скасувати, ухвалу Рівненського міського суду Рівненської області від 02 серпня 2022 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович