Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 24.06.2019 року у справі №191/4558/17

Постанова

Іменем України

30 жовтня 2019 року

м. Київ

справа № 191/4558/17

провадження № 61-10323св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого -Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), суддів:Олійник А. С., Усика Г. І., Погрібного С. О., Яремка В. В.,учасники справи:

позивач - Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк",

відповідач - ОСОБА_1,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 20 квітня 2018 року у складі судді Кухар Д. О. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року у складі колегії суддів: Макарова М.

О., Демченко Е. Л., Куценко Т. Р.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У грудні 2017 року Публічне акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк" (далі - ПАТ КБ "ПриватБанк" або Банк) звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості.

Позов обґрунтовано тим, що 03 травня 2006 року між ПАТ КБ "ПриватБанк" та ОСОБА_1 укладено договір, згідно з умовами якого останній отримав кредит у розмірі 5 000,00 грн у вигляді встановленого кредитного ліміту на платіжну картку зі сплатою процентів за користування кредитом у розмірі 36,00 % на рік на суму залишку заборгованості за кредитом.

Відповідач належним чином умови договору не виконував, внаслідок чого станом на 30 листопада 2017 року виникла заборгованість у розмірі 84 489,98 грн, яка складається з: 4 328,61 грн - тіло кредиту; 73 661,85 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом; 2 000,00 грн - заборгованість за пенею та комісією; 500,00 грн - штраф (фіксована частина); 3 999,52 грн - штраф (процентна складова).

Уточнивши свої вимоги, ПАТ КБ "ПриватБанк" просило суд стягнути з ОСОБА_1 загальну суму заборгованості за процентами за користування кредитом за період з 15 грудня 2014 року по 15 грудня 2017 року у розмірі 59 600,86 грн.

Рішенням Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 20 квітня 2018 року позовні вимоги задоволено. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" заборгованість за кредитним договором від 03 травня 2006 року у розмірі 59 600,86 грн та судовий збір у розмірі 1 600,00 грн.

Суд першої інстанції дійшов висновку про задоволення позовних вимог Банку та стягнення на його користь з відповідача заборгованості за процентами в сумі 59
600,68 грн, оскільки відповідно до статей 526, 527, 530 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до умов договору та вимог закону.

При цьому судом першої інстанції відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про застосування до спірних правовідносин наслідків пропуску позовної давності, оскільки відповідачем у 2015 році здійснювались погашення кредиту, а тому строк давності не є пропущеним.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення суду першої інстанції - без змін.

Колегія суддів апеляційного суду дійшла висновку, що вирішуючи спір, суд першої інстанції, повно, всебічно та об'єктивно з'ясувавши обставини справи, оцінивши надані сторонами докази, дійшов правильного висновку про задоволення позовних вимог Банку.

При цьому доводи апелянта в скарзі про те, що строк дії картки - до липня 2009 року, а тому саме з цієї дати Банк мав можливість звернутися з позовними вимогами про стягнення кредитної заборгованості, а також те, що він не отримував нової картки із продовженим терміном дії та не сплачував заборгованість до травня 2015 року, дану заборгованість було стягнуто в рахунок заробітної плати без його відома, є безпідставними, оскільки з наданого Банком розрахунку вбачається, що 02 та 13 березня, 21 квітня та 25 травня 2015 року відповідачем було сплачено 1 337,26 грн, 795,70 грн, 778,87 грн, 51,92 грн відповідно, що спростовують доводи відповідача про пропуск позивачем позовної давності.

Короткий зміст та узагальнюючі доводи касаційної скарги, позиція інших учасників справи

До Верховного Суду у травні 2019 року засобами поштового зв'язку надійшла касаційна скаргаОСОБА_1 на рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 20 квітня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року, в якій скаржник, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ "ПриватБанк".

У касаційній скарзі заявник зазначає, що строк дії платіжної картки, на яку він отримав кредитний ліміт у розмірі 5 000,00 грн, - липень 2009 року, з цього часу і принаймні протягом трьох років ПАТ КБ "ПриватБанк" мав можливість звернутися до суду з позовними вимогами про стягнення заборгованості з відповідача, однак позов ним пред'явлений лише 20 грудня 2017 року, тобто після спливу трьох років позовної давності; заявник просив застосувати позовну давність, однак суди не надали належної оцінки зазначеному; термін картки не продовжувався, ОСОБА_1 не отримував нової картки із продовженням терміну дії; крім того, він не сплачував заборгованість до травня 2015 року, цю заборгованість стягнули з нього в рахунок заробітної плати без його відома.

Також заявник зазначає, що згідно з доданою до касаційної скарги довідкою Немирівського районного військового комісаріату Вінницької області від 15 травня 2019 року № 1457 він був призваний на військову службу по частковій мобілізації згідно з Указом Президента України від 17 березня 2014 року № 303 "Про часткову мобілізацію". 24 червня 2014 року демобілізований та призваний на військову службу по частковій демобілізації згідно з Указом Президента України від 14 січня 2015 року № 152015 "Про часткову мобілізацію". 22 квітня 2016 року демобілізований. Посилається на норми Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" щодо того, що військовослужбовцям з початку і до закінчення особливого періоду, а резервістам та військовозобов'язаним - з моменту призову під час мобілізації і до закінчення особливого періоду штрафні санкції, пеня за невиконання зобов'язань перед підприємствами, установами і організаціями усіх форм власності, у тому числі банками, та фізичними особами, а також проценти за користування кредитом не нараховуються.

У липні 2019 року до Верховного Суду надійшов відзив позивача на касаційну скаргу ОСОБА_1, в якому Банк, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, просить залишити оскаржувані судові рішення без змін.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями Верховного Суду від 27 травня 2019 року справу розподілено судді Пророку В. В.

Розпорядженням керівника секретаріату Касаційного цивільного суду від 10 червня 2019 року № 638/0/226-19 призначено повторний автоматичний розподіл судової справи та відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями 11 червня 2019 року провадження № 61-10323ск19 призначено судді Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 20 червня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргоюОСОБА_1 на рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 20 квітня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року, витребувано матеріали справи із Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області та надано строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду від 21 жовтня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 3 статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною 1 статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною 1 статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням частиною 1 статті 402 ЦПК України.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, виходячи за межі доводів касаційної скарги, дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню з огляду на таке.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_1 03 травня 2006 року підписав заяву, яка також скріплена підписом позивача, про те, що він попередньо ознайомлений та погодився з Умовами надання банківських послуг, Правилами користування платіжною карткою та Тарифами Банку, що складає між Банком та відповідачем договір про надання банківських послуг, згідно з якою відповідачу встановлений початковий кредитний ліміт у розмірі 250,00 грн, базова процентна ставка складає 36,0 % із розрахунку 360 днів у році, порядок погашення заборгованості: щомісячними платежами у розмірі 7,0 % від суми заборгованості.

ОСОБА_1 зобов'язання за договором належним чином не виконав, згідно з уточненим розрахунком заборгованості, наданим позивачем, за період з 15 грудня 2014 року по 15 грудня 2017 року боржник має заборгованість за процентами у сумі 59 600,86
грн, що розрахована таким чином: від загального розміру заборгованості за процентами на 15 грудня 2017 року відняли розмір заборгованості за процентами, які були нараховані до 15 грудня 2014 року.

Нормативно-правове обґрунтування та висновки Верховного Суду

Згідно з частинами 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Позовна заява про стягнення заборгованості з відповідача (а. с. 2-6) у розмірі 84 489,98 грн складалася із суми заборгованості за кредитом (4 328,61 грн), заборгованості за процентами за користування кредитом (73 661,85 грн), заборгованості за пенею та комісією (2 000,00 грн) та штрафів (500,00 грн - фіксована частина, 3 999,52 грн - процентна складова), а після уточнення (а. с. 44-47) - позивач просив стягнути з ОСОБА_1 лише суму заборгованості за процентами за договором від 03 травня 2006 року у розмірі 59 600,86 грн, нарахованих на прострочену заборгованість за кредитом за період з 15 грудня 2014 року по 15 грудня 2017 року.

Суди попередніх інстанцій повинні були звернути увагу на правову природу платежів, що просив стягнути з відповідача Банк, та період їх нарахування.

Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати кредит позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит і сплатити проценти.

Тобто, зобов'язання з надання кредиту, його повернення та сплати процентів є основним, а зобов'язання зі сплати штрафу та пені є додатковим до основного.

Згідно зі статтею 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору.

Відповідно до статті 610 ЦК України порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).

Згідно з частиною 1 статті 612 ЦК України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Отже, для належного виконання зобов'язання необхідно дотримуватися визначених у договорі строків (термінів), зокрема щодо сплати процентів, а прострочення виконання зобов'язання є його порушенням.

Відповідно до частини 2 статті 1054 ЦК України до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 ("Позика") глави 71 ("Позика.

Кредит. Банківський вклад"), якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то у разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до частиною 2 статті 1050 ЦК України.

Відповідно до частини 1 статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Припис абзацу другого частини 1 статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування.

Враховуючи викладене, право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред'явлення до позичальника вимоги згідно з частиною 2 статті 1050 ЦК України. В охоронних правовідносинах права та інтереси позивача забезпечені частиною 2 статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов'язання.

За умовами договору відповідач зобов'язався повертати кредит з процентами періодичними платежами - щомісячно у розмірі 7,0 % від суми заборгованості, із встановленою базовою процентною ставкою у розмір 36,0 % із розрахунку 360 днів на рік. Строк дії кредитного ліміту відповідає строку дії картки.

Позивач обов'язки за умовами договору виконав, надавши кредитні кошти відповідачеві. Під час розгляду справи з'ясовано, що строк дії платіжної картки, наданої Банком відповідачу, має кінцевий термін - 07/09, що сторонами не заперечується та підтверджується матеріалами справи.

Таким чином, у справі, яка переглядається, вимоги Банку про стягнення процентів після липня 2009 року (закінчення строку кредитування), за період з 15 грудня 2014 року по 15 грудня 2017 року, не ґрунтуються на вимогах чинного законодавства.

Такі правові висновки, що не були враховані судами під час вирішення спору, узгоджуються з позицією Великої Палати Верховного Суду, висловленою у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18).

Статтею 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до Статтею 1050 ЦК України.

За змістом частини 2 статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Отже, у даній справі кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов'язання відповідно до частини 2 статті 625 ЦК України, а не у вигляді стягнення процентів, однак таких вимог Банк не заявляв, у зв'язку із чим позовні вимоги про стягнення процентів, нарахованих після закінчення строку дії кредитного договору від 03 травня 2006 року, є необґрунтованими.

Аргументи позивача, що сторони дійшли згоди про пролонгацію кредитного договору на необмежену кількість разів на кожні наступні 12 місяців з моменту його підписання, за умови, якщо жодна зі сторін не проінформує іншу сторону про припинення дії договору, з посиланням на положення Умов та Правил надання банківських послуг Банку, не приймаються з огляду на наступне.

Умови та Правила надання банківських послуг, які містяться в матеріалах цієї справи, не містять підпису відповідача, тому їх не можна розцінювати як частину кредитного договору, укладеного між сторонами 03 травня 2006 року шляхом підписання заяви. Банк не довів, що саме надані ним Умови та Правила надання банківських послуг є складовою кредитного договору і що саме ці Умови та Правила відповідач мав на увазі, підписуючи заяву позичальника.

Такі висновки відповідають правовій позиції, викладеній у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03 липня 2019 року у справі № 342/180/17 (провадження № 14-131цс19).

Із зазначених підстав неправильним було і застосування позивачем простроченої процентної ставки у розмірі 72,0 %, що не була погоджена сторонами у заяві від 03 травня 2006 року, при розрахунку суми процентів до стягнення з відповідача (а. с. 47).

Окрім цього, матеріали справи не містять підтвердження, що сторони продовжували строк кредитування або відповідач отримував нову картку з іншим терміном закінчення.

З приводу посилання судів попередніх інстанцій та позивача на те, що 02 та 13 березня, 21 квітня та 25 травня 2015 року відповідачем було сплачено відповідно 1 337,26 грн, 795,70 грн, 778,87 грн, 51,92 грн, що спростовують доводи відповідача про пропуск позивачем позовної давності, колегія суддів звертає увагу на таке.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Тобто, позовна давність може бути застосована лише щодо вимог про захист прав або інтересів. Оскільки після спливу строку кредитування у позивача було відсутнє право нараховувати проценти за кредитом, то до вимоги позивача про стягнення таких процентів за період з 15 грудня 2014 року по 15 грудня 2017 року позовна давність та правила щодо її переривання не можуть бути застосовані.

Відповідно до вимог частини 3 статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи те, що колегія суддів дійшла висновку про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, Верховний Суд вважає за можливе вийти за межі вимог та доводів касаційної скарги.

При цьому з огляду на положення статті 400 ЦПК України Верховний Суд не розглядає та не надає оцінку доводам касаційної скарги ОСОБА_1 разом з доданими до неї документами щодо проходження ним військової служби, оскільки такі докази не були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Відповідно до частини 1 статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, судові рішення першої та апеляційної інстанцій не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості та підлягають скасуванню відповідно до вимог статті 412 ЦПК України з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позову у зв'язку із його необґрунтованістю.

Розподіл судових витрат

Статтею 416 ЦПК України передбачено, що суд касаційної інстанції в постанові розподіляє судові витрати.

Відповідно до статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються у разі відмови в позові - на позивача (пункт 2 частини 2 статті 141 ЦПК України).

Відповідно до частини 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки касаційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції, яким з ОСОБА_1 на користь ПАТ КБ "ПриватБанк" стягнуто 1 600,00 грн на відшкодування судового збору, підлягає скасуванню, то розподіл судових витрат необхідно змінити: понесені ПАТ КБ "ПриватБанк" судові витрати у зв'язку з розглядом справи залишаються за ним, а на користь ОСОБА_1 з ПАТ КБ "ПриватБанк" підлягає стягненню судовий збір у розмірі 2 400,00 грн за подання заявником апеляційної скарги та 3 200,00 грн - за подання заявником касаційної скарги, а разом - 5 600,00 грн.

Керуючись статтями 400, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 20 квітня 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 23 квітня 2019 року скасувати та ухвалити нове рішення.

У задоволенні позову Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк", правонаступником якого є Акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк", до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 з Публічного акціонерного товариства комерційного банку "ПриватБанк", правонаступником якого є Акціонерне товариство комерційний банк "ПриватБанк", судовий збір за подання апеляційної скарги у розмірі 2 400,00
грн та судовий збір за подання касаційної скарги у розмірі 3 200,00 грн, а всього - 5 600,00 грн.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийІ. Ю. Гулейков Судді:А. С. Олійник С. О. Погрібний Г. І. Усик В. В.

Яремко