Історія справи

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 жовтня 2024 року

м. Київ

справа № 947/31464/20

провадження № 61-18566св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В., Коротуна В. М., Тітова М. Ю. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справикасаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 03 вересня 2021 року в складі судді Маломуж А. І. та постанову Одеського апеляційного суду від 19 жовтня 2023 року в складі колегії суддів: Вадовської Л. М., Комлевої О. С., Сєвєрової Є. С.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У жовтні 2020 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та просила: усунути їй перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 та виселити з квартири відповідачів;

визнати за нею право власності на квартиру АДРЕСА_1 та припинити це право за ОСОБА_2 .

На обґрунтування позову зазначала, що ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , заповіла її спірну квартиру. У встановлений законом строк вона звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, однак не отримала свідоцтво про право власності на спадкове майно, оскільки на той час в провадженні суду перебувала справа за позовом ОСОБА_6 про визнання укладеним між ним та спадкодавцем ОСОБА_5 договору довічного утримання, за умовами якого ОСОБА_5 передала у власність ОСОБА_6 вказану квартиру.

Рішення суду першої інстанції у справі № 2-5039/11 про задоволення позову ОСОБА_6 про визнання укладеним договору довічного утримання було ухвалено 05 травня 2014 року, у період перегляду цієї справи апеляційним судом ОСОБА_6 незаконно 02 червня 2014 року зареєстрував на себе право власності на квартиру та 11 червня 2014 року відчужив її ОСОБА_7 на підставі договору дарування. 18 червня 2014 року ОСОБА_7 уклав з ОСОБА_2 договір купівлі-продажу, за умовами якого продав спірну нерухомість. Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 08 вересня 2016 року у справі №520/9193/15-ц витребувано від ОСОБА_2 на її користь квартиру АДРЕСА_1 . Після цього вона звернулася до ОСОБА_2 з вимогою добровільно звільнити квартиру, яка не була виконана.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просила позов задовольнити.

Короткий зміст рішення судів першої та апеляційної інстанції

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 03 вересня 2021 року позов задоволено.

Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у користуванні квартирою АДРЕСА_1 та виселено з неї ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 та припинено це право за ОСОБА_2 .

Вирішено питання розподілу судових витрат.

Суд першої інстанції виходив з того, що судовим рішенням квартиру АДРЕСА_1 витребувано з володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 , однак позивач не може зареєструвати на неї право власності, тому наявні підстави для визнання за нею права власності на спірну нерухомість.

Оскільки вимоги про усунення перешкод у користуванні квартири шляхом виселення є похідними від вимог про витребування майна, тому вони також підлягають задоволенню.

Постановою Одеського апеляційного суду від 19 жовтня 2023 року рішення Київського районного суду м. Одеси від 03 вересня 2021 року в частині вирішення вимог ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, виселення залишено без змін.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 03 вересня 2021 року в частині вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування, припинення права змінено, викладено мотивувальну та резолютивну частини рішення в цій частині в новій редакції.

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування, припинення права задоволено частково.

Визнано за ОСОБА_1 в порядку спадкування після смерті ОСОБА_5 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 , за заповітом ОСОБА_5 , посвідченим приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Юхневич М. М. 10 липня 2007 року, зареєстрованим в реєстрі за № 2965, право власності на спадщину - квартиру загальною площею 49, 4 кв. м, житловою площею 29, 5 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , яка належала ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Куценко В. Д. 30 вересня 2006 року, зареєстрованого в реєстрі за № 7357.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що проживання відповідачів у квартирі АДРЕСА_1 порушує право ОСОБА_1 на належну їй спадщину, складовою такого права є право користуватися квартирою як житлом.

З витребуванням квартири з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 відбулася втрата ОСОБА_2 права власності та, відповідно, втрата права користування квартирою для проживання. Право користування квартирою ОСОБА_3 та ОСОБА_4 є похідним від права власності ОСОБА_2 на неї.

З огляду на наведене, наявні підстави для захисту права ОСОБА_1 на користування квартирою шляхом визнання права власності на неї в порядку спадкування та виселення відповідачів.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги

У грудні 2023 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 через представника ОСОБА_8 звернулися до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій ОСОБА_2 просила скасувати рішення Київського районного суду м. Одеси від 03 вересня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 19 жовтня 2023 року повністю й ухвалити нове судове рішення про відмову в задоволенні позову. ОСОБА_3 просила скасувати рішення судів попередніх інстанцій в частині вирішення вимог ОСОБА_1 про усунення перешкоди у користуванні квартирою шляхом виселення ОСОБА_3 .

На обґрунтування касаційної скарги зазначали про застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 21 серпня 2019 року в справі № 569/4373/16- ц та від 13 листопада 2019 року в справі № 645/4220/16-ц (пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України).

Не є підставою для виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх, сам факт переходу права власності на це майно до іншої особи без оцінки законності такого виселення, яке по факту є втручанням у право на житло у розумінні положень статті 8 Конвенції.

ОСОБА_3 є непрацездатною особою похилого віку, самоправно спірну квартиру не займала та її виселення має оцінюватись з урахуванням порушення її права на житло та недобросовісності дій ОСОБА_6 , Київського районного суду м. Одеси, приватного нотаріуса, який посвідчив договір дарування квартири, укладений між ОСОБА_6 та ОСОБА_7 .

ОСОБА_3 продала належну їй квартиру АДРЕСА_3 й за отримані кошти від її продажу придбала спірну квартиру, однак зареєструвала її на онуку з огляду на свій похилий вік.

ОСОБА_2 не повинна була та не могла передбачити наявність ризику того, що її право власності на квартиру може бути припинено у зв`язку з помилками, допущеними в тому числі органами влади.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 22 лютого 2024 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали з Київського районного суду м. Одеси.

18 березня 2024 року справа № 947/31464/20 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 02 жовтня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

На адресу Верховного Суду надійшла заява за підписом сторін про затвердження мирової угоди.

Мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на підставі взаємних поступок і має стосуватися лише прав та обов`язків сторін. У мировій угоді сторони можуть вийти за межі предмета спору за умови, що мирова угода не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів третіх осіб (частина перша статті 207 ЦПК України).

Відповідно до частини п`ятої статті 207 ЦПК України суд постановляє ухвалу про відмову у затвердженні мирової угоди і продовжує судовий розгляд, якщо умови мирової угоди суперечать закону чи порушують права чи охоронювані законом інтереси інших осіб, є невиконуваними; або одну із сторін мирової угоди представляє її законний представник, дії якого суперечать інтересам особи, яку він представляє.

Затвердженням мирової угоди суд засвідчує відповідність умов цієї угоди вимогам закону та дотримання балансу законних прав та інтересів сторін, дотримання вимог (принципу) справедливості судового рішення у спосіб, визначений в умовах мирової угоди.

Оскільки мирова угода, подана на затвердження Верховного Суду, суперечить закону, вона затвердженню не підлягає.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Встановлено, що квартира АДРЕСА_1 належала на праві власності ОСОБА_5 .

10 липня 2007 року ОСОБА_5 склала заповіт, яким все своє майно, де б воно не було та з чого б воно не складалося, та взагалі усе те, що на день її смерті буде їй належати, та на що вона за законом матиме право, заповіла ОСОБА_1 .

ОСОБА_5 померла ІНФОРМАЦІЯ_1 та 13 вересня 2011 року ОСОБА_1 звернулася до нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, однак свідоцтво про право власності на спадкове майно не отримала, оскільки рішенням Київського районного суду м. Одеси від 05 травня 2014 року у справі №2-5039/11 визнано, зокрема, укладеним 11 лютого 2011 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 договір довічного утримання, за яким ОСОБА_5 передала ОСОБА_6 у власність квартиру АДРЕСА_1 , взамін чого ОСОБА_6 зобов`язався забезпечувати ОСОБА_5 утриманням та доглядом довічно, визнано за ОСОБА_6 право власності на вказану квартиру.

02 червня 2014 року на підставі рішення Київського районного суду м. Одеси від 05 травня 2014 року ОСОБА_6 зареєстрував за собою право власності на вищевказану квартиру.

11 червня 2014 року ОСОБА_6 уклав з ОСОБА_7 договір дарування, за умовами якого ОСОБА_6 подарував, а ОСОБА_7 прийняв в дар квартиру АДРЕСА_1 .

18 червня 2014 року ОСОБА_7 уклав з ОСОБА_2 договір купівлі-продажу, відповідно до якого ОСОБА_2 придбала спірну квартиру.

Рішенням Апеляційного суду Одеської області від 13 листопада 2014 року у справі № 2-5039/11 скасовано рішення Київського районного суду м. Одеси від 05 травня 2014 року та ухвалено нове рішення, яким, зокрема, відмовлено в задоволенні вимог ОСОБА_6 про визнання укладеним договору довічного утримання, визнання за ним права власності на квартиру АДРЕСА_1 . Зустрічний позов ОСОБА_1 задоволено, встановлено нікчемність укладеного 11 лютого 2011 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_6 договору довічного утримання.

Незважаючи на це, листом приватного нотаріуса Одеського міського нотаріального округу Мізрахі Е. В. від 04 червня 2015 року № 100/02-14 ОСОБА_1 повідомлено про неможливість видачі їй свідоцтва про право на спадщину за заповітом на квартиру АДРЕСА_1 у зв`язку з тим, що власником цієї квартири не є ОСОБА_5 .

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 08 вересня 2016 року в справі № 520/9193/15-ц витребувано у ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 квартиру АДРЕСА_1 .

30 вересня 2020 року ОСОБА_1 засобами поштового зв`язку направила ОСОБА_2 вимогу про виселення, у якій на підставі статей 319 321 387 388 ЦК України запропонувала їй не пізніше трьох днів з моменту її отримання звільнити зазначену квартиру у добровільному порядку, проте ця вимога залишилась без задоволення.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Згідно зі статтею 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Звертаючись до суду з вимогами про визнання права власності на спірну нерухомість, ОСОБА_1 зазначала, що рішенням суду на її користь було витребувано з чужого незаконного володіння ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 , однак вона не може зареєструвати на неї право власності та постановою приватного нотаріуса від 22 жовтня 2020 року їй відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину за заповітом до майна ОСОБА_5 .

Власник з дотриманням статті 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є належним способом захисту права власника.

Схожих висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20).

Встановлено, що рішенням Київського районного суду м. Одеси від 08 вересня 2016 року, яке набрало законної сили, спірна квартира була витребувана з володіння ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 .

Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи нерухомого майна. Задоволення віндикаційного позову, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно; такий запис вноситься виключно у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

Близькі за змістом висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (провадження № 12-135гс19), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20).

З огляду на наведене, вимоги ОСОБА_1 про визнання за нею права власності на спірну квартиру задоволенню не підлягають, оскільки вона не позбавлена можливості звернутися до державного реєстратора із заявою про реєстрацію за собою права власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі рішення Київського районного суду м. Одеси від 08 вересня 2016 року в справі № 520/9193/15-ц.

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного та сімейного життя, до свого житла та кореспонденції.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності.

Відповідно до частин першої, другої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства.

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).

Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Статтею 391 ЦК України встановлено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідно до положень статей 391 396 ЦК України позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

Частиною першою статті 383 ЦК України передбачено, що власник житлового будинку має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб.

Встановлено, що рішенням Київського районного суду м. Одеси від 08 вересня 2016 року спірна квартира витребувана на користь ОСОБА_1 з володіння ОСОБА_2 , разом з тим відповідачі чинять позивачці перешкоди у користуванні власністю та продовжують проживати у цій квартирі.

Оскільки ОСОБА_1 набула право власності на квартиру АДРЕСА_1 на підставі судового рішення, яке набрало законної сили, однак тривалий час не може користуватися належною їй нерухомістю, тому що ОСОБА_2 , яка втратила право користування спірною квартирою у зв`язку з її витребуванням на користь ОСОБА_1 , а також ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , які є членами сім`ї колишнього власника, відмовляються виселятися з неї, порушене право позивача як законного власника підлягає захисту в обраний нею спосіб, а саме шляхом виселення відповідачів зі спірної квартири, яку вони займають без законних на те підстав.

Оцінюючи виселення ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 з квартири АДРЕСА_1 на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції, Верховний Суд, ураховуючи обставини справи, вважає, що припинення права відповідачів на користування спірним житлом шляхом їх виселення відповідає зазначеному критерію та переслідує легітимну мету.

З огляду на те, що суди дійшли правильного висновку про задоволення вимог ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні квартирою шляхом виселення відповідачів, позову, проте помилилися з мотивами такої відмови, рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в частині вирішення вимог про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, виселення підлягають зміні шляхом викладення їх мотивувальної частини в редакції цієї постанови.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частиною першою статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Зважаючи на вищевикладене, колегія суддів вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду в частині задоволених вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на нерухоме майно та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову в задоволенні позову.

Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду в частині вирішення вимог про усунення перешкод у користуванні квартирою та виселення підлягають зміні шляхом викладення їх мотивувальних частин в редакції цієї постанови.

Керуючись статтями 400 409 412 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 задовольнити частково.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 03 вересня 2021 року у незміненій при апеляційному перегляді частині та постанову Одеського апеляційного суду від 19 жовтня 2023 року в частині вирішення вимог ОСОБА_1 про визнання права власності на нерухоме майно скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення.

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання права власності на нерухоме майно в порядку спадкування відмовити.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 03 вересня 2021 року та постанову Одеського апеляційного суду від 19 жовтня 2023 року в частині вирішення вимог ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням, виселення змінити, викласти їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий М. Є. Червинська СуддіА. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В. М. Коротун М. Ю. Тітов