ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 вересня 2024 року

м. Київ

справа № 463/2517/22

провадження № 61-5646 св 24

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Гулька Б. І., Коломієць Г. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на заочне рішення Личаківського районного суду м. Львова від 07 вересня 2023 року в складі судді Стрепка Н. Л.

та постанову Львівського апеляційного суду від 19 лютого 2024 року в складі колегії суддів: Мікуш Ю. Р., Приколоти Т. І., Савуляка Р. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про солідарне стягнення пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання, відшкодування моральної шкоди.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що 04 квітня 2008 року між кредитною спілкою «Либідь» та ОСОБА_2 було укладено кредитний договір

№ 22/2008 ЛФ, відповідно до умов якого останній отримав кредит у сумі

20 000,00 грн до 04 квітня 2010 року зі сплатою процентів за користування кредитними коштами.

На забезпечення виконання зобов`язань за цим кредитним договором, того самого дня, між кредитною спілкою, ОСОБА_4 і ОСОБА_3 було укладено договори поруки, за умовами яких поручителі зобов`язалися відповідати перед кредитором у повному обсязі за виконання позичальником своїх зобов`язань

як солідарні боржники.

На підставі договору про відступлення права вимоги від 29 березня 2013 року, укладеного між ним і кредитною спілкою « Либідь », до нього перейшло право вимоги за вказаним вище кредитним договором.

Кредитна спілка «Либідь» виконала свої зобов`язання, проте позичальник кошти

не повернув. Він звертався до позичальника та поручителів із вимогою

про погашення заборгованості, яка виникла, однак вони проігнорували її, а тому він звернувся із відповідним позовом до суду, при цьому позовні вимоги не містили вимоги про дострокове повернення частини кредиту.

Рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 07 жовтня 2014 року

у справі № 463/3808/14-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 12 лютого 2015 року, його позов до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення заборгованості задоволено частково. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_4 на його користь за договором про надання кредиту від 04 квітня 2008 року № 22/2008 ЛФ

12 500,00 грн тіла кредиту, 20 972,25 грн процентів за користування кредитом

та 12 500,00 грн пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання, а всього 45 972,25 грн. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3

на його користь за договором про надання кредиту від 04 квітня 2008 року

№ 22/2008 ЛФ 12 500,00 грн тіла кредиту, 20 972,25 грн процентів

за користування кредитом та 12 500,00 грн пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання, а всього на суму 45 972,25 грн.

Виконавчі листи, видані на виконання указаних вище судових рішень у справі

№ 463/3808/14-ц, було пред`явлено до примусового виконання і відкрито виконавчі провадження у Личаківському відділі державної виконавчої служби Львівського міського управління юстиції (далі - ВДВС) № 49896567 щодо ОСОБА_2 ,

у Сокальському ВДВС № 47277859 щодо ОСОБА_3 , у Самбірському ВДВС № 47553746 щодо ОСОБА_4 , проте позичальник та поручителі ухиляються

від виконання судових рішень та повернення коштів.

Позивач зазначав, що умовами кредитного договору (пункт 4.3) передбачено,

що в разі виникнення заборгованості з погашення кредиту та/або процентів

за користування кредитом, через 14 днів з дня обумовленої дати сплати наведеної у пункті 5.1 договору, позичальник сплачує додаткові проценти за користування коштами кредитодавця в розмірі 3 % від суми залишку кредиту за кожен день користування кредитом. За своєю природою такі кошти є неустойкою, різновидом якої є пеня, і їх розмір за квітень 2021 року становить 11 250,00 грн.

Також уважав, що такими діями відповідачів йому спричинено моральну шкоду, оскільки необхідність звернення до суду за захистом порушеного права відриває його від звичних занять, завдає йому, як особі з інвалідністю другої групи, фізичного та душевного болю. Розмір шкоди ним оцінено в 775 319,10 грн.

З урахуванням наведеного, ОСОБА_1 просив суд: стягнути солідарно

з ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 на його користь пеню (додаткові проценти) за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання

за договором про надання кредиту від 04 квітня 2008 року № 22/2008 ЛФ

на підставі пункту 4.3 договору за квітень 2021 року в розмірі 11 250,00 грн,

та на відшкодування моральної шкоди 775 319,10 грн.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Личаківського районного суду м. Львова від 18 травня 2022 року позовну заяву повернуто позивачу.

Постановою Львівського апеляційного суду від 05 квітня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Ухвалу Личаківського районного суду м. Львова від 18 травня 2022 року скасовано, справу направлено для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Заочним рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 07 вересня

2023 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду

від 19 лютого 2024 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивач, подавши до суду позов про стягнення заборгованості за кредитом, процентів та пені, використав своє право на повернення суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів та пені за порушення умов договору, він має право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання на підставі статті 625 ЦК України, проте ОСОБА_1 таких вимог у цьому спорі не заявляв.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що позивачем не доведений факт завдання йому відповідачами моральної шкоди в зв`язку з невиконанням судового рішення, оскільки у випадку невиконання він вправі звернутися до боржників із вимогою про стягнення боргу на підставі статті 625 ЦК України.

Апеляційний суд указав і про те, що ОСОБА_1 уже звертався до суду з позовами до відповідачів із аналогічних підстав (справи № 463/3529/19, № 463/1018/20)

про стягнення із них пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання

на підставі пункту 4.3 кредитного договору, але за інші періоди, - за лютий

2019 року та травень 2018 року, в задоволенні яких відповідними судовими рішеннями було відмовлено з тих самих підстав, що й у цій справі.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до суду касаційної інстанції

У квітні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати заочне рішення Личаківського районного суду м. Львова від 07 вересня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 19 лютого 2024 року, й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: судами застосовано норми права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду, належним чином не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а також суди встановили обставини

на підставі недопустимих доказів (пункти 1, 4 частини другої статті 389

ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду від 05 червня 2024 року, після усунення недоліків, визначених в ухвалі від 24 квітня 2024 року, задоволено клопотання ОСОБА_1 про поновлення строку на касаційне оскарження. Поновлено заявнику строк

на касаційне оскарження заочного рішення Личаківського районного суду

м. Львова від 07 вересня 2023 року та постанови Львівського апеляційного суду від 19 лютого 2024 року. Відкрито касаційне провадження у цій справі, витребувано її із суду першої інстанції.

У червні 2024 року справа надійшла до Верховного Суду.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга ОСОБА_1 мотивована тим, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, не враховано відповідні правові позиції Верховного Суду,

а також не надано належної правової оцінки наявним у матеріалах справи доказам.

Подана ним у 2013 році позовна заява про стягнення заборгованості не містила вимог про дострокове повернення частини кредиту, а відповідно до пункту 9.1 кредитного договору строк його дії діє до моменту остаточного виконання сторонами взятих на себе зобов`язань. При цьому сам кредитний договір достроково не розірвано.

Пеня, яку він просить стягнути у цій справі, є мірою відповідальності за порушення зобов`язання, і її розмір (3 %) погоджений сторонами в договорі. Наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке боржники не виконали, не припиняє правовідносини сторін кредитного договору, не звільняє боржників від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання й не позбавляє кредитора права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України.

Неповернення відповідачами коштів є протиправним та спричинило йому моральну шкоду, а тому безпідставною є відмова в задоволенні позову щодо відшкодування моральної шкоди, яка до того ж може бути відшкодована навіть

у тих випадках, коли умовами договору право на її компенсацію не передбачено.

Відзив на касаційну скаргу до суду касаційної інстанції не надходив.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій

статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1

частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, зокрема:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи

у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів

та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні

чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Частиною першою статті 402 ЦПК України передбачено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд

і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір

не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного

або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Щодо стягнення пені

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 уважав, що внаслідок несвоєчасного виконання відповідачами грошового зобов`язання, що підтверджено рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 07 жовтня 2014 року у справі

№ 463/3808/14-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 12 лютого 2015 року, у нього виникло право на стягнення пені

на підставі пункту 4.3 кредитного договору від 04 квітня 2008 року № 22/2008 ЛФ.

Відповідно до частини першої статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов

та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом (частина перша статті 598 ЦК України).

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит

та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк

та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України, якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі

№ 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), зазначено, що: «здійснення особою права на захист не може ставитися в залежність від застосування нею інших способів правового захисту. Забезпечувальне зобов`язання має додатковий (акцесорний) характер, а не альтернативний основному. Велика Палата Верховного Суду вважає, що в разі задоволення не в повному обсязі вимог кредитора за рахунок забезпечувального обтяження основне зобов`язання сторін не припиняється, однак змінюється щодо предмета та строків виконання, встановлених кредитором, при зверненні до суду, що надає кредитору право вимоги до боржника, у тому числі й шляхом стягнення решти заборгованості

за основним зобов`язанням (тілом кредиту) в повному обсязі та процентів

і неустойки згідно з договором, нарахованих на час звернення до суду з вимогою про дострокове виконання кредитного договору, на погашення яких виявилася недостатньою сума коштів, отримана від реалізації заставного майна під час виконання судового рішення. Звернення з позовом про дострокове стягнення кредиту незалежно від способу такого стягнення змінює порядок, умови і строк дії кредитного договору. На час звернення з таким позовом вважається, що настав строк виконання договору в повному обсязі. Рішення суду про стягнення заборгованості чи звернення стягнення на заставлене майно засвідчує такі зміни. Право кредитора нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється у разі пред`явлення до позичальника вимог згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України. Якщо за рішенням про звернення стягнення

на предмет застави заборгованість за кредитним договором указана в такому рішенні у повному обсязі, кредитор має право на отримання гарантій належного виконання зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 ЦК України,

а не у вигляді стягнення процентів».

До аналогічних висновків дійшов і Верховний Суд у постановах: від 28 жовтня

2020 року у справі № 362/3054/14-ц (провадження № 61-17992св19),

від 05 листопада 2020 року у справі № 711/5482/18 (провадження

№ 61-22738св19).

Таким чином, у кредитодавця/позикодавця відсутні правові підстави нараховувати передбачені договором проценти та пеню після закінчення строку його дії, чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050

ЦК України.

У справі, яка переглядається Верховним Судом, судами попередніх інстанцій установлено, що рішенням Личаківського районного суду м. Львова від 07 жовтня 2014 року у справі № 463/3808/14-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області від 12 лютого 2015 року, які набрали законної сили, частково задоволено позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 ,

ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про стягнення заборгованості. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1

за договором про надання кредиту від 04 квітня 2008 року № 22/2008 ЛФ

12 500,00 грн тіла кредиту, 20 972,25 грн процентів за користування кредитом

та 12 500,00 грн пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання, а всього 45 972,25 грн. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2 , ОСОБА_3

на користь ОСОБА_1 за договором про надання кредиту від 04 квітня 2008 року № 22/2008 ЛФ 12 500,00 грн тіла кредиту, 20 972,25 грн процентів за користування кредитом та 12 500,00 грн пені за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання, а всього на суму 45 972,25 грн.

Отже, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, відмовляючи в задоволенні позову ОСОБА_1 , зробив обґрунтований висновок, що позивач використав право вимоги дострокового повернення заборгованості

за кредитним договором, звернувшись до суду з відповідним позовом, чим змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом, неустойки та інших платежів за договором, тому його вимоги не підлягають задоволенню.

Згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року в справі

№ 444/9519/12-ц (провадження № 14-10цс18) зроблено висновок, що «після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення

до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється. Права та інтереси кредитодавця в охоронних правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання».

Разом із цим, ОСОБА_1 позовних вимог до відповідачів про стягнення коштів, передбачених частиною другою статті 625 ЦК України, не заявляв.

Подібні висновки зроблені у постанові Верховного Суду від 25 листопада 2020 року у справі № 463/4501/18 (провадження № 61-14778св19) за позовом ОСОБА_1

до ОСОБА_2 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 про стягнення пені

за несвоєчасне виконання грошового зобов`язання, які правильно врахував суд першої інстанції.

Колегія суддів погоджується із висновками судів про відсутність правових підстав для задоволення позову. Позивач по суті тлумачить норми матеріального права

на власний розсуд, наведені в касаційній скарзі доводи жодним чином

не спростовують правильності висновків судів про відмову в позові.

Щодо відшкодування моральної шкоди

Статтею 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Відповідно до частини першої статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичний або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі

чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Таким чином, необхідною умовою для відшкодування моральної шкоди

є доведення позивачем перед судом факту протиправної поведінки відповідача, наявність самої моральної шкоди, її розмір та причинний зв`язок між поведінкою відповідача та заподіяною шкодою.

Установивши, що позивач не надав доказів наявності причинно-наслідкового зв`язку між діями або бездіяльністю відповідачів, а також не довів факт заподіяння йому моральних страждань, суди зробили правильний висновок про відмову

в задоволенні позовних вимог про відшкодування моральної шкоди.

Таким чином, доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, є ідентичними аргументам, викладеним у позовній заяві та апеляційній скарзі, їм уже надавалася оцінка судами, а тому вони не можуть бути підставами для скасування оскаржуваних судових рішень, оскільки є власним тлумаченням норм матеріального та процесуального права, й не підтверджуються матеріалами справи. Такі доводи зводяться до переоцінки доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції, а також незгоди заявника з висновками щодо їх оцінки.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Ураховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для розподілу судових витрат немає.

Керуючись статтями 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Заочне рішення Личаківського районного суду м. Львова від 07 вересня 2023 року та постанову Львівського апеляційного суду від 19 лютого 2024 року залишити

без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Д. Д. Луспеник

Б. І. Гулько

Г. В. Коломієць