Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 16.05.2019 року у справі №265/5516/17

Постанова

Іменем України

02 грудня 2020 року

м. Київ

справа № 265/5516/17

провадження № 61-9307св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Олійник А. С. (суддя-доповідач), Усика Г. І., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, -Маріупольська міська рада,

розглянув у попередньому судовому засіданні в порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 18 грудня 2018 року у складі судді Костромітіної О. О. та постанову Донецького апеляційного суду від 26 березня 2019 року у складі колегії суддів: Гаврилової Г. Л., Зайцевої С. А., Пономарьової О. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду зпозовом до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, - Маріупольська міська рада, про визнання дій протиправними, визнання свідоцтва про право власності на земельну ділянку недійсним та витребування земельної ділянки.

Позов обґрунтований тим, що орган місцевого врядування у 1944 році виділив ОСОБА_4 земельну ділянку для постійного користування площею 1 976,00 кв. м за адресою: АДРЕСА_1. Із цієї земельної ділянки за заявою ОСОБА_4 згідно з рішенням органу місцевого самоврядування від 21 квітня 1957 року на користь ОСОБА_5 вилучено частину земельної ділянки площею 400,00 кв. м, на якій сформовано домоволодіння АДРЕСА_2. Із частини земельної ділянки, що залишилася, за згодою ОСОБА_4 ще частина земельної ділянки площею 455,00 кв. м відійшла ОСОБА_6, де сформовано домоволодіння АДРЕСА_1. Отже, у користуванні ОСОБА_4 залишилася земельна ділянка розміром 951,00 кв. м.

Позивач зазначав, що після смерті його батьків - ОСОБА_4 та ОСОБА_7 будівлі, розташовані на вказаній земельній ділянці, перейшли до нього у спадок на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 18 травня 2000 року.

Вважав, що земельна ділянка за адресою: АДРЕСА_1, розміром 951,00 кв. м перейшла до нього на умовах, на яких вона належала його батьку ОСОБА_4 - у постійне користування.

З метою розроблення технічної документації на земельну ділянку розміром 951,00 кв. м за адресою: АДРЕСА_1 та присвоєння кадастрового номера, позивач звернувся до землевпорядної організації "Палє". Однак під час дослідження земельної ділянки з'ясовано, що її частина накладається на земельну ділянку домоволодіння АДРЕСА_2, власником якої на сьогодні є відповідач. Відповідач під час реєстрації земельної ділянки в Державному земельному кадастрі надала неправдиві відомості стосовно меж земельної ділянки будинку АДРЕСА_2 у розмірі 27х6 м, що належить до площі земельної ділянки домоволодіння АДРЕСА_1.

Влітку 2015 року позивач відмовив відповідачу підписати акт узгодження меж земельної ділянки домоволодіння АДРЕСА_2. Водночас ОСОБА_2 без його згоди як суміжного землекористувача розробила та затвердила технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі, домоволодіння АДРЕСА_2, у розмірі 0,0549 га, що надало підстави для приватизації вказаної земельної ділянки на ім'я відповідача.

Такі дії відповідача порушують права позивача як землекористувача.

Позивач просив суд визнати неправомірними дії відповідача, яка самовільно зайняла земельну ділянку розміром 27х6 м із території присадибної земельної ділянки домоволодіння АДРЕСА_1, право користування якою належить позивачу, та приватизувала її; визнати недійсним свідоцтво про право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 1412336900:01:022:0665, зареєстроване в Державному реєстрі прав 24 червня 2016 року за номером 15173244, видане на підставі рішення Маріупольської міської ради від 03 березня 2016 року № 7/5-203; витребувати з незаконного володіння ОСОБА_2 земельну ділянку розміром 27х6 м шляхом переставлення суміжного паркану на 6 м у бік домоволодіння буд. АДРЕСА_2, привівши ширину земельної ділянки позивача у відповідність із розміром 19,05 м, відновивши порушені права позивача у користуванні вказаною земельною ділянкою.

Короткий зміст судових рішень першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 18 грудня 2018 року, яке залишене без змін постановою Донецького апеляційного суду від 26 березня 2019 року, у позові відмовлено.

Відмовивши у позові, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відповідач отримала земельну ділянку площею 0,0549 га для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на АДРЕСА_2, кадастровий номер 1412336900:01:022:0665, відповідно до законодавства. До ОСОБА_2 перейшло право на вказану земельну ділянку на тих самих умовах, на яких вона належала попереднім власникам, як щодо розміру, так і щодо розташування меж земельної ділянки. Позивач не надав доказів того, що рішенням Маріупольської міської ради від 03 березня 2016 року за № 7/5-203, на підставі якого відповідачу видане свідоцтво про право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 1412336900:01:022:0665, зареєстроване в Державному реєстрі прав 24 червня 2016 року за номером 15173244, порушено права позивача щодо користування ним земельною ділянкою розміром 27х6 м, яку позивач просить витребувати із володіння відповідача. Суди дійшли висновку, що межі земельної ділянки позивача в розмірі 951,00 кв. м в натурі не встановлювалися, позивач не довів порушення своїх прав через користування земельної ділянки відповідачем, тому немає підстав для задоволення позову.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 18 грудня 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду від 26 березня 2019 року, просив скасувати оскаржувані судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 15 травня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі.

У червні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

30 серпня 2019 року надійшло клопотання ОСОБА_2 про закриття касаційного провадження з тих підстав, що справа є малозначною.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обгрунтована тим, що оскаржувані судові рішення є незаконними, ухвалені з неправильним застосуванням норм матеріального права і порушенням норм процесуального права.

Суд апеляційної інстанції неповно з'ясував обставини, що мають значення для справи, не дослідив та не врахував рішення Апеляційного суду Донецької області від 19 липня 2017 року у справі № 265/2621/17, в якому встановлено, що у користуванні ОСОБА_1 знаходиться земельна ділянка розміром 951,00 кв. м на АДРЕСА_1., яка включає неправомірно приватизовану відповідачем земельну ділянку розміром 27Х6 м.

Суди мали взяти до уваги акт про встановлення меж земельної ділянки від 24 грудня 1997 року, який не має застосовуватися під час кадастрової зйомки у 2015 році, оскільки він не складений з метою виконання рішення Маріупольської міської ради: дата, номер та копія рішення не зазначені в акті. У 1997 році розмежувального паркана між суміжними земельними ділянками не було, що підтверджується планом БТІ земельної ділянки та квартальною зйомкою БТІ № 1370.

Відсутній план зовнішніх меж земельної ділянки чи схема до акта від 24 грудня 1997 року про проходження меж земельної ділянки з кутами поворотів домоволодіння АДРЕСА_2.

Суд встановив обставини, що мають істотне значення, на підставі неприпустимих доказів.

Не існує рішення органу місцевого самоврядування про вилучення у ОСОБА_1 земельної ділянки розміром 27Х6 м, що знаходиться за суміжним парканом з боку відповідача, отже, право користування нею у позивача не припинено.

Суди помилково прийняли як доказ копію виписки з рішення органу місцевого самоврядування від 03 квітня 1996 року № 77/14, оскільки це рішення не стосується домовлодіння АДРЕСА_1, а стосується будівлі, що належала ОСОБА_5.

Вважає, що факт захвату земельної ділянки підтверджується генеральними планами домоволодінь АДРЕСА_1 та квартальною зйомкою № 1370 у порівнянні з викопіюванням з плану будівельного кварталу № 1370 у складі технічного паспорта БТІ на домоволодіння АДРЕСА_2, з якого можливо встановити, що суміжний парканпроходить територією землекористувача будівлі АДРЕСА_1.

Аргументи інших учасників справи

У серпні 2019 року від ОСОБА_2 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу, в якому вона просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення без змін.

Доводи касаційної скарги необґрунтовані, судові рішення законні й ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права.

У матеріалах справах є докази того, що розмір земельної ділянки позивача ще за час користування нею його батьком зменшився на 575,00 кв. мна користь попереднього землекористувача ОСОБА_8 за адресою: АДРЕСА_2.

Відповідно до викопіювання з плану технічного паспорта на житловий будинок на АДРЕСА_2 01 грудня 1989 року внесено зміни у вигляді додавання на плані огорожі № 1, тобто на момент придбання відповідачем цього будинку спірна ділянка вже відмежовувалася від ділянки позивача огорожею № 1, загальна земельна ділянка, що перейшла у користування відповідача разом з житловим будинком, становила 560,00 кв. м. Жодних дій із самовільного заволодіння частини земельної ділянки позивача відповідач не здійснювала та протягом 18 років добросовісно користується земельною ділянкою за адресою: АДРЕСА_2.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - ~law42~) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності ~law43~, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності ~law44~ (08 лютого 2020 року).

Касаційна скарга у цій справі подана у травні 2019 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності ~law45~.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Згідно із частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, відзиву на неї, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення з таких підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 успадкував після смерті матері ОСОБА_7, померлої ІНФОРМАЦІЯ_1, житловий будинок з належними до нього прибудовами, що знаходиться на АДРЕСА_1 та належить йому на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 18 травня 2000 року, зареєстрованого Маріупольським комунальним підприємством "Маріупольське бюро технічної інвентаризації" 04 квітня 2008 року за № 22796064. Цей житловий будинок знаходиться на земельній ділянці, яка перебуває у власності Маріупольської міської ради.

Згідно з генеральним планом на домоволодіння АДРЕСА_1 від 10 листопада 1954 року земельна ділянка, на якій розташований вказаний житловий будинок, має площу 1976,00 кв. м, користувачем зазначений ОСОБА_4.

Відповідно до матеріалів інвентарної справи на будинок АДРЕСА_1, а саме випискою із протоколу № 2 засідання Виконавчого комітету Орджонікідзевської ради депутатів трудящих міста Жданова від 24 січня 1973 року, домоволодіння на АДРЕСА_1 складається із двох окремих будинків, що належать ОСОБА_4 та ОСОБА_6, і знаходиться на земельній ділянці загального користування площею 1 406,00 кв. м. Після поділу двох домоволодінь вирішено, що домоволодіння з належними до нього побудовами, подвір'я, яке належить ОСОБА_4, залишити за АДРЕСА_1 із земельною ділянкою площею 951,00 кв. м.

Згідно з генеральним планом від 05 листопада 1979 року домоволодіння АДРЕСА_1 розташоване на земельній ділянці площею 951 м2.

Відповідно до інформації, що міститься в листі відділу у місті Маріуполі Головного управління Держгеокадастру у Донецькій області, відомостей про надання у власність, користування та щодо розроблення технічної документації на земельну ділянку на АДРЕСА_1 немає.

Матеріалів інвентарної справи на домоволодіння позивача за адресою: АДРЕСА_1 немає.

Суди також встановили, що відповідно до виписки з протоколу № 9 засідання Виконавчого комітету Орджонікідзевського районної ради депутатів трудящих від 24 квітня 1954 року, у зв'язку з поданням письмової заяви від ОСОБА_4 про відмову від частини земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2 площею 575,00 кв. м, земельну ділянку площею 175,00 кв. м вилучено під вулицю, а 400,00 кв. м передано ОСОБА_8 для будівництва житлового будинку за адресою: АДРЕСА_2.

Згідно з випискою з рішення Виконавчого комітету Маріупольської міської ради народних депутатів від 03 квітня 1996 року № 77/14 "Про вилучення та надання земельних ділянок громадянам України в приватну власність, постійне чи тимчасове користування" ОСОБА_5 надано у постійне користування додатково для обслуговування житлового будинку та господарських споруд земельну ділянку площею 160,00 кв. м за адресою: АДРЕСА_2, та включено її до складу землекористування загальною площею 560,00 кв. м. Це рішення є чинним, позивач його не оскаржує.

Отже, з 03 квітня 1996 року ОСОБА_5 мала право на постійне користування земельною ділянкою загальною площею 560,00 кв. м.

Згідно з актом про встановлення меж земельної ділянки від 24 грудня 1997 року, складеним представником Маріупольського міського управління земельних ресурсів та землекористувачем ОСОБА_5, встановлено в натурі межі земельної ділянки загальної площею 560,00 кв. м на АДРЕСА_2. Суміжними землекористувачами вказаної земельної ділянки є ОСОБА_1, АДРЕСА_1; ОСОБА_6, АДРЕСА_1; ОСОБА_9, АДРЕСА_4. За цими особами як за суміжними землекористувачами узгоджено загальні межі вказаної земельної ділянки у зазначених розмірах, про що свідчить їх підпис в акті.

Також суди встановили, що згідно з договором купівлі-продажу від 23 березня 2001 року, посвідченим державним нотаріусом Четвертої маріупольської державної нотаріальної контори, зареєстрованим в реєстрі за № 1-539, ОСОБА_2 купила у ОСОБА_10 житловий будинок АДРЕСА_2, на земельній ділянці Маріупольської сільської ради. До прибудов будинку також належить огорожа № 1, яка розмежовує земельну ділянку, що відноситься до домоволодіння АДРЕСА_2 та домоволодіння АДРЕСА_1. Відомості про цю огорожу внесені до технічного паспорта на житловий будинок АДРЕСА_2 01 грудня 1989 року.

28 вересня 2015 року для передання у власність ОСОБА_2 земельної ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд на АДРЕСА_2 розроблено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі на місцевості. Для врахування площі та визначення координат кутів повороту меж земельної ділянки виконано кадастрову зйомку, межі та площа земельної ділянки визначені згідно з фактичним користуванням та згідно з матеріалами встановлення і узгодження меж землекористувача.

Під час розроблення технічної документації визначено, що загальна площа земельної ділянки становить 0,0549 га, земельна ділянка має кадастровий номер 1412336900:01:022:0665 і межує на півночі із землями домоволодіння АДРЕСА_4, на сході - із землями домоволодіння АДРЕСА_1, на півдні - із землями домоволодіння АДРЕСА_1, на заході - із землями Маріупольської міської ради.

Згідно з актом встановлення та узгодження меж землекористування від 15 червня 2015 року встановлено межі земельної ділянки на АДРЕСА_2 в натурі (на місцевості), фактична площа земельної ділянки становить 549,00 кв. м, суміжними землекористувачами є ОСОБА_11, ОСОБА_4 та ОСОБА_1.

З доповнення до цього акта від 06 липня 2015 року відомо, що суміжним користувачем цієї земельної ділянки є представник садиби на АДРЕСА_1, підпису якого немає у акті встановлення та узгодження меж земельної ділянки і не надано письмової відмови (пояснення). При з'ясуванні причин відсутності підпису встановлено, що межі суміжної земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 раніше не встановлювалися, правоустановлючого документа на суміжну земельну ділянку немає.

Із матеріалів справи суди встановили, що межі земельної ділянки, визначені в кадастровому плані земельної ділянки, кадастровий номер 1412336900:01:022:0665, за адресою: АДРЕСА_2, вказані згідно з планово-картографічними матеріалами та матеріалами кадастрової зйомки і встановлені згідно з фактичним землекористуванням з урахуванням генплану Маріупольського бюро технічної інвентаризації.

25 вересня 2015 року за заявою ОСОБА_2 здійснено державну реєстрацію цієї земельної ділянки в реєстрі Державного земельного кадастру та присвоєно їй кадастровий номер 1412336900:01:022:0665, що підтверджено відповідним витягом.

Рішенням Маріупольської міської ради від 03 березня 2016 року № 7/5-203, пункт
64.1,643.2, ОСОБА_2 передано у власність земельну ділянку площею 0,0549 га (кадастровий номер 1412336900:01:022:0665) в АДРЕСА_2 для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, який знаходиться у власності.

Згідно з інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав, 24 червня 2016 року здійснено державну реєстрацію за ОСОБА_2 права власності вказаної земельної ділянки загальною площею 0,0549 га.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною 1 статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відтак зазначена норма визначає об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорене право чи цивільний інтерес.

Порушення права пов'язано з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково.

При оспоренні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.

Таким чином, порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права, чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи є ефективнимобраний позивачем спосіб захисту порушеного права та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Спір у справі стосується відновлення права позивача на земельну ділянку розміром 27 х 6 м із присадибної ділянки домоволодіння АДРЕСА_1, яка, за його твердженням, незаконно перейшла до відповідача, отже, його позбавлено права користування цією земельною ділянкою.

Основними засадами судочинства, однією з яких є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості (пункт 3 частини 2 статті 129 Конституції України).

Предметом доказування під час судового розгляду є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частина 2 статті 77 ЦПК України).

Відповідно до частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 1 статті 81 ЦПК України.

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (стаття 76 ЦПК України).

Сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або у користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб (частина 1 статті 122 ЗК України).

Згідно з частиною 2 статті 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності або права користування земельною ділянкою у судовому порядку, зокрема, у визначені законом способи, є наявність підтвердженого належними доказами права особи (власності або користування) щодо земельної ділянки, а також підтверджений належними доказами факт порушення цього права на земельну ділянку (невизнання, оспорювання або чинення перешкод в користуванні, користування з порушенням законодавства, користування з порушенням прав власника або землекористувача тощо).

Відповідно до частини 1 статті 118 ЗК України громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених частини 1 статті 118 ЗК України. У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим.

Згідно з частиною 2 статті 118 ЗК України рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місячний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Відповідно до частини 9 статті 118 ЗК України відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, який передає земельні ділянки державної чи комунальної власності у власність відповідно до повноважень, визначених частини 9 статті 118 ЗК України, у двотижневий строк з дня отримання погодженого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки (а в разі необхідності здійснення обов'язкової державної експертизи землевпорядної документації згідно із законом - після отримання позитивного висновку такої експертизи) приймає рішення про затвердження проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її у власність.

Отже, землевпорядна документація виготовляється у разі її відсутності з метою належного формування та обліку земельної ділянки.

Межі земельної ділянки в натурі (на місцевості) закріплюються межовими знаками.

Відповідно до Інструкції про встановлення (відновлення) меж земельних ділянок в натурі (на місцевості) та їх закріплення межовими знаками, затвердженої наказом Державного комітету України із земельних ресурсів від 18 травня 2010 року № 376, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 16 червня 2010 року за № 391/17686 межовий знак - спеціальний знак встановленого зразка, яким закріплюється місцеположення поворотних точок меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).

Згідно з частинами 1 , 3 , 4 , 7 , 9 , 10 статті 791 ЗКУкраїни, формування земельної ділянки передбачає визначення її площі, меж та внесення інформації про неї до Державного земельного кадастру. Земельна ділянка вважається сформованою з моменту присвоєння їй кадастрового номера.

Винесення в натурі (на місцевість) меж сформованої земельної ділянки до її державної реєстрації здійснюється за документацією із землеустрою, яка стала підставою для її формування. Земельна ділянка може бути об'єктом цивільних прав виключно з моменту її формування (крім випадків суборенди, сервітуту щодо частин земельних ділянок) та державної реєстрації права власності на неї. Державна реєстрація речових прав на земельні ділянки здійснюється після державної реєстрації земельних ділянок у Державному земельному кадастрі.

Відповідно до статті 55 Закону України від 22 травня 2003 року № 858-IV "Про землеустрій" встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться відповідно до топографо-геодезичних і картографічних матеріалів, здійснюється на основі технічної документації із землеустрою, якою визначається місцеположення поворотних точок меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).

Документація із землеустрою щодо встановлення меж житлової та громадської забудови розробляється у складі генерального плану населеного пункту, проектів розподілу територій і є основою для встановлення меж земельних ділянок в натурі (на місцевості). Власники та землекористувачі, у тому числі орендарі, зобов'язані дотримуватися меж земельної ділянки, закріпленої в натурі (на місцевості) межовими знаками встановленого зразка.

Відмовивиши у позові, суди виходили із встановлених обставин, оцінених доказів у справі і дійшли таких висновків.

Відповідач ОСОБА_2 має право на земельну ділянки на АДРЕСА_2, площею 0,0549 га, на тих самих умовах, на яких вона належала попереднім власникам та набула право власності на неї відповідно до вимог ЗК України в редакції 2001 року на час виникнення спірних правовідносин.

Позивач ОСОБА_1, як і попередні власники будинку на АДРЕСА_1, у передбаченому ЗК України порядку, право користування земельною ділянкою площею 951 кв. м не оформив, межі земельної ділянки в натурі (на місцевості) не встановлені.

Матеріали справи не містять доказів на підтвердження того, що спірна земельна ділянка площею 951 кв. м. перебувала чи перебуває у користуванні позивача, чи накладається на земельну ділянку відповідача.

Суд першої інстанції дійшов також висновку, що на момент прийняття рішення Маріупольською міською радою від 03 березня 2016 року № 7/5-203, згідно з яким відповідачу ОСОБА_2 передано у власність земельну ділянку площею 0,0549 га на АДРЕСА_2, позивач ОСОБА_1 не мав права користування земельною ділянкою площею 951 кв. м на АДРЕСА_1, оскільки на час набуття ним права власності на вказаний житловий будинок, попередніми власниками право користування земельною ділянкою не було оформлено в установленому законом порядку, позивач протягом тривалого часу з моменту набуття у власність житлового будинку у встановленому законом порядку не набув права користування земельною ділянкою.

Станом на 24 грудня 1997 року ОСОБА_1 не заперечував проти узгодження меж земельної ділянки домоволодіння АДРЕСА_2 площею 560,00 кв. м, визначених на той момент власником будинку ОСОБА_5, і погоджувався із цим майже 17 років.

Суди дійшли висновку, що позивач не довів про порушення свого права на спірну земельну ділянку, не надав суду належних та достовірних доказів щодо порушення його прав на користування земельною ділянкою.

Доводи касаційної скарги про встановлення судом обставин, що мають істотне значення на підставі недопустимих доказів, є необгрунтованими, оскільки позивач не зазначив, які докази він вважає недопустимими та не спростував оцінку судом доказів у справі.

Враховуючи, що матеріали інвентарної справи на домоволодіння позивача АДРЕСА_1 відсутні, суд дослідив матеріали інвентарної справи суміжного землекористувача домоволодіння АДРЕСА_1.

Згідно з випискою із протоколу № 2 засідання Виконавчого комітету Орджонікідзевської ради депутатів трудящих міста Жданова від 24 січня 1973 року домоволодіння на АДРЕСА_1 складається із двох окремих будинків, що належать ОСОБА_4 та ОСОБА_6, на земельній ділянці загального користування 1 406 кв. м.

Після поділу двох домоволодінь вирішено, що домоволодіння з належними до нього побудовами подвір'я, яке належить ОСОБА_4 залишити під АДРЕСА_1 із земельною ділянкою 951 кв. м.

Відповідно до генерального плану від 05 листопада 1979 року домоволодіння АДРЕСА_1 розташовано на земельній ділянці 951 кв. м (а. с. 12).

Межі земельної ділянки, визначені в кадастровому плані земельної ділянки, кадастровий номер undefined, на АДРЕСА_2, вказані згідно з планово-картографічними матеріалами та матеріалами кадастрової зйомки.

Суди обгрунтовано виходили з того, що сторони з 1997 року погодили межі земельної ділянки, та обставина, що позивач у 2015 році відмовився підписати акт погодження меж земельної ділянки, не є підставою для визнання недійсним свідоцтва про право власності на земельну ділянку відповідача.

Верховний Суд зазначає, що межі земельної ділянки в натурі (на місцевості) визначаються не відповідно до акта узгодження та визначення меж, а згідно з наявними планово-картографічними матеріалами та матеріалами кадастрової зйомки.

Погодження меж є виключно допоміжною стадією у процедурі приватизації земельної ділянки, спрямованою на те, щоб уникнути необов'язкових технічних помилок.

Згідно з частиною 2 статті 198 ЗК України кадастрова зйомка включає, зокрема: погодження меж земельної ділянки з суміжними власниками та землекористувачами.

Це не означає, що у випадку відмови суміжного землевласника або землекористувача від підписання відповідного документа - акта погодження меж - необхідно вважати, що погодження меж не відбулося. Погодження полягає у тому, щоб суміжнику було запропоновано підписати відповідний акт. Якщо він відмовляється це робити, орган, уповноважений вирішувати питання про приватизацію ділянки по суті, повинен виходити не із самого факту відмови від підписання акта, а із мотивів відмови (якщо вони озвучені). Якщо такими мотивами є виключно неприязні стосунки - правового значення вони не мають. У разі виникнення спору сама по собі відсутність погодження меж не є підставою для того, щоб вважати прийняте рішення про приватизацію незаконним.

Підписання акта погодження меж самостійного значення не має, воно не призводить до виникнення, зміни або припинення прав на земельну ділянку, як і будь-яких інших прав у процедурі приватизації. Непогодження меж земельної ділянки із суміжними власниками та землекористувачами не може слугувати підставою для відмови відповідної місцевої ради в затвердженні технічної документації, за умови правомірних дій кожного із землекористувачів. Не надання позивачем своєї згоди на погодження меж земельної ділянки суміжного землекористувача не може бути перепоною для розгляду місцевою радою питання про передачу земельної ділянки у власність відповідачу за обставин виготовлення відповідної технічної документації.

Твердження, що на плані зовнішніх меж земельної ділянки чи схеми до акта від 24 грудня 1997 року про проходження меж земельної ділянки з кутами поворотів домоволодіння АДРЕСА_2 відсутні, спростовується актом від 24 грудня 1997 року про встановлення кордонів земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_2. У акті зазначено, що кордони земельної ділянки домоволодіння АДРЕСА_2 в натурі проходять згідно з огорожею, стінами будівель, а на відкритих місцях кути поворотів закріплені знаками і зазначені в інвентарній справі (т. 1, а. с. 65).

Доводи касаційної скарги, що рішення місцевого органу самоврядування про вилучення у ОСОБА_1 земельної ділянки розміром 27 х 6 м не існує, отже, право користування спірною частиною земельної ділянки у позивача не припинено, не спростовують того, що відповідно до витягу з рішення Виконавчого комітету Маріупольської міської ради народних депутатів від 03 квітня 1996 року № 77/14 "Про вилучення та надання земельних ділянок громадянам України в приватну власність, постійне чи тимчасове користування" ОСОБА_5 надано у постійне користування додатково для обслуговування житлового будинку та господарських споруд земельну ділянку площею 160,00 кв. м за адресою: АДРЕСА_2, та включено її до складу землекористування загальною площею 560,00 кв. м. Як встановили суди це рішення є чинним, і позивач його не оскаржував.

Позивач не надав належних та допустимих доказів про визначення меж земельної ділянки розміром 951,00 кв. м на АДРЕСА_1, про їх встановлення чи відновлення. ОСОБА_1 не довів порушення його права відповідачем умисним захопленням меж земельної ділянки, якою він користується.

Він також не оскаржив рішення Маріупольської міської ради від 03 березня 2016 року № 7/5-203, яким відповідачу ОСОБА_2 передано у власність земельну ділянку площею 0,0549 га на АДРЕСА_2.

Водночас суд першої інстанції з посиланням на статтю 22 ЗК України (в редакції 1990 року на час виникнення спірних правовідносин), згідно з якою право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право, дійшов висновку, що на момент прийняття рішенням Маріупольською міською радою від 03 березня 2016 року № 7/5-203 про передання у власність відповідачу земельну ділянку площею 0,0549 га на АДРЕСА_2, у позивача відсутнє право користування земельною ділянкою площею 951 кв. м. на АДРЕСА_1, оскільки на час набуття ним права власності на вказаний житловий будинок ні попередні власники, ні він право користування земельною ділянкою не оформили в установленому законом порядку.

Верховний Суд щодо висновку суду першої інстанції про відсутність загалом у позивача права користуванняч земельною ділянкою зазначає таке.

Згідно з частиною 2 статті 548 ЦК Української РСР 1963 року прийнята спадщина визнається належною спадкоємцеві з моменту відкриття спадщини.

Відповідно до частини 1 статті 28 ЗК України (у редакції на час отримання ОСОБА_1 свідоцтва про право на спадщину) при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить і право володіння або право користування земельною ділянкою без зміни її цільового призначення. В разі зміни цільового призначення надання земельної ділянки у володіння або користування здійснюється в порядку відведення.

Суди встановили, що попереднім землекористувачем земельної ділянки на АДРЕСА_1, на якій розміщено житловий будинок належний позивачу, був ОСОБА_4 (батько позивача).

Відповідно до виписки із протоколу № 9 засідання Виконавчого комітету Орджонікідзевського районної ради депутатів трудящих від 24 квітня 1954 року в зв'язку з поданням письмової заяви від гр. ОСОБА_4 про відмову від частини земельної ділянки на АДРЕСА_2 площею 575 кв. м, земельну ділянку площею 175 кв. м. вилучено під вулицю, а 400 кв. м передано ОСОБА_8 будівництва житлового будинку на АДРЕСА_2 (а. с. 67).

ОСОБА_1 успадкував після смерті ОСОБА_7 (матері, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1) житловий будинок з належними до нього побудовами, подвір'я, що знаходиться у АДРЕСА_1, на земельній ділянці Маріупольської міської ради, який належить позивачу на підставі свідоцтва про право на спадщину за законом від 18 травня 2000 року, зареєстрованого МКП "Маріупольське бюро технічної інвентаризації за № 22796064,04 квітня 2008 року (а. с.11,12).

Суд апеляційної інстанції зазначив, що згідно з інформацією з державного Реєстру прав власності на нерухоме майно будь-які відомості, які б свідчили про виникнення права власності (користування) позивача на земельну ділянку, в державному реєстрі відсутні.

У постанові від 12 грудня 2018 року, у справі № 372/5635/13-ц, провадження № 14-122цс18 Велика Палата Верховного Суду зазначила, що згідно із частиною 4 статті 13 Конституції України держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, їх рівність перед законом. Основний Закон України гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю відповідно до закону.

У пункті 6 розділу "Перехідні положення" ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користуванні земельні ділянки, але за ЗК України не можуть мати їх на такому праві, повинні до 01 січня 2008 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них.

Проте обов'язок переоформлення права користування земельною ділянкою, який міститься у пункті 6 розділу "Перехідні положення" ЗК України, визнаний неконституційним Рішенням Конституційного Суду України від 22 вересня 2005 року № 5-рп/2005. Зазначено, що ЗК Української РСР 1970 року встановлював безстрокове і тимчасове користування землею. Поняття користування землею у ЗК Української РСР 1990 року поряд з постійним передбачало тимчасове користування.

ЗК України визначив право постійного користування земельною ділянкою як право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку, проте не надав визначення праву тимчасового користування, яке продовжує існувати на підставі рішень, прийнятих відповідно до вимог чинного на той час законодавства.

Суб'єктивне право на земельну ділянку виникає і реалізується на підставах і в порядку, визначених Конституцією України, Кодексом та іншими законами України, що регулюють земельні відносини. Підставою для виникнення права на земельну ділянку є відповідний юридичний факт. Чинний ЗК України серед підстав набуття права на землю громадянами та юридичними особами не називає оформлення чи переоформлення прав на земельні ділянки. Крім того, право власності та інші речові права на нерухоме майно, набуті згідно з чинними нормативно-правовими актами до набрання чинності Законом України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень" визнаються державою.

Згідно з пунктом 5 Постанови Верховної Ради Української РСР від 18 грудня 1990 року № 562-ХІІ "Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР" громадяни, підприємства, установи, організації, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію Кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними в установленому порядку прав власності на землю або землекористування.

Аналогічне положення міститься в пунктах 1 і 7 розділу X "Перехідні положення" ЗК України.

Верховний Суд зазначає, що за умови наявного права користування у спадкодавця, таке право зберігається і за спадкоємцем до його належного оформлення. Висновок суду першої інстанції про відсутність загалом у позивача права користування земельною ділянкою не вплинув на вирішення спору по суті, оскільки у позові відмовлено через недоведеність порушення права позивача з інших мотивів.

Є безпідставним посилання позивача у касаційній скарзі на те, що факт землекористування підтверджено рішенням Донецького апеляційного суду від 19 липня 2017 року у справі № 265/2621/17, яке набрало законної сили.

Ухвалою Донецького апеляційного суду від 17 липя 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 відхилено, залишено без змін ухвалу Орджонікідзевського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 20 червня 2017 року, якою заяву ОСОБА_1 про встановлення юридичного факту, що має юридичне значення залишено без розгляду, оскільки існує спір про право.

Зазначення в ухвалі апеляційного суду про наявність у заявника права користування земельною ділянку в розмірі 951 кв. м не є преюдиційною обставиною, яка не підлягає доказуванню, оскільки суд не встановлював таку, а зазначив про неї для обгрунтування спору про право.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) стаття 89 ЦПК України.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що сторони з 1997 року погодили межі земельної ділянки, та обставина, що позивач у 2015 році відмовився підписати акт погодження меж земельної ділянки нового власника, не є підставою для визнання недійсним права власності на земельну ділянку відповідача.

Суди обґрунтовано виходили з того, що надані позивачем докази не підтверджують порушення його права.

Доводи касаційної скарги зводяться до власного тлумачення норм матеріального права та необхідності переоцінки доказів у справі, не спростовують висновки судів, а встановлення обставин справи і перевірка їх доказами не належить до компетенції суду касаційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень без змін.

Клопотання ОСОБА_2 про закриття касаційного провадження не підлягає задоволенню з огляду на зміст позовних вимог.

Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподіл судових витрат Верховний Суд не здійснюється.

Керуючись статтями 400, 401, 409, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Орджонікідзевського районного суду м. Маріуполя Донецької області від 18 грудня 2018 року та постанову Донецького апеляційного суду від 26 березня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: А. С. Олійник

Г. І. Усик

В. В. Яремко