Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 22.03.2021 року у справі №350/775/19

Постанова

Іменем України

08 вересня 2021 року

м. Київ

справа № 350/775/19

провадження № 61-3625св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А., Петрова Є. В. (суддя-доповідач),

Ткачука О. С.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - Орган опіки і піклування Рожнятівської РДА Івано-Франківської області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 05 жовтня 2020 року у складі судді Пулика М. В. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року у складі колегії суддів:

Девляшевського В. А., Бойчука І. В., Фединяка В. Д. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Орган опіки і піклування Рожнятівської РДА Івано-Франківської області, про визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У травні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Орган опіки і піклування Рожнятівської РДА з позовом про визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів.

Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що рішенням Рожнятівського районного суду від 04 квітня 2017 року шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвано, а неповнолітнього сина ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, залишено проживати з матір'ю. Однак, син з одинадцятимісячного віку фактично проживає з ним та його батьками.

Вказував, що рішенням Апеляційного суду Івано-Франківської області від 22 лютого 2018 року постановлено відібрати ОСОБА_4 від ОСОБА_1 та повернути його матері, яка проживає за адресою: АДРЕСА_1.

В процесі виконання даного рішення суду ОСОБА_2 02 липня 2018 року звернулась до Рожнятівського районного відділу ДВС із заявою про повернення їй виконавчого документа. Постановою державного виконавця від 09 липня 2018 року виконавчий лист № 350/1258/17, виданий 22 лютого 2018 року Апеляційним судом Івано-Франківської області про відібрання дитини повернуто стягувачці.

Зазначена обставина унеможливлює повторне звернення виконавчого документа до виконання і свідчить про те, що відповідачка втратила інтерес як до дитини, так і до її місця проживання.

Посилаючись на те, що син ОСОБА_4, упродовж усього часу після розірвання шлюбу з ОСОБА_2 проживає з ним, відвідує ДНЗ "Шовкова косиця", вважає мамою його нову дружину ОСОБА_5 та братом його сина від нового шлюбу ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_2, позивач ОСОБА_1 просив визнати місце проживання сина ОСОБА_7 разом з ним в с.

Креховичі Рожнятівського району, а також стягувати з ОСОБА_2 на його користь аліменти на утримання сина ОСОБА_7 у розмірі 1/4 частини з усіх видів її заробітку, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно до досягнення дитиною повноліття.

Короткий зміст судового рішення суду першої інстанції

Рішенням Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 05 жовтня 2020 року, з урахуванням ухвали Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 15 жовтня 2020 року про виправлення описки, позов ОСОБА_1 задоволено.

Визначено місце проживання ОСОБА_4 за місцем проживання його батька ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_3, який проживає за адресою: АДРЕСА_2.

Стягнено з ОСОБА_2, ІНФОРМАЦІЯ_4, на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання сина ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, у розмірі 1/4 частини всіх її заробітків, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно з 02 травня 2019 року і до досягнення дитиною повноліття.

Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 768,40 грн та в дохід держави 840,80 грн судових витрат.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_1 про визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів, суд першої інстанції з врахуванням рівності прав та обов'язків батьків щодо дитини, заінтересованості кожного з батьків, щоб дитина проживала з ним, прийшов до висновку, що проживання малолітнього сина сторін з батьком буде якомога краще відповідати його інтересам. Також суд першої інстанції дійшов висновку, що у зв'язку із проживанням сина з позивачем та перебуванням на його утриманні, з відповідачки слід стягнути аліменти в розмірі 1/4 частини всіх видів її доходів, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно.

Короткий зміст судового рішення суду апеляційної інстанції

У грудні 2020 року до суду надійшла апеляційна скарга ОСОБА_8, в інтересах якої діє ОСОБА_9, в якій просила скасувати рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 05 жовтня 2020 рокута ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року апеляційну скаргу ОСОБА_8, в інтересах якої діє ОСОБА_9, залишено без задоволення, рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 05 жовтня 2020 року залишено без змін.

Постанова суду мотивована тим, що з урахуванням обставин справи, поданих сторонами доказів, взявши до уваги висновок Органу опіки та піклування про доцільність проживання сина сторін з батьком, керуючись інтересами самої дитини, яка вважає своєю мамою нову дружину позивача, апеляційний суд вважав вірним висновок суду першої інстанції про задоволення позовних вимог.

Апеляційний суд відхилив доводи представника апелянта про наявність рішення апеляційного суду від 22 лютого 2018 року про відібрання дитини та повторне відкриття провадження з його виконання 22 жовтня 2020 року, оскільки проживання дитини з батьком відповідає найкращим інтересам сина ОСОБА_7. Крім того, виконавче провадження було відкрито фактично більше як через рік після подання ОСОБА_1 позову про визначення місця проживання дитини. При цьому, апеляційний суд зауважив, що під час розгляду цієї справи в суді першої інстанції про факт повторного відкриття провадження у справі про відібрання дитини відповідач не заявляла.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У березні 2021 року до суду надійшла касаційна скарга ОСОБА_8 в якій просила скасувати рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 05 жовтня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 20 квітня 2021 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано цивільну справу з Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області.

12 травня 2021 року до Верховного Суду надійшла витребовувана цивільна справа.

Ухвалою Верховного Суду від 20 квітня 2021 року справу призначено до судового розгляду.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У касаційній скарзі ОСОБА_2 зазначала, що порушення норм матеріального права, зокрема, полягає в тому, що в супереч частині 2 статті 161 СК України, судами першої та апеляційної інстанції малолітню дитину передано на виховання батькові та проживання з ним без встановлення наявності в останнього самостійного заробітку.

При цьому, суд першої інстанції дану обставину не встановлював узагалі, а суд апеляційної інстанції таку обставину встановив на підставі недопустимих доказів, чим, у свою чергу, порушив норми процесуального права, зокрема, статті 78 ЦПК України. Допустимим є у даному випадку виключно документальне підтвердження з місця роботи (служби) особи чи інформація компетентних органів про самозайнятість особи, проте, жодного документального підтвердження про роботу і наявність самостійного доходу в ОСОБА_1 судами попередніх інстанцій не досліджувалось.

Так само, при ухваленні оскаржуваних рішень судами першої та апеляційної інстанції не надано належної правової оцінки тому, що існує така, що набрала законної сили постанова Апеляційного суду Івано-Франківської області від 22 лютого 2018 року, залишена в силі постановою Верховного Суду від 03 травня 2018 року про відібрання дитини від батька, який самочинно змінив її місце проживання (справа № 350/1258/17) і на час розгляду справи апеляційним судом ОСОБА_2 повторно подано заяву та виконавчий лист до органу ДВС на виконання зазначеного рішення суду.

Не взято до уваги судами попередніх інстанцій і проявлена бездіяльність державного виконавця Рожнятівського ВДВС Сус О. І. при виконанні зазначеної вище постанови суду в період з 23 лютого 2018 року до 09 липня 2018 року, а також те, що державним виконавцем ОСОБА_2. було введено в оману, вказуючи на необхідність її перебування поблизу місця проживання боржника і дитини як необхідну умову для виконання зазначеного рішення суду. Цим самим спонукали її до подання заяви про повернення виконавчого документу, так як у її відсутність, зі слів державного виконавця, однаково ніхто не буде виконувати дане рішення суду.

Не зважаючи на те, що на той час для відкриття виконавчого провадження, ОСОБА_2 було сплачено авансовий внесок, без якого відкриття провадження за законом було неможливим, кожен із безрезультатних виїздів за місцем виконання (адреса офіційної реєстрації проживання боржника) фінансувався нею окремо, так як в іншому разі виконавець відмовляв їй у виїзді.

Про безрезультатність комісійних виїздів у процесі виконання судового рішення у період з 23 лютого 2018 року до 09 липня 2018 року зазначається і в висновку органу опіки і піклування Рожнятівської РДА від 17 липня 2019 року, на який посилається суд апеляційної інстанції в оскаржуваній постанові від 02 лютого 2021 року.

Посилаючись на висновок комісії з питань захисту прав дитини Рожнятівської РДА, суд апеляційної інстанції помилково стверджує про те, що орган опіки та піклування вважає за доцільне залишити малолітнього ОСОБА_7, ІНФОРМАЦІЯ_1, на проживання з батьком ОСОБА_1, оскільки подібне твердження у висновку цієї комісії від 17 липня 2019 року відсутнє.

Окрім того, з часу надання такого висновку органом опіки та піклування і до ухвалення судом першої інстанції рішення по суті справи, пройшло більше одного року і протягом цього часу до суду були подані докази того, що ОСОБА_2 особисто не має змоги з'явитись до суду з поважних причин, зокрема щодо її перебування на дійсній військовій службі в Збройних силах України за контрактом, в тому числі і в місцях проведення операції об'єднаних сил на території Луганської області.

Саме після повернення з місця бойових дій ОСОБА_2, скориставшись правом повторного пред'явлення виконавчого листа до виконання протягом терміну, передбаченого законом, звернулася до Рожнятівського районного відділу Державної виконавчої служби з заявою про прийняття до виконання виконавчого листа від 22 лютого 2018 року в справі № 350/1258/17 про відібрання дитини від батька та передання його матері за місцем її проживання, відповідно до визначеного місця проживання дитини згідно рішення суду від 04 квітня 2017 року.

Таким чином, ухваленням оскаржуваних судових рішень створено правову колізію, оскільки існує таке, що набрало законної сили та не скасоване рішення суду, за яким дитина має проживати з матір'ю і, на його підставі прийнято рішення, що на даний час перебуває на стадії виконання, про відібрання дитини від батька. При цьому суди першої та апеляційної інстанцій ухвалюють передчасне рішення про визначення місця проживання дитини з батьком, до того ж, суд першої інстанції навіть не зазначає адресу такого проживання в резолютивній частині рішення. Цим самим, суди підтверджують правомірність протиправної поведінки ОСОБА_1, в тому числі, злісне його небажання виконувати рішення суду, що набрало законної сили.

Ще одним грубим порушенням норм процесуального права є відмова в задоволенні неодноразових клопотань представника відповідача щодо зупинення провадження на підставі статті 251 ЦПК України у зв'язку з перебуванням сторони на дійсній військовій службі, адже така підстава тягне за собою обов'язок суду зупинити провадження в справі.

Вважає, що наведені нею у касаційній скарзі обставини повністю спростовують висновки судів першої та апеляційної інстанцій, наведені ними в оскаржуваних рішеннях, про те, що ОСОБА_2 втратила інтерес до дитини, оскільки з часу відкриття виконавчого провадження пройшло безрезультатно понад 4 місяці, після чого вона як військовозобов'язана, вимушена була приступити до роботи (служби) після закінчення відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з 16 липня 2018 року.

Таким чином, судами першої та апеляційної інстанцій в оскаржуваних рішеннях допущено порушення норм процесуального права, які полягають у наданні переваги доказів сторони позивача ОСОБА_1 над іншими, через що ухвалено незаконні та необґрунтовані рішення.

У висновку, викладеному у постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 жовтня 2018 року в справі № 402/428/16, в якому зроблено відступ від попередньої правової позиції Верховного Суду, згідно з постановами Верховного Суду України від 14 грудня 2016 року у справі № 6-2445цс16 та від 12 липня 2017 року у справі № 6-564цс17, щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, а саме статті 161 СК України та принципу 6 Декларації прав дитини про обов'язковість брати до уваги принцип 6 цієї Декларації стосовно того, що малолітня дитина не повинна, крім тих випадків, коли є виняткові обставини, бути розлучена зі своєю матір'ю.

Відзиву на касаційну скаргу не надходило.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що сторони з 15 листопада 2014 року до 04 квітня 2017 року перебували у зареєстрованому шлюбі, від якого у них народився син ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, що підтверджується копією свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 28 липня 2015 року (а. с. 6).

Також судом першої інстанції встановлено і не заперечувалось жодною із сторін, що відповідач у червні 2016 року забрав сина у віці 11 місяців від народження та переїхав з ним проживати до своїх батьків в с. Креховичі Рожнятівського районну.

Рішенням Рожнятівського районного суду від 04 квітня 2017 року шлюб між сторонами розірвано, а сина ОСОБА_7 залишено проживати разом з матір'ю (а. с. 11-13).

Постановою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 22 лютого 2018 року ухвалено відібрати ОСОБА_4 від ОСОБА_1 та повернути його матері, яка проживає у АДРЕСА_1 (а. с. 7-10).

Вказана постанова апеляційного суду не була виконана у зв'язку із поверненням виконавчого листа стягувачу за заявою ОСОБА_2, про що свідчить наявна в матеріалах справи копія постанови про повернення виконавчого документа стягувачу від 09 липня 2018 року (а. с. 14).

Відповідно до висновку комісії з питань захисту прав дитини Рожнятівської РДА від 17 липня 2019 року, орган опіки та піклування вважав за доцільне залишити малолітнього ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_1, на проживання з батьком ОСОБА_1. Також у цьому висновку вказано про те, що малолітній син сторін ОСОБА_4 проживає разом з батьком та його дружиною ОСОБА_5, яку називає мамою. Стосунки в сім'ї доброзичливі, дитина забезпечена усім необхідним (а. с. 93).

Із змісту акту обстеження матеріально-побутових умов від 25 вересня 2017 року вбачається, що за місцем проживання відповідачки ОСОБА_2 створені належні умови для виховання та розвитку дитини, наявне ліжко іграшки, одяг на всі сезони (а. с. 176).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини 3 статті 3 ЦПК Українипровадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частини 2 статті 389 ЦПК України.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2,3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною 1 статті 400 ЦПК України встановлено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частини 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вивчивши матеріали цивільної справи, зміст оскаржуваних судових рішень, обговоривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про часткове задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

Місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою (стаття 160 СК України).

Згідно з частинами 1 та 2 статті 161 СК України, якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов'язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров'я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини.

Відповідно до статті 129 Конституції України основними засадами судочинства в Україні є обов'язковість судового рішення.

Виконання судових рішень у цивільних справах є складовою права на справедливий суд та однією з процесуальних гарантій доступу до суду, що передбачено статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Європейський суд з прав людини зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне здійснення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також про те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення у справі "Дія 97" проти України" від 21 жовтня 2010 року).

Частиною 1 статті 18 ЦПК України встановлено, що судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

Виконання судового рішення, відповідно до змісту Рушення Конституційного Суду України № 5-рп/2013 від 26 червня 2013 року у справі № 1-7/2013, є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави; невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом.

Конституційний Суд України, беручи до уваги статті 3, 8, частини 1 , 2 статті 55, частини 1 , 2 статті 129-1 Конституції України, свої юридичні позиції щодо визначення виконання судового рішення складовою конституційного права на судовий захист, вважає, що держава, створюючи належні національні організаційно-правові механізми реалізації права на виконання судового рішення, повинна не лише впроваджувати ефективні системи виконання судових рішень, а й забезпечувати функціонування цих систем у такий спосіб, щоб доступ до них мала кожна особа, на користь якої ухвалене обов'язкове судове рішення, у разі, якщо це рішення не виконується, у тому числі державним органом (Рішення Конституційного Суду України від 15 травня 2019 року № 2-рп (ІІ)/2019).

Конституційний Суд України у зазначеному Рішенні також наголошує, що визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати принципам верховенства права та справедливості, гарантувати конституційне право на судовий захист; невиконання державою позитивного обов'язку щодо забезпечення функціонування запроваджуваної нею системи виконання судових рішень призводить до обмеження конституційного права на судовий захист та нівелює його сутність.

Задовольняючи позов про визначення місця проживання дитини, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, керувався інтересами самої дитини, яка вважає своєю матір'ю нову дружину позивача та те, що дитина проживає разом з батьком у задовільних матеріально-побутових умовах. Також задовольняючи позов, суд враховував висновок органу опіки та піклування про доцільність проживання сина сторін з батьком.

Разом з тим, із вказаними висновками колегія суддів не погоджується з огляду на таке.

Заперечуючи проти позову в суді першої інстанції, а також в апеляційній скарзі ОСОБА_2 зазначала, що при ухваленні оскаржуваних рішень судами не надано належної правової оцінки тому, що існує така, що набрала законної сили постанова Апеляційного суду Івано-Франківської області від 22 лютого 2018 року, залишена в силі постановою Верховного Суду від 03 травня 2018 року про відібрання дитини від батька (справа № 350/1258/17) і на час розгляду справи апеляційним судом ОСОБА_2 повторно подано заяву та виконавчий лист до органу ДВС на виконання зазначеного рішення суду.

Разом з тим, суди вказані доводи відповідача залишити поза увагою та не врахували при вирішенні спору.

ОСОБА_2 вказувала, що постанова Апеляційного суду Івано-Франківської області від 22 лютого 2018 року про відібрання дитини від батька, який самовільно змінив її місце проживання, не виконана. Судами не взято до уваги бездіяльність проявлену державним виконавцем Рожнятівського ВДВС Сус О. І. при виконанні зазначеної постанови у період з 23 лютого 2018 року до 09 липня 2018 року. Вказані доводи відповідача залишені судами без належного спростування або підтвердження на підставі відповідних доказів.

Так, згідно постанови головного державного виконавця Рожнятівського районного відділу державної виконавчої служби Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) Король Н. В. від 22 жовтня 2020 року ВП № 63370515 відкрито виконавче провадження за виконавчим листом № 350/1258/17, який виданий 22 лютого 2018 року, про відібрання у ОСОБА_1 дитини - ОСОБА_4 та повернення дитини матері ОСОБА_2 (а. с. 188). Із зазначеної постанови від 22 жовтня 2020 року вбачається, що боржнику встановлено строк 10 робочих днів для виконання рішення суду.

Отже, вирішуючи спір щодо визначення місця проживання дитини, за наявності незакінченого виконавчого провадження у справі про відібрання дитини та визначення місця її проживання, суди попередніх інстанцій не врахували стан виконання судового рішення, яке набрало законної сили.

Таким чином, суди дійшли помилкового висновку про наявність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з частинами 1 та 3 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд не може встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені, тому суд касаційної інстанції позбавлений можливості усунути вказані недоліки і перевірити доводи позивача, оскільки вони потребують встановлення обставин, які не були встановлені судом. Якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Відповідно до частин 1 , 3 статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Ураховуючи те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи в частині вирішення позовних вимог про визначення місця проживання дитини встановлені судами повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку про скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду з ухваленням нового судового рішення про відмову у задоволенні позову.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Рожнятівського районного суду Івано-Франківської області від 05 жовтня 2020 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 02 лютого 2021 року скасувати, ухвалити нову постанову.

В задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору - Орган опіки і піклування Рожнятівської РДА Івано-Франківської області, про визначення місця проживання дитини та стягнення аліментів відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий В. С. Висоцька

Судді: А. І. Грушицький

А. А. Калараш

Є. В. Петров

О. С. Ткачук