Постанова

Іменем України

07 серпня 2020 року

м. Київ

справа № 2-1484/06

провадження № 61-510св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Грушицького А. І., Литвиненко І. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

особа, яка звернулася з апеляційною скаргою- ОСОБА_3 ,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року в складі колегії суддів: Красвітної Т. П., Свистунової О. В., Єлізаренко І. А.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до пункту 2 розділу II «;Прикінцеві та перехідні положення» Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» (далі - Закон № 460-IX) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2006 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до

ОСОБА_2 про визнання дійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_2 на праві приватної власності належало 8/100 частини комплексу (нежитлового приміщення) на АДРЕСА_1 . Позивач придбав у відповідача вказаний об`єкт нерухомості за 100 000 грн, про що було складено договір купівлі-продажу адміністративно-торгівельного комплексу.

При підписанні вищевказаного договору позивач передав відповідачу обумовлену сторонами суму коштів, а ОСОБА_1 , у свою чергу, отримав правовстановлюючі документи на будівлю. Разом з тим, відповідач ухиляється від нотаріального посвідчення спірного договору, що порушує права позивача на користування та розпорядження нерухомим майном.

На підставі викладеного ОСОБА_1 просив визнати договір купівлі-продажу адміністративно-торгівельного комплексу на

АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2

10 травня 2006 року у простій письмовій формі, дійсним; визнати за позивачем право власності на вказане нерухоме майно; зобов`язати Дніпропетровське районне комунальне підприємство «Бюро технічної інвентаризації» зареєструвати право власності на адміністративно-торгівельний комплекс на АДРЕСА_1 на ім`я позивача.

Короткий зміст судових рішень

Рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області

від 14 липня 2006 року (в складі судді Чубенко Л. І.) позов задоволено.

Визнано дійсним договір купівлі-продажу нерухомого майна - адміністративно-торгівельного комплексу на

АДРЕСА_1 , укладений 10 травня 2006 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 .

Визнано за ОСОБА_1 право власності на адміністративно-торгівельний комплекс на АДРЕСА_1 .

Зобов`язано Дніпропетровське районне комунальне підприємство «Бюро технічної інвентаризації» зареєструвати за ОСОБА_1 право власності на адміністративно-торгівельний комплекс на

АДРЕСА_1 .

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що між сторонами відбулось повне виконання договору купівлі-продажу від 10 травня 2006 року, але відповідач ухиляється від виконання взятих на себе за договором зобов`язань щодо його нотаріального оформлення.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 31 жовтня 2018 року

(в складі колегії суддів: Деркач Н. М., Каратаєвої Л. О., Ткаченко І. Ю.) закрито апеляційне провадження у справі за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 14 липня 2006 року.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що ОСОБА_3 не має права апеляційного оскарження, оскільки рішенням місцевого суду не вирішувалось питання про її права та обов`язки, а скасування рішення суду, ухваленого у 2006 році, про визнання права власності за особою на об`єкт нерухомого майна, яке набрало законної сили та є виконаним, призведе до порушення її права власності у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Постановою Верховного Суду від 20 березня 2019 року (в складі суддів: Луспеника Д. Д., Білоконь О. В., Гулька Б. І., Синельникова Є. В., Черняк Ю. В.) постанову Дніпровського апеляційного суду від 31 жовтня 2018 року скасовано, справу передано до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду.

Постанова касаційного суду мотивована тим, що апеляційний суд не звернув уваги на те, що ОСОБА_3 з 21 квітня 2001 року до цього часу перебуває з ОСОБА_2 у зареєстрованому шлюбі. За час перебування у шлюбі, 24 березня 2005 року, ОСОБА_2 придбав у Товариства з обмеженою відповідальністю «Агромашсервіс» (далі - ТОВ «Агромашсервіс») на підставі договору купівлі-продажу 8/100 частин комплексу нежитлового приміщення, розташованого на АДРЕСА_1 .

ОСОБА_2 , перебуваючи у шлюбі, як зазначається у касаційній скарзі, без згоди дружини - ОСОБА_3 , 10 травня 2006 року відчужив на підставі договору купівлі-продажу адміністративно-торгівельної будівлі на користь ОСОБА_1 об`єкт нерухомого майна, договір не був посвідчений нотаріально.

Посилання апеляційного суду про необхідність захисту права власності особи, набутого на підставі рішення суду ще у 2006 році, по-перше, є вірним, але, по-друге, захист одного права не може порушувати права інших осіб на власність у разі його доведення, а, по-третє, врахування принципу пропорційності обраного способу судового захисту має здійснюватись при розгляді справи по суті, а не шляхом процесуального (формального) закриття апеляційного провадження у справі.

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року рішення Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області

від 14 липня 2006 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову відмовлено.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 судові витрати у розмірі 1 500 грн.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що спірна нерухомість є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а остання не надавала письмової згоди на відчуження її чоловіком нерухомого майна, яке було придбано у період шлюбу та на яке розповсюджується право спільної сумісної власності. Разом з тим, позивач не довів, що відповідач ухилявся від нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу від 10 травня 2006 року.

Презумпція права спільної сумісної власності подружжя на спірне майно не спростована, проте судом першої інстанції не залучено ОСОБА_3 до участі у справі, права якої порушуються оскаржуваним рішенням місцевого суду, тому наявні правові підстави для відмови у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить постанову апеляційного суду скасувати та направити справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що спірна нежитлова будівля тривалий час належить позивачу на підставі рішення суду першої інстанції, яке набрало законної сили, тому апеляційний суд не мав права його скасовувати.

ОСОБА_3 було відомо про те, що спірна нежитлова будівля тривалий час належить позивачу на підставі рішення суду першої інстанції, яке набрало законної сили, тому суд апеляційної інстанції помилково прийняв до розгляду її апеляційну скаргу.

Позивач у визначеному законом порядку набув право власності на адміністративно-торгівельний комплекс на

АДРЕСА_1 , тому відсутні підстави для позбавлення його права власності на це майно.

Доводи інших учасників справи

ОСОБА_3 подала до суду відзив на касаційну скаргу, в якому зазначила, що рішенням суду першої інстанції порушено її законні права та інтереси, тому вона мала право на його оскарження в апеляційному порядку. До суду не подано доказів обізнаності ОСОБА_3 про ухвалення рішення суду першої інстанції, тому суд апеляційної інстанції правильно поновив строк на апеляційне оскарження та розглянув її апеляційну скаргу. Разом з тим, спірний правочин (договір купівлі-продажу) вчинено без згоди співвласника вищевказаного нерухомого майна ( ОСОБА_3 ), тому позивач набув право власності на це майно з порушенням вимог закону.

Інший учасник справи не скористався своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направив.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 06 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу.

19 лютого 2020 року справу передано до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3. 21 квітня

2001 року зареєстрували шлюб, який не був розірваний станом на час ухвалення рішення місцевим судом у цій справі.

У період вищевказаного шлюбу (24 березня 2005 року) ОСОБА_2 придбав у ТОВ «Агромашсервіс» 8/100 частин комплексу (нежилі приміщення), а саме: майстерню «В», майстерню «М», склад «Н», навіс «Р», на

АДРЕСА_1 , що підтверджується договором купівлі-продажу 8/100 частин комплексу (нежилі приміщення), укладеним 24 березня

2005 року між ТОВ «Агромашсервіс» і ОСОБА_2 , посвідченим приватним нотаріусом Дніпропетровського районного нотаріального округу Кудрявцевою Т. М.

Під час укладення зазначеного вище договору купівлі-продажу від 24 березня 2005 року ОСОБА_3. надала нотаріально посвідчену заяву (згоду) на купівлю її чоловіком ОСОБА_2 вказаного нерухомого майна.

Між сторонами ( ОСОБА_1 та ОСОБА_2 ) у простій письмові формі (без нотаріального посвідчення) 10 травня 2006 року укладено договір купівлі-продажу нежилих приміщень), а саме: майстерні «В», майстерні «М», складу «Н», навісу «Р», на АДРЕСА_1 .

Вказаний договір від 10 травня 2006 року укладено без згоди ОСОБА_3 .

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі - в редакції, яка діяла до набрання чинності Законом № 460-IX) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження

у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Поняття, зміст права власності та його здійснення закріплено у статтях 316, 317, 319 ЦК України, аналіз яких свідчить, що право власності має абсолютний характер, його зміст становлять правомочності власника з володіння, користування і розпорядження належним йому майном. Забезпечуючи всім власникам рівні умови здійснення своїх прав, держава гарантує власнику захист від порушень його права власності з боку будь-яких осіб.

За загальним правилом власник самостійно розпоряджається своїм майном.

Розпорядження об`єктом спільної власності (часткової чи сумісної) має свої особливості.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

У статті 60 СК України закріплено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. Таке ж положення містить і стаття 368 ЦК України.

Зазначені норми закону свідчать про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

Належність майна до об`єктів права спільної сумісної власності визначено статтею 61 СК України, згідно із частиною третьою якої якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Вказаний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 638/18231/15-ц (провадження

№ 14-712цс19).

Встановлено, що ОСОБА_2 придбав у ТОВ «Агромашсервіс» 8/100 частин комплексу (нежилі приміщення), а саме: майстерню «В», майстерню «М», склад «Н», навіс «Р», на АДРЕСА_1 під час перебування у шлюбі з ОСОБА_3 .

На підставі викладеного суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку, що вищевказане нерухоме майно є спільною сумісною власністю подружжя ( ОСОБА_2 та ОСОБА_3 ).

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Згідно з частиною третьою статті 65 СК України для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

Відповідно до частини другої статті 220 ЦК України, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

При розгляді справ про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, суди повинні з`ясувати, чи підлягає правочин обов`язковому нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину.

На підставі викладеного апеляційний суд дійшов правильного висновку, що презумпція права спільної сумісної власності подружжя на спірне майно не спростована, проте судом першої інстанції не залучено ОСОБА_3 до участі у справі, права якої порушуються оскаржуваним рішенням місцевого суду, доказів, що відповідач ухилявся від нотаріального посвідчення спірного договору, не здобуто під час розгляду справи по суті, відсутні мотиви задоволення позовних вимог судом першої інстанції, тому наявні правові підстави для відмови у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Не заслуговують на увагу доводи касаційної скарги, що ОСОБА_3 було відомо про те, що спірна нежитлова будівля тривалий час належить позивачу на підставі рішення суду першої інстанції, яке набрало законної сили, тому суд апеляційної інстанції помилково прийняв до розгляду її апеляційну скаргу, оскільки у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази на підтвердження вказаних доводів, які ґрунтуються на припущеннях.

ОСОБА_3 не брала участі у розгляді справи в суді першої інстанції,

а рішення місцевого суду порушує її права як співвласника вищевказаного нерухомого майна.

При цьому апеляційним судом відповідно до вимог статті 417 ЦПК України враховано висновки, що містяться в постанові Верховного Суду

від 20 березня 2019 року, які є обов`язковими для суду під час нового розгляду справи. Судом апеляційної інстанції враховано принцип пропорційності обраного способу судового захисту, а також, що захист одного права не може порушувати права інших осіб на власність.

Безпідставним є посилання в касаційній скарзі на копію довіреності щодо розпорядження спірним нерухомим майном, яка додана до матеріалів справи, як на підтвердження обставин обізнаності ОСОБА_3 про наявність у позивача права власності на спірне майно, оскільки з указаної копії довіреності, яка не завірена належним чином, лише вбачається право на розпорядження майном ОСОБА_1 , однак це не може бути належним доказом обізнаності ОСОБА_3 про предмет спору у цій справі, в якій вона участі не брала.

Доводи касаційної скарги, що позивач у визначеному законом порядку набув право власності на адміністративно-торгівельного комплексу на

АДРЕСА_1 , не заслуговують на увагу, оскільки договір купівлі-продажу від 10 травня 2006 року укладений у простій письмовій формі між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 без нотаріального посвідчення та без згоди, зокрема нотаріально посвідченої, ОСОБА_3 , яка є співвласником спірного нерухомого майна в силу вимог статті 60 СК України і така обставина не спростована, тому вищевказаний договір не може бути визнаний судом дійсним.

Європейський суд з прав людини вказав, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України», заява

№ 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

Інші наведені у касаційній скарзі доводи були предметом дослідження в апеляційному суді з наданням відповідної правової оцінки всім обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд касаційної інстанції та не є достатніми для скасування постанови апеляційного суду.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків суду апеляційної інстанції не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Постанову Дніпровського апеляційного суду від 22 жовтня 2019 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: І. М. Фаловська

А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко