Історія справи

Постанова КЦС ВП від 06.11.2023 року у справі №725/8953/21
Постанова КЦС ВП від 06.11.2023 року у справі №725/8953/21
Постанова КЦС ВП від 06.11.2023 року у справі №725/8953/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 листопада 2023 року

м. Київ

справа № 725/8953/21

провадження № 61-531св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Гулейкова І. Ю. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивачка - ОСОБА_1 ,

відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Гіг-Ант»,

третя особа - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Гіг-Ант» на постанову Чернівецького апеляційного суду від 30 листопада 2022 року у складі колегії суддів: Владичан А. І., Височанської Н. К., Перепелюк І. Б.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог і рішень судів

У грудні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Гіг-Ант» (далі - ТОВ «Гіг-Ант») про визнання кредитного договору та договору іпотеки припиненим.

Позовну заяву обґрунтовано тим, що 03 листопада 2005 року між нею та Відкритим акціонерним товариством «Комерційний банк «Надра» (далі - ВАТ КБ «Надра») укладений кредитний договір, за умовами якого банк надав позичальниці кредит у розмірі 44 000,00 дол. США строком на 240 місяців.

В забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором 03 листопада 2005 року укладений договір іпотеки, згідно з яким позивачка як іпотекодавець передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 . На цей предмет іпотеки в Єдиний реєстр заборон відчуження об`єктів нерухомого майна 03 листопада 2005 року внесено заборону на відчуження.

У зв`язку із простроченням сплати кредитних платежів банк скористався своїм правом вимагати дострокового погашення боргу у повному обсязі та направив їй лист-претензію від 09 лютого 2012 року № 1449 з вимогою достроково та повністю погасити заборгованість за кредитом та процентами у розмірі 35 258,33 дол. США протягом трьох днів з дня надіслання претензії.

Зазначала, що такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, тобто, надіславши таку вимогу, банк встановив новий строк виконання зобов`язання за кредитним договором, такими діями кредитор в односторонньому порядку змінив умови договору та строк виконання основного зобов`язання.

На виконання зазначеної вимоги банку вона у період з 2012 до 2015 роки повністю виконала свої зобов`язання за кредитним договором та сплатила банку 34 889,48 дол. США. Це підтверджується квитанціями про оплату, за змістом яких станом на грудень 2015 року вона сплатила банку 37 150,04 дол. США та 65 722,16 грн, тож виконала свої зобов`язання за кредитним договором повністю.

Посилалася на те, що з моменту виконання своїх зобов`язань банк не звертався до неї з майновими вимогами, не пред`являв претензій із приводу того, що борг нею не сплачено чи сплачено не повністю.

Проте, у липні 2021 року вона дізналася про те, що 31 травня 2021 року на підставі виконавчого напису нотаріуса приватним виконавцем Коломійцем В. К. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження про стягнення з неї, ОСОБА_1 , на користь ТОВ «Гіг-Ант» заборгованості за кредитним договором від 03 листопада 2005 року у розмірі 64 900,02 дол. США та суми плати за вчинення виконавчого напису у розмірі 1 000,00 грн.

Згідно з цим виконавчим написом стягнення заборгованості проводиться за період з 16 січня 2020 року до 22 березня 2021 року.

На її запит до ТОВ «Гіг-Ант» відповідач повідомив, що станом на 16 січня 2020 року заборгованість за кредитом становить 64 900,00 дол. США, з яких: 37 817,78 дол. США - тіло кредиту; 22 351,63 дол. США - проценти за користування кредитом; 4 730,61 дол. США - комісія. Зазначена заборгованість передана ПАТ КБ «Надра» на підставі договору про відступлення прав вимоги. Розрахунку заборгованості відповідач не надав.

З огляду на викладене, вважала, що дії нового кредитора свідчать про його намагання стягнути борг, який був відступлений йому банком, але фактично не існував, виключно у незаконний спосіб та у порядку, що виходять за межі правового поля.

Оскільки нею повністю сплачено заборгованість за кредитним договором, тому має право вимагати визнання зобов`язання за кредитним договором та договором іпотеки припиненим, оскільки забезпечені іпотекою зобов`язання за кредитним договором виконано повністю, відповідно зобов`язання за договором іпотеки, які є похідними від кредитного договору, припиняються. Із припиненням іпотеки фактично припиняється обтяження нерухомого майна іпотекою, адже всі правові підстави для його утримання під обтяженням відсутні.

Із посиланням на норми права та судову практику позивачка просила визнати припиненими зобов`язання за кредитним договором від 03 листопада 2005 року № ZZZ435717, укладеним між ОСОБА_1 та ВАТ КБ «Надра»; визнати припиненими зобов`язання за договором іпотеки від 03 листопада 2005 року, який посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Лірниченко Н. М. та зареєстрований в реєстрі за № 5987; усунути перешкоди у користуванні та розпорядженні квартирою АДРЕСА_1 ; припинити у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запис про іпотеку від 03 листопада 2005 року № 35083363, припинити в Єдиному реєстрі заборону відчуження об`єктів нерухомого майна, реєстраційний номер обтяження 2563095 від 03 листопада 2005 року, та зняти заборону відчуження квартири; вирішити питання розподілу судових витрат.

Ухвалою Першотравневого районного суду м. Чернівців від 12 квітня 2022 року задоволено клопотання відповідача та залучено до участі у справі третю особу - Фонд гарантування вкладів фізичних осіб.

Рішенням Першотравневого районного суду м. Чернівців від 22 вересня 2022 року у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що на підтвердження виконання своїх зобов`язань перед ВАТ КБ «Надра» позивачка надала квитанції про сплату боргу на загальну суму 35 258,33 дол. США за період із 2011 до 2015 роки. Тобто заборгованість, яку ОСОБА_1 на письмову вимогу банку повинна була сплатити протягом трьох робочих днів, вона сплатила лише впродовж чотирьох років. Отже, наведене свідчить про те, що банк не був позбавлений можливості за весь цей період часу, а також до моменту укладення договору про відступлення прав вимоги нараховувати позивачці інфляційні втрати за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, передбачені статтею 625 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), у зв`язку із чим сума, зазначена у письмовій вимозі, могла збільшитись.

Згідно з додатком до договору про відступлення прав вимоги заборгованість ОСОБА_1 складає 64 900,02 дол. США, з яких: 37 817,78 дол. США - заборгованість за основним договором; 22 351,63 дол. США - банківські проценти; 4 730,61 дол. США - комісія банку. Проте, ні представник відповідача, ні представник третьої особи не надали суду належного розрахунку (виписки за картковим рахунком) заборгованості ОСОБА_1 , який би підтверджував факт наявності заборгованості, її суми та всіх складових. У зв`язку з цим суд першої інстанції дійшов висновку, що не має змоги достовірно встановити обставини, викладені позивачкою у позові щодо повного виконання нею взятих на себе зобов`язань, а тому вважав, що позов є необґрунтованим та передчасним.

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 30 листопада 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Першотравневого районного суду м. Чернівців від 22 вересня 2022 року скасовано. Позов задоволено. Визнано припиненими зобов`язання за кредитним договором від 03 листопада 2005 року № ZZZ435717, укладеним між ОСОБА_1 та ВАТ КБ «Надра». Визнано припиненими зобов`язання за договором іпотеки від 03 листопада 2005 року, укладеним між ОСОБА_1 та ВАТ КБ «Надра», який посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Лірниченко Н. М. та зареєстрований в реєстрі за № 5987. Знято заборону відчуження квартири АДРЕСА_1 , та належить на праві власності ОСОБА_1 . Виключено з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна реєстраційний номер обтяження 2563095 від 03 листопада 2005 року та виключено із Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запис про іпотеку від 03 листопада 2005 року № 35083363 (реєстраційний номер іпотеки від 03 листопада 2005 року № 2563121 в Державному реєстрі іпотек до 01 січня 2013 року). Стягнено з ТОВ «Гіг-Ант» на користь ОСОБА_1 7 264,00 грн витрат, пов`язаних зі сплатою судового збору, за подачу позовної заяви та апеляційної скарги. Стягнено з ТОВ «Гіг-Ант» на користь ОСОБА_1 20 000,00 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове судове рішення про задоволення позову, апеляційний суд виходив із того, що на підтвердження заявлених вимог позивачкою надані належні та допустимі докази, які підтверджують виконання зобов`язань за кредитним договором перед банком, але суд першої інстанції дійшов помилкового висновку про те, що сума, зазначена банком у письмовій вимозі, могла збільшитися внаслідок нарахувань індексу інфляції за весь час прострочення, а також трьох процентів річних від простроченої суми, передбачених статтею 625 ЦК України, оскільки це є правом банком, а не обов`язком, яким банк у цьому випадку не скористався. Апеляційний суд зазначив, що у будь-якому випадку вимоги банку до боржника за статтею 625 ЦК України - це правовідносини та зобов`язання, які продовжують існувати в силу закону, а не договору, тоді як договірні зобов`язання зі сплати кредитних платежів є припиненими, у зв`язку із належним виконанням грошового зобов`язання, а припинення договірних зобов`язань зі сплати кредиту має наслідком припинення забезпечувального зобов`язання (правова позиція, викладена у постанові Верховного Суду від 22 грудня 2021 року у справі № 325/678/18). Відповідач не надав жодних належних та допустимих доказів на підтвердження наявної у позивачки заборгованості в сумі 64 900,02 дол. США, матеріали справи не містять розрахунку заборгованості за кредитним договором, що унеможливлює з`ясування періоду нарахування боргу, його складових, та чи відповідає таке нарахування умовам укладеного договору, тощо; доводи відповідача про існування боргу ґрунтуються на припущеннях, не підтверджені належними доказами, тому не можуть свідчити про наявність несплаченого боргу.

Водночас у пункті 3.4 договору про відступлення прав вимоги зазначено, що новий кредитор також погоджується, що банк не несе відповідальності перед новим кредитором, якщо одержані новим кредитором від боржників суми за основними договорами будуть меншими від сум, які очікував отримати від боржників новий кредитор, в тому числі меншими від сум, зазначених у додатку № 1 до цього договору. Отже, підписавши договір про відступлення прав вимоги, відповідач підтвердив, що ПАТ КБ «Надра» передало йому всі документи, що стосуються заборгованості, зокрема ОСОБА_1 . Як зазначив апеляційний суд, відсутність у нового кредитора документів (виписки про зарахування коштів на погашення боргу, розрахунки заборгованості) є підставою для позбавлення права вимоги.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги, позиції інших учасників справи

ТОВ «Гіг-Ант» у січні 2023 року звернулося засобами поштового зв`язку до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Чернівецького апеляційного суду від 30 листопада 2022 року, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить оскаржуване судове рішення скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції. Касаційна скарга містить також клопотання про зупинення дії постанови Чернівецького апеляційного суду від 30 листопада 2022 року.

Як на підставу касаційного оскарження заявник посилається на неврахування апеляційним судом правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17 (пункт 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України, далі - ЦПК України). Крім того, з урахуванням тлумачення Конституційним Судом України припису першого речення частини першої статті 1050 Цивільного кодексу України, вважає, що є необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц, про те, що після спливу строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України право позикодавця нараховувати проценти за позикою припиняється (пункт 2 частини другої статті 389 ЦПК України). Також заявник посилається на порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, зокрема: необґрунтовано відмовлено у задоволенні клопотання про призначення експертизи; суд встановив обставини справи на підставі недопустимих доказів (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

У касаційній скарзі заявник також зазначає, що:

- апеляційний суд не врахував пункт 3.4 кредитного договору, яким передбачено, що нарахування процентів за користування кредитом здійснюється за фактичну кількість днів у періоді (28-29-30-31/360), при розрахунку процентів враховується день надання та не враховується день погашення кредиту. Отже, сторони кредитного договору погодили, що нарахування процентів повністю і остаточно припиняється в день фактичного повернення кредиту в повному обсязі. День повернення кредиту не враховується при нарахуванні процентів. Тобто нарахування процентів за користування кредитом припиняється у день фактичного повернення кредиту, незалежно від закінчення строку дії кредитного договору. Суд помилково не врахував правовий висновок, зазначений у пунктах 122-125 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17, та неправильно не взяв до уваги проценти, нараховані банком та відступлені відповідно до договору про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги;

- у справі № 910/17048/17 Велика Палата Верховного Суду визнала правомірним нарахування процентів за користування кредитом до дня фактичного повернення кредиту, незалежно від закінчення строку дії кредитних договорів;

- у відповідача були сумніви у справжності квитанції, які надані позивачкою як доказ погашення заборгованості за кредитним договором. Тобто підтвердити сплату коштів можливо, лише встановивши справжність квитанцій, проте суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання про призначення судової експертизи давності платіжних доручень, що підтверджують оплату заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором. Суд апеляційної інстанції врахував квитанції як доказ погашення заборгованості, водночас у такому випадку апеляційний суд повинен був розглянути клопотання відповідача про призначення судової експертизи щодо давності квитанцій;

- допустимим доказом, який підтверджує внесення коштів в погашення кредиту та процентів є квитанція, у якій зазначено рахунок, що відповідає рахунку, наведеному у кредитному договорі. В підпункті 3.3.1 кредитного договору вказано такий рахунок для сплати заборгованості за кредитним договором - 29098820002508, а у квитанціях, які апеляційний суд врахував як доказ погашення заборгованості, - 29099091665501. Отже, надані позивачкою квитанції не є допустимими доказами, що підтверджують виконання зобов`язань за кредитним договором.

У березні 2023 року до Верховного Суду від ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Павалюк Г. В.,надійшов відзив на касаційну скаргу ТОВ «Гіг-Ант», в якому, посилаючись на необґрунтованість касаційної скарги, позивачка просить залишити її без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін, оскільки вона є законною. Також просить стягнути з відповідача на свою користь понесені в суді касаційної інстанції судові витрати у розмірі 10 000,00 грн.

Інші відзиви на касаційну скаргу ТОВ «Гіг-Ант» станом на час розгляду справи Верховним Судом не надходили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями касаційну скаргу ТОВ «Гіг-Ант» розподілено судді-доповідачу Гулейкову І. Ю.

Ухвалою Верховного Суду від 23 січня 2023 року касаційну скаргу залишено без руху, для усунення недоліків касаційної скарги, зокрема для доплати судового збору у розмірі 1 816,00 грн.

Ухвалою Верховного Суду від 03 лютого 2023 року (після усунення недоліків касаційної скарги) відкрито касаційне провадження у справі (з підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини другої статті 389 ЦПК України), витребувано матеріали справи № 725/8953/21 із Першотравневого районного суду м. Чернівців, відмовлено у задоволенні клопотання ТОВ «Гіг-Ант» про зупинення дії постанови Чернівецького апеляційного суду від 30 листопада 2022 року та встановлено учасникам справи строк для подачі відзиву на касаційну скаргу.

У лютому 2023 року матеріали справи № 725/8953/21 надійшли до Верховного Суду.

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу. Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувана постанова апеляційного суду - без змін, оскільки її ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди попередніх інстанційвстановили, що 03 листопада 2005 року між ОСОБА_1 та ВАТ КБ «Надра» укладений кредитний договір № ZZZ435717, за умовами якого банк надав позичальнику кредит у розмірі 44 000,00 дол. США строком на 240 місяців.

В забезпечення виконання зобов`язань за вказаним договором 03 листопада 2005 року укладений договір іпотеки, згідно з яким позивачка ОСОБА_1 як іпотекодавець передала в іпотеку банку квартиру АДРЕСА_1 .

На цей предмет іпотеки до Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна 03 листопада 2005 року внесено заборону на відчуження.

Через неналежне виконання ОСОБА_1 взятих на себе за умовами договору зобов`язань та прострочення сплати кредитних платежів, банк скористався своїм правом вимагати дострокового погашення боргу повністю, у зв`язку із чим позивачці направлено лист-претензію від 29 листопада 2010 року № 7128/03, з вимогою достроково та у повному обсязі погасити заборгованість за кредитом та процентами у розмірі 34 889,48 дол. США протягом трьох днів з дня надіслання претензії.

09 лютого 2012 року ОСОБА_1 надіслано повторний лист-претензію № 1449 про необхідність достроково та у повному обсязі сплатити існуючу заборгованість за кредитним договором у розмірі 35 258,33 дол. США.

За умовами кредитного договору № ZZZ435717 банк має право вимагати від позичальника дострокового виконання зобов`язань щодо повернення кредиту, сплати нарахованих процентів, інших платежів передбачених цим договором та можливих штрафних санкцій, якщо позичальник не вніс черговий мінімальний платіж у термін, визначений підпунктом 3.3.3 цього договору, тобто щомісячно до 5 числа поточного місяця (підпункт 4.2.4).

Отже, сторони кредитних правовідносин врегулювали у договорі питання дострокового повернення кредиту, тобто зміни строку виконання основного зобов`язання, та визначили умови такого повернення.

У пункті 3.4 договору відступлення прав вимоги між банком та ТОВ «Гіг-Ант» від 16 січня 2020 року зазначено, що новий кредитор також погоджується, що банк не несе відповідальності перед новим кредитором, якщо одержані новим кредитором від боржників суми за основними договорами будуть меншими від сум, які очікував отримати від боржників новий кредитор, в тому числі меншими від сум, зазначених у додатку № 1 до цього договору.

Згідно з додатком до договору про відступлення прав вимоги заборгованість ОСОБА_1 складає 64 900,02 дол. США, з яких: 37 817,78 дол. США - заборгованість за основним договором; 22 351,63 дол. США - банківські проценти; 4 730,61 дол. США - комісія банку.

На підтвердження сплати існуючої заборгованості перед банком позивачкою ОСОБА_1 надано квитанції на загальну суму 35 258,33 дол. США за період з 2011 до 2015 роки, оригінали яких оглянуті в судовому засіданні.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

В оцінці доводів касаційної скарги Верховний Суд застосовує системний аналіз норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини.

Частиною першою статті 509 ЦК України передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

Договір є обов`язковим до виконання сторонами (стаття 629 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 575 ЦК України іпотекою є застава нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про іпотеку» іпотека - вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

За змістом положень статті 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події (стаття 530 ЦК України).

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Згідно зі статтею 610 ЦК України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Отже, для належного виконання зобов`язання необхідно дотримуватись визначених у договорі строків, зокрема щодо сплати коштів, визначених кредитним договором, а тому прострочення виконання зобов`язання є його порушенням.

Приписами статті 611 цього Кодексу передбачено, що в разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом.

Зокрема, статтею 625 ЦК України врегульовано правові наслідки порушення грошового зобов`язання, які мають особливості. Так, відповідно до наведеної норми боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Формулювання статті 625 ЦК України, коли нарахування процентів тісно пов`язується із застосуванням індексу інфляції, орієнтує на компенсаційний, а не штрафний характер відповідних процентів, а тому 3 % річних не є неустойкою у розумінні положень статті 549 цього Кодексу.

За змістом наведеної норми закону нараховані на суму боргу інфляційні втрати та 3 % річних входять до складу грошового зобов`язання і вважаються особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Відповідно до висновків, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (провадження № 14-10цс18), від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц (провадження № 14-318цс18), якщо банк використав право вимоги дострокового повернення усієї суми кредиту, що залишилася несплаченою, а також сплати процентів, належних йому відповідно до статті 1048 ЦК України, то такими діями кредитор на власний розсуд змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом. Кредитодавець втрачає право нараховувати передбачені договором проценти за користування кредитом, а також обумовлену в договорі неустойку у разі пред`явлення вимоги до позичальника про дострокове погашення боргу на підставі статті 1050 ЦК України. Разом з тим права та інтереси кредитодавця в таких правовідносинах забезпечуються частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Отже, надіславши ОСОБА_1 письмову вимогу про дострокове погашення у повному обсязі існуючої заборгованості за кредитним договором у розмірі 35 258,33 дол. США (33 569,02 дол. США - заборгованість за кредитом + 1 689,31 дол. США - заборгованість за процентами), банк, з урахуванням підпункту 4.2.4 кредитного договору, змінив умови основного зобов`язання щодо строку дії договору, періодичності платежів, порядку сплати процентів за користування кредитом. Право банка нараховувати передбачені договором проценти за кредитом після цього припинилося (припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування), а його права та інтереси як кредитодавця забезпечувалися частиною другою статті 625 ЦК України, яка регламентує наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів, а також інших випадків, передбачених цим Кодексом (частини перша, п`ята, шоста, сьома статті 81 ЦПК України).

Принцип змагальності полягає в обов`язку кожної сторони довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження або заперечення власних вимог у спорі.

Відповідач наполягає на існуванні боргу позивачки за кредитним договором від 03 листопада 2005 року № ZZZ435717 у сумі 64 900,02 дол. США (37 817,78 дол. США - основний борг + 22 351,63 дол. США - проценти + 4 730,61 дол. США - комісія банку), посилаючись на те, що саме така сума зазначена у додатку № 1 до договору про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги від 16 січня 2020 року № GL3N014029, укладеного між Публічним акціонерним товариством «Комерційний банк «Надра» в особі Уповноваженої особи Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ «КБ «Надра» та ТОВ «Гіг-Ант».

Проте, матеріали справи не містять навіть розрахунку заборгованості за кредитом, що унеможливлює з`ясування періоду нарахування кредитором боргу, його складових, чи відповідає нарахування ним боргу умовам кредитного договору, чи враховані усі здійснені боржником платежі тощо; у згаданому договорі про відступлення (купівлі-продажу) прав вимоги зазначено, що новий кредитор (ТОВ «Гіг-Ант») підтверджує, що в момент укладення цього договору отримав від банку усі наявні в банку документи (оригінали або копії (у разі відсутності оригіналів)), що підтверджують права вимоги до боржників (пункт 3.3), також новий кредитор погоджується, що банк не відповідає перед новим кредитором, якщо одержані новим кредитором від боржників суми за основними договорами будуть меншими від сум, які очікував отримати від боржників новий кредитор при укладенні цього договору, в тому числі меншими від сум, зазначених у додатку № 1 до цього договору, або сплачених новим кредитором банку за цим договором (останнє речення пункту 3.4).

Суд першої інстанції ухвалою від 29 грудня 2021 року (а. с. 61-62 т. 1) витребував у ТОВ «Гіг-Ант» належним чином засвідчені копії наступних документів: 1) розрахунок заборгованості за всіма платежами за кредитним договором від 03 листопада 2005 року № ZZZ435717 за період з 03 листопада 2005 року до 16 січня 2020 року; 2) документи, які були підставою для здійснення розрахунку заборгованості та підтверджують відображені в ньому вихідні дані, а саме: заяву про видачу готівки, згідно з якою ОСОБА_1 видано кредитні кошти на виконання умов кредитного договору від 03 листопада 2005 року № ZZZ435717; виписки за рахунками щодо обліку зобов`язань за кредитним договором, в яких відображені операції з видачі кредитних коштів та їх погашення, нарахування платежів, що передбачені кредитним договором та їх погашення за період із 03 листопада 2005 до 23 березня 2021 року; оборотно-сальдову відомість за зазначеними рахунками та вказаний період; у свою чергу ухвалою від 10 травня 2022 року (а. с. 162 т. 1) суд першої інстанції витребував з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб інформацію про розмір заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором від 03 листопада 2055 року № ZZZ435717, проте ні відповідач, ні третя особа таких документів не надали суду. Фонд гарантування вкладів фізичних осіб повідомив ТОВ «Гіг-Ант» (а. с. 87 т. 1), що всі документи, що стосуються відповідного кредитного договору, були передані новому кредиторові, а за даними АБС банку сума заборгованості станом на 16 січня 2020 року за кредитним договором становила 64 900,02 дол. США.

З іншого боку, позивачка надала суду підтвердження сплати всієї суми боргу у сумі 35 258,33 дол. США, яку з неї вимагав банк у листі-претензії від 09 лютого 2012 року. Оригінали підтверджуючих квитанцій, надані ОСОБА_1 , оглянуті в судовому засіданні в суді першої інстанції та визнані апеляційним судом належними доказами, що підтверджують виконання позивачкою зобов`язань за кредитним договором.

Тож, твердження відповідача про існування боргу в сумі 64 900,02 дол. США та, відповідно, зобов`язань за кредитним договором не підтверджені належними доказами та ґрунтуються на припущеннях, тому не можуть свідчити про наявність несплаченого позивачкою боргу, правильного висновку про що дійшов суд апеляційної інстанції.

Доводи касаційної скарги в цій частині зводяться до переоцінки доказів у справі, проте касаційний суд не наділений повноваженнями досліджувати докази та надавати їм оцінку. Верховний Суд є судом права, а не факту, і, діючи у межах повноважень та порядку, визначених частиною першою статті 400 ЦПК України, не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.

Із цих підстав відхиляються й доводи касаційної скарги про те, що у наданих ОСОБА_1 квитанціях на підтвердження погашення заборгованості за кредитним договором зазначений інший рахунокдля сплати заборгованості за кредитним договором, ніж у підпункті 3.3.1 кредитного договору. Окрім цього, у загаданих квитанціях, де отримувачем є ПАТ «КБ «Надра», у призначенні платежу зазначено про погашення заборгованості за кредитом за договором від 03 листопада 2005 року № ZZZ435717, що свідчить про факт сплати відповідних коштів позивачкою та їх прийняття банком.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18) викладено правовий висновок про те, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено як статтями 58 59 212 ЦПК України 2004 року, так і статтями 77 78 79 80 89 367 ЦПК України у редакції від 03 жовтня 2017 року. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів.

Незгода заявника із судовими рішеннями, висновками щодо встановлених обставин та оцінкою доказів не є підставою для скасування оскаржуваного судового рішення.

Ухвалою Першотравневого районного суду м. Чернівців від 11 серпня 2022 року (а. с. 225 т. 1) відмовлено у задоволенні клопотання представника ТОВ «Гіг-Ант» про призначення у справі експертизи давності платіжних доручень із поясненням у мотивувальній частині ухвали, що при проведенні експертизи давності платіжних доручень, у разі повного або часткового знищення об`єктів експертизи (платіжних доручень), позивачка ОСОБА_1 буде позбавлена можливості надати оригінали письмових доказів суду для підтвердження своїх вимог чи заперечень, у зв`язку з чим буде порушено її право на захист.

Згідно з частиною другою статті 353 ЦПК України заперечення на ухвали, що не підлягають оскарженню окремо від рішення суду, включаються до апеляційної скарги на рішення суду.

Посилання у касаційній скарзі на те, що суд першої інстанції необґрунтовано відмовив у задоволенні клопотання про призначення судової експертизи давності платіжних документів, що підтверджують оплату заборгованості ОСОБА_1 за кредитним договором, та апеляційний суд, урахувавши такі квитанції, мав розглянути відповідне клопотання відповідача, не приймаються, оскільки ТОВ «Гіг-Ант» не оскаржувало рішення суду першої інстанції, у тому числі ухвалу від 11 серпня 2022 року про відмову у задоволенні клопотання представника відповідача про призначення у справі експертизи давності платіжних доручень, у відзиві на апеляційну скаргу не наводило таких доводів, тому у суду апеляційної інстанції не було підстав, з урахуванням статті 367 ЦПК України (межі розгляду справи судом апеляційної інстанції), повторно приймати рішення щодо такого клопотання.

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).

Посилання на загальні висновки у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17 щодо застосування норм права не підтверджують доводів касаційної скарги про те, що апеляційним судом неправильно застосовано норми матеріального права чи порушено норми процесуального права при постановлені оскаржуваної постанови, оскільки фактичні обставини у наведеній як приклад справі відрізняються від тих, що установлені судами у розглядуваній справі.

На предмет подібності належить оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Установивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими (пункт 39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19).

Обставини у наведеній постанові Верховного Суду відрізняються від обставин у цій справі, що переглядається в касаційному порядку, тому немає підстав вважати, що апеляційний суд ухвалив своє судове рішення без урахування правових висновків Верховного Суду у подібних правовідносинах. У кожній із наведених справ суди виходили із конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Так, у справі № 910/17048/17 за позовом Акціонерного товариства «Міжнародний резервний банк» до Дочірнього підприємства «Край Проперті», Приватного акціонерного товариства «Універсам № 16», треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача 1: Товариство з обмеженою відповідальністю «Сіті-Стейт», Товариство з обмеженою відповідальністю «Сітістейтсервіс», Товариство з обмеженою відповідальністю «Консалтингова фірма «Прометей», про стягнення 44 371 014,76 дол. США, що у гривневому еквіваленті становить 1 159 188 722,84 грн, а також 445 927 447,65 грн пені, що разом становить 1 605 116 170,49 грн, суд касаційної інстанції залишив рішення судів попередніх інстанцій про задоволення позову без змін, зазначивши, що нарахування процентів за користування кредитом припиняється у день фактичного повернення кредиту, незалежно від закінчення строку дії кредитних договорів; підстав для неврахування зазначеного, що стало наслідком узгодження сторонами договірних умов, не встановлено, про що судами зроблено правомірний висновок (пункти 123-124), на що посилається заявник у касаційній скарзі.

Водночас у справі № 910/17048/17 не було встановлено обставин погашення повної суми заборгованості позичальником та відсутність у кредитора документів, що підтверджують заборгованість за кредитним договором у зазначеній ним сумі, як у цій справі, тобто не можна розглядати питання правомірності нарахування процентів за користування кредитом, коли немає підтверджуючих документів, що відображають історію (суми, дати, періоди) їх нарахування.

Також колегія суддів Верховного Суду звертає увагу, що у постанові від 05 квітня 2023 року у справі № 910/4518/16 (провадження № 12-16гс22) Велика Палата Верховного Суду уточнила висновок, викладений у пункті 123 постанови від 18 січня 2022 року у справі № 910/17048/17, про те, що з огляду на умови кредитного договору нарахування процентів за користування кредитом припиняється у день фактичного повернення кредиту незалежно від закінчення строку дії кредитних договорів, а саме: у разі порушення виконання зобов`язання щодо повернення кредиту за період після прострочення виконання нараховуються не проценти за «користування кредитом» (стаття 1048 ЦК України), а проценти за порушення грошового зобов`язання (стаття 625 ЦК України) у розмірі, визначеному законом або договором (пункти 140-141).

З огляду на зазначене уточнення правового висновку у справі № 910/4518/16, де Велика Палата Верховного Суду також вказала, що немає підстав для відступу від висновків, наведених у постанові від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України), колегія суддів Верховного Суду відхиляє доводи касаційної скарги про наявність підстав для відступу від правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц, від 31 жовтня 2018 року у справі № 202/4494/16-ц.

Верховний Суд відхиляє інші доводи касаційної скарги про те, що оскаржувана постанова ухвалена з порушенням норм процесуального права з посиланням на пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України, оскільки такі доводи не знайшли свого підтвердження при касаційному перегляді оскаржуваного рішення апеляційного суду. Фактично аргументи касаційної скарги про те, що суд встановив обставини справи на підставі недопустимих доказів, зводяться до переоцінки доказів у справі, а тому відхиляються Верховним Судом, оскільки за статтею 400 ЦПК України такі дії виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції при перегляді рішень судів першої та/або апеляційної інстанцій.

Іпотека має похідний характер від основного зобов`язання і є дійсною до припинення основного зобов`язання або до закінчення строку дії іпотечного договору (частина п`ята статті 3 Закону України «Про іпотеку»).

Абзацом другим частини першої статті 17 Закону України «Про іпотеку» передбачено, що іпотека припиняється у разі припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору.

Отже, за умови обґрунтованості задоволення вимоги про визнання припиненими зобов`язань за кредитним договором, правильним є висновок про задоволення апеляційним судом інших позовних вимог, що носять похідний характер від основної, зокрема, оскільки забезпечені іпотекою зобов`язання за кредитним договором виконані ОСОБА_1 повністю, то зобов`язання за договором іпотеки, які є похідними від кредитного договору, припиняються. Відповідно й реєстраційні записи про існування іпотеки та заборони на нерухоме майно свідчать про наявність перешкод для реалізації права власності позивачки щодо належного їй нерухомого майна, тому необхідно скасувати заборону відчуження спірної квартири та виключити відповідні записи із Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна та Державного реєстру іпотек, правильного висновку про що дійшов суд апеляційної інстанції.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Суд апеляційної інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідивши наявні у справі докази і надавши їм належну оцінку, дійшов правильного висновку про обґрунтованість позовних вимог та наявність підстав для скасування рішення суду першої інстанції.

Верховний Суд дійшов висновку, що доводи касаційної скарги спростовуються матеріалами справи, змістом постанови апеляційного суду, зводяться до незгоди з висновками апеляційного суду, переоцінки доказів у справі, що відповідно до приписів статті 400 ЦПК України знаходиться поза межами повноважень суду касаційної інстанції, чи ґрунтуються на неправильному тлумаченні заявником норм матеріального та процесуального права і незгоді з ухваленим судовим рішенням.

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України і статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» на суд покладено обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

ЄСПЛ зазначав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Отже, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (§ 23 рішення ЄСПЛ від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України», заява № 63566/00). Оскаржувана постанова апеляційного суду відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Верховний Суд, застосувавши правило частини третьої статті 401 ЦПК України, вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову апеляційного суду, якою скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове судове рішення про задоволення позову, - без змін.

Оскільки касаційна скарга залишена без задоволення, то підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає. Витрати зі сплати судового збору за подання касаційної скарги покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу.

Щодо витрат на професійну правничу допомогу, понесених позивачкою у Верховному Суді

Частина перша статті 133 ЦПК України передбачає, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

До витрат, пов`язаних із розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (пункт 1 частини третьої вказаної статті Кодексу).

Відповідно до частини першої статті 58 ЦПК України сторона, третя особа, а також особа, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах іншої особи, може брати участь у судовому процесі особисто (самопредставництво) та (або) через представника. Представником у суді може бути адвокат або законний представник (частина перша статті 60 ЦПК України).

За змістом статті 15 ЦПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.

Повноваження адвоката як представника підтверджуються довіреністю або ордером, виданим відповідно до Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність», про що зазначено в частині четвертій статті 62 ЦПК України.

Згідно з пунктом 4 статті 1, частин третьої та п`ятої статті 27 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. До договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права. Зміст договору про надання правової допомоги не може суперечити Конституції України та законам України, інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, присязі адвоката України та правилам адвокатської етики.

Пунктом 9 частини першої статті 1 України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Відповідно до статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Також за статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з`їздом адвокатів України від 09 червня 2017 року, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту.

Розмір гонорару визначається за погодженням адвоката з клієнтом. Адвокат має право у розумних межах визначати розмір гонорару, виходячи із власних міркувань. При встановленні розміру гонорару можуть враховуватися складність справи, кваліфікація, досвід і завантаженість адвоката та інші обставини. Погоджений адвокатом з клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розмір гонорару може бути змінений лише за взаємною домовленістю. В разі виникнення особливих по складності доручень клієнта або у випадку збільшення затрат часу і обсягу роботи адвоката на фактичне виконання доручення (підготовку до виконання) розмір гонорару може бути збільшено за взаємною домовленістю.

Непогодження клієнтом та/або особою, яка уклала договір в інтересах клієнта, розміру гонорару при наданні доручення адвокату або в ході його виконання є підставою для відмови адвоката від прийняття доручення клієнта або розірвання договору на вимогу адвоката.

Тож домовленості про сплату гонорару за надання правничої допомоги є такими, що склалися між адвокатом та клієнтом, в межах правовідносин яких належить розглядати питання щодо дійсності такого зобов`язання (пункт 5.39 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19)).

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (пункт 21 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції, застосовує аналогічний підхід та вказує, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, якщо вони були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04, § 268)).

У рішенні від 19 жовтня 2000 року у справі «Іатрідіс проти Греції» (Iatridis v. Greece, заява № 31107/96) (щодо справедливої сатисфакції) ЄСПЛ вирішував питання обов`язковості для цього суду угоди, укладеної заявником зі своїм адвокатом стосовно плати за надані послуги, що співставна з «гонораром успіху». ЄСПЛ указав, що йдеться про договір, відповідно до якого клієнт погоджується сплатити адвокату як гонорар відповідний відсоток суми, якщо така буде присуджена клієнту судом. Такі угоди, якщо вони є юридично дійсними, можуть підтверджувати, що у заявника дійсно виник обов`язок заплатити відповідну суму гонорару своєму адвокатові. Однак угоди такого роду, зважаючи на зобов`язання, що виникли лише між адвокатом і клієнтом, не можуть зобов`язувати суд, який має оцінювати судові та інші витрати не лише через те, що вони дійсно понесені, але й ураховуючи також те, чи були вони розумними (§ 55).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18 (провадження № 12-171гс19) також зауважила, що за наявності угод, які передбачають «гонорар успіху», ЄСПЛ керується саме наведеними вище критеріями при присудженні судових та інших витрат, зокрема, у рішенні від 22 лютого 2005 року у справі «Пакдемірлі проти Туреччини» (Pakdemirli v. Turkey, заява № 35839/97) суд також, незважаючи на укладену між сторонами угоду, яка передбачала «гонорар успіху» у сумі 6 672,9,00 євро, однак, на думку суду, визначала зобов`язання лише між заявником та його адвокатом, присудив 3 000,00 євро як компенсацію не лише судових, але й інших витрат (§ 70-72) (пункт 5.43 постанови).

З урахуванням наведеного вище, не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом, зокрема у випадку укладення між ними договору, що передбачає сплату адвокату «гонорару успіху», у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність.

Відповідно до статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої статті 137 ЦПК України суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 141 ЦПК України передбачено, що інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на відповідача, у разі відмови в позові - на позивача, у разі часткового задоволення - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (пункт 1 частини другої статті 137 та частина восьма статті 141 ЦПК України). Аналогічна позиція висловлена Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постановах від 03 жовтня 2019 року у справі № 922/445/19, від 22 січня 2021 року у справі № 925/1137/19, Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постановах від 02 грудня 2020 року у справі № 317/1209/19 (провадження № 61-21442св19), від 03 лютого 2021 року у справі № 554/2586/16-ц (провадження № 61-21197св19), від 17 лютого 2021 року у справі № 753/1203/18 (провадження № 61-44217св18).

У відзиві на касаційну скаргу ТОВ «Гіг-Ант» сторона позивачки зазначає про понесені витрати у суді касаційної інстанції в розмірі 10 000,00 грн, що полягають у написанні (складанні) відзиву на касаційну скаргу, які просить покласти на заявника, на підтвердження чого надано: копію договору про надання правової допомоги від 18 вересня 2019 року, укладеного між ОСОБА_1 та адвокатом Павалюк Г. В.; додатки № 8 та № 9 до цього договору від 08 березня 2023 року; акт наданих послуг від 08 березня 2023 року на суму 10 000,00 грн (5 годин витраченого часу, розмір ставки адвокатського гонорару за 1 годину роботи - 2 000,00 грн); ордер на надання правничої (правової) допомоги ОСОБА_1 у Верховному Суді адвокатом Павалюк Г. В.; копію свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю серія ЧЦ № 000156 на ім`я Павалюк Г. В.

Ураховуючи задоволення позову ОСОБА_1 , загальні засади цивільного законодавства та критерії відшкодування витрат на професійну правничу допомогу, а також відсутність відповіді на відзив із запереченням проти заявлених позивачкою витрат на професійну правничу допомогу, понесених нею у суді касаційної інстанції, Верховний Суд вважає наявними підстави для стягнення з ТОВ «Гіг-Ант» на користь ОСОБА_1 10 000,00 грн на відшкодування витрат на професійну правничу допомогу в суді касаційної інстанції.

Керуючись статтями 141 400 401 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю «Гіг-Ант» залишити без задоволення.

Постанову Чернівецького апеляційного суду від 30 листопада 2022 року залишити без змін.

Стягнути із Товариства з обмеженою відповідальністю «Гіг-Ант» на користь ОСОБА_1 10 000,00 грн судових витрат на професійну правничу допомогу, понесених у суді касаційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді:І. Ю. Гулейков С. О. Погрібний О. В. Ступак