Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 25.07.2019 року у справі №363/3244/17

Постанова

Іменем України

01 липня 2020 року

м. Київ

справа № 363/3244/17

провадження № 61-13773св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю., Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач), Коротенка Є. В., Коротуна В. М.,

учасники справи:

позивачі: заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства і Державного підприємства "Вищедубечанське лісове господарство",

відповідачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, Вишгородська міська рада,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників цивільну справу за позовом заступника керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства і Державного підприємства "Вищедубечанське лісове господарство" до ОСОБА_1, ОСОБА_2, треті особи: ОСОБА_3, ОСОБА_4, Вишгородська міська рада, про витребування з незаконного володіння земельної ділянки

за касаційною скаргою представників ОСОБА_1, ОСОБА_2 - адвокатів Соломіна Валерія Олександровича, Сірого Миколи Івановича та касаційною скаргою ОСОБА_3 на постанову Київського апеляційного суду від 20 червня 2019 року у складі колегії суддів: Поліщук Н. В., Андрієнко А. М., Соколової В. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У серпні 2017 року заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області в інтересах Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства і Державного підприємства "Вищедубечанське лісове господарство" (далі - ДП "Вищедубечанське лісове господарство") звернувся до суду з указаним позовом та просив витребувати в постійне користування ДП "Вищедубечанське лісове господарство" із незаконного володіння ОСОБА_1 та ОСОБА_2 земельну ділянку, площею 0,1042 га, кадастровий номер 3221810100:38:095:0172, що розташована на території Садового товариства "Дніпро-8" Садівницького масиву "Дніпро" в місті Вишгороді Київської області, вартістю 90 770,00 грн.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області посилався на те, що рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 28 жовтня 2013 року у справі № 363/981/13-ц задоволено позов міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в Київській області в інтересах держави в особі Київського обласного управління лісового та мисливського господарства, ДП "Вищедубечанське лісове господарство" до Вишгородської міської ради Київської області, ОСОБА_4 про визнання недійсним рішення міської ради та державного акта на право власності на земельну ділянку. Визнано незаконним рішення тридцять першої сесії 5-го скликання Вишгородської міської ради Київської області від 29 грудня 2009 року № 31/16 в частині надання у власність ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,12 га для ведення садівництва, що розташована в Садовому товаристві "Дніпро-8"; визнано недійсним державний акт на право власності серії ЯЛ № 329869 на земельну ділянку, площею 0,1042 га для ведення садівництва, кадастровий номер 3221810100:38:095:0172, виданий на ім'я ОСОБА_4. У зв'язку з цим земельна ділянка підлягала поверненню ДП "Вищедубечанське лісове господарство", проте на підставі договору купівлі-продажу від 18 серпня 2016 року ОСОБА_4 відчужила земельну ділянку на користь ОСОБА_3, який, у свою чергу, на підставі договору купівлі-продажу від 08 жовтня 2016 року відчужив її на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - по 1/2 частині кожній. Посилаючись на те що земельна ділянка була продана особою, яка не мала права її відчужувати, просив витребувати її із чужого незаконного володіння.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Вишгородський районний суд Київської області рішенням від 28 січня 2019 відмовив у задоволенні позову.

Своє рішення суд першої інстанції мотивував тим, що приватний нотаріус Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Бандура С. О. при посвідченні договорів купівлі-продажу земельної ділянки від 18 серпня 2016 року № 866, яким ОСОБА_4 відчужила земельну ділянку ОСОБА_3,та від 08 жовтня 2016 року № 1062, яким ОСОБА_3 відчужив земельну ділянку ОСОБА_1 і ОСОБА_2 та при реєстрації права власності не виявив підстав для відмови у посвідченні договору, а також підстав для відмови у реєстрації права власності на спірну земельну ділянку. Питання про визнання вказаних правочинів недійсними в позові не порушується та не оспорюється. Тобто ОСОБА_1 і ОСОБА_2 набули права власності на земельну ділянку з кадастровим номером 3221810100:38:095:0172 з дотриманням передбаченої законом процедури, вказані договори купівлі-продажу земельної ділянки слід вважати правомірними, а відповідачів - добросовісними набувачами.

Набуття права власності на спірну земельну ділянку стало можливим через нездійснення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно згідно з рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 28 жовтня 2013 року, яким визнано незаконним рішення тридцять першої сесії 5-го скликання Вишгородської міської ради Київської області від 29 грудня 2009 року № 31/16 в частині надання у власність ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,12 га для ведення садівництва, що розташована в Садовому товаристві "Дніпро-8", а також визнано недійсним державний акт серії ЯЛ № 329869 на право власності на земельну ділянку площею 0,1042 га для ведення садівництва,, кадастровий номер 3221810100:38:095:0172, виданий на ім'я ОСОБА_4. Також суд виходив з того, що відповідачі понесли значні матеріальні витрати на придбання самої земельної ділянки, а також на проведення будівельних робіт на ній, і за змістом позову не передбачається будь-яких варіантів отримання компенсації.

Короткий зміст судового рішення апеляційного суду

Київський апеляційний суд постановою від 20 червня 2019 року скасував рішення Вишгородського районного суду Київської області від 28 січня 2019 року та ухвалив нове рішення, яким позов задовольнив. Витребував у постійне користування ДП "Вищедубечанське лісове господарство" з незаконного володіння ОСОБА_1 та ОСОБА_2 земельну ділянку площею 0,1042 га, кадастровий номер 3221810100:38:095:0172, що розташована на території Садового товариства "Дніпро-8" Садівницького масиву "Дніпро" у місті Вишгороді Київської області.

Вирішив питання про розподіл судових витрат.

Апеляційний суд мотивував рішення тим, що рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 28 жовтня 2013 року у справі № 363/981/13-ц установлено статус земельної ділянки лісогоподарського призначення та належність до земель ДП "Вищедубечанське лісове господарство". Також суд виходив з того, що звертаючись до суду з цим позовом, прокурор вказував на те, що Київське обласне та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства і ДП "Вищедубечанське лісове господарство" не вжили заходів щодо повернення спірної земельної ділянки, посилаючись на статтю 23 Закону України "Про прокуратуру" та частину 2 статті 45 ЦПК України в редакції, чинній на час звернення до суду, а тому прокуратура має підстави для представництва інтересів держави в цій справі. Вирішуючи питання дотримання позивачем позовної давності, апеляційний суд дійшов висновку про те, що договір купівлі-продажу земельної ділянки між ОСОБА_4, в інтересах якої діяв ОСОБА_7 та ОСОБА_3 був укладений 18 серпня 2016 року, а з цим позовом прокурор звернувся до суду у серпні 2018 року, тому позовна давність не пропущена. Також суд зазначив, що відповідачі не позбавлені можливості звернутися з позовом про відшкодування необхідних витрат на утримання та збереження земельної ділянки, а в разі її поліпшень, які не можуть бути відокремлені від неї без завдання їй шкоди - пред'явити позов про відшкодування здійснених витрат у сумі, на яку збільшилась вартість земельної ділянки.

Короткий зміст касаційних скарг та їх узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи

У липні 2019 року представники ОСОБА_1, ОСОБА_2 - адвокати Соломін В. О., Сірий М. І. подали до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просили скасувати постанову Київського апеляційного суду від 20 червня 2019 року, а рішення Вишгородського районного суду Київської області від 28 січня 2019 року залишити в силі.

Касаційна скарга представників ОСОБА_1, ОСОБА_2 мотивована тим, що суд апеляційної інстанції з'ясував обставини справи, не перевіривши їх доказами, оскільки не витребував із суду матеріали цивільної справи № 363/981/13, яка стосується предмета спору в цій справі та дійшов необґрунтованого висновку, що судовим рішенням у справі № 363/981/13 визначено правовий статус спірної земельної ділянки на підставі планово-картографічних матеріалів. Апеляційний суд не надав оцінки тому факту, що позивач не надав доказів про прийняття уповноваженим органом рішення про надання спірної земельної ділянки у користування ДП "Вищедубечанське лісове господарство". Також суд не взяв до уваги, що прокуратура не вчиняла дій, спрямованих на виконання рішення у справі № 363/981/13, і до Державного реєстру прав на нерухоме майно та їх обтяжень чи до Державного земельного кадастру не були внесені відомості про спірну земельну ділянку, а тому місцевий суд дійшов правильного висновку про те, що набуття відповідачами права власності стало можливим через нездійснення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно. Суд не врахував, що у справі № 363/981/13 позивач відмовився від вимоги про витребування земельної ділянки у ОСОБА_4. Апеляційний суд неправильно застосував норми матеріального права, які регулюють питання позовної давності, у зв'язку з чим зробив помилковий висновок про те, що позовна давність за пред'явленими у цій справі вимогами не пропущена.

Апеляційний суд не враховав того, що прокурор, пред'являючи цей позов, не навів обставин на підтвердження неспроможності самостійного звернення Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства і ДП "Вищедубечанське лісове господарство" за захистом своїх прав, тобто дії прокурора не відповідають приписам статті 56 ЦПК України.

У липні 2019 року ОСОБА_3 також подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив постанову Київського апеляційного суду від 20 червня 2019 року скасувати, а рішення Вишгородського районного суду Київської області від 28 січня 2019 року залишити без змін.

Касаційна скарга ОСОБА_3 мотивована тим, що надані позивачем планово-картографічні матеріали лісовпорядкування на спірну земельну ділянку за ДП "Вищедубечанське лісове господарство" не можуть вважатися належними та допустимими доказами, оскільки не відповідають вимогам статті 48 Лісового кодексу України (далі - ЛК України) і є лише копією плану лісонасаджень Старосільського лісництва Вище-Дубечанського держлісгоспу Київської області, лісовпорядкування 1993 року, загальною площею 5 556 га та фотокопіями з Google карти з нанесенням вручну незрозумілих креслень. Висновок апеляційного суду про те, що рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 28 жовтня 2013 року встановлено статус спірної земельної ділянки лісогосподарського призначення та належність цієї землі ДП "Вищедубечанське лісове господарство", зроблений на підставі неперевірених обставин і є припущенням. Поза увагою апеляційного суду залишилася фототаблиця з місця розташування спірної земельної ділянки, з якої видно, що всі суміжні земельні ділянки і вся вулиця забудовані, що не підтверджує доводів позивача про належність спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення. Висновок апеляційного суду про застосування позовної давності не ґрунтується на вимогах закону, оскільки суд неправильно встановив початок перебігу строку, з якого ДП "Вищедубечанське лісове господарство" стало відомо про порушення його права.

У серпні 2019 року заступник керівника Києво-Святошинської місцевої прокуратури Київської області подав відзив на касаційну скаргу представників ОСОБА_1, ОСОБА_2, в якому просив її відхилити, посилаючись на те, що апеляційний суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дав належну правову оцінку доказам, наданим сторонами. На момент укладання правочинів з відчуження земельної ділянки суд визнав недійсним державний акт на право власності, а тому відповідачі не несуть негативних наслідків через порушення процедури прийняття рішення про надання у власність земельної ділянки, яке в подальшому було скасоване. Також зазначив, що позовна давність до спірних правовідносин не застосовується.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 24 липня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представників ОСОБА_1, ОСОБА_2 та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 01 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_3

08 серпня 2019 року справа № 363/3244/17 надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 26 грудня 2019 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини справи

Апеляційний суд встановив, що рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 28 жовтня 2013 року у справі № 363/981/13-ц задоволено позов міжрайонного прокурора з нагляду за додержанням законів у природоохоронній сфері в Київській області в інтересах держави в особі Київського обласного управління лісового та мисливського господарства, ДП "Вищедубечанське лісове господарство" до Вишгородської міської ради Київської області, ОСОБА_4 про визнання недійсним рішення міської ради та державного акта на права власності на земельну ділянку.

Визнано незаконним рішення тридцять першої сесії 5-го скликання Вишгородської міської ради Київської області від 29 грудня 2009 року № 31/16 в частині надання у власність ОСОБА_4 земельної ділянки площею 0,12 га для ведення садівництва, що розташована в Садовому товаристві "Дніпро-8"; Визнано недійсним державний акт серії ЯЛ № 329869 на право власності на земельну ділянку площею 0,1042 га для ведення садівництва, кадастровий номер 3221810100:38:095:0172, виданий на ім'я ОСОБА_4.

Вказаним рішенням суду встановлено належність спірної земельної ділянки до земель лісового фонду на підставі планово-картографічних матеріалів з посиланням на пункт 5 Прикінцевих положень ЛК України.

18 серпня 2016 року між ОСОБА_4 як продавцем, в інтересах якої діяв ОСОБА_7, та ОСОБА_3 як покупцем укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Бандурою С. О. та зареєстрований в реєстрі за № 866. Предметом цього договору є зазначена вище земельна ділянка. Право власності продавця на земельну ділянку підтверджується державним актом на право власності на земельну ділянку серії ЯЛ № 329869.

Інформація про перехід права власності внесена до Державного земельного кадастру та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

08 жовтня 2016 року між ОСОБА_3 як продавцем та ОСОБА_2 і ОСОБА_1 як покупцями укладений договір купівлі-продажу земельної ділянки, посвідчений приватним нотаріусом Вишгородського районного нотаріального округу Київської області Бандурою С. О. та зареєстрований в реєстрі за № 1062. Предметом цього договору є зазначена вище земельна ділянка, яку покупці придбали в рівних частках.

Право власності відповідачів зареєстровано в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів щодо об'єкта нерухомого майна.

У Витягу з Державного земельного кадастру про земельну ділянку від 29 березня 2018 року № НВ-3211344052018 міститься такаа інформація: земельна ділянка з кадастровим номером undefined знаходиться у Київській області, Вишгородський район, місто Вишгород, Садівницький масив "Дніпро", Садове товариство "Дніпро-8"; цільове призначення - для колективного садівництва; категорія земель - землі сільськогосподарського призначення для ведення садівництва; інформація про документацію із землеустрою, на підставі якої здійснена державна реєстрація земельної ділянки - проект землеустрою щодо відведення земельних ділянок, 17 травня 2016 року; орган, який зареєстрував земельну ділянку, - Управління Держкомзему у Вишгородському районі; дата державної реєстрації земельної ділянки - 19 жовтня 2010 року; власники ОСОБА_2 (1/2 частка), ОСОБА_1 (1/2 частка); відомості про обмеження у використанні земельної ділянки, встановлені Порядком ведення Державного земельного кадастру, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 року № 1051, не зареєстровані.

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", частиною другою розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення якого встановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

За таких обставин розгляд касаційної скарги Верховний Суд здійснює в порядку та за правилами ЦПК України, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини 1 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду, перевіривши правильність застосування судами норм права в межах касаційних скарг, дійшов висновку, що касаційні скарги підлягають частковому задоволенню з огляду на таке.

Мотиви і доводи Верховного Суду та застосовані норми права

Ліси та землі лісового фонду України є об'єктами підвищеного захисту зі спеціальним режимом використання та спеціальною процедурою надання.

Ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах (частина друга статті 1 ЛК України (тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин - ухвалення Вишгородською міською радою рішення від 29 грудня 2009 року № 31/16 про передачу у власність спірної земельної ділянки ОСОБА_4).

Земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів, регулюються Земельним кодексом України (далі - ЗК України), а також нормативно-правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать ЗК України (частина 2 статті 3 ЗК України; тут і далі - у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

За основним цільовим призначенням ЗК України передбачає виділення в окрему категорію земель лісогосподарського призначення (пункт "е" частини 1 статті 19 ЗК України).

До земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства (стаття 5 ЛК України).

Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин визначені статтею 27 ЛК України.

Статтею 13 ЗК України передбачено, що саме до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених Статтею 13 ЗК України.

Згідно з частиною 2 статті 149 ЗК України вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

Відповідно до частини 9 статті 149 ЗК України Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення та суб'єктів господарювання залізничного транспорту загального користування у зв'язку з їх реорганізацією шляхом злиття під час утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування відповідно до Закону України "Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування", крім випадків, визначених частини 9 статті 149 ЗК України.

Відповідно до пункту 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" ЛК України до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо регламентуються галузевими нормативними документами.

Зокрема, відповідно до пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11 грудня 1986 року, планшети лісовпорядкування належать до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення. Отже, вирішуючи питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства, необхідно враховувати пункт 5 розділу VIII "Прикінцеві положення" ЛК України.

На підтвердження належності спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення позивач посилався на те, що ці обставини встановлені рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 28 жовтня 2013 року у справі № 363/981/13-ц.

У вказаному рішенні зазначено, що надані позивачем планово-картографічні матеріали лісовпорядкування 1993 року є належними доказами у справі, з яких встановлено накладення земельної ділянки, передачу її у власність з порушенням норм земельного законодавства та, як наслідок, порушення прав держави в особі постійного землекористувача - ДП "Вищедубечанське лісове господарство".

Відповідачі не надали доказів на спростування твердження сторони позивача про те, що спірна земельна ділянка не накладається на землі землекористувача ДП "Вищедубечанське лісове господарство".

Встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій, і не належить до компетенції касаційного суду.

У зв'язку цим Верховний Суд погоджується з висновком апеляційного суду про доведеність факту належності спірної земельної ділянки до земель лісогосподарського призначення, а тому вважає, що доводи касаційних скарг в цій частині є необґрунтованими.

Пунктом 3 частини 6 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що під час здійснення представництва інтересів громадянина або держави у суді прокурор має право в порядку, передбаченому процесуальним законом, ініціювати перегляд судових рішень, у тому числі у справі, порушеній за позовом (заявою, поданням) іншої особи.

Аргументи касаційної скарги представників відповідачів про неврахування апеляційним судом того, що прокурор, пред'являючи цей позов, не навів обставин на підтвердження неспроможності самостійного звернення Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства і ДП "Вищедубечанське лісове господарство" за захистом своїх прав, не заслуговують на увагу, оскільки апеляційний суд спростовав ці аргументи посилаючись на те, що вказаними господарствами не вжито заходів для повернення спірної земельної ділянки, з огляду на статтю 23 Закону України "Про прокуратуру" та частину 2 статті 45 ЦПК України в редакції, чинній на час звернення до суду. Бездіяльність зазначених осіб призвела до порушення інтересів держави, що свідчить про неналежне здійснення цими особами своїх повноважень.

Оцінюючи доводи касаційних скарг про неправильне застосування норм матеріального права, які регулюють питання позовної давності, Верховний Суд виходить з такого.

Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Згідно з частинами 3 , 4 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Представник відповідачів у суді першої інстанції заявив клопотання про застосування позовної давності.

Виходячи зі змісту статей 256, 261 ЦК України, позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з того самого моменту коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Таким чином, положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Відповідно до статті 261 ЦК України, статті 56 ЦПК України суд повинен з'ясувати, з якого моменту в прокурора виникло право на звернення до суду в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву Управління лісового та мисливського господарства і ДП "Вищедубечанське лісове господарство" з вищезазначеним позовом. Це право пов'язане з моментом, коли саме повноважному органу, право якого порушене, стало відомо чи могло стати відомо про таке порушення.

Зазначене узгоджується з висновками Великої Палати Верховного Суду викладеними у постановах: від 22 травня 2018 року у справі № 469/1203/15-ц (провадження № 14-95цс18); від 30 травня 2018 року у справі № 359/2012/15-ц (провадження № 14-101цс18); від 05 червня 2018 року у справі № 359/2421/15-ц (провадження № 14-168цс18); від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 (провадження № 14-183цс18); від 20 листопада 2018 року у справі № 372/2592/15-ц (провадження № 14-339цс18).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 листопада 2019 року у справі № 914/3224/16 (провадження № 12-128гс19) дійшла таких висновків.

Згідно з частиною 2 статті 264 ЦК України позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до особи, яка є боржником, тобто до особи, яка є належним відповідачем за позовом. У разі пред'явлення віндикаційного позову належним відповідачем є володілець майна. Водночас, якщо під час розгляду справи майно перейшло у володіння іншої особи, у зв'язку з чим суд здійснив заміну відповідача, то пред'явлення позову до попереднього володільця перериває позовну давність і за вимогою до цієї іншої особи.

Відповідно до частини 1 статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила, а не від дня, коли власник майна, яке перебуває у володінні іншої особи, дізнався чи міг дізнатися про кожного нового набувача цього майна.

Порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями. Закон не пов'язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи. Тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням.

Закон також не пов'язує перебіг позовної давності за віндикаційним позовом ані з укладенням певних правочинів щодо майна позивача, ані з фактичним переданням майна порушником, який незаконно заволодів майном позивача, у володіння інших осіб.

При цьому з метою забезпечення єдності судової практики Велика Палата Верховного Суду у вказаній вище постанові відступила від висновків, висловлених у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 серпня 2018 року у справі № 711/802/17 та від 06 червня 2018 року у справі № 520/14722/16-ц, згідно з якими початок перебігу позовної давності за вимогами про витребування майна в порядку статті 388 ЦК України відліковувався з моменту набуття добросовісним набувачем права власності на майно, а не з моменту, коли особа дізналася про вибуття свого майна до іншої особи, яка згодом його відчужила добросовісному набувачу.

Отже, перебіг позовної давності починається від дня, коли про порушення права держави або про особу, яка його порушила, довідався або міг довідатися прокурор, лише у таких випадках: 1) якщо він довідався чи міг довідатися про таке порушення або про вказану особу раніше, ніж держава в особі органу, уповноваженого нею здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах; 2) якщо держава не наділила зазначеними функціями жодний орган.

У зв'язку з наведеним помилковим є висновок апеляційного суду про те, що позовна давність позивачем не пропущена, оскільки початок перебігу позовної давності, за виниклими у цій справі правовідносинами, слід відліковувати не з моменту укладення правочину за яким набуто право власності, а від дня коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права.

Ураховуючи те, що прокурор пред'явив позов в інтересах держави в особі Київського обласного та по місту Києву управління лісового та мисливського господарства і ДП "Вищедубечанське лісове господарство", апеляційний суд не з'ясував, коли зазначені юридичні особи довідалися або могли довідатися про порушення їх права та чи є у них поважні причини для поновлення строку на звернення за захистом прав. Держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Апеляційний суд на зазначені положення закону достатньої уваги не звернув, та, вирішуючи спір, виходив лише із того, що договір купівлі-продажу земельної ділянки між ОСОБА_4, в інтересах якої діяв ОСОБА_7, та ОСОБА_3 був укладений 18 серпня 2016 року, а з цим позовом прокурор звернувся до суду в серпні 2018 року, то позовна давність не пропущена. У зв'язку з цим обґрунтованими є доводи касаційних скарг про порушення апеляційним судом норм матеріального права, які регулюють питання позовної давності.

При цьому не заслуговують на увагу доводи прокурора, наведені у відзиві на касаційну скаргу відповідачів, про те, що згідно з правовим висновком Верховного Суду України від 05 жовтня 2016 року у справі № 3-604гс16 право особи на власність підлягає захисту протягом усього часу наявності в особи титулу власника, а тому положення про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна у порядку статті 388 ЦК України не застосовуються, оскільки, вирішуючи виключну правову проблему, сформульовану Верховним Судом у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду в ухвалі від 18 квітня 2018 року, для забезпечення єдності судової практики Велика Палата Верховного Суду у постанові від 17 жовтня 2018 року у справі № 362/44/17 відступила від висновку Верховного Суду України, викладеного у постанові від 05 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15 ( № 3-604гс16), а також від висновку Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеного у постанові від 29 березня 2018 року у справі № 904/10673/16, про те, що приписи про позовну давність до позовних вимог про витребування майна не застосовуються.

Аналіз наведених норм права щодо "інституту позовної давності" в сукупності з нормами ЦПК України, що обмежують повноваження касаційного суду в частині здійснення додаткової оцінки доказів та обставин, не дають Верховному Суду підстав та можливостей для визначення обставин дати початку перебігу позовної давності.

Визнання поважними причин пропуску позовної давності належить до процесуальних повноважень судів попередніх інстанцій, а касаційний суд має право лише здійснити перевірку застосування судами правових норм глави 19 ЦК України на предмет правильності такого застосування встановленим обставинам.

Відповідно до пункту 1 частини 3 , частини 4 статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи наведене Верховний Суд дійшов висновку про передачу справи на новий розгляд до апеляційного суду для повного, всебічного та об'єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення справи, зокрема встановлення початку перебігу позовної давності.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального і процесуального права, дослідити та належним чином оцінити подані сторонами докази, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційні скарги ОСОБА_1, ОСОБА_2 - адвокатів Соломіна Валерія Олександровича, Сірого Миколи Івановича та ОСОБА_3 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 20 червня 2019 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді:С. Ю. Бурлаков А. Ю. Зайцев Є. В. Коротенко В.

М. Коротун