Історія справи

Постанова КЦС ВП від 26.02.2018 року у справі №466/3856/08

Постанова

Іменем України

5 лютого 2018 року

м. Київ

справа № 466/3856/08

провадження № 61-5266 св 18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Білоконь О. В. (суддя-доповідач), Синельникова Є. В., Хопти С. Ф.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - Шевченківська районна адміністрація Львівської міської ради,

треті особи: Управління земельних ресурсів м. Львова, ОСОБА_5,

особа, яка не брала участь у справі - ОСОБА_6,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 рішення апеляційного суду Львівської області у складі суддів: Цяцяка Р. П., Ванівського О. М., Левика Я. А. від 24 жовтня 2016 року

В С Т А Н О В И В :

Відповідно до пункту 4 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 3 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

У липні 2008 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до Шевченківської районної адміністрації Львівської міської ради, треті особи: Управління земельних ресурсів м. Львова, ОСОБА_5, про визнання права власності на самочинне будівництво.

Позовна заява мотивована тим, що на підставі свідоцтва про право власності від 28 квітня 2004 року він є власником одноквартирного будинку по АДРЕСА_1 загальною площею 70, 5 кв. м. До цього будинку він зробив надбудову другого поверху, прибудову та гараж. Відповідач відмовляється узаконити добудови та гараж без вирішення питання землеволодіння.

З урахуванням зазначеного, ОСОБА_4 просив визнати за ним право власності на житловий будинок в цілому, загальною площею 188,4 кв. м, який позначений в технічному паспорті під літерою «А-1», гараж під літерою «Г», та сарай під літерою «В», які розташовані на АДРЕСА_1

Рішенням Шевченківського районного суду міста Львова від 23 липня 2008 року позов ОСОБА_4 задоволено.

Визнано за ОСОБА_4 право власності на житловий будинок в цілому, загальною площею 188,4 кв. м, який позначений у технічному паспорті під літерою «А-1», гараж під літерою «Г» та сарай під літерою «В», які розташовані по АДРЕСА_1.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що самочинне будівництво ОСОБА_4 проведено без істотних порушень будівельних норм та правил і прав чи інтересів інших осіб не порушує.

Рішенням апеляційного суду Львівської області від 24 жовтня 2016 року апеляційну скаргу ОСОБА_7 задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення. У задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Судове рішення апеляційного суду мотивоване тим, що рішення суду першої інстанції порушує права та інтереси Львівської міської ради, як власника земельної ділянки, на якій розташовані будинки АДРЕСА_1 а також мешканців цих будинків, у тому числі ОСОБА_7, як мешканки будинку НОМЕР_1 за вказаною адресою.

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2016 року, ОСОБА_4, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати рішення апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції безпідставно поновив ОСОБА_6 строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції, оскільки реконструкцію будинку він почав ще у 1996 році і ОСОБА_6 було відомо про проведення ним будівельних робіт з реконструкції будинку, вказані дії вона не оскаржувала.

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

1 лютого 2018 року справа передана до Верховного Суду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Встановлено й це вбачається з матеріалів справи, що оскаржуване рішення апеляційного суду ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

За загальним правилом, закріпленим у частині другій статті 373 ЦК України, особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

Згідно із частиною першою статті 376 ЦК України самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що виступають умовами або підставами, за наявності яких об'єкт нерухомості вважається самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об'єкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) об'єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Отже, наявність хоча б однієї із трьох зазначених у частині першій статті 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об'єкт нерухомості є самочинним.

Водночас згідно із частиною третьою статті 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки в установленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (частина четверта статті 376 ЦК України).

З контексту частин третьої, четвертої статті 376 ЦК України випливає, що частина третя цієї статті застосовується не лише до випадків порушення вимог законодавства щодо цільового призначення земель, а й до випадків, коли такого порушення немає, але особа здійснює будівництво на земельній ділянці, яка їй не належить.

Аналіз норм частини третьої статті 376 ЦК України дає підстави для висновку про те, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки забудовнику власником та користувачем, якщо такий є та не являється забудовником.

Ця умова є єдиною для визнання права власності на самочинно збудований об'єкт нерухомості за такою особою на підставі рішення суду.

При цьому слід ураховувати положення частини першої статті 376 ЦК України, а саме: наявність в особи, що здійснила будівництво, належного дозволу та належно затвердженого проекту, а також відсутність істотних порушень будівельних норм і правил у збудованому об'єкті нерухомості.

Вказаний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду України від 2 грудня 2015 року у справі № 6-1328цс15.

Установлено, що здійснене позивачем будівництво є самочинним, так як відсутні докази того, що будівництво здійснювалось позивачем на земельній ділянці, що була відведена йому в установленому порядку для цієї мети, а також те, що об'єкт нерухомості збудовано за наявності належного дозволу чи належно затвердженого проекту. При цьому вказаним будівництвом порушено права ОСОБА_7, як мешканки АДРЕСА_1 внаслідок зменшення площі заїзду та подвір'я.

За таких обставин, суд апеляційної інстанції, на підставі доказів, поданих сторонами, що належним чином оцінені, дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав для визнання за ОСОБА_4 права власності на самочинне будівництво.

Доводи ОСОБА_4 про те, що суд апеляційної інстанції безпідставно поновив ОСОБА_6 строк на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції є безпідставними, оскільки ОСОБА_6 подала апеляційну скаргу на рішення суду від 23 липня 2008 року із пропуском строку на апеляційне оскарження у зв'язку з тим, що вона не брала участі у справі та дізналась про існування вказаного судового рішення лише 14 травня 2016 року.

Доводи касаційної скарги про те, що ОСОБА_6 зловживає своїми правами, оскільки достовірно знала про реконструкцію будинку ОСОБА_4, однак не оскаржувала рішення суду є безпідставними.

Як вбачається з матеріалів справи, управління архітектури департаменту містобудування Львівської міської ради у своєму листі від 11 липня 2007 року звертало увагу ОСОБА_4 на можливість узаконення добудови до його будинку при умові згоди власників сусіднього будинковолодіння, оскільки самочинно реконструйований будинок знаходиться на межі суміжної ділянки.

Разом із тим ОСОБА_4, пред'являючи даний позов, не зазначив ОСОБА_6 та інших мешканців будинку в якості відповідачів, тому вона не знала і не могла знати про наявність цього судового рішення.

З огляду на вищевикладене, доводи касаційної скарги не знайшли свого підтвердження та не дають підстав для висновку про неправильне застосування норм матеріального права та порушення судом норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

П О С Т А Н О В И В :

Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.

Рішення апеляційного суду Львівської області від 24 жовтня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: О. В. Білоконь Є. В. Синельников С. Ф. Хопта