Історія справи

Постанова КЦС ВП від 04.12.2024 року у справі №727/3429/23

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 грудня 2024 року

м. Київ

справа № 727/3429/23

провадження № 61-4288св24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Петрова Є. В.,

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Пророка В. В., Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Маркідоновим Олександром Валерійовичем, на рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 14 грудня 2023 року в складі судді Чебан В. М. та постанову Чернівецького апеляційного суду від 14 березня 2024 року в складі колегії суддів Перепелюк І. Б., Височанської Н. К., Лисака І. Н. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про виселення,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про виселення.

В обґрунтування своїх вимог ОСОБА_1 зазначала, що рішенням від 26 червня 2014 року Шевченківський районний суд м. Чернівців у справі № 727/2041/14 стягнено у солідарному порядку з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь Публічного акціонерного товариства «УкрСиббанк» (далі - ПАТ «УкрСиббанк») заборгованість за кредитним договором від 14 лютого 2008 року № 11298759000 у розмірі 147 743,11 дол. США, заборгованість зі сплати пені за порушення термінів повернення кредиту та процентів за кредитом у розмірі 3 398,00 дол. США.

08 липня 2014 року на виконання зазначеного рішення Шевченківський районний суд м. Чернівці видав виконавчий лист.

09 вересня 2016 року старший державний виконавець Чернівецького міського відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Чернівецькій області (далі - Чернівецький міський ВДВС ГТУЮ у Чернівецькій області) Марко В. М. відкрив виконавче провадження щодо виконання виконавчого листа № 727/2041/14, виданого 08 липня 2014 року, про що прийнято постанову про відкриття виконавчого провадження (ВП № НОМЕР_1).

Ухвалою від 23 грудня 2019 року Шевченківський районний суд м. Чернівці замінив стягувача ПАТ «УкрСиббанк» на його правонаступника ОСОБА_1 у зазначеному виконавчому провадженні № НОМЕР_1.

08 грудня 2020 року нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, а саме нежитлові будівлі загальною площею 110,20 кв. м, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1 (далі - нежитлові будівлі, приміщення), що належало боржнику ОСОБА_2 , у межах зведеного виконавчого провадження № НОМЕР_2 передано на реалізацію до Державного підприємства «СЕТАМ».

05 березня 2021 року перші електронні торги з реалізації зазначеного нерухомого майна за початковою ціною 2 114 900,00 грн не відбулися.

Іпотекодержатель ОСОБА_1 протягом встановленого законом терміну виявила бажання залишити за собою предмет іпотеки за початковою ціною шляхом заліку своїх забезпечених вимог у рахунок ціни майна.

30 березня 2021 року головний державний виконавець Першого відділу державної виконавчої служби у м. Чернівці Південно-Західного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Івано-Франківськ) Душенко В. В. склала акт про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу, відповідно до змісту якого нерухоме майно, а саме спірні нежитлові будівлі, передано у власність іпотекодержателю ОСОБА_1 шляхом заліку своїх забезпечених вимог у рахунок ціни майна.

Позивач зазначала, що на підставі зазначеного акта про передачу майна приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу Душинська Н. В. видала свідоцтво від 05 листопада 2021 року, яким посвідчила, що ОСОБА_1 належить на праві власності спірне майно, що складається з виробничої цегляної будівлі літ. «А», цегляного сараю літ. «Г», цегляних гаражів літ. «Б» та «Д», криниці № 1, воріт № 2, огорожі № 3, загальною площею 110,20 кв. м. Право власності позивача зареєстровано у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Однак відповідач ОСОБА_2 продовжує використовувати спірні нежитлові приміщення, на вимогу позивача звільнити спірне нерухоме майно відмовилася, чим порушує її право власності.

У зв`язку з чим позивач просила суд виселити ОСОБА_2 зі спірного нежитлового приміщення.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Шевченківський районний суд м. Чернівців рішенням від 14 грудня 2023 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції керувався тим, що позивач ОСОБА_1 набула права власності на предмет іпотеки - спірні нежитлові приміщення з порушенням норм чинного законодавства. Також суд, врахувавши, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла та є крайнім заходом втручання держави у права людини, дійшов висновку, що позовна вимога про виселення відповідача ОСОБА_2 є передчасною та такою, що не підлягає задоволенню. Крім того, суд врахував, що позивач не надала відомостей щодо того, чи було придбане спірне приміщення за кредитні кошти, що також унеможливило вирішення судом питання щодо правомірності виселення відповідача зі спірного нежитлового приміщення, оскільки у разі, якщо таке приміщення не було придбано за кредитні кошти, то позивач ОСОБА_1 зобов`язана забезпечити відповідача ОСОБА_2 іншим житлом для проживання останньої.

Чернівецький апеляційний суд постановою від 14 березня 2024 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 14 грудня 2023 року змінив у мотивувальній частині. В іншій частині рішення суду залишив без змін.

Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відмову у задоволенні позовних вимог, однак не погодився з мотивами суду щодо такої відмови, зазначивши про те, що оскільки спірні об`єкти є об`єктами нежитлової нерухомості, то норми статті 40 Закону України «Про іпотеку» та статті 109 ЖК України не підлягають застосуванню, що свідчить про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права.

Також апеляційний суд вказав на помилковість висновку суду першої інстанції, що ОСОБА_1 набула право власності на предмет іпотеки з порушенням норм чинного законодавства, оскільки суд не врахував те, що договір відступлення права вимоги за договором іпотеки від 28 вересня 2018 року, укладений між ТОВ «ФК «Укрфінстандарт» та ОСОБА_1 , не оспорений та є дійсним, державну реєстрацію права ОСОБА_1 як іпотекодержателя не оспорено, отже вона є законною, свідоцтво від 05 листопада 2021 року, на підставі якого зареєстровано право власності на спірні нежитлові будівлі, є чинним.

Однак суд не вбачав підстав для виселення відповідача зі спірного нежитлового будинку, оскільки ОСОБА_2 та члени її сім`ї (у тому числі її малолітні онуки) з 2008 року використовують нежитлове приміщення як житло, проживають у ньому, відповідач іншого житла не має, ніде не зареєстрована. Тому суд керувався тим, що тривалий час проживання особи у житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенціїпро захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням права на повагу до житла.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

25 березня 2024 року ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Маркідонов О. В., через систему «Електронний суд» подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Чернівців від 14 грудня 2023 року і постанову Чернівецького апеляційного суду від 14 березня 2024 року та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Підставою касаційного оскарження заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, суд апеляційної інстанції встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, а також не врахував висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 12 липня 2023 року в справі № 137/443/21, від 20 травня 2020 року в справі № 572/1446/17, висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 26 жовтня 2022 року в справі № 227/3760/19 (пункти 1, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Заявник не погоджується з висновком суду першої інстанції, що права власності на предмет іпотеки - спірні нежитлові приміщення перейшли до іпотекодержателя ОСОБА_1 з порушенням норм чинного законодавства. Зазначає, що суд першої інстанції не врахував, що договір факторингу від 28 вересня 2018 року № 2018109-02 та договір відступлення права вимоги за договором іпотеки від 28 вересня 2018 року, укладені між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «ФК «Укрфінстандарт», згідно з яким відступлено право вимоги за договором іпотеки від 14 лютого 2008 року, який укладено між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 , є дійсними. Також є дійсним та не оскаржений договір відступлення права вимоги за договором іпотеки від 28 вересня 2018 року, укладений між ТОВ «ФК «Укрфінстандарт» та ОСОБА_1 . Крім того, звертає увагу на те, що ОСОБА_2 не оскаржувала акт державного виконавця про передачу спірного майна стягувачу в рахунок погашення боргу від 30 березня 2021 року та свідоцтво, яке видане на його підставі, а тому відповідний правочин є чинним, що свідчить про те, що позивач набула право власності на спірне майно з дотриманням норм законодавства.

Також позивач зазначає, що приміщення, з якого вона просить виселити відповідача, є нежитловим, тому у неї відсутній обов`язок забезпечити відповідача іншим постійним житловим приміщенням.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог про виселення відповідача, апеляційний суд не врахував, що у матеріалах справи відсутні докази, які б свідчили про те, що спірні нежитлові приміщення є для відповідача житлом, що відповідач проживає у них з 2008 року, придбала спірні приміщення саме для проживання і іншого житла в неї не має. У зв`язку з чим позивач вважає, що суд апеляційної інстанції здійснив безпідставну кваліфікацію спірних нежитлових будівель як житла відповідача.

Також зазначає, що апеляційний суд не дотримав балансу захисту права власності позивача та права відповідача на житло, оскільки безпідставно позбавив позивача можливості вільно користуватися своїм майном, обмежив позивача у здійсненні права власності.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою від 10 квітня 2024 року Верховний Суд відкрив касаційне провадження у цій справі та витребував її матеріали із Шевченківського районного суду м. Чернівців.

Матеріали справи передано до Верховного Суду у травні 2024 року.

Ухвалою від 27 листопада 2024 року Верховний Суд призначив справу до розгляду.

Фактичні обставини справи, з`ясовані судами

Рішенням від 26 червня 2014 року Шевченківський районний суд м. Чернівців у справі № 727/2041/14 позов ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості задовольнив. Стягнув у солідарному порядку з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «УкрСиббанк» заборгованість за кредитним договором від 14 лютого 2008 року № 11298759000 у розмірі 147 743,11 дол. США, що за курсом НБУ станом на 25 лютого 2014 року становило 1 335 257,91 грн, заборгованість зі сплати пені за порушення термінів повернення кредиту та процентів за кредитом у розмірі 3 398,00 дол. США, що за курсом НБУ станом на 25 лютого 2014 року становило 30 710,11 грн. Стягнув з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь ПАТ «УкрСиббанк» судовий збір у сумі 3 654,00 грн, кошти за розміщення оголошення у пресі про виклик відповідачів до суду в сумі 250,00 грн (т. 1, а. с. 188-190).

08 липня 2014 року на виконання зазначеного рішення суду Шевченківський районний суд м. Чернівці видав виконавчий лист.

09 вересня 2016 року старший державний виконавець Чернівецького міського ВДВС ГТУЮ у Чернівецькій області Марко В. М. відкрив виконавче провадження щодо виконання вказаного виконавчого листа № 727/2041/14 від 08 липня 2014 року, про що прийняв постанову про відкриття виконавчого провадження (ВП № НОМЕР_1).

28 вересня 2018 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «ФК «Укрфінстандарт» укладено договір факторингу № 2018/09-2, згідно з умовами якого до ТОВ «ФК «Укрфінстандарт» перейшло право вимоги заборгованості за договором про споживчий кредит від 14 лютого 2008 року № 11298759000.

Також 28 вересня 2018 року між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «ФК «Укрфінстандарт» укладено договір відступлення права вимоги за договором іпотеки, згідно з яким відступлено право вимоги за договором іпотеки від 14 лютого 2008 року, який укладено між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2

28 вересня 2018 року між ТОВ «ФК «Укрфінстандарт» та ОСОБА_1 укладено договір відступлення права вимоги за кредитним договором від 14 лютого 2008 року № 11298759000, укладеним між ОСОБА_2 та ПАТ «УкрСиббанк» (т. 1, а. с. 159). Відповідно до 1.1 вказаного договору Цедент (ТОВ «ФК «Укрфінстандарт») передав, а Цесіонарій ( ОСОБА_1 ) прийняла право вимоги за кредитним договором від 14 лютого 2008 року № 11298759000, укладеним між ОСОБА_2 та ПАТ «УкрСиббанк», кредитором за яким є Цедент на підставі договору факторингу від 28 вересня 2018 року № 2018/09-2, у межах боргу на загальну суму 240 112,09 дол. США. Також на виконання умов вказаного договору Цедент передав Цесіонарію оригінали договору про надання кредиту та інші документи, що підтверджують право вимоги за кредитним договором.

Також 28 вересня 2018 року між ТОВ «ФК «Укрфінстандарт» та ОСОБА_1 укладено договір відступлення права вимоги за договором іпотеки від 14 лютого 2008 року, укладений з ОСОБА_2 .

Ухвалою від 23 грудня 2019 року Шевченківський районний суд м. Чернівці задовольнив заяву ОСОБА_1 про заміну сторони виконавчого провадження у справі № 727/2041/14 за позовом ПАТ «УкрСиббанк» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про стягнення заборгованості. Замінив стягувача ПАТ «УкрСиббанк» на його правонаступника ОСОБА_1 у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, відкритому на виконання виконавчого листа, виданого 08 липня 2014 року Шевченківським районним судом м. Чернівці у справі № 727/2041/14 (т. 1, а. с. 96-99).

Відповідно до акта про передачу майна стягувачу в рахунок погашення боргу від 30 березня 2021 року спірне нерухоме майно, а саме нежитлові будівлі, які складаються з виробничої цегляної будівля літ. «А», цегляного сараю літ. «Г», цегляних гаражів літ. «Б» та «Д», криниці № 1, воріт № 2, огорожи № 3, загальною площею 110,20 кв. м, що належать ОСОБА_2 на підставі договору купівлі-продажу від 14 лютого 2008 року, посвідченого приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу Новосельською І. Л. за реєстровим № 614, передано у власність іпотекодержателю ОСОБА_1 за початковою ціною 2 114 900,00 грн, що станом на 30 березня 2021 рік за курсом НБУ становило 75 614,77 дол. США, шляхом заліку своїх забезпечених вимог у рахунок ціни майна (т. 1, а. с. 99, 100).

На підставі зазначеного акта про передачу майна приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу Душинська Н. В. видала свідоцтво від 05 листопада 2021 року, яким посвідчила, що ОСОБА_1 належить на праві власності спірні нежитлові приміщення (т. 1, а. с. 102).

На підставі свідоцтва від 05 листопада 2021 року зареєстровано за ОСОБА_1 право власності на спірні нежитлові будівлі.

Постановою від 06 травня 2021 року Чернівецький апеляційний суд у справі № 727/11945/19, яку було залишено без змін постановою Верховного Суду від 01 грудня 2021 року, позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , ТОВ «ФК «Укрфінстандарт» про визнання недійсним договору відступлення права вимоги задовольнив частково. Рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 22 січня 2021 року в частині визнання недійсними договору факторингу та договору відступлення права вимоги, укладених між ПАТ «УкрСиббанк» та ТОВ «ФК «Укрфінстандарт», скасування рішення приватного нотаріуса про державну реєстрацію прав та їх обтяжень та реєстрацію права іпотеки змінив у мотивувальній частині. Рішення у частині відмови у задоволенні позову про визнання недійсним договору відступлення права вимоги від 28 вересня 2018 року, укладеного між ТОВ «ФК «Укрфінстандарт» та ОСОБА_1 , скасував. Визнав недійсним договір відступлення права вимоги від 28 вересня 2018 року, укладений між ТОВ «ФК «Укрфінстандарт» та ОСОБА_1 , посвідчений приватним нотаріусом Івано-Франківського міського нотаріального округу Павлінським В. Д., зареєстрований у реєстрі за № 3159, згідно з яким відступлено право вимоги за кредитним договором від 14 лютого 2008 року № 11298759000 (після реструктуризації № 11298759001), укладеним між ПАТ «УкрСиббанк» та ОСОБА_2 . В іншій частині залишив без змін (т. 1, а. с. 132-146).

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

У частині першій статті 400 ЦПК України встановлено, що, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Розглянувши матеріали справи, перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції, колегія суддів вважає, що постанова суду апеляційної інстанції не повною мірою відповідає зазначеним вимогам цивільного процесуального законодавства України.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).

Відповідно до статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала про те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року в справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року в справі № 905/1926/16, від 30 січня 2019 року в справі № 569/17272/15.

Вирішуючи спір, суд з`ясовує, чи існує у позивача право або законний інтерес; якщо так, то чи має місце його порушення, невизнання або оспорювання відповідачем; якщо так, то чи підлягає право або законний інтерес захисту і чи буде такий захист ефективний за допомогою того способу, який визначено відповідно до викладеної в позові вимоги. В іншому випадку у позові слід відмовити.

Таким чином, ефективний спосіб захисту має бути таким, що відповідає змісту порушеного права та забезпечує реальне поновлення прав особи, за захистом яких вона звернулась до суду, відповідно до вимог законодавства.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 , посилаючись на те, що вона набула право власності на спірні нежитлові приміщення у встановленому законодавству порядку, а відповідач продовжує використовувати спірне нерухоме майно та відмовляється його звільняти, чим порушує її право на вільне володіння та користування цим майном, тому просила виселити ОСОБА_2 із нежитлового приміщення.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 жовтня 2022 року в справі № 227/3760/19 (провадження № 14-79цс21) зазначала, що зайняття нежитлового приміщення фактичним користувачем (тимчасовим володільцем) треба розглядати як таке, що не позбавляє власника його права володіння на майно, не створює перешкоди у розпорядженні цим майном, а створює лише перешкоди в користуванні володільцем своїм майном. Тож у цьому випадку ефективним способом захисту права, яке позивач як власник нежитлового приміщення вважає порушеним, є усунення перешкод у користуванні належним йому майном, тобто негаторний позов (такі висновки наявні й у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року в справі № 653/1096/16, за змістом пункту 49 якої з моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно, і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення, а позов про виселення є негаторним).

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, апеляційний суд керувався тим, що право власності до позивача перейшло у встановленому законом порядку, а тому позивач має право на звернення до суду з вимогами про усунення їй перешкод у користуванні належним їй майно шляхом виселення.

Однак, врахувавши те, що ОСОБА_2 та члени її сім`ї (у тому числі її малолітні онуки) з 2008 року використовують нежитлове приміщення як житло, проживають у ньому, відповідач іншого житла не має, ніде не зареєстрована, апеляційний суд дійшов висновку, що тривалий час проживання особи у житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням права на повагу до житла.

Колегія суддів не повністю погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Виселення є житловим терміном, тому судам слід розрізняти правовий статус приміщення (житлове чи нежитлове), оскільки у правовідносинах, коли особа підлягає виселенню з житлового приміщення, то застосовуються положення ЖК України, а у разі усунення власнику перешкод у користуванні нежитловим приміщенням підлягають застосуванню положення ЦК України.

Суд апеляційної інстанції правильно керувався тим, що спірне приміщення є нежитловим приміщенням та правильно застосував положення ЦК України.

Так, стаття 41 Конституції України гарантує кожному право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з частинами першою, другою статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

За змістом частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до частини першої статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Захист права власності - це сукупність передбачених законом цивільно-правових засобів, які, по-перше, гарантують нормальне господарське використання майна (тобто вони забезпечують захист відносин власності в їх непорушеному стані), по-друге, - застосовуються для поновлення порушених правовідносин власності, для усунення перешкод, що заважають їх нормальному функціонуванню, для відшкодування збитків, які заподіяні власнику.

Відповідно до статті 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

З урахуванням наведених положень законодавства власник має право вимагати захисту свого права і від особи, яка перешкоджає йому користуватися і розпоряджатися своїм майном, тобто може звертатися до суду з негаторним позовом. Позивачем за негаторним позовом може бути власник або титульний володілець, у якого перебуває річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю.

Подібний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 30 липня 2019 року в справі № 926/3881/17, від 23 червня 2022 року в справі № 490/7050/19 (провадження № 61-5389св21).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що концепція «житла» має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві. Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям, наданим особі в процесі прийняття рішення. Зокрема, навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинено, особа вправі мати можливість, щоб співрозмірність заходу була визначена незалежним судом у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції. Відсутність обґрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальні вимоги було дотримано, може серед інших факторів братися до уваги під час вирішення питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (рішення ЄСПЛ від 02 грудня 2011 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України»).

«Житло» має самостійне поняття, яке не залежить від класифікації за національним законодавством. Питання про те, чи є конкретне приміщення «житлом», яке захищається пунктом 1 статті 8 Конвенції, залежатиме від фактичних обставин, а саме - існування достатнього та тривалого зв`язку з певним місцем. Суд також повторює, що стаття 8 Конвенції лише захищає право особи на повагу до її існуючого житла (рішення ЄСПЛ від 05 липня 2012 року у справі «Глоба проти України» («Globa v. Ukraine»), заява № 15729/07, § 37).

Таким чином, тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням у приватну сферу особи, порушенням права на повагу до житла.

З огляду на усталену судову практику у таких спорах суд мав з`ясувати обставини, чи пред`явлення такого позову, фактично про виселення осіб, є необхідним у демократичному суспільстві, чи відповідає таке втручанням у право особи на повагу до її житла нагальній суспільній необхідності, чи є воно співрозмірним із переслідуваною законною метою. Зокрема, суд мав з`ясувати, чи є законним право особи (осіб) на зайняття приміщення, про припинення якого заявлені вимоги, чи є це приміщення єдиним приміщенням, яке вони використовують як житло, та обґрунтувати у судовому рішенні співрозмірність такого заходу у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції.

Проте зазначені обставини, які мають суттєве значення для правильного вирішення справи, суди не з`ясували, рішення суду апеляційної інстанції не містить висновків щодо предмета доказування у цій справі.

За змістом статей 12 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно з частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У частині першій статті 76 ЦПК України визначено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

У частині першій статті 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

За змістом статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Згідно з усталеною практикою Верховного Суду у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Так, матеріали справи не містять жодних доказів, на підставі яких суд апеляційної інстанції встановив, що спірне нежитлове приміщення використовується відповідачем та членами її сім`ї для проживання, що воно є придатне для проживання, що відповідач проживає у ньому протягом тривалого часу, а саме з 2008 року. Також суд апеляційної інстанції не дослідив питання, чи має відповідач інше житло для проживання.

Крім того, суд апеляційної інстанції не врахував те, що відповідно до договору іпотеки від 14 лютого 2008 року адреса місця проживання відповідача зазначена: АДРЕСА_2 , яка є відмінною від адреси спірних нежитлових приміщень.

Тобто висновки апеляційного суду ґрунтуються лише на поясненнях відповідача та не підтверджені належними та допустимими доказами.

У зв`язку з чим апеляційний суд дійшов передчасного висновку, що спірне нежитлове приміщення є місцем проживання, тобто «житлом», для відповідача, яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, та, що наявні достатні та триваючі зв`язки із цим спірним приміщенням.

Ураховуючи викладене, колегія суддів вважає, що суд апеляційної інстанції не виконав вимоги, передбачені процесуальним законодавством України, щодо встановлення фактичних обставин справи, які мають значення для правильного вирішення спору, не надав оцінки доводам позивача та не перевірив, чи є зазначене приміщення єдиним житлом відповідача, на якій правовій підставі остання використовує спірне приміщення, а також не встановив наявність у відповідача іншого житла.

Отже, доводи касаційної скарги про порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права знайшли своє підтвердження.

Висновок за результатами розгляду касаційної скарги

Оскільки апеляційний суд порушив норми процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для справи, а суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості під час перегляду справи у касаційному порядку встановлювати нові обставини або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами першої та апеляційної інстанцій, та переоцінювати докази у справі з огляду на положення статті 400 ЦПК України, тому усунути вказані недоліки на стадії касаційного перегляду неможливо, у зв`язку з чим у суду касаційної інстанції відсутні підстави для ухвалення нового рішення або зміни судового рішення.

Відповідно до пункту 1 частини третьої та частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

За таких обставин Верховний Суд дійшов висновку, що постанова апеляційного суду не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України та ухвалена з порушенням норм процесуального права, що на підставі пункту 1 частини третьої та частини четвертої статті 411 ЦПК України є підставою для її скасування з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду справи суду апеляційної інстанції належить урахувати викладене у цій постанові, надати належну оцінку доводам і запереченням сторін та поданим ними доказам, встановити фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, та ухвалити судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Керуючись статтями 400 402 409 411 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Маркідоновим Олександром Валерійовичем, задовольнити частково.

Постанову Чернівецького апеляційного суду від 14 березня 2024 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Є. В. Петров

Судді А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко

В. В. Пророк

В. В. Сердюк