Історія справи

Постанова КЦС ВП від 04.10.2023 року у справі №520/7767/19
Постанова КЦС ВП від 04.10.2023 року у справі №520/7767/19
Постанова КЦС ВП від 04.10.2023 року у справі №520/7767/19

Постанова

Іменем України

04 жовтня 2023 року

м. Київ

справа № 520/7767/19

провадження № 61-3153св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Ступак О. В.,

суддів: Гулейкова І. Ю., Олійник А. С. (суддя-доповідач), Погрібного С. О., Яремка В. В.,

учасники справи:

позивач (відповідач за зустрічним позовом) - ОСОБА_1 ,

відповідачі (позивачі за зустрічними позовами): ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

треті особи, яка не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Київська районна адміністрація Одеської міської ради, ОСОБА_4 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Смирновою Ларисою Петрівною, на постанову Одеського апеляційного суду від 27 січня 2022 року у складі колегії суддів: Князюка О. В., Заїкіна А. П., Таварткіладзе О. М.,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог за первісним позовом

У квітні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи, яка не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Київська районна адміністрація Одеської міської ради, ОСОБА_4 , в якому просив визнати ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування квартирою за адресою: АДРЕСА_1 (далі - квартира).

Позов обґрунтованим тим, що він є головним наймачем квартири, за адресою якої зареєстровано сім осіб, з яких ОСОБА_5 та ОСОБА_3 з 1994 року у квартирі не проживають, мають у власності інше житло, однак зареєструватись за місцем їх постійного проживання відмовляються.

ОСОБА_5 та ОСОБА_3 коштів на утримання квартири не надають, він самостійно сплачує комунальні витрати за всіх зареєстрованих осіб у квартирі, що є для нього значною сумою, враховуючи, що на утриманні позивача знаходиться дружина, двоє малолітніх дочок та рідний брат, який є особою з інвалідністю.

Короткий зміст позовних вимог за зустрічними позовами ОСОБА_5 . Та ОСОБА_3 .

У липні 2019 року ОСОБА_2 звернулась до суду із зустрічним позовомдо ОСОБА_6 , просила вселити її до квартири, зобов`язавши ОСОБА_1 не чинити перешкод у її користуванні.

Зустрічний позов обґрунтований тим, що вона не проживає за адресою реєстрації у квартирі через поважні причини, зокрема її невелику площу.

Її чоловік ОСОБА_7 тривалий час страждає від онкологічної хвороби, потребує постійного догляду, у зв`язку з чим вона та її син не мали можливості повторного вселення у спірну квартиру.

ОСОБА_2 посилається на те, що, проживаючи за іншою адресою, вона із ОСОБА_3 продовжували користуватися квартирою, на що, зокрема вказує реєстрація у квартирі ОСОБА_3 та його малолітньої дочки - ОСОБА_8 .

За весь час ОСОБА_1 не заперечував проти їхнього місця проживання, не оскаржував реєстрацію та не порушував питання про добровільну чи примусову зміну реєстрації місця проживання.

Вони з ОСОБА_3 неодноразово здійснювали спробу знову вселитися у квартиру, однак невелика площа, значна кількість проживаючих та неприязні стосунки із ОСОБА_1 це унеможливили.

ОСОБА_1 фізично та усно перешкоджає вселенню, застосовує погрози, у зв`язку з чим вона з чоловіком були змушені звернутися з відповідною заявою до правоохоронних органів.

У липні 2019 року ОСОБА_3 звернувся до суду із зустрічним позовомдо ОСОБА_6 , просив вселити його до квартири, зобов`язавши ОСОБА_1 не чинити перешкод у її користуванні.

Доводи зустрічного позову ОСОБА_3 аналогічні доводам зустрічного позову ОСОБА_2 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 16 січня 2020 року позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування квартирою; вказане рішення є підставою для зняття ОСОБА_2 та ОСОБА_3 з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_1 .

У зустрічних позовах ОСОБА_2 та ОСОБА_3 відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Суд першої інстанції виходив з того, що ОСОБА_1 довів належними та допустимими доказами факт відсутності ОСОБА_2 та ОСОБА_3 понад встановлені статтею 71 Житлового кодексу України (назва кодексу в редакції Закону від 21 квітня 2022 року № 2215-IX) (далі - ЖК України) строки у житловому приміщенні без поважних причин.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 27 січня 2022 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 задоволено, рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове рішення.

У позові ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 відмовлено.

Позов ОСОБА_2 до ОСОБА_1 задоволено.

Вселено ОСОБА_2 до квартири, зобов`язавши ОСОБА_1 не чинити перешкод у її користуванні.

Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_1 задоволено.

Вселено ОСОБА_3 до квартири, зобов`язавши ОСОБА_1 не чинити перешкод у її користуванні.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що пункт 24 Правил реєстрації місця проживання, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 02 березня 2016 року № 207, унеможливлює реєстрацію малолітньої дитини окремо від батьків або одного з них. Малолітня дитина обов`язково повинна бути зареєстрована разом з одним з батьків і зняття з реєстрації місця проживання малолітньої дитини здійснюється виключно разом з одним із батьків.

Отже, чинним законодавством України визначено, що місцем проживання дитини має бути місцем проживання її батьків або одного з них.

ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є дочкою ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ОСОБА_4 , не зареєстрована за будь-якою адресою. Отже, зняття з реєстрації ОСОБА_3 у спірному житлі позбавляє його неповнолітню дочку права на житло.

Належних та допустимих доказів на підтвердження того, що малолітня ОСОБА_8 набула право власності або право постійного користування іншим житлом, позивач не надав, хоча це є його процесуальним обов`язком.

Доводи ОСОБА_1 про те, що ОСОБА_2 , ОСОБА_3 не сплачували за житлово-комунальні послуги не мають значення для вирішення спору, водночас спір щодо заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг може бути вирішено в іншій цивільній справі.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У березні 2022 року ОСОБА_1 через адвоката Смирнову Л. П. звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на постанову Одеського апеляційного суду від 27 січня 2022 року, просив її скасувати, залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не проживають у квартирі понад встановлений статтею 71 ЖК України строк, мають у власності інше житло, тому втратили право користування вказаною квартирою.

Відповідачі не несуть витрат на утримання квартири, їх реєстрація в ній має формальний характер.

Суд апеляційної інстанції послався на нерелевантну судову практику, чим вийшов за межі доводів і вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 20 вересня 2021 року у справі № 200/17337/17, від 24 вересня 2018 року у справі № 644/10619/15-ц.

Аргументи інших учасників справи

Відзиви на касаційну скаргу не надійшли.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 31 травня 2022 року визнано поважними причини для поновлення процесуального строку та поновлено ОСОБА_1 процесуальний строк на касаційне оскарження постанови Одеського апеляційного суду від 27 січня 2022 року, відкрито касаційне провадження у справі та витребувано матеріали справи.

У червні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 25 вересня 2023 року справу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи у складі колегії з п`яти суддів.

Позиція Верховного Суду

Підстави відкриття касаційного провадження та межі розгляду справи

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Відповідно до статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.

Касаційне провадження відкрито з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги з таких підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до розпорядження на право переоформлення договору найму від 10 серпня 2015 року № 29671035, виданого Київською районною адміністрацією Одеської міської ради, ОСОБА_1 є наймачем житлової площі, що складається із двох кімнат житловою площею 30,70 кв. м, загальною площею 49,10 кв. м ізольованої квартири АДРЕСА_1 . Склад родини шість осіб: він, дочка ОСОБА_9 , 2013 року народження, дочка ОСОБА_10 , 2014 року народження, брат ОСОБА_11 , 1972 року народження, сестра ОСОБА_2 , 1964 року народження, племінник ОСОБА_3 , 1994 року народження.

Згідно з довідкою про склад сім`ї або зареєстрованих у житловому приміщенні/будинку осіб від 18 березня 2019 року № 1803, виданою Об`єднанням співвласників багатоквартирного будинку (далі - ОСББ) «Корольова 14», за адресою: АДРЕСА_1 , до складу сім`ї /зареєстрованих/ входять: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , зареєстрована з 16 травня 1980 року; ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований з 26 вересня 2001 року; ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , зареєстрований з 29 липня 1988 року; ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , зареєстрований з 31 липня 2006 року; ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зареєстрована з 18 липня 2018 року; ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , зареєстрована з 25 липня 2014 року; ОСОБА_9 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , зареєстрована з 26 лютого 2014 року.

Відповідно до довідки від 08 квітня 2019 року № 2001, посвідченої ОСББ «Корольова 14» та ОСББ «Жукова 11», ОСОБА_2 , родинні зв`язки - мати, та ОСОБА_3 , родинні зв`язки - син, зареєстровані за адресою: АДРЕСА_1 , але, зараз фактично проживають за адресою: АДРЕСА_3 .

Згідно з інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єктів нерухомого майна станом на 24 березня 2019 року з 17 листопада 2005 року ОСОБА_7 на праві приватної власності належить квартира за адресою: АДРЕСА_3 .

ОСОБА_2 є дружиною ОСОБА_7 .

ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , є дочкою ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .

Згідно з актом про непроживання особи за місцем реєстрації від 18 березня 2019 року, складеним ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 , з 1994 року ОСОБА_2 , ОСОБА_3 фактично не проживають за адресою: АДРЕСА_1 . Підписи осіб, що склали акти, засвідчено головою ОСББ «Корольова 14».

На ухвалу суду про забезпечення доказів суду першої інстанції надано: лист Комунального некомерційного підприємства (далі - КНП) «Дитяча міська поліклініка № 6» Одеської міської ради від 19 вересня 2019 року вих. № 01-03/640, відповідно до якого 31 жовтня 2018 року батьками ( ОСОБА_3 та ОСОБА_4 ) підписано декларацію про медичне обслуговування дитини ОСОБА_8 , у декларації вказана адреса проживання: АДРЕСА_4 ; лист Відділу обліку та моніторингу інформації про реєстрацію місця проживання Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 18 вересня 2019 року № 4/6-137, згідно з яким ОСОБА_4 була зареєстрована за адресою: АДРЕСА_5 . Знята з обліку 20 березня 2019 року за адресою: АДРЕСА_6 .

На підтвердження доводів ОСОБА_1 щодо здійснення ним оплати комунальних послуг, зокрема і за осіб, які зареєстровані у квартирі, але не проживають за спірною адресою, ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , суду надані відповідні копії квитанцій.

Відповідно до довідки слідчого відділу Київського відділу поліції в м. Одесі Головного управління Національної поліції в Одеській області про результати розгляду звернення 18 червня 2019 року до чергової частини надійшла заява ОСОБА_2 про те, що її брат ОСОБА_1 , перебуваючи за адресою: АДРЕСА_1 , погрожує їй та не пускає в квартиру, де вона зареєстрована. Заява зареєстрована до журналу єдиного обліку від 18 червня 2019 року № 16811. Було здійснено дзвінок за номером телефону: НОМЕР_1 до ОСОБА_1 , який пояснив, що його сестра ОСОБА_2 не проживає за вказаною адресою протягом п`яти років, має власну квартиру за адресою: АДРЕСА_3 , щодо цього питання конфліктів у них ніколи не виникало. ОСОБА_1 з`явитись для написання пояснення не зміг, оскільки на той час знаходився за кордоном.

Згідно з відповіддю Київського відділу поліції в м. Одесі Головного управління Національної поліції в Одеській області від 02 липня 2019 року № 37-вик 5157 за заявою ОСОБА_2 від 18 червня 2019 року № 16811 було проведено перевірку. Свідків чи очевидців вчинених неправомірних дій ОСОБА_1 щодо ОСОБА_2 не встановлено. ОСОБА_2 рекомендовано вирішувати спірні питання мирним шляхом або в судовому порядку самостійно.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше, як на підставі закону за рішенням суду.

Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК України ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Стаття 71 ЖК України встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами. За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

Якщо наймач або члени його сім`ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору - судом (частина друга статті 71 ЖК України).

Жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців у випадках, визначених у пунктах 1-7 частини третьої цієї статті, зокрема у разі тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи (екіпажі суден, працівники геологічних, розвідувальних партій, експедицій тощо) або у зв`язку з навчанням (студенти, аспіранти тощо) - протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання (пункт 2 частини третьої в редакції статті станом на 1994 рік).

Жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців у разі тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв`язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, - протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання (пункт 2 частини третьої в редакції статті на час звернення ОСОБА_1 з позовом).

Відповідно до статті 72 ЖК України визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Аналіз статей 71 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування житловим приміщеннями за двох умов: не проживання особи в житловому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин такого не проживання.

Вичерпного переліку таких поважних причин житлове законодавство не встановлює, у зв`язку з чим поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкретному випадку з урахуванням обставин справи.

Процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин, водночас на відповідача покладено обов`язок довести поважність причин такої відсутності. Під час розгляду позову про визнання особи такою, що втратила право на жиле приміщення, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин її довготривалої відсутності.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Стаття 8 Конвенції гарантує кожній особі право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.

Такий загальний захист поширюється як на власника квартири (рішення у справі Gillow v. the U.K. від 24 листопада 1986 року), так і на наймача або членів його сім`ї (рішення у справі Larkos v. Cyprus від 18 лютого 1999 року).

Пункт 2 статті 8 Конвенції визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених у пункті 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров`я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції.

Верховний Суд зауважує, що зміст «трискладового тесту» для оцінки відповідності втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання (згідно із законом); 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність в демократичному суспільстві.

Відповідно до рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька і Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine»), рішення від 02 грудня 2010 року) поняття «житло» не обмежується приміщенням, в якому особа проживає на законних підставах або яке було у законному порядку встановлено, а залежить від фактичних обставин, а саме існування достатніх і тривалих зв`язків з конкретним місцем.

Втрата житла будь-якою особою є крайньою формою втручання у право на житло.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц, від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц, від 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17, від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13-ц, від 22 грудня 2021 року у справі № 758/12823/17, від 24 грудня 2020 року у справі № 369/6361/15-ц.

У постановах Верховного Суду від 20 вересня 2021 року у справі № 200/17337/17, від 24 вересня 2018 року у справі № 644/10619/15-ц, на які посилається заявник у касаційній скарзі, викладено висновки, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням (стаття 71 ЖК України), необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. Наймачеві або членові його сім`ї, який був відсутнім понад встановлений законом строк без поважних причин, суд вправі з цих мотивів відмовити в позові про захист порушеного права (вселення, обмін, поділ жилого приміщення тощо). Наймач або член його сім`ї, який вибув на інше постійне місце проживання, втрачає право користування жилим приміщенням з дня вибуття, незалежно від пред`явлення позову про це. На підтвердження вибуття суд може брати до уваги будь-які фактичні дані, які вказують на обрання стороною іншого постійного місця проживання (повідомлення про це в листах, розписка, переадресація кореспонденції, утворення сім`ї в іншому місці, перевезення майна в інше жиле приміщення, виїзд в інший населений пункт, укладення трудового договору на невизначений строк тощо).

Отже, під час розгляду справи про визнання особи такою, що втратила право на житло, суди повинні ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності, а також ставлення відповідача до спірного житла.

ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 про визнання такими, що втратили право користування житловим приміщенням, посилаючись на те, що відповідачі не проживають у спірній квартирі з 1994 року.

Дослідивши тривалість та причини відсутності ОСОБА_2 і ОСОБА_3 у квартирі понад строк, з яким законом пов`язує можливість збереження права користування житлом за відсутнім наймачем (користувачем), суд апеляційної інстанції встановив, що ОСОБА_2 зверталася до правоохоронних органів із заявою про те, що її брат ОСОБА_1 погрожує їй та не впускає до квартири, в якій зареєстровано її місце проживання, тому дійшов висновку, що ОСОБА_2 і ОСОБА_3 з поважних причин були відсутні за місцем реєстрації, а їхні позови підлягають задоволенню. На обґрунтування своїх висновків суд апеляційної інстанції також послався на реєстрацію місця проживання неповнолітньої дитини ОСОБА_3 у квартирі.

Верховний Суд не погоджується з такими висновками суду апеляційної інстанції, виходячи з такого.

Дійшовши висновку про задоволення зустрічних позовів та відмову у первісному позові, суд апеляційної інстанції не обґрунтував свої висновки достатніми належними і допустимими доказами у справі, не спростував висновки суду першої інстанції, який їх дійшов на підставі дослідження доказів у справі, письмових і показань свідків, оцінивши кожен доказ окремо і у їх сукупності.

Початок відліку часу відсутності користувача у житловому приміщенні відповідно до статті 71 ЖК України визначається від дня, коли він залишив приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатися намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання.

Суд першої інстанції встановив, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 тривалий час не проживають у квартирі, не мають там речей, що ними не оспорюється. Вони добровільно переїхали на постійне місце проживання за іншою адресою: АДРЕСА_3 .

Верховний Суд погоджується з висновками суду першої інстанції, що довідка щодо звернення ОСОБА_2 у червні 2019 року до поліції щодо її недопуску до квартири не є належним доказом поважності причин відсутності, оскільки відомості, що вказані у довідці, доводять лише факт звернення ОСОБА_2 до поліції, проте обставини, про які вона зазначала у зверненні, співробітники поліції не встановили.

Суди оцінюють поважність причин тривалої відсутності особи у житловому приміщенні, які існували в першу чергу протягом 6 місяців з моменту відсутності особи.

Водночас ОСОБА_2 звернулась до поліції щодо вселення до квартири через два місяці після звернення ОСОБА_1 до суду з позовом про визнання, зокрема її, такою, що втратили право користування квартирою, що вказує на те, що до звернення ОСОБА_1 до суду питання вселення до спірної квартири ОСОБА_2 та ОСОБА_3 не цікавило, що не взяв до уваги суд апеляційної інстанції.

Верховний Суд погоджується з висновками суду першої інстанції, що показаннями свідків ОСОБА_14 та ОСОБА_13 , довідкою ОСББ «Корольова 14» та ОСББ «Жукова 11» від 08 квітня 2019 року № 2001, листом КНП «Дитяча міська поліклініка № 6» від 19 вересня 2019 року № 01-03/640 спростовано доводи ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , що їм чинились перешкоди у користуванні квартирою і те, що постійно проживаючи за іншою адресою, вони були зацікавлені у користуванні нею.

У матеріалах справи немає доказів того, що з 1994 року до звернення у 2019 році ОСОБА_1 з позовом ОСОБА_2 і ОСОБА_3 проживали у квартирі або вчиняли дії, які б вказували, що вони не проживають там з поважних причин, зокрема, що їм чиняться перешкоди у доступі до квартири, і що вони мають інтерес у користуванні квартирою як їхнім житлом.

З огляду на вказане обґрунтованими є висновки суду першої інстанції про неповажність причин тривалої відсутності ОСОБА_2 і ОСОБА_3 у квартирі, що є підставою для втрати права користування цим житловим приміщенням.

Оцінюючи відповідність втручання у право особи європейським стандартам правомірності такого втручання, Верховний Суд зазначає, що втручання у права ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користування квартирою, з урахуванням задоволення судом першої інстанції первісного позову про визнання ОСОБА_2 та ОСОБА_3 такими, що втратили право користування квартирою, відбулося згідно із законом, тому немає необхідності оцінювати інші критерії: легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом) та дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою, тобто необхідність в демократичному суспільстві.

Водночас, навіть за умови втручання у права на користування квартирою ОСОБА_2 і ОСОБА_3 згідно зі законом, вони не посилалися на те, що задоволення первісного позову покладе на них надмірний тягар.

Дійшовши висновку про порушення прав дитини як одну з підстав для відмови у первісному позові, суд апеляційної інстанції належним чином не перевірив твердження та заперечення сторін, не виклав переконливі мотиви щодо порушення прав дитини.

Верховний Суд зауважує, що вирішення позовних вимог про втрату права користування житловим приміщенням дитини відповідача ОСОБА_3 залежить від з`ясування обставин втрати/збереження права користування житловим приміщенням відповідачем, батьком дитини. Право користування квартирою неповнолітньої дитини є похідними від права на це житло батька.

Верховний Суд не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, що зняття ОСОБА_3 з реєстрації за адресою квартири, призведе до унеможливлення зв`язку батька ОСОБА_3 і дитини ОСОБА_8 , яку позивач не просить зняти з реєстрації, з огляду на таке.

Згідно з частиною другою статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на проживання в сім`ї разом з батьками або в сім`ї одного з них та на піклування батьків.

Відповідно до частин четвертої, шостої статті 29 ЦК України місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає. Фізична особа може мати кілька місць проживання.

Згідно зі статтею 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

Суд апеляційної інстанції вказав, що ОСОБА_1 не довів, що малолітня ОСОБА_8 набула право власності або право постійного користування іншим житлом.

Водночас суд апеляційної інстанції не взяв до уваги, що батьки малолітньої дитини- ОСОБА_4 і ОСОБА_3 підтвердили в суді першої інстанції, що з дня її народження - з 2016 року вони у квартирі не проживали, фактично вони мешкали в будинку житлового комплексу « Альтаїр », що також підтверджується медичною довідкою КНП «Дитяча міська поліклініка №6» та показаннями свідків.

Враховуючи, що ОСОБА_4 і ОСОБА_3 мають інше постійне фактичне місце проживання, з народження малолітня ОСОБА_8 не проживала у квартирі, а лише мала формальне місце реєстрації, визнання ОСОБА_3 таким, що втратив право користування квартирою не порушує право малолітньої дитини на житло.

З огляду на вказане, встановивши, що ОСОБА_2 і ОСОБА_3 не довели існування інтересу до квартири та поважних причин тривалого непроживання з 1994 року на день звернення ОСОБА_1 з позовом про визнання їх такими, що втратили право користування квартирою, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволенні позову про визнання ОСОБА_2 і ОСОБА_3 такими, що втратили право користування квартирою, та відмову у їх зустрічних позовах про вселення до квартири.

Таким чином, доводи заявника, що стали підставою для відкриття касаційного провадження, знайшли своє підтвердження.

З огляду на викладене постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню, оскільки не відповідає вимогам частини першої-третьої статті 263 ЦПК України, а рішення суду першої інстанції - залишенню в силі.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги, скасування постанови суду апеляційної інстанції, залишення в силі рішення суду першої інстанції.

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України у постанові суду касаційної інстанції має бути зазначено про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» (в редакції на час звернення позивача до суду) за подання до суду фізичною особою позовної заяви немайнового характеру сплачується судовий збір 0,4 розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Відповідно до статті 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2019 рік» з 1 січня 2019 році прожитковий мінімум на одну працездатну особу становить 1 921,00 грн.

ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулись із позовами до суду у 2019 році. Первісний та зустрічні позови містять вимоги немайнового характеру. Ставка судового збору за вимогу немайнового характеру становить 768,40 грн.

Відповідно до підпункту 7 пункту 1 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір» за подання касаційної скарги на рішення суду судовий збір підлягає сплаті в розмірі 200 відсотків ставки, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви, іншої заяви і скарги в розмірі оспорюваної суми.

З урахуванням вказаного вище, судові витрати у вигляді судового збору в касаційній інстанції у розмірі 4 610,40 грн підлягають стягненню із ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , пропорційно по 2 305,20 грн на відшкодування сплаченого судового збору у суді касаційної інстанції.

Керуючись статтями 400 409 413 416 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Смирновою Ларисою Петрівною, задовольнити.

Постанову Одеського апеляційного суду від 27 січня 2022 року скасувати, рішення Київського районного суду м. Одеси від 16 січня 2020 року залишити в силі.

Стягнути з ОСОБА_2 , ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 судові витрати у вигляді судового збору за подання касаційної скарги у розмірі 2 305 (дві тисячі триста п`ять) грн 20 коп із кожного.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Ступак

Судді: І. Ю. Гулейков

А. С. Олійник

С. О. Погрібний

В. В. Яремко