Історія справи

Постанова КЦС ВП від 04.10.2023 року у справі №466/4201/20
Постанова КЦС ВП від 04.10.2023 року у справі №466/4201/20
Постанова КЦС ВП від 04.10.2023 року у справі №466/4201/20

Постанова

Іменем України

04 жовтня 2023 року

м. Київ

справа № 466/4201/20

провадження № 61-6962св22

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Антоненко Н. О., Дундар І. О., (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: Львівська міська рада, ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 02 червня 2021 року у складі судді Донченка Ю. В. та постанову Львівського апеляційного суду від 16 червня 2022 року у складі колегії суддів: Приколоти Т. І., Мікуш Ю. Р., Савуляка Р. В.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2020 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Брюховицької селищної ради (правонаступником якої є Львівська міська рада), ОСОБА_2 про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування та усунення перешкод у користуванні допоміжними приміщеннями.

Позов мотивований тим, що ОСОБА_1 та відповідач проживають по АДРЕСА_1 .

Вказаний будинок складається з двох квартир. Квартира АДРЕСА_1 , яка розташована на першому поверсі будинку, належить ОСОБА_1 на праві приватної власності, а квартира АДРЕСА_3 , яка розташована в мезоніні цього будинку, належить

ОСОБА_2 АДРЕСА_1 приватизована у 1993 році позивачем та членами його сім`ї. Вона складається з трьох житлових кімнат площею 12,5, 12 та 16 кв. м, кухні площею 15,20 кв. м та веранди площею 6,6 кв. м. Загальна площа квартири становить 62,3 кв. м.

У свідоцтві про право власності на житло зазначено, що ОСОБА_1 також належить комора в підвалі площею 2,0 кв. м, яка в технічному паспорті не відображена та не включена в загальну площу квартири.

Квартира АДРЕСА_3 має загальну площу 44,9 кв. м та складається з: трьох житлових кімнат площею відповідно 12,9, 10,9 та 11,1 кв. м, кухні площею 9,5 кв. м, кладової площею 0,5 кв. м. Окрім того, за квартирою АДРЕСА_3 закріплено комору в підвалі площею 5,8 кв. м, яка не ввійшла в загальну площу квартири під час її приватизації.

Актом комісії Брюховицької селищної ради від 02 травня 2019 року, зокрема, встановлено, що підвал, який розміщений під сходами на другий поверх будинку до квартири АДРЕСА_3 , використовується виключно ОСОБА_2 . Комісія виявила, що над підвалом влаштовується санвузол (виведена каналізаційна труба діаметром 100 мм до каналізаційного колодязя). На влаштування сантехнічних вигод та вигрібної ями ОСОБА_2 . Брюховицька селищна рада дозволу не надавала. В акті комісії Брюховицької селищної ради також зазначено, що ОСОБА_2 заперечує право позивача на спірне підвальне приміщення, мотивуючи це рішенням виконкому Брюховицької селищної ради № 30 від 18 лютого 1994 року «Про розмежування квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_3 за фактичним користуванням та володінням».

Про існування цього рішення позивачеві не було відомо. В серпні 2019 року позивач звернувся із заявою до архівного відділу Львівської міської ради. 09 вересня 2019 року позивач отримав копію цього рішення.

Згідно із цим рішенням проведено реальний розподіл в будинку АДРЕСА_1 на квартиру АДРЕСА_1 , що приватизована ОСОБА_3 (батьком позивача) загальною площею 62,3 кв. м з включенням до неї наступних приміщень згідно поверхового плану: 1-1 кухня, 1-2 кімната, 1-3 кімната, 1-4 кімната, 1-5 веранда, та підвал під верандою; до квартири АДРЕСА_3 включено: приміщення 2-1 (кухня), 2-2 кладова, 2-3 кімната, 2-4 кімната, 2-5 кімната, 2-6 сходова клітка, 2-7 підвал.

Пунктом 2 вказаного рішення вирішено зареєструвати як майно комунальної власності у виконкомі Брюховицької селищної ради квартиру АДРЕСА_3 загальною площею 45,5 кв. м з включенням до неї приміщень згідно з пунктом 1 цього рішення.

Відповідно до акту комісії Брюховицької селищної ради від 20 травня 2020 року № 584 комісією з виходом на місце проведено обстеження веранди в будинку АДРЕСА_1 , де проживає ОСОБА_1 . При обстеженні виявлено наявність приямку висотою 60 см. Під дерев`яною верандою площею 6,6 кв. м, яка без фундаменту, низ приямку засипано ґрунтом. Підвалу під верандою не виявлено. Єдиним підвалом в будинку сторін є приміщення, передане згідно оспорюваного рішення ОСОБА_2 .

Квартира АДРЕСА_1 приватизована згідно з розпорядженням Брюховицької селищної ради № 85 від 23 грудня 1993 року. З моменту приватизації квартири позивач набув право власності на всі допоміжні приміщення в будинку, включаючи спірні сходову клітку та підвал, а тому їхнє закріплення за квартирою АДРЕСА_3 є незаконним та порушує його право власності.

Позивач позбавлений доступу до коридору, в якому знаходиться сходова клітка та вихід з будинку. Також він не має доступу до єдиного в будинку підвалу площею 12 кв. м, позначеного на поверховому плані цифрою - І, оскільки ОСОБА_2 заблокувала двері між кімнатою його квартири, позначеною на поверховому плані цифрами - 1-2, та спірною сходовою кліткою, не допускає його до підвалу, чим чинить йому як співвласнику даних допоміжних приміщень, перешкоди у користуванні ними.

Відповідач без жодного дозволу та погодження влаштувала ванну та умивальник на площі кухні, позначеної на поверховому плані цифрами 2-1. Згідно з актом загального огляду житлового будинку АДРЕСА_1 (тепер - 3) від 06 травня 1982 року будинок збудований у 1927 році, має дерев`яне міжповерхове перекриття. Стіни та перегородки в будинку також виконані з дерева. Тому влаштування сантехнічних приладів в такому випадку повинно проводитись із дотриманням санітарно- технічних та будівельних норм та правил, оскільки неправильне облаштування та подальша експлуатація таких приладів загрожує не лише залиттям, а й знищенням дерев`яного перекриття будинку.

Також є незаконним прокладення трубопроводів до квартири АДРЕСА_3 , яка розташована в мезоніні будинку, оскільки такі комунікації проведені самовільно, кріпляться безпосередньо до міжквартирних стін і перегородок, які огороджують житлові кімнати.

Жодного дозволу чи погодження на встановлення на площі кухні, яка частково розташована над спальнею позивача, ванни та туалету ОСОБА_2 не отримувала, такі сантехнічні прилади в її кухні встановлено самовільно.

З урахуванням уточнених позовних вимог, позивач просив:

визнати незаконними та скасувати пункти 1 і 2 рішення № 30 від 18 лютого 1994 року «Про розмежування квартир АДРЕСА_1 і АДРЕСА_3 за фактичним користуванням і володінням»;

усунути ОСОБА_1 перешкоди у користуванні допоміжними приміщеннями будинку АДРЕСА_5 , а саме: приміщенням коридору (сходової клітки) площею 6,7 кв. м, позначеному на поверховому плані цифрою 1 та приміщенням підвалу, площею 12 кв. м, позначеному на поверховому плані цифрою-1;

зобов`язати ОСОБА_2 демонтувати ванну та умивальник з приміщення кухні, позначеної на поверховому плані цифрами 2-1, туалет, облаштований на території коридору, площею 6.7 кв. м, позначеному на поверховому плані цифрою 1, привівши приміщення коридору до попереднього стану, а також демонтувати самовільно прокладену каналізаційну систему з квартири АДРЕСА_3 .

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Шевченківського районного суду м. Львова від 02 червня 2021 року, яке залишено без змін постановою Львівського апеляційного суду від 16 червня 2022 року, позов ОСОБА_1 до Львівської міської ради, ОСОБА_2 про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування та усунення перешкод у користуванні допоміжними приміщеннями задоволено.

Визнано незаконними та скасовано пункти 1 і 2 рішення № 30 від 18 лютого 1994 року «Про розмежування квартири АДРЕСА_1 і АДРЕСА_3 » за фактичним користуванням і володінням.

Усунуто ОСОБА_1 перешкоди у користуванні допоміжними приміщеннями будинку АДРЕСА_5 , а саме: приміщення коридору (сходової клітки) площею 6,7 кв. м, позначеному на поверховому плані цифрою - 1, та приміщеннями підвалу, площею 12 кв. м, позначеному на поверховому плані цифрою - 1.

Зобов`язано ОСОБА_2 демонтувати ванну та умивальник з приміщення кухні, позначеного на поверховому плані цифрами 2-1, туалет, облаштований на території коридору площею 6,7 кв. м, позначеному на поверхневому плані цифрою - 1, привівши приміщення коридору до попереднього стану, а також самовільно прокладену каналізаційну систему з квартири АДРЕСА_3 .

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму сплаченого судового збору в розмірі 840,80 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що:

судом встановлено, що з моменту приватизації квартири АДРЕСА_1 ОСОБА_1 набув також і права власності на всі допоміжні приміщення в даному будинку, зокрема, на спірні сходову клітку та підвал, а тому їхнє закріплення за квартирою АДРЕСА_3 є незаконним та порушує право власності позивача, що і вказує на незаконність оспорюваного рішення Брюховицької селищної ради № 30 від 18 лютого 1994 року «Про розмежування квартир АДРЕСА_1 і АДРЕСА_3 » у частині що стосується закріплення спірного підвалу та сходової клітки за квартирою АДРЕСА_3 ;

в судовому засіданні встановлено, що позивач позбавлений доступу до коридору, в якому знаходиться сходова клітка та вихід з будинку, а також не має доступу до єдиного в будинку підвалу площею 12,0 кв. м, позначеного на поверховому плані цифрою 1, оскільки відповідач ОСОБА_2 заблокувала двері між кімнатою його квартири, позначеною на поверховому плані цифрами - 1-2, та спірною сходовою кліткою, та не допускає позивача до спірного підвалу, чим чинить йому як співвласнику даних допоміжних приміщень перешкоди у користуванні ними, а тому такі порушення слід усунути, зобов`язавши ОСОБА_2 не чинити ОСОБА_1 перешкод у користуванні ними;

також судом встановлено грубе порушення, яке допущено відповідачем, а саме: без жодного дозволу та погодження нею було влаштовано ванну, умивальник на території кухні, позначеної на поверховому плані цифрами 2-1, та туалет, облаштований на території коридору площею 6,7 кв. м, позначеному на поверховому плані цифрою 1. Згідно з актом загального огляду житлового будинку АДРЕСА_1 , складеного 06 травня 1982 року, він 1927 року побудови і має дерев`яне міжповерхове перекриття. Стіни та перегородки в будинку також зроблені з дерева, тому влаштування сантехнічних приладів в такому випадку повинно відбуватись з суворим дотриманням санітарно-технічних та будівельних норм та правил, оскільки неправильне облаштування та подальша експлуатація таких приладів загрожує не лише залиттям, а й знищенням дерев`яного перекриття будинку, якому понад дев`яносто років;

незаконним є також прокладення трубопроводів до квартири АДРЕСА_3 , яка розташована в мезоніні будинку, оскільки такі комунікації прокладені самовільно, та й кріпляться безпосередньо до міжквартирних стін і перегородок, які огороджують житлові кімнати;

жодного дозволу чи погодження на встановлення на території кухні, яка частково розташована над спальнею позивача, ванни та туалету відповідач не отримувала, такі сантехнічні прилади в її кухні встановлено самовільно, а відтак, не законно, а тому слід зобов`язати їх демонтувати, привівши планування кухні до попереднього стану;

ОСОБА_2 не є одноособовим власником спірних допоміжних приміщень, оскільки такі приміщення не увійшли в площу приватизованої нею квартири;

негаторний позов може бути пред`явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення. Позовна давність на заявлені позовні вимоги не поширюється, оскільки правопорушення, яке допустила відповідач ОСОБА_2 , є триваючим.

Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2022 року ОСОБА_2 подала касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 02 червня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 16 червня 2022 року, ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга обґрунтована тим, що:

сім`я позивача проживає у спірному будинку з 1964 року, а сім`я відповідача - з 1958 року. Оскільки кімнати у квартирі ОСОБА_2 розташовані на другому поверсі (мезоніні) будинку і вихід до них здійснюється через сходову клітку (коридор), яка фактично належить до квартири ОСОБА_2 і іншого шляху потрапити до кімнат у неї немає (натомість квартира позивача обладнана окремим входом), в процесі приватизації Брюховицькою селищною радою народних депутатів прийнято рішення № 30 від 18 лютого 1994 року «Про розмежування квартир АДРЕСА_1 і АДРЕСА_3 за фактичним користуванням та володінням» згідно якого саме з метою ізоляції відповідних квартир одна від одної та недопущення спільної приватної власності та комунальної власності на сходову клітку, вирішено провести реальний поділ будинку АДРЕСА_1 на квартиру АДРЕСА_1 , що приватизована на ім`я ОСОБА_5 загальною площею 62,3 кв. м з включенням до неї наступних приміщень згідно поверхового плану: 1-1 - кухня, 1-2 - кімната, 1-3 - кімната, 1-4 - кімната,1-5 - веранда та підвал під верандою і на квартиру АДРЕСА_3 з включенням в неї наступних приміщень: 2-1 - кухня, 2-2 - кладовка, 2-3 - кімната, 2-4 - кімната 2-5 - кімната, 2-6 - сходова клітка, 2-7 - підвал. Отже, згідно оскарженого рішення Брюховицької селищної Ради народних депутатів, шляхом реального розподілу будинку спірна сходова клітка та підвал включені саме до квартири АДРЕСА_3 , що належить ОСОБА_2 , натомість у позивача наявний власний підвал площею 2 кв. м, розташований під верандою та ще один підвал, розташований у сараї біля будинку. Таке розташування приміщень вчинено по фактичному користуванню і з метою забезпечення ізоляції двох квартир одна від одної. Тобто, лише такий поділ приміщень дозволяв відокремити квартиру АДРЕСА_1 та квартиру АДРЕСА_3 одна від одної та забезпечити її власникам можливість використовувати ізольовані об`єкти нерухомості за цільовим призначенням, з дотриманням прав власників обох квартир;

саме з метою ізоляції двох квартир одна від одної, одразу після вселення до будинку у 1964 році позивача та його сім`ї був закритий отвір між кімнатою в квартирі позивача та сходовою кліткою шляхом встановлення шафи для взуття, про що позивач не міг не знати, адже з того часу проживає у спірному будинку;

позивачу було достовірно відомо про те, що спірна сходова клітка та підвал ще з 1964 року належать до квартири ОСОБА_2 і перебувають у її користуванні, а не в спільному користуванні;

після прийняття рішення Виконавчого комітету Брюховицької селищної ради народних депутатів № 30 від 18 лютого 1994 року «Про розмежування квартир АДРЕСА_1 і АДРЕСА_3 за фактичним користуванням та володінням» у 1994 було демонтовано спільний лічильник на електроенергію, який знаходився на сходовій клітці, з 1994 року експлуатаційні витрати по обслуговуванню сходової клітки та підвалу сплачувала лише сім`я ОСОБА_2 з лічильника, який належить до квартири АДРЕСА_3 ;

на момент приватизації квартири АДРЕСА_1 та АДРЕСА_3 законодавством передбачались допоміжні приміщення, які забезпечують потреби лише одного жилого приміщення та які передавались у приватну власність власників однієї квартири, тому рішення Виконавчого комітету Брюховицької селищної ради народних депутатів № 30 від 18 лютого 1994 року, що скасоване оспорюваними рішеннями, ґрунтується на законі, чинному на момент прийняття відповідного рішення таким суб`єктом;

відповідно до рішення Виконавчого комітету Брюховицької селищної ради народних депутатів № 30 від 18 лютого1994 року «Про розмежування квартир АДРЕСА_1 та АДРЕСА_3 за фактичним користуванням та володінням» квартира АДРЕСА_3 знаходиться на 2 поверсі і лише їй потрібна сходова клітка, а приватизована квартира АДРЕСА_1 обладнана окремим ізольованим входом;

технічні характеристики житлового будинку АДРЕСА_5 не передбачають вхід до підвалу через приміщення сходової клітини 2.6. Зокрема, поверховий план першого поверху будинку АДРЕСА_1 , 1982 року не передбачає вхід у підвал 2.7 з першого поверху. Єдиним входом до підвалу 2.7 є зовнішній отвір, зображений збоку будинку, він зображений на поверховому плані першого поверху станом на 06 травня 1982 року і доступ до цього входу не обмежений;

також згідно з технічним паспортом та поверховим планом всі приміщення квартири АДРЕСА_1 знаходяться на першому поверсі будинку, вхід до квартири АДРЕСА_1 , яка перебуває у власності позивача, передбачений через веранду першого поверху та є ізольованим, сходова клітина 2.6 обслуговує лише квартиру АДРЕСА_3 , яка знаходиться у мезоніні, та не обслуговує квартиру позивачів. Поверховий план першого поверху зі сходової клітини 2.6 передбачає лише вихід до мезоніну, де знаходяться приміщення квартири АДРЕСА_3 . З цих підстав сходова клітина не є спільним майном співвласників будинку АДРЕСА_5 , а належить до квартири АДРЕСА_3 . Рішення Виконавчого комітету Брюховицької селищної ради народних депутатів № 30 від 18 лютого 1994 року «Про розмежування квартир АДРЕСА_1 і АДРЕСА_3 за фактичним користуванням та володінням» відповідає вимогам закону та не порушує право власності позивачів;

суди не врахували правові позиції Верховного Суду, викладені у постанові від 23 жовтня 2019 року у спорові № 598/175/15-ц (провадження № 14-363цс19), від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 та у постанові від 22 лютого 2017 року у справі № 6-17цс17, Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-2469цс16;

судом першої інстанції фактично проігноровано та невірно застосовано норми законодавства щодо застосування наслідків пропуску позовної давності,

матеріалами справи підтверджується та не заперечується позивачем про те, що позивачу про оспорюване рішення виконкому відомо ще з 1994 року, оскільки воно стосується і його квартири, про факт користування відповідачем сходовою кліткою, підвалом та належність таких приміщень до його квартири, позивачу було відомо з 1964 року, про наявність ванни, умивальника, каналізаційної системи - щонайменше з 1982 року;

позивач не звертався до суду із заявою про визнання підстав пропуску позовної давності поважними та про поновлення таких строків, жодним чином не намагався навіть пояснити, чому із зазначеним позовом звернувся лише у 2020 році.

Позиція інших учасників справи

У листопаді 2022 року ОСОБА_1 подав відзив на касаційну скаргу, у якому просить у задоволенні касаційної скарги ОСОБА_2 відмовити.

Відзив на касаційну скаргу мотивований тим, що:

суди першої та апеляційної інстанцій зробили вірний висновок про задоволення позову;

судом встановлено, що після приватизації квартири АДРЕСА_1 позивач набув право власності на всі допоміжні приміщення в будинку, включно із спірною сходовою кліткою та підвалом, а тому їх закріплення за квартирою АДРЕСА_3 є незаконним та порушує право власності ОСОБА_6 ;

є встановленим, що ОСОБА_7 заблокувала двері між кімнатою квартири позивача, позначеною на поверховому плані цифрами 1-2, та спірною сходовою кліткою, не допускає позивача до спірного підвалу, чим чинить йому, як співвласнику допоміжних приміщень будинку, перешкоди у користуванні ними;

позивач позбавлений доступу до коридору, в якому знаходиться сходова клітка та вихід з будинку, а також доступу до єдиного в будинку підвалу загальною площею 12 кв. м, позначеного на поверховому плані цифрою 1;

відповідач без жодного дозволу та погодження влаштувала ванну, умивальник на площі кухні, позначеної на поверховому плані цифрами 2-1, та на площі коридору облаштувала туалет;

судом встановлено, що жодного дозволу чи погодження на улаштування на площі кухні, яка частково розташована над спальнею позивача, ванни та туале)гу ОСОБА_2 не отримувала, сантехнічні прилади в її кухні встановлено самовільно;

ОСОБА_2 не є одноособовим власником спірних допоміжних приміщень, оскільки такі приміщення не увійшли в площу приватизованої нею квартири.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 04 серпня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 02 червня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 16 червня 2022 року залишено без руху, надано строк для усунення недоліків.

Ухвалою Верховного Суду від 21 вересня 2022 року зміни до касаційної скарги ОСОБА_2 від 22 серпня 2022 року на рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 02 червня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 16 червня 2022 року повернуто без розгляду; продовжено ОСОБА_2 строк для усунення недоліків.

У жовтні 2022 року ОСОБА_2 подала заяву про часткове відкликання касаційної скарги в частині оскарження рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду щодо таких позовних вимог: усунення перешкод у користуванні допоміжними приміщеннями та зобов`язання здійснити демонтування.

Ухвалою Верховного Суду від 03 листопада 2022 року заяву ОСОБА_2 про часткове відкликання касаційної скарги задоволено.

Касаційну скаргу ОСОБА_2 в частині оскарження рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 02 червня 2021 року та постанови Львівського апеляційного суду від 16 червня 2021 року щодо вимог про усунення перешкод у користуванні допоміжними приміщеннями та зобов`язання ОСОБА_2 здійснити демонтування у справі за позовом ОСОБА_1 до Львівської міської ради, ОСОБА_2 про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування та усунення перешкод у користуванні допоміжними приміщеннями повернуто заявникові.

Ухвалою Верховного Суду від 04 листопада 2022 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано справу № 466/4201/20 з суду першої інстанції; у задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення виконання рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 02 червня 2021 року відмовлено.

У листопаді 2022 року матеріали цивільної справи № 466/4201/20 надійшли до Верховного Суду.

05 вересня 2023 року справу № 466/4201/20 передано судді-доповідачу Дундар І. О.

Ухвалою Верховного Суду від 13 вересня 2023 року справу № 466/4201/20 призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 04 листопада 2022 року зазначено, що предметом касаційного перегляду є позовні вимоги про визнання незаконними та скасування пунктів 1 і 2 рішення № 30 від 18 лютого1994 року «Про розмежування квартири АДРЕСА_1 і АДРЕСА_3 » за фактичним користуванням і володінням.

Підставами касаційного оскарження вказаних судових рішень ОСОБА_2 зазначає неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права, порушення норм процесуального права, вказує, що суди в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12, від 19 червня 2018 року у справі № 826/12868/17, від 18 вересня 2019 року у справі № 826/12479/14, від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц та не дослідили зібрані у справі докази (пункти 1 та 4 частини другої статті 389 ЦПК України, пункт 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).

Фактичні обставини

Суди встановили, що будинок АДРЕСА_5 складається з двох квартир.

Квартира АДРЕСА_1 , яка розташована на першому поверсі будинку, належить на праві приватної власності ОСОБА_1 . Квартира АДРЕСА_3 , яка розташована в мезоніні цього будинку, належить ОСОБА_2 .

Відповідно до свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 , виданого Брюховицькою селищною Радою народних депутатів 23 грудня 1993 року, квартира АДРЕСА_1 належить ОСОБА_1 , ОСОБА_8 , ОСОБА_5 . Належна ОСОБА_1 на праві приватної власності квартира приватизована згідно з розпорядженням Брюховицької селищної ради № 85 від 23 грудня 1993 року.

Згідно з технічним паспортом на цю квартиру, виданим Львівським БТІ 29 грудня 1993 року, квартира АДРЕСА_1 складається з трьох житлових кімнат площею 12,50 кв. м; 12 кв. м та 16 кв. м; кухні площею 15,20 кв. м та веранди площею 6,60 кв. м, матеріал зовнішніх стін - цегла, матеріал перекриття - дерево. В технічному паспорті комора в підвалі площею 2 кв. м не відображена та не включена до загальної площі квартири.

Згідно із довідкою № 699 від 09 липня 2018 року, виданою виконкомом Брюховицької селищної Ради народних депутатів, у відповідності до ухвали 12 сесії Брюховицької селищної Ради народних депутатів від 11 грудня 1992 року «Про зміну назв вулиць у смт. Брюховичі» та рішення виконкому № 51 від 13 лютого 1997 року «Про впорядкування нумерації будинків та вулиць будинку АДРЕСА_1 присвоєно АДРЕСА_5 ».

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна) від 18 вересня 2013 року, ОСОБА_9 належить на праві власності 1/2 частка квартири АДРЕСА_3 загальною площею 44,9 кв. м, житловою площею - 34,9 кв. м, яка складається з трьох кімнат та кухні, комора в підвалі площею 5,8 кв. м.

Актом комісії Брюховицької селищної ради від 02 травня 2019 року встановлено, що підвал, який розміщений під сходами на другий поверх будинку до квартири АДРЕСА_3 , використовується ОСОБА_2 . Комісія виявила, що над підвалом влаштовується санвузол (виведена каналізаційна труба діаметром 100 мм до каналізаційного колодязя). На влаштування сантехнічних вигод та вигрібної ями ОСОБА_2 . Брюховицька селищна рада дозволу не надавала (пункт 1. 3. акту).

В цьому акті зазначено, що ОСОБА_2 заперечує право ОСОБА_1 на спірне підвальне приміщення, мотивуючи це рішенням Виконкому Брюховицької селищної ради № 30 від 18 лютого 1994 року «Про розмежування квартир АДРЕСА_1 та АДРЕСА_3 за фактичним користуванням та володінням».

Згідно з відповіддю начальника архівного відділу Львівської міської ради від 09 вересня 2019 року № 110003-967, до якої долучена копія рішення Виконкому Брюховицької селищної ради № 30, проведено реальний розподіл в будинку АДРЕСА_1 на квартиру АДРЕСА_1 , яка приватизована ОСОБА_3 (батьком позивача), загальною площею 62,3 кв. м з включенням до неї наступних приміщень згідно поверхового плану: 1-1 кухня, 1-2 кімната, 1-3 кімната, 1-4 кімната, 1-5 веранда, та підвал під верандою, і на квартиру АДРЕСА_3 з включенням в неї наступних приміщень: 2- 1 кухня, 2-2 кладова, 2-3 кімната, 2-4 кімната, 2-5 кімната, 2-6 сходова клітка, 2-7 підвал.

Пунктом 2 цього рішення вирішено зареєструвати як майно комунальної власності у Виконкомі Брюховицької селищної ради квартиру АДРЕСА_3 загальною площею 45,5 кв. м з включенням до неї приміщень згідно з пунктом 1 цього рішення.

Комісією Брюховицької селищної ради з виходом на місце проведено обстеження веранди у квартирі ОСОБА_1 . При обстеженні виявлено наявність приямку висотою 60 см. Під дерев`яною верандою площею 6,6 кв. м без фундаменту, низ приямку засипано ґрунтом. Підвалу під верандою не виявлено. Встановлено, що єдиним підвалом в будинку, де проживають сторони, є приміщення, передане згідно оспорюваного рішення ОСОБА_2 .

ОСОБА_2 заблокувала двері між кімнатою квартири позивача, позначеною на поверховому плані цифрами 1-2, та спірною сходовою кліткою, не допускає позивача до спірного підвалу, чим чинить йому, як співвласнику допоміжних приміщень будинку, перешкоди у користуванні ними.

Позивач позбавлений доступу до коридору, в якому знаходиться сходова клітка, та вихід з будинку, а також доступу до єдиного в будинку підвалу загальною площею 12 кв. м, позначеного на поверховому плані цифрою 1.

Відповідач без жодного дозволу та погодження влаштувала ванну, умивальник на площі кухні, позначеної на поверховому плані цифрами 2-1, та на площі коридору облаштувала туалет.

Згідно з актом загального огляду житлового будинку АДРЕСА_1 від 06 травня 1982 року будинок збудовано у 1927 році, він має дерев`яне міжповерхове перекриття. Стіни та перегородки в будинку виконані з дерева, і тому влаштування сантехнічних приладів в такому випадку повинно відбуватись з дотриманням санітарно-технічних та будівельних норм та правил. Неправильне облаштування та подальша експлуатація таких приладів загрожує знищенням дерев`яного перекриття будинку. Незаконним є також прокладення трубопроводів до квартири АДРЕСА_3 , яка розташована в мезоніні будинку, оскільки такі комунікації прокладені самовільно та кріпляться безпосередньо до міжквартирних стін і перегородок, які огороджують житлові кімнати.

Позиція Верховного Суду

Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» (тут і далі в редакції, чинній на момент приватизації квартир АДРЕСА_1 та АДРЕСА_3 ) приватизація державного житлового фонду - це відчуження квартир (будинків) та належних до них господарських споруд і приміщень (підвалів, сараїв і т. ін.) державного житлового фонду на користь громадян України.

Згідно з частиною другою статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» власники квартир багатоквартирних будинків є співвласниками допоміжних приміщень будинку, технічного обладнання, елементів зовнішнього благоустрою і зобов`язані брати участь у загальних витратах, пов`язаних з утриманням будинку і прибудинкової території відповідно до своєї частки у майні будинку. Допоміжні приміщення (кладовки, сараї і т. ін.) передаються у власність квартиронаймачів безоплатно і окремо приватизації не підлягають.

Конституційний Суд України у рішенні від 02 березня 2004 року у справі № 4-рп/2004 за конституційним зверненням ОСОБА_11 та інших громадян про офіційне тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» та за конституційним поданням 60 народних депутатів України про офіційне тлумачення положень статей 1, 10 цього Закону (справа про права співвласників на допоміжні приміщення багатоквартирних будинків) зазначив, що, аналізуючи порушені у конституційному зверненні і конституційному поданні питання щодо права власників приватизованих і неприватизованих квартир багатоквартирних будинків та органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій розпоряджатися допоміжними приміщеннями, а також конструктивними елементами таких будинків (фундамент, несучі стіни, міжповерхові перекриття, сходові марші і т. ін.), Конституційний Суд України виходить з правової характеристики спільного майна власників квартир, конкретизованої у Законі України «Про об`єднання співвласників багатоквартирного будинку».

У рішенні від 09 листопада 2011 року у справі № 14-рп/2011 за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_12 щодо офіційного тлумачення положень пункту 2 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» Конституційний Суд України вказав, що за законодавством України допоміжне приміщення у дво- або багатоквартирному будинку, гуртожитку має своє функціональне призначення, яке полягає у забезпеченні експлуатації будинку та побутового обслуговування його мешканців. Під поняттям «мешканці» треба розуміти власників, співвласників, наймачів, орендарів окремих житлових і нежитлових приміщень будинку, які проживають у будинку і становлять визначене коло суб`єктів, які реалізують право спільної власності на окремий її об`єкт - допоміжні приміщення. Крім того, таке функціональне призначення‚ як обслуговування дво- або багатоквартирного будинку‚ має і прибудинкова територія навколо нього, визначена актом на право власності чи користування земельною ділянкою. З цього випливає, що допоміжне приміщення може бути розташоване і поза межами дво- або багатоквартирного будинку.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду у постанові від 23 жовтня 2019 року у справі № 598/175/15-ц (провадження № 14-363цс19), на яку посилається відповідач у касаційній скарзі, зазначено, що «для розмежування допоміжних приміщень багатоквартирного жилого будинку, які призначені для забезпечення його експлуатації та побутового обслуговування мешканців будинку і входять до житлового фонду, та нежилих приміщень, які призначені для торговельних, побутових та інших потреб непромислового характеру і є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин, до житлового фонду не входять, слід виходити як з місця їхнього розташування, так і із загальної характеристики сукупності властивостей таких приміщень, зокрема способу і порядку їх використання».

За змістом частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

У справі, що переглядається:

при зверненні до суду позивач посилався на те, що оспорюваним рішенням виконкому Брюховицької селищної ради порушено його право як співвласника багатоквартирного будинку, оскільки підвал та сходова клітка є допоміжними приміщеннями, але вони закріплені за квартирою АДРЕСА_3 , яка належить відповідачу;

суди встановили, що відповідно до свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1 , виданого Брюховицькою селищною Радою народних депутатів 23 грудня 1993 року, квартира АДРЕСА_1 належить ОСОБА_1 , ОСОБА_8 , ОСОБА_5 . Квартира АДРЕСА_1 була приватизована на підставі розпорядження Брюховицької селищної ради № 85 від 23 грудня 1993 року;

згідно з технічним паспортом на цю квартиру, виданим Львівським БТІ 29 грудня 1993 року, квартира складається з трьох житлових кімнат площею 12,50 кв. м; 12 кв. м та 16 кв. м; кухні площею 15,20 кв. м та веранди площею 6,60 кв.м, матеріал зовнішніх стін - цегла, матеріал перекриття - дерево. В технічному паспорті комора в підвалі площею 2 кв. м не відображена та не включена в загальну площу квартири;

за змістом рішення виконкому Брюховицької селищної ради № 30, проведено реальний розподіл в будинку АДРЕСА_1 на квартиру АДРЕСА_1 , яка приватизована ОСОБА_3 (батьком позивача), загальною площею 62,3 кв. м з включенням до неї наступних приміщень згідно поверхового плану: 1-1 кухня, 1-2 кімната, 1-3 кімната, 1-4 кімната, 1-5 веранда, та підвал під верандою, і на квартиру АДРЕСА_3 з включенням в неї наступних приміщень: 2-1 кухня, 2-2 кладова, 2-3 кімната, 2-4 кімната, 2-5 кімната, 2-6 сходова клітка, 2-7 підвал; пунктом 2 цього рішення вирішено зареєструвати як майно комунальної власності у Виконкомі Брюховицької селищної ради квартиру АДРЕСА_3 загальною площею 45,5 кв. м з включенням до неї приміщень згідно з пунктом 1 цього рішення.

згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна) від 18 вересня 2013 року, ОСОБА_9 належить на праві власності 1/2 частки квартири АДРЕСА_3 загальною площею 44,9 кв. м, житловою площею 34,9 кв. м, яка та складається з трьох кімнат та кухні, комори в підвалі площею 5,8 кв. м;

задовольняючи позовні вимоги в частині визнання недійсним та скасування пунктів 1 і 2 рішення № 30 від 18 лютого 1994 року суди виходили з того, що позивач позбавлений доступу до коридору, в якому знаходиться сходова клітка та вихід з будинку, а також не має доступу до єдиного в будинку підвалу площею 12,0 кв. м, позначеного на поверховому плані цифрою 1, оскільки відповідач ОСОБА_2 заблокувала двері між кімнатою його квартири, позначеною на поверховому плані цифрами - 1-2, та спірною сходовою кліткою, та не допускає позивача до спірного підвалу, чим чинить йому як співвласнику даних допоміжних приміщень перешкоди у користуванні ними, а тому такі порушення слід усунути, зобов`язавши ОСОБА_2 не чинити ОСОБА_1 перешкод у користуванні ними; ОСОБА_2 не є одноособовим власником спірних допоміжних приміщень, оскільки такі приміщення не увійшли в площу приватизованої нею квартири;

в той же час суди не з`ясували яким чином оспорюване рішення в частині розподілу квартир АДРЕСА_1 та АДРЕСА_3 щодо інших приміщень, окрім 2-6 сходової клітки та 2-7 підвалу, порушує права позивача, не мотивували підстави скасування оспорюваного рішення в зазначеній частині; не з`ясували чи єсходова клітка та підвал за своїм функціональним призначеннямза обставин цієї справи допоміжними приміщеннями.

Крім того, суди не врахували наступне.

Відповідно до пункту 6 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України 2003 року правила цього Кодексу про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред`явлення яких, установлений законодавством, що діяло раніше, не закінчився до набрання чинності зазначеним Кодексом.

Згідно зі статтею 71 ЦК УРСР 1963 року, який діяв на час винесення оскарженого рішення, загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Відповідно до статті 75 ЦК УРСР позовна давність застосовується судом незалежно від заяви сторін.

Згідно з вимогами статті 76 ЦК УРСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і перериву перебігу строків позовної давності встановлюються законодавством Союзу РСР і статтями 78 і 79 цього Кодексу.

Закінчення строку позовної давності до пред`явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові (стаття 80 ЦК Української РСР).

У цивільному законодавстві закріплено об`єктивні межі застосування позовної давності. Об`єктивні межі застосування позовної давності встановлюються:

(а) прямо (стаття 83 ЦК УРСР). Серед переліку вимог, на які позовна давність не поширюється (стаття 83 ЦК УРСР), відсутня вимога про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування;

(б) опосередковано (із врахуванням сутності заявленої вимоги). Зокрема, у пункті 96 Постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц зроблено висновок про незастосування позовної давності до негаторного позову.

Вимога про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування є «вимогою» у розумінні ЦК УРСР. З урахуванням того, що оспорювання рішення відбувається за волею відповідної особи, законодавець не передбачив конструкцію нікчемності рішення, то на таку вимогу має поширюватися позовна давність. Тобто сутність вимоги про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування не виключає застосування до неї позовної давності. По своїй суті вимога про визнання незаконним рішення органу місцевого самоврядування не може бути кваліфікована як негаторний позов.

Європейський суд з прав людини вказав, що інститут позовної давності є спільною рисою правових систем Держав-учасниць і має на меті гарантувати: юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, спростувати які може виявитися нелегким завданням, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що які відбули у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із спливом часу (STUBBINGS AND OTHERS v. THE UNITED KINGDOM, № 22083/93, № 22095/93, § 51, ЄСПЛ, від 22 жовтня 1996 року; ZOLOTAS v. GREECE (No. 2), № 6610/09, § 43, ЄСПЛ, від 29 січня 2013 року).

Європейський суд з прав людини зауважив, що відмова національного суду обґрунтувати причину відхилення заперечення стосовно спливу позовної давності є порушенням статті 6 Конвенції. Встановлена законом позовна давність була важливим аргументом, вказаним компанією-заявником в ході судового розгляду. Якби він був прийнятий, то це, можливо, могло призвести до відмови в позові. Проте, суд не навів ніяких обґрунтованих причин для неприйняття до уваги цього важливого аргументу (GRAFESCOLO S.R.L. v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA, № 36157/08, § 22, 23, ЄСПЛ, від 22 липня 2014 року).

У справі, що переглядається:

при зверненні до суду у червні 2020 року ОСОБА_1 просив визнати незаконними та скасувати пункти 1 і 2 рішення № 30 від 18 лютого 1994 року «Про розмежування квартир АДРЕСА_1 і АДРЕСА_3 за фактичним користуванням і володінням»;

представник відповідача ОСОБА_2 - ОСОБА_13 просив застосувати позовну давність (т. 1 арк. спр. 97-103);

у виступі у судових дебатах ОСОБА_1 просив поновити позовну давність, оскільки про існування оскарженого рішення він довідався лише у 2019 році (т. 2 арк. спр.194);

суд першої інстанції зробив висновок, що позовна давність на заявлені позовні вимоги не поширюється, оскільки правопорушення, яке допустила відповідач ОСОБА_2 , є триваючим, суд апеляційній інстанції, погодившись з висновками суду першої інстанції про задоволення позовних вимог, взагалі не перевірив доводи апеляційної скарги щодо позовної давності.

За таких обставин суди зробили передчасний висновок про задоволення позовних вимог ОСОБА_1 про визнання незаконним та скасування пунктів рішення виконкому селищної ради. Тому судові рішення в оскарженій частині належить скасувати та передати справу у цій частині на новий розгляд до суду першої інстанції.

Суд касаційної інстанції, з огляду на положення статті 400 ЦПК України, позбавлений процесуальної можливості встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені судами попередніх інстанцій.

Висновки Верховного Суду

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного оскарження, дають підстави для висновку, що судові рішення в оскарженій частині прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з цим, судові рішення в оскарженій частині визнання недійсним та скасування пунктів рішення виконкому селищної ради слід скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416ЦПК України Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 02 червня 2021 року та постанову Львівського апеляційного суду від 16 червня 2022 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Львівської міської ради, ОСОБА_2 про визнання незаконним та скасування пунктів рішення виконкому селищної ради скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції рішення Шевченківського районного суду м. Львова від 02 червня 2021 року постанова Львівського апеляційного суду від 16 червня 2022 року в скасованій частині втрачають законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Н. О. Антоненко

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук