Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 17.06.2019 року у справі №552/1381/18

Постанова

Іменем України

01 жовтня 2020 року

м. Київ

справа № 552/1381/18

провадження № 61-10908св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

Яремка В. В. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Ступак О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Книша Сергія Івановича на рішення Київського районного суду м. Полтави від 19 лютого 2019 року у складі судді Турченко Т. В. та постанову Апеляційного суду Полтавської області від 13 травня 2019 року у складі колегії суддів: Бутенко С. Б., Обідіної О. І., Прядкіної О. В.,

ВСТАНОВИВ:

ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог та рішень судів

У березні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про визнання недостовірною інформації, зобов'язання її спростувати та відшкодування моральної шкоди.

На обґрунтування позовних вимог посилався на таке. У лютому 2018 року йому стало відомо, що ОСОБА_2 надіслала заяви до начальника Головного територіального управління юстиції у Полтавській області Міністерства юстиції України (далі - ГТУЮ у Полтавській області МЮУ) Тимченка О. В., у яких висловлювала таке: "мій колишній чоловік ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, інвалід І групи по зору, знаходиться на постійному обліку в психоневрологічному диспансері"; "крім цього, я як супруга, являюсь його опікуном, йому до пенсії донараховують за це частину, якщо я опікун, як я можу сама з собою підписувати договір"; "крім цього, колишній чоловік багато років знаходиться на обліку у психоневрологічному диспансері і не здатний усвідомлювати значення своїх дій". У вище наведених заявах є недостовірна інформація, яка принижує його честь та гідність та підлягає спростуванню.

З урахуванням викладеного, позивач просив суд: зобов'язати відповідача у строк 5 календарних днів з дня набрання законної сили судовим рішенням спростувати поширену недостовірну інформацію шляхом направлення листа на адресу начальника ГТУЮ у Полтавській області МЮУ Тимченка О. В. достовірну інформацію та вибачитися перед позивачем при свідках; стягнути з відповідача моральну шкоду у розмірі 200 000 грн та понесені судові витрати на правничу допомогу у розмірі 10
000 грн.

Рішенням Київського районного суду м. Полтави від 19 лютого 2019 року, залишеним без змін постановою Апеляційного суду Полтавської області від 13 травня 2019 року, у задоволенні позову відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що направляючи звернення до начальника ГТУЮ в Полтавській області, відповідач реалізовувала свої права, передбачені Законом України "Про звернення громадян", а не розповсюджувала інформацію щодо позивача.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги і позиції інших учасників

У травні 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Книш С. І. звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив рішення судів першої і апеляційної інстанцій скасувати.

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій не визначилися в повній мірі з характером поширеної відповідачем інформації та не дослідили питання щодо наявності підстав, передбачених статтею 277 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), для визнання недостовірною поширеної відповідачем стосовно нього інформації та її спростування. Судами не взято до уваги як доказ, на підтвердження завданої йому моральної шкоди, висновок судово-психологічної експертизи від 29 грудня 2018 року № 1089.

У липні 2019 року на адресу Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу від ОСОБА_2, у якому вона просила касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувану постанову апеляційного суду - без змін.

У липні 2019 року представник ОСОБА_1 - адвокат Книш С. І. подав до Верховного Суду відповідь на відзив ОСОБА_2, у якому зазначав, що доводи, викладені у відзиві, є безпідставними та необґрунтованими.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 14 червня 2019 року відкрито касаційне провадження у справі та витребувано її матеріали.

МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція Верховного Суду

Відповідно до пункту 2 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - ~law27~) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності ~law28~, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності ~law29~ (08 лютого 2020 року).

Касаційна скарга у цій справі подана у травні 2019 року, а тому вона підлягає розгляду в порядку, що діяв до набрання чинності ~law30~.

Відповідно до частини 1 статті 401 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) попередній розгляд справи проводиться у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи.

Згідно з частиною 2 статті 389 ЦПК України (тут і далі - у редакції до набрання чинності ~law31~) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Вивчивши матеріали цивільної справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою та підлягає залишенню без задоволення з огляду на таке.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Суди встановили, що з 1990 року ОСОБА_1 є особою з інвалідністю І групи по зору, яка пов'язана з виконанням обов'язків військової служби, безстроково. З 10 січня 2007 року до 29 грудня 2017 року сторони перебували у шлюбі.

01 грудня 2017 року між сторонами укладений договір міни, за умовами якого ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 право власності на належну йому 1/2 частини легкового автомобіля SKODA Fabia, 2011 року випуску, реєстраційний номер НОМЕР_1, в обмін на належну ОСОБА_2 квартиру за АДРЕСА_1. Цей договір посвідчено приватним нотаріусом Полтавського міського нотаріального округу Руденко Н. Ю. за № 1949.

23 та 24 січня 2018 року ОСОБА_2 подала до ГТУЮ у Полтавській області МЮУ на ім'я начальника управління Тимченка О. В. заяви щодо надання правової оцінки (експертного висновку) договору міни від 01 грудня 2017 року та дій приватного нотаріуса Руденко Н. Ю. при його посвідченні.

У контексті цих звернень значилося і таке: "мій колишній чоловік ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1, інвалід І групи по зору, знаходиться на постійному обліку в психоневрологічному диспансері"; "крім цього, я як супруга, являюсь його опікуном, йому до пенсії донараховують за це частину, якщо я опікун, як я можу сама з собою підписувати договір"; "крім цього, колишній чоловік багато років знаходиться на обліку у психоневрологічному диспансері і не здатний усвідомлювати значення своїх дій".

Згідно з частиною 4 статті 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Частиною 1 статті 277 ЦК України встановлено, що фізична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

Юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної особи, є сукупність таких обставин: поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Позивач повинен довести факт поширення інформації відповідачем, а також те, що внаслідок цього було порушено його особисті немайнові права.

Таким чином, застосування такого способу захисту як визнання недостовірною інформації є можливими у випадку порушення особистого немайнового права особи у відносинах, що за своєю правовою природою є цивільними.

Доказів того, що відповідач поширила недостовірну інформацію, яка стосується позивача та порушує його особисті немайнові права, що перешкоджає йому повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право, матеріали справи не містять.

Статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод встановлено право кожного на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.

Положеннями Конституції України гарантовано право звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк шляхом направлення індивідуального чи колективного письмового звернення або особистого звернення (стаття 40 Конституції України).

Аналогічні положення містяться у статті 1 Закону України "Про звернення громадян", відповідно до якої громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

Звернення особи до відповідних компетентних органів влади із відповідною заявою не можуть розглядатись як поширення неправдивих відомостей, що відповідає прецедентній судовій практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції про захист основних прав і свобод людини, яка гарантує право особи на свободу вираження поглядів і думок.

Установивши, що направлення заяв на адресу начальника управління ГТУЮ у Полтавській області МЮУ Тимченка О. В. з мотивів надання правової оцінки (експертного висновку) договору міни від 01 грудня 2017 року та дій приватного нотаріуса Руденко Н. Ю. при його посвідченні, відповідач реалізувала своє конституційне право, передбачене статтею 40 Конституції України, висловивши своє особисте міркування у формі оціночних суджень та припущень, що у свою чергу не може вважатись поширенням недостовірної інформації, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову.

Верховний Суд погоджується з таким висновком, у зв'язку з чим відхиляє доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права.

Доводи касаційної скарги про те, що суди не визначилися повністю з характером поширеної відповідачем інформації та не дослідили питання щодо наявності підстав, передбачених статтею 277 ЦК України, є необґрунтованими, оскільки суди встановили, що вказана інформація була повідомлена відповідачем не з метою посягання на честь та гідність позивача й доведення таких відомостей до інших осіб, а з метою перевірки діяльності приватного нотаріуса Руденко Н. Ю., дотримання останньою Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України щодо посвідчуваних правочинів, що входить до компетенції ГТУЮ у Полтавській області МЮУ. Викладені у заявах тези є також її оціночним судженнями та результатом критичної оцінки певних подій та фактів.

Доводи касаційної скарги в основному зводяться до цитування норм матеріального права та тверджень про неповноту з'ясування обставин справи.

Заявник не погоджується з тим, що висловлювання відповідача про знаходження позивача на постійному обліку у психоневрологічному диспансері, нездатність його усвідомлювати значення своїх дій, і про те, що відповідач є опікуном позивача, не можуть бути віднесені до оціночних суджень.

Проте такі висловлювання відповідача у контексті звернень до ГТУЮ у Полтавській області МЮУ щодо надання правової оцінки (експертного висновку) договору міни від 01 грудня 2017 року та дій приватного нотаріуса Руденко Н. Ю. при його посвідченні, з урахуванням стану взаємовідносин між сторонами, необхідно розглядати саме як оціночні судження. Про це стверджувала відповідач під час розгляду справи в судах попередніх інстанцій, в тому числі з посиланням на офіційну інформацію про звернення позивача за медичною допомогою в Полтавський обласний неврологічний диспансер (т. 1, с. 120).

Відповідно до статті 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів і недоліків, які, будучи вираженням суб'єктивної думки і поглядів відповідача, не можна перевірити на предмет їх відповідності дійсності (на відміну від перевірки істинності фактів) і спростувати, що відповідає прецедентній практиці Європейського суду з прав людини при тлумаченні положень статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Отже, суду необхідно розрізняти факти та оціночні судження. Наявність фактів можна довести, а правдивість оціночних суджень не можна. Що стосується оціночних суджень, цю вимогу неможливо виконати і вона є порушенням самої свободи поглядів, яка є основною складовою права, гарантованого статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (рішення Європейського суду з прав людини у справі "Лінгенс проти Австрії").

Відповідно до положень статті 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів.

Згідно з частиною 1 статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Тобто суди, при вирішенні питання щодо відшкодування моральної шкоди мають з'ясувати, чим підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань та їх причинно-наслідковий зв'язок з обставинами, на які позивач вказує як на підставу спричинення йому моральної шкоди, ступень вини заподіювача, яких саме моральних страждань зазнав потерпілий, у якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі він оцінює пов'язані з ним витрати та з чого при цьому виходить, а також інші обставини, які мають значення для вирішення даного спору.

Оскільки судом не встановлено факту поширення відповідачем щодо ОСОБА_1 інформації, що не відповідає дійсності та ганьбить його честь та ділову репутацію, то висновок суду першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, про відсутність підстав для задоволення позову у частині відшкодування моральної шкоди є правильним.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (справа "Серявін та інші проти України" (Seryavin and Others v. Ukraine) рішення від 10 лютого 2010 року).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини 3 статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З огляду на те, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.

Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін, то розподілу судових витрат Верховний Суд не здійснює.

Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Книша Сергія Івановича залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Полтави від 19 лютого 2019 року та постанову Апеляційного суду Полтавської області від 13 травня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: В. В. Яремко

Г. В. Коломієць

О. В. Ступак