Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 06.02.2020 року у справі №642/7417/18

Постанова

Іменем України

19 травня 2021 року

м. Київ

справа № 642/7417/18

провадження № 61-246св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Стрільчука В. А.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харківської області Тарасова Юлія Петрівна, приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харківської області

Бакумова Алла Валентинівна,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Кулабухов Олексій Володимирович, на рішення Ленінського районного суду міста Харкова

від 29 серпня 2019 року у складі судді Пашнєва В. Г. та постанову Харківського апеляційного суду від 04 грудня 2019 року у складі колегії суддів: Пилипчук Н.

П., Кругової С. С., Маміної О. В.,

ВСТАНОВИВ:

Відповідно до пункту 2 розділу II "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" (далі - ~law33~) касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності ~law34~, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності ~law35~.

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2018 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом

до ОСОБА_2, ОСОБА_3, треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харківської області

Тарасова Ю. П., приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Харківської області Бакумова А. В., про визнання договору іпотеки недійсним та скасування державної реєстрації права власності на нерухоме майно.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 є власником квартири

АДРЕСА_1, що підтверджується технічним паспортом та свідоцтвом про право на спадщину за законом

від 22 вересня 2011 року. Разом з тим, 10 грудня 2018 року до вказаної квартири намагався вселитися ОСОБА_2, вказуючи, що він є власником зазначеного майна на підставі договору іпотеки від 09 лютого 2016 року. Проте, ОСОБА_1 договір іпотеки не укладала та не уповноважувала інших осіб на вчинення такого правочину.

Вказувала, що 03 лютого 2016 року вона видала ОСОБА_3 довіреність, якою уповноважила останнього бути її представником у всіх державних, комерційних, адміністративних, громадських, господарських та інших установах, підприємствах і організаціях, незалежно від їх підпорядкування, форм власності, галузевої належності у тому числі з усіх питань, пов'язаних з розпорядженням та користуванням належним їй майном з чого б воно не складалось та де б воно не знаходилось, укладати всі дозволені законом правочини по розпорядженню її майном. При цьому, ОСОБА_3 не був уповноважений довіреністю на представництво інтересів позивача перед фізичними особами.

За договором позики від 09 лютого 2016 року ОСОБА_3 отримав

у борг від ОСОБА_2 550 800 грн, що еквівалентно 20 400 дол. США, та зобов'язався повернути кошти до 09 лютого 2017 року. З метою забезпечення виконання договору позики, ОСОБА_3 на підставі вищевказаної довіреності 09 лютого 2016 року передав ОСОБА_2

в іпотеку належну позивачу квартиру

АДРЕСА_1.

Зазначала, що спірний договір іпотеки був укладений для забезпечення зобов'язань ОСОБА_3 перед ОСОБА_2 за договором позики та не в інтересах позивача. Тобто ОСОБА_3, уклавши договір іпотеки, керувався не інтересами довірителя, а власними інтересами щодо забезпечення виконання основного зобов'язання, за яким він отримав від ОСОБА_2 грошові кошти у розмірі 550 800 грн (20 400 дол. США).

Вказані дії ОСОБА_3 не відповідають інтересам позивача, суперечать змісту і правовій природі договору доручення та є очевидним перевищенням ним своїх представницьких повноважень.

На підставі викладеного, ОСОБА_1 просила: визнати недійсним договір іпотеки від 09 лютого 2016 року, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3, посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Тарасовою Ю. П., зареєстрований у реєстрі за № 127; скасувати запис у Реєстрі прав власності на нерухоме майно про державну реєстрацію за ОСОБА_2 права власності на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1; поновити реєстрацію права власності на спірне майно за ОСОБА_1.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Ленінського районного суду міста Харкова від 29 серпня

2019 року в задоволенні позову відмовлено.

Після набрання рішенням законної сили, накладений ухвалою Ленінського районного суду міста Харкова від 28 грудня 2018 року арешт на нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1, яка належить на праві власності ОСОБА_2, шляхом заборони останньому та будь-яким іншим особам чинити перешкоди ОСОБА_1 щодо володіння та користування цією квартирою, скасовано.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що видача ОСОБА_1 на ім'я ОСОБА_3 довіреності, якою останнього уповноважено на укладення та підписання від її імені цивільно-правових договорів, правочинів про користування та розпорядження усім її майном, а також договорів купівлі-продажи цього майна, міни, застави, свідчить про спрямованість волі позивача на відчуження належної їй квартири чи передачі її в заставу за ціною та на умовах і на розсуд довіреної особи. На таку спрямованість волі ОСОБА_1 свідчить розписка від 09 лютого 2016 року, яка складена позивачем. Укладаючи від імені ОСОБА_1 спірний договір іпотеки, ОСОБА_3 діяв у межах наданих повноважень.

Короткий зміст постанови апеляційного суду

Постановою Харківського апеляційного суду від 04 грудня 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, а також зазначив, що ОСОБА_3 було надано право від імені довірителя вирішувати питання, пов'язані з укладенням правочинів цивільно-правового характеру щодо користування та розпорядження усім майном ОСОБА_1. Позивач не довела суду, що ОСОБА_3, підписуючи спірний правочин, діяв виключно у власних інтересах. За змістом виданої довіреності ОСОБА_3 не був обмежений в укладенні правочинів, зокрема шляхом передачі в заставу майна довірителя.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат

Кулабухов О. В., просить скасувати рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду, ухвалити нове судове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що ОСОБА_3 не був уповноважений довіреністю від 03 лютого 2016 року на представництво інтересів позивача перед фізичними особами, проте суди на вказану обставину не звернули уваги. Договір іпотеки був неправомірно укладений

з ОСОБА_2, який є фізичною особою, оскільки ОСОБА_3 був уповноважений представляти інтереси позивача лише у державних, комерційних, адміністративних, громадських, інших установах, підприємствах або організаціях.

Суди попередніх інстанцій не застосували норму матеріального права, яка підлягала застосуванню під час вирішення спору, а саме - частину 3 статті 238 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), відповідно до якої представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Суди залишили поза увагою, що ОСОБА_3 уклав договір іпотеки

у власних інтересах, а не інтересах довірителя, що є підставою для

визнання недійсним спірного правочину відповідно до частини 3 статті 238 ЦК України. При цьому, під час розгляду справи ОСОБА_3 визнав обставину укладення договору позики від 09 лютого 2016 року

у власних інтересах.

Суди першої та апеляційної інстанцій не взяли до уваги, що після виявлення фактів укладення договору позики та договору іпотеки між відповідачами, позивач не схвалювала ці правочини, а також не вчиняла жодних дій, які б могли свідчити про прийняття цих правочинів до виконання, тому помилково не застосували до спірних правовідносин статтю 241 ЦК України.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористалися своїми правами на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 07 лютого 2020 року відкрито касаційне провадження та витребувано справу.

17 лютого 2020 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22 квітня 2021 року справу призначено до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 03 лютого 2016 року ОСОБА_1 видала довіреність на ім'я ОСОБА_3, яка посвідчена Приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області

Ключніковою В. О. та зареєстрована в реєстрі за № 199.

Вказаною довіреністю ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_3 представляти її в усіх державних, комерційних, адміністративних, громадських, господарських та інших установах, підприємствах

і організаціях, незалежно від їх підпорядкування, форм власності, галузевої належності у тому числі з усіх питань, пов'язаних з розпорядженням та користуванням належним їй майном з чого б воно не складалось та де б воно не знаходилось. Зокрема представляти її інтереси в органах державної реєстрації, держгеокадастру, нотаріату, Департаменту архітектури, містобудування та генерального плану, в бюро технічної інвентаризації. Також у довіреності зазначено, що ОСОБА_1 уповноважила ОСОБА_3 розписуватись від її імені та укладати всі дозволені законом правочини цивільно-правового характеру щодо користування та розпорядження усім її майном; розписуватись від її імені на договорах цивільно-правового характеру, що укладатимуться, зокрема, на одержання належних їй грошей та майна.

Згідно з розпискою від 09 лютого 2016 року ОСОБА_1 проінформована ОСОБА_3 про те, що належна їй на праві власності квартира буде виступати в угоді в якості об'єкта дарування, продажу, застави, займу.

За договором позики від 09 лютого 2016 року ОСОБА_3 отримав

у борг від ОСОБА_2 550 800 грн, що еквівалентно 20 400 дол. США, та зобов'язався повернути кошти до 09 лютого 2017 року.

ОСОБА_2 та ОСОБА_3, який діяв від імені ОСОБА_1 на підставі вищевказаної довіреності, 09 лютого 2016 року уклали договір іпотеки, який посвідчений приватним нотаріусом Харківського міського нотаріального округу Харківської області Тарасовою Ю. П. і зареєстрований в реєстрі за № 127.

Відповідно до умов указаного договору іпотеки ОСОБА_3 від імені ОСОБА_1 передав в іпотеку ОСОБА_2 належну позивачу квартиру АДРЕСА_1 з метою забезпечення виконання зобов'язань за договором позики від 09 лютого 2016 року.

Довіреність від 03 лютого 2016 року була припинена 26 грудня 2018 року, що підтверджується витягом про реєстрацію в Єдиному реєстрі довіреностей.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною 2 статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) тут і далі - в редакції, що діяла до набрання чинності ~law36~, підставами касаційного оскарження

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню частково.

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов'язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (частина 3 статті 400 ЦПК України).

Згідно з частинами 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону постанова апеляційного суду не відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

За змістом статті 11 ЦК України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків

є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Частиною 1 статті 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити Частиною 1 статті 203 ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Згідно з частиною 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною 1 статті 215 ЦК України.

За нормами частини 3 статті 215 ЦК України, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Погоджуючись з висновками суду першої інстанції про відмову

в задоволенні позову, апеляційний суд виходив з недоведеності позивачем тих обставин, що ОСОБА_3, підписуючи спірний правочин, діяв виключно у власних інтересах. Під час укладення договору іпотеки

від 09 лютого 2016 року ОСОБА_3 діяв у межах повноважень, наданих йому ОСОБА_1, тому відсутні підстави для визнання недійсним указаного договору.

Разом з тим, Верховний Суд не погоджується з висновками суду апеляційної інстанції, враховуючи наступне.

Згідно з частинами 1 та 4 статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Відповідно до законодавчого визначення правочином є перш за все вольова дія суб'єктів цивільного права, що характеризує внутрішнє суб'єктивне бажання особи досягти певних цивільно-правових результатів - набути, змінити або припинити цивільні права та обов'язки. Здійснення правочину законодавством може пов'язуватися з проведенням певних підготовчих дій учасниками правочину (виготовленням документації, оцінкою майна, інвентаризацією), однак сутністю правочину є його спрямованість, наявність вольової дії, що полягає в згоді сторін взяти на себе певні обов'язки (на відміну, наприклад, від юридичних вчинків, правові наслідки яких наступають у силу закону незалежно від волі його суб'єктів).

У двосторонньому правочині волевиявлення повинно бути взаємним, двостороннім і спрямованим на досягнення певної мети; породжуючи правовий наслідок, правочин - це завжди дії незалежних та рівноправних суб'єктів цивільного права.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про іпотеку" іпотека - вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні

і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право

в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому ~law37~.

Відповідно до частин 1 , 3 статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов'язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, установлених актами цивільного законодавства.

Представництво характеризується такими ознаками: цивільні права та обов'язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою; представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється); представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи; представник діє виключно в межах наданих йому повноважень; правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє.

Частиною 3 статті 244 ЦК України передбачено, що довіреністю

є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами.

Відповідно до статті 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов'язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов'язки довірителя.

У договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними (стаття 1003 ЦК України).

Згідно зі статтею 1006 ЦК України повірений зобов'язаний: повідомити довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання його доручення; після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдні документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення; негайно передати довірителеві все одержане

у зв'язку з виконанням доручення.

Довіреність та договір доручення є одними з основних документів, які посвідчують права представників під час вчинення ними певних дій. Так, довіреність видається для представництва перед третіми особами,

а договір доручення передбачає обов'язок вчинення повіреним певних юридичних дій від імені та коштом довірителя.

Довіреність видається однією особою, тобто довірителем іншій особі (представнику), тому видача довіреності є одностороннім правочином, вона підписується тільки довірителем, а договір доручення - довірителем

і повіреним.

Юридична сила довіреності не залежить від отримання згоди на її видачу

з боку представника. Повноваження виникає незалежно від згоди останнього, а правильно оформлена довіреність дійсна у будь-якому разі, тому що повноваження, яке виникає у представника, не зачіпає його майнових або особистих немайнових прав. Інша річ, що здійснення цього повноваження залежить від представника, бо він сам вирішує, чи використати довіреність для здійснення діяльності на користь іншої особи (довірителя), чи відмовитися від неї.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 17 березня 2021 року у справі № 360/1742/18 (провадження № 61-16849св19).

За своєю правовою природою довіреністю є односторонній правочин, що укладається у вигляді письмового документа, у якому визначаються повноваження представника.

Довіреність свідчить про надання представнику від імені довірителя відповідних повноважень стосовно вчинення правочину, стороною якого є третя особа.

Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19).

Згідно з частиною 3 статті 238 ЦК України представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Тобто, правочин завжди має вчинятися в інтересах сторони, яку представляють. З метою забезпечення інтересів цієї особи представнику заборонено вчиняти представницький правочин у своїх інтересах або

в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є. При цьому словосполучення "у своїх інтересах" слід розуміти таким чином, що представник не може вчиняти від імені особи, яку він представляє, правочин щодо себе особисто або іншим шляхом на шкоду інтересам довірителя, в тому числі на користь інших осіб, включаючи і тих, представником яких він одночасно є.

Подібні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 25 вересня 2019 року у справі № 727/3501/16-ц (провадження № 61-30020св18).

Як встановлено судами, договір іпотеки від 09 лютого 2016 року від імені ОСОБА_1 був укладений ОСОБА_3 саме з метою забезпечення виконання боргових зобов'язань останнього (представника) за договором позики від 09 лютого 2016 року, відповідно до умов якого він отримав у борг 550 800 грн, що еквівалентно 20 400 дол. США. При цьому до матеріалів справи додано договір позики, договір іпотеки, довіреність, витяги

з реєстрів тощо.

Вирішуючи спір, апеляційний суд на зазначене уваги не звернув та, не встановивши усі обставини справи, дійшов передчасного висновку про недоведеність позивачем належними та допустимими доказами, що ОСОБА_3, підписуючи спірний правочин, діяв виключно у власних інтересах.

Крім того, апеляційний суд не дав належної правової оцінки письмовим поясненням ОСОБА_3, які знаходяться в матеріалах справи, про те, що він не передавав позивачу грошей за договором позики, на забезпечення якого був укладений оспорюваний позивачем договір іпотеки. Вказував, що кошти за договором позики використав на свій розсуд, так як договір укладався у власних інтересах.

Зазначав, що він не звернув уваги на те, що повноваження представляти інтереси ОСОБА_1 перед фізичними особами відсутнє.

Так, довіреність не завжди може містити деталізований та виключний перелік дій, на вчинення яких довіритель уповноважує представника. Тому

з урахуванням того, що за загальним правилом представник має завжди діяти у найкращих інтересах довірителя, та враховуючи, що відповідно до частини 3 статті 238 ЦК України представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або

в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом, суд апеляційної інстанції мав дослідити питання добросовісності представника та в чиїх інтересах він діяв, укладаючи договір іпотеки.

Подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду

від 22 жовтня 2019 року у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19).

Апеляційним судом не спростовано доводи позивача, що ОСОБА_3 при підписанні оспорюваного договору іпотеки від імені ОСОБА_1 забезпечував виконання власних грошових зобов'язань за рахунок вартості належного позивачу майна, що підтверджує твердження позивача про вчинення оспорюваного правочину представником у своїх інтересах.

В апеляційний скарзі ОСОБА_1, в інтересах якої діяв адвокат

Кулабухов О. В., вказувала на вчинення ОСОБА_3 спірного правочину (договору іпотеки) саме у власних інтересах та всупереч її волі як довірителя. При цьому сторона позивача посилалася на частину 3 статті 238 ЦК України.

Апеляційний суд не перевірив належним чином доводи позивача про те, що ОСОБА_1 не схвалювала договір іпотеки та не отримувала кошти за договором позики, на забезпечення якого був укладений спірний правочин.

Крім того, суд апеляційної інстанції не звернув уваги, що, укладаючи договір іпотеки, ОСОБА_3 вчинив правочин всупереч інтересам довірителя та допустив настання несприятливих для неї наслідків, зокрема можливості втрати нею права власності на квартиру, яка є її зареєстрованим місцем проживання з 13 вересня 1976 року.

Також апеляційний суд залишив поза увагою вказівки позивача на укладений між нею та ОСОБА_3 усний договір доручення, про який

і зазначено у довіреності від 03 лютого 2016 року, відповідно до якого останній зобов'язаний був діяти саме в інтересах довірителя, а не у власних інтересах.

Суд апеляційної інстанції не перевірив наявності правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень ЦК України, що регулюють зобов'язання сторін, які виникають з договору

доручення. При цьому твердження ОСОБА_1 про уповноваження

ОСОБА_3 договором доручення та довіреністю саме на укладення в її інтересах кредитного договору з банком (юридичною особою) на умовах, попередньо погоджених з позивачем, а не з фізичними особами в інтересах представника, не спростовані належними та допустимими доказами.

Помилковим є посилання апеляційного суду на розписку від 09 лютого

2016 року як на спрямованість волі ОСОБА_1 щодо вчинення спірного правочину, оскільки зі змісту указаної розписки не вбачається, що позивач схвалювала договір іпотеки, який укладений з метою забезпечення виконання боргових зобов'язань її представника, а також бажала настання правових наслідків за цим договором.

Таким чином, суд апеляційної інстанції не встановив усіх фактичних обставин, що мають істотне значення для вирішення зазначеної справи, не вирішив спір по суті та конфлікт між сторонами не усунув, а відтак не виконав покладених на нього завдань цивільного судочинства щодо справедливого та своєчасного вирішення цивільної справи з метою ефективного захисту порушених, невизнаних чи оспорюваних прав та інтересів заявника. Висновки суду апеляційної інстанції про відмову

в позові є передчасними.

При цьому, суд касаційної інстанції є судом права, а не факту, тому з огляду на вимоги процесуального закону, не здійснює переоцінку доказів, у зв'язку з тим, що це знаходиться поза межами його повноважень.

Посилання в касаційній скарзі на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 16 травня 2018 року у справі № 2-7716/11,

є безпідставним, оскільки в указаній справі встановлені інші фактичні обставини, зокрема суди встановили, що позивач не довела суду, що її син, підписуючи спірний правочин, діяв виключно у власних інтересах. Разом

з тим, судовим рішенням в іншій справі звернуто стягнення на предмет іпотеки.

Оскільки недоліки, допущені судом апеляційної інстанції, не можуть бути усунуті при касаційному розгляді справи, судове рішення апеляційного суду підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

При новому розгляді справи апеляційному суду необхідно об'єктивно перевірити обґрунтованість позовних вимог, сприяти вирішенню заявлених у справі вимог, надати оцінку доводам та поданим сторонами доказам

в обґрунтування своїх вимог та заперечень як в цілому, так і кожному доказу окремо, мотивуючи відхилення або врахування кожного доказу.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частин 3 , 4 статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів, або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Оскільки суд касаційної інстанції позбавлений процесуальної можливості встановлювати нові обставини, які не були встановлені судами попередніх інстанції, збирати нові докази та давати їм оцінку, розгляд справи апеляційним судом проведено неповно, то справу необхідно передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Отже, оскаржувана постанова апеляційного суду підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до вимог статті 411 ЦПК України.

Щодо судових витрат

Згідно з частиною 13 статті 141 ЦПК України у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи, що справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, суд касаційної інстанції не здійснює розподіл судових витрат.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якої діє адвокат Кулабухов Олексій Володимирович, задовольнити частково.

Постанову Харківського апеляційного суду від 04 грудня 2019 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий І. М. Фаловська

Судді В. М. Ігнатенко

С. О. Карпенко

С. Ю. Мартєв

В. А. Стрільчук