Постанова

Іменем України

02 липня 2020 року

м. Київ

справа № 201/18371/17

провадження № 61-15346 св 19

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ;

представник позивача - адвокат Дрожак Юлія Миколаївна;

відповідач - Дніпровська міська рада;

представник відповідача - Касьянова Наталія Вікторівна;

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13 листопада 2018 року у складі судді Ткаченко Н. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 липня 2019 року у складі колегії суддів: Єлізаренко І. А., Красвітної Т. П., Свистунової О. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Дніпровської міської ради про визнання права власності за набувальною давністю на частину квартири.

Позовна заява мотивована тим, що йому на праві власності належить 1/4 частина однокімнатної квартири АДРЕСА_1 ), яку він отримав від ОСОБА_2 за договором дарування, укладеного 05 травня 2007 року. Інші 3/4 частини вказаної квартири належали на праві власності ОСОБА_3 , яка після смерті свого чоловіка - ОСОБА_4 жила одна у цій квартирі.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла, виписана з квартири у зв`язку зі смертю.

Вказував, що ОСОБА_2 (який подарував 1/4 частину квартири), був сином ОСОБА_4 і пасинком ОСОБА_3

ОСОБА_2 завжди жив окремо, ніколи не проживав і не був зареєстрований у зазначеній квартирі.

Зазначав, що на момент отримання 1/4 частини квартири у дар він вважав, що на інші 3/4 частини квартири ніхто не претендує, оскільки після смерті ОСОБА_3 ніхто квартирою не цікавився, не сплачував кошти за її утримання. Під час укладення договору дарування у нотаріальній конторі йому не повідомляли про наявність спадкової справи, оскільки він не був родичем ОСОБА_3 , тому у нього склалося враження, що спадкоємців після смерті ОСОБА_3 немає або вони не зацікавлені в оформленні спадщини.

Вказував, що з 08 червня 2007 року він один зареєстрований у спірній квартирі, користується нею більше 10 років. За час проживання зробив ремонт, сплатив заборгованість за комунальні послуги, продовжує сплачувати комунальні платежі. Користувався квартирою безперервно і відкрито, приймав участь у зборах мешканців будинку, в облаштуванні двору та прибиранні місць загального користування. Ніхто не пред`являв до нього вимог про виселення. Оскільки померла ОСОБА_3 не була його родичкою, він не може успадкувати спірну частину квартири. Вважав, що оформити своє право власності може лише у порядку набувальної давності.

Ураховуючи викладене, посилаючись на вимоги статті 344 ЦК України, ОСОБА_1 просив суд визнати за ним право власності на 3/4 частини квартири АДРЕСА_1 за набувальною давністю.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13 листопада 2018 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач не є добросовісним набувачем частини спірної квартири і підстав, з якими закон пов`язує визнання права власності в порядку статті 344 ЦК України, немає.

Судом враховано, що на момент отримання позивачем у власність 1/4 частини квартири АДРЕСА_1 (05 травня 2007 року) був живий спадкоємець іншої 3/4 частини квартири після смерті ОСОБА_3 - ОСОБА_5 .Позивач зазначав, що завжди знав про те, що він не є власником 3/4 частини квартири, а вказана частка належала ОСОБА_3 , при цьому вважав, але не був впевнений, що спадкоємців після смерті ОСОБА_3 на цю частку немає, що виключає критерій добросовісності володіння цим майном та свідчить про безпідставність позовних вимог.

Короткий зміст судового рішення апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 09 липня 2019 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13 листопада 2018 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції обґрунтовано відмовлено у задоволенні позовних вимог, правильно застосовано положення статті 344 ЦК України. Позивач не довів підстав, визначених вказаною статтею, для задоволення його позовних вимог.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У серпні 2019 року ОСОБА_1 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, посилаючись на неправильне застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, й ухвалити нове рішення про задоволення позову.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі судді Касаційного цивільного суду від 23 серпня 2019 року касаційне провадження у вказаній справі відкрито та витребувано цивільну справу № 201/18371/17 із Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська.

У вересні 2019 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 червня 2020 року справу призначено до розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій неправильно застосовано положення статті 344 ЦК України. Зазначав, що на момент заволодіння спірною частиною квартири йому не було відомо, хто був її власником, тому заволодів спірною частиною квартири добросовісно та у суду були усі наявні підстави для визнання за ним права власності за набувальною давністю. Суди не врахували вказані факти та неповно з`ясували обставини справи, що призвело до ухвалення помилкового рішення.

Відзив на касаційну скаргу не надійшов.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Судами встановлено, що ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 05 травня 2007 року належить на праві власності 1/4 частина однокімнатної квартири АДРЕСА_1 ) (а. с. 8, 9, т. 1).

Інші 3/4 частини вказаної квартири належали на праві власності ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (а. с. 10, 11, т. 1).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла (а. с. 75, т. 2).

На підставі заяви про прийняття спадщини, поданої ІНФОРМАЦІЯ_3 сином померлої ОСОБА_3 - ОСОБА_5 . Першою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою відкрита спадкова справа. Свідоцтво про право на спадщину ОСОБА_5 не отримував (а. с. 71-82, т. 2).

Згідно листа відділу державної реєстрації актів цивільного стану Управління державної реєстрації Головного територіального управління юстиції у Дніпропетровській області від 25 червня 2018 року № 3457/03.1-41, ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_4 , про що наявний актовий запис про смерть № 9402 від 30 листопада 2007 року, здійснений відділом реєстрації смерті Дніпропетровського міського управління юстиції (а. с. 90, т. 2).

Відповідно до листа Першої Дніпропетровської державної нотаріальної контори від 03 травня 2019 року, спадкова справа після ОСОБА_5 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_4 , відсутня (а. с. 182, т. 2).

Згідно довідки про склад сім`ї від 03 травня 2007 року № 1673 ОСОБА_3 з 08 червня 1979 року і до дня смерті була зареєстрована у спірній квартирі, виписана у зв`язку зі смертю ІНФОРМАЦІЯ_5 (а. с. 15, т. 2).

ОСОБА_1 зареєстрований у спірній квартирі з 08 червня 2007 року (а. с. 17, т. 1, а. с. 103, т. 2).

Як зазначав позивач, дарувальник - ОСОБА_2 є пасинком ОСОБА_3 , яка жила одна в спірній квартирі після смерті чоловіка - ОСОБА_4 (батька ОСОБА_2 ).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» передбачено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України (тут і далі в редакції до наведених змін) підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга ОСОБА_1 задоволенню не підлягає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з вимогами частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Встановлено й це вбачається із матеріалів справи, що оскаржувані судові рішення ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Згідно із статтею 328 ЦК України набувальна давність є однією із підстав набуття права власності.

Норми права інституту набувальної давності регулюють один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередньому титулі права власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Аналіз категорії добросовісності заволодіння майном як умови набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України дає підстави для висновку, що добросовісність, як одна із загальних засад цивільного права, означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно реалізовувати свої цивільні права та виконувати цивільні обов`язки. При вирішенні таких спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном). Добросовісний володілець майна у момент заволодіння ним не знає (не може і не повинен знати) про неправомірність такого заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для набуття права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка у подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном, то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю, якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх наведених умов у сукупності.

Відсутність добросовісності у позивача під час заволодіння ним спірним майном звільняє від потреби аналізувати інші умови набуття права власності за набувальною давністю, передбаченістаттею 344 ЦК України.

Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18).

При вирішенні спорів, пов`язаних з набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема добросовісності та безтитульності володіння. Наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не ґрунтується на жодній правовій підставі володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності (див. постанову Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18).

У постанові від 27 червня 2019 року у справі № 175/2338/16-ц (провадження № 61-2017св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду визначив, що за набувальною давністю може бути визнано право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно, а також на майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, враховуючи вказані норми матеріального права, правильно встановивши фактичні обставини справи, які мають суттєве значення для її вирішення, дійшов обґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_1 не довів наявності підстав для набуття права власності на спірну частину нерухомого майна за давністю володіння. Тривалий час проживання, відкритість володіння, догляд та утримання квартири АДРЕСА_1 не є безумовною підставою для задоволення позовних вимог з підстав, передбачених статтею 344 ЦК України.

Судами попередніх інстанцій враховано, що ОСОБА_1 придбав 1/4 частину квартири АДРЕСА_1 05 травня 2007 року , тобто, вже після смерті ОСОБА_3 , померлої ІНФОРМАЦІЯ_1 . На момент отримання у власність 1/4 частини квартири ОСОБА_1 достеменно було відомо про те, що він володіє лише 1/4 частиною квартири, хоча його вселення у квартиру було безперешкодним. Крім того, на момент отримання позивачем у власність 1/4 частини вказаної квартири був живий спадкоємець іншої 3/4 частини квартири після смерті ОСОБА_3 - ОСОБА_5 .

Як встановлено судами попередніх інстанцій, позивач завжди знав про те, що він не є власником 3/4 частини квартири, а вказана частка належала ОСОБА_3 , при цьому вважав, але не був впевнений, що спадкоємців після смерті ОСОБА_3 на цю частку немає. Позивачем не надано доказів на підтвердження того, що спірна частина квартири не має власника або ж вона є безхазяйною.

Таким чином, судами правильно встановлено, що позивач не є добросовісним набувачем спірної частини квартири, а відкритість і безперервність користування нерухомим майном не є достатніми підставами для набуття права власності на частку квартири за правилами статті 344 ЦК України.

Колегія суддів погоджується з висновками судів попередніх інстанцій по суті вирішення спору. Судами правильно здійснено тлумачення положень статті 344 ЦК України та дотримано норми процесуального права, зроблено обґрунтовані висновки на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами (стаття 89 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги є аналогічними тим доводами, які були викладені в апеляційній скарзі, та перевірялися судом апеляційної інстанції під час апеляційного розгляду цього спору.

Таким чином, Верховний Суд доходить висновку про відсутність підстав повторно відповідати на ті самі аргументи заявників, при цьому враховує, що як неодноразово вказував Європейський суд з прав людини, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції, який захищає особу від сваволі; рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії», §§ 29-30). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Суди першої та апеляційної інстанцій забезпечили повний та всебічний розгляд справи на основі наданих сторонами доказів, оскаржувані рішення відповідають нормам матеріального та процесуального права.

Відповідно до статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Враховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, рішення суду першої та апеляційної інстанції - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції вирішує питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанції, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, відсутні.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 13 листопада 2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 09 липня 2019 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

О. М. Осіян

Н. Ю. Сакара

В. В. Шипович