Історія справи

Постанова КЦС ВП від 09.05.2018 року у справі №2-727

Постанова

Іменем України

02 травня 2018 року

м. Київ

справа № 2-727/2007

провадження № 61-6355св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Лесько А. О. (суддя-доповідач), Мартєва С. Ю., Пророка В. В., Фаловської І. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_4,

відповідач - ОСОБА_5,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_5, ОСОБА_6, на рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2016 року у складі суддів: Єлізаренко І. А., Калиновського А. Б., Свистунової О. В.,

ВСТАНОВИВ :

У лютому 2007 року ОСОБА_4 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_5 про визнання договору купівлі-продажу дійсним та визнання права власності на нежитлові будівлі.

Позовна заява мотивована тим, що 24 січня 2006 року він придбав у ОСОБА_5 нежитлову будівлю автогараж за адресою: АДРЕСА_1 за 12 000,00 грн та 26 січня 2006 року нежитлову будівлю будівельного майданчика за адресою: АДРЕСА_2 - 6 000,00 грн. Це нерухоме майно він отримав відповідно до актів прийому-передачі. Оскільки відповідач ухиляється від переоформлення зазначеного майна, просив суд визнати за ним право власності на нежитлову будівлю автогаража та будівельний майданчик.

Рішенням Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16 лютого 2007 року позов задоволено. Визнано дійсним договір купівлі-продажу нежитлової будівлі будівельного майданчика, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 та нежитлової будівлі автогаража, розташованої за адресою: АДРЕСА_2, укладений між ОСОБА_7 та ОСОБА_5 Визнано за ОСОБА_8 право власності на нежитлову будівлю будівельного майданчика, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 та визнано за ОСОБА_8 право власності на нежитлову будівлю автогаража, розташовану за адресою: АДРЕСА_2.

Суддя, заслухавши пояснення сторін, розглянувши матеріали справи та оцінивши їх сукупності, дійшов висновку про задоволення позову.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2016 року рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16 лютого 2007 року скасовано та ухвалено нове рішення про відмову у задоволенні позову.

Рішення апеляційного суду мотивовано тим, що договір купівлі-продажу автогаража, укладений 24 січня 2006 року між ОСОБА_8 та ОСОБА_5, який розташований за адресою: АДРЕСА_2, та договір купівлі-продажу від 26 січня 2006 року нежитлової будівлі будівельного майданчика, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, були укладені в простій письмовій формі, тобто всупереч вимогам ЦК України, і застосування вимог частини другої статті 220 ЦК України у даному випадку неможливе. Постанову про накладення арешту на нерухоме майно обвинуваченого ОСОБА_5, яке є предметом спору у цій справі, було винесено 31 грудня 2006 року, тобто до ухвалення судом першої інстанції оскаржуваного рішення, 16 лютого 2007 року, про визнання права власності на це ж нерухоме майно за ОСОБА_8

У касаційній скарзі, поданій у листопаді 2016 року до Вищого спеціалізованогосуду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, представник ОСОБА_5, ОСОБА_9, просить скасувати рішення апеляційного суду, посилаючись на неправильне застосування судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що підстави виникнення цивільних прав та обов'язків містяться у статті 11 ЦК України. З аналізу цієї норми права вбачається, що акти цивільного законодавства не передбачають виникнення цивільних прав та обов'язків з постанови слідчого про накладення арешту на майно в рамках кримінального провадження. У цьому випадку цивільні права та обов'язки ТОВ «Підприємство Будвироби» виникли після 17 листопада 2011 року, коли набрав чинності вирок Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області, за яким з підсудного ОСОБА_5 стягнуто на користь ТОВ «Підприємство Будвироби» 182 534,00 грн. На час ухвалення рішення суду першої інстанції 16 лютого 2007 року, ТОВ «Підприємство Будвироби» не мало ніяких цивільних прав та обов'язків щодо спірного нерухомого майна, яке було предметом судового розгляду справи, і цим рішенням не було вирішено питання про права та обов'язки ТОВ «Підприємство Будвироби». Апеляційний суд помилково прийняв апеляційну скаргу від особи, яка не мала права на апеляційне оскарження рішення суду першої інстанції. Натомість рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням вимог статей 317, 319, 220 ЦК України.

Заперечення на касаційну скаргу ТОВ «Підприємство Будвироби» не подало.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України у редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

Згідно зі статтею 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

01 лютого 2018 року справу передано до Верховного Суду.

Частиною третьою статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 400 ЦПК України передбачено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.

Відповідно до витягів з Реєстру прав власності на нерухоме майно ОСОБА_5 на праві власності належали нежитлова будівля будівельного майданчика, розташована за адресою: АДРЕСА_1 та нежитлова будівля автогаража, розташована за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 8-9, 14-15).

24 січня 2006 року ОСОБА_5 було написано розписку про отримання ним грошей в сумі 12 000,00 грн. за автогараж, розташований в смт Роздори, від ОСОБА_4 Документи на право власності передані новому власнику (а. с. 7).

Також 24 січня 2006 року між позивачем та відповідачем складено і підписано акт прийому-передачі нерухомого майна, а саме: автогаража, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 (а. с. 6).

26 січня 2006 року ОСОБА_5 було написано розписку про отримання ним грошей в сумі 6 000,00 грн за майданчик (вугільний склад), розташований в смт Роздори, від ОСОБА_4 Документи на право власності передані новому власнику (а. с. 13).

Також 26 січня 2006 року між позивачем та відповідачем складено та підписано акт прийому-передачі нежитлової будівлі, а саме будівельного майданчика, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 12).

На підставі рішення Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 16 лютого 2007 року ОСОБА_8 20 та 22 червня 2007 року зареєстровано право власності на нежитлові будівлі автогаража, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 та будівельного майданчика, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 (а. с. 59, 60).

Відповідно до статті 657 ЦК України (у редакції, чинній на момент написання розписок, актів прийому-передачі) договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

У частині першій статті 220 ЦК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним.

Згідно із частиною другою статті 220 ЦК України (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.

Пленум Верховного Суду України в пункті 13 постанови від 06 листопада 2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз'яснив, що, вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма частини другої статті 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК України пов'язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін.

Враховуючи викладене, урахувавши наведені норми матеріального права, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що спірні договори купівлі-продажу укладені у простій письмовій формі, що суперечить наведеним нормам, тому застосування вимог частини другої статті 220 ЦК України у цьому випадку є неможливим.

Крім того, як убачається з рішення суду першої інстанції, відповідач у судовому засіданні повністю визнав позовні вимоги, та не заперечував проти їх задоволення, що суперечить посиланню у позовній заяві на те, що останній ухилявся від нотаріального посвідчення договору.

Відповідно до частини першої статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Разом з цим, задовольняючи позов, суд першої інстанції не встановив, у чому саме полягає порушення прав позивача.

Також на час звернення ОСОБА_4 до суду з позовом в Єдиному реєстрі заборон відчуження об'єктів нерухомого майна містилися відомості про арешт спірних нежитлових будівель будівельного майданчика та автогаража на підставі постанови старшого слідчого СВ Синельниківського ГРО УМВС України в Дніпропетровській області від 31 грудня 2006 року в рамках матеріалів кримінальної справи № 15061312 відносно ОСОБА_5, якою було накладено арешт на майно обвинуваченого.

Як убачається з матеріалів справи, вироком Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 17 листопада 2011 року ОСОБА_5 визнано винним у вчиненні злочинів, передбачених частиною другою статті 15, частиною четвертою статті 185, частиною першою статті 263, статтею 185 КК України. Стягнуто з ОСОБА_5 на користь цивільного позивача ТОВ «Підприємство Будвироби» 182 534,00 грн.

Статтею 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно з пунктом 8 частини третьої цієї статті однією з основних засад судочинства в Україні є забезпечення права на апеляційний перегляд справи.

Конституційний Суд України у рішенні від 11 грудня 2007 року № 11-рп/2007 зазначив, що реалізацією права особи на судовий захист є можливість оскарження судових рішень у суді апеляційної інстанції. Перегляд судових рішень в апеляційному порядку гарантує відновлення порушених прав і охоронюваних законом інтересів людини і громадянина (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).

Таким чином, відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази, надав їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212 ЦПК України 2004 року, та дійшов обґрунтованого висновку про порушення прав ТОВ «Підприємство Будвироби» у зв'язку з неможливістю виконання цивільного позову у кримінальній справі за вироком Синельниківського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 17 листопада 2011 року.

З урахуванням наведеного Верховний Суд дійшов висновку, що рішення суду апеляційної інстанцій ухвалене з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Доводи касаційної скарги представника ОСОБА_5, ОСОБА_6, висновків суду апеляційної інстанції не спростовують, про незаконність судового рішення не свідчать, а стосуються переоцінки доказів, що перебуває поза межами повноважень суду касаційної інстанції.

Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи («Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року). Оскаржені судові рішення відповідають критерію обґрунтованості.

Частиною першою статті 410 ЦПК України визначено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Керуючись статтями 400, 402, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргупредставника ОСОБА_5, ОСОБА_6, залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Дніпропетровської області від 29 вересня 2016 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді:В. С. Висоцька А. О. Лесько С. Ю. Мартєв В. В. Пророк І. М. Фаловська