Постанова

Іменем України

24 лютого 2021 року

м. Київ

справа № 311/491/18

провадження № 61-4637св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Червинської М. Є.,

суддів: Бурлакова С. Ю., Жданової В. С., Зайцева А. Ю., Коротуна В. М. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідач - ОСОБА_2,

треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи", Василівський районний відділ державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Василівського районного суду Запорізької області від 30 серпня

2018 року у складі судді Задорожка Д. А. та постанову Запорізького апеляційного суду від 30 січня 2019 року у складі колегії суддів: Маловічко С. В., Гончар М.

С., Кочеткової І. В.,

ВСТАНОВИВ:

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2018 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до

ОСОБА_2 треті особи: товариство з обмеженою відповідальністю "Кредитні ініціативи" (далі - ТОВ "Кредитні ініціативи"), Василівського районного відділу державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Запорізькій області, про визнання права власності на 1/2 частини житлового будинку та 1/2 частини земельної ділянки.

Позов мотивовано тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 29 серпня 2003 року до 18 листопада 2009 року. За час перебування у шлюбі, 08 лютого 2006 року сторони, набули у спільну сумісну власність нерухоме майно - домоволодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_1 на підставі нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_2, за її згоди як дружини покупця. До складу придбаного подружжям ОСОБА_1 домоволодіння входило на той час та входить на теперішній час: двоповерховий житловий будинок, зазначений у технічному паспорті під літ. "А-2", житловою площею 123,2 кв. м, загальною площею 258,5 кв. м, надвірні господарські будівлі та споруди: сарай літ. "Б ", вбиральня літ. "В ", огорожа літ. "1 " та "2 ", басейн літ. "З".

У пункті 3 договору купівлі-продажу зазначено про те, що загальна вартість відчужуваного домоволодіння згідно Витягу з реєстру права власності на нерухоме майно від 17 червня 2006 року, виданого районним комунальним підприємством "Василівське бюро технічної інвентаризації", складала

341 006,00 грн. Дане домоволодіння згідно умов нотаріально посвідченого

22 лютого 2006 року договору з урахуванням договору про внесення змін

від 08 лютого 2006 року, продано ОСОБА_2 за 400 000,00 грн та зареєстровано за останнім.

Більшу частку цієї суми у розмірі 310 000,00 грн подружжя ОСОБА_1 сплатило за рахунок грошового кредиту, наданого ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" позичальнику ОСОБА_2 згідно з кредитним договором від 22 червня 2006 року, забезпеченим договором поруки, укладеним між банком та нею, а також договором іпотеки, предметом іпотеки у якому виступає придбане домоволодіння.

У подальшому на ім'я ОСОБА_2 був виданий державний акт серії

ЯЖ № 454818 на право власності на земельну ділянку, кадастровий номер 2320910400:11:036:0013 від 23 листопада 2009 року, згідно з яким йому на праві власності належить земельна ділянка, площею 0,0884 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1. Тому будинок за цією адресою набув статусу садиби.

Заочним рішенням Василівського районного суду Запорізької області від

10 лютого 2011 року з ОСОБА_2 як позичальника, та з неї як поручителя, в солідарному порядку було стягнуто суму заборгованості за кредитним договором у розмірі 373 838,78 грн на користь ПАТ "АКПІБ" шляхом звернення стягнення на вказане домоволодіння як предмет іпотеки.

Станом на 11 грудня 2017 року ОСОБА_1 добровільно в повному обсязі виконала вказане рішення суду, сплативши на користь стягувача ТОВ "Кредитні ініціативи", який є правонаступником ПАТ "АКПІБ", заборгованість у розмірі

375 658,78 грн шляхом перерахування коштів через банківські установи на депозитний рахунок № НОМЕР_1 Василівського районного відділу державної виконавчої служби.

19 грудня 2017 року державним виконавцем Юровою А. А. винесено постанову про закінчення виконавчого провадження № 52038500 у зв'язку з фактичним виконанням солідарною боржницею ОСОБА_1 у повному обсязі судового рішення, на підставі якого відповідні повідомлення з долученням зазначеної постанови направлені стягувачу ТОВ "Кредитні ініціативи", солідарному боржнику ОСОБА_2, Василівському районному суду із поверненням до суду виконавчого листа № 2-156.

Позивач зазначила, що у відповідності до норм матеріального права, зокрема, частини 1 статті 60, статті 63, статті 68 СК України, частини 3 статті 368 та статті 381 ЦК України вона має право власності на 1/2 частку земельної ділянки та на 1/2 частку житлового будинку садиби, які за законом є спільною сумісною власністю колишнього подружжя.

ОСОБА_1, з урахуванням уточнень, просила визнати за нею право власності на 1/2 частку житлового будинку та 1/2 частку земельної ділянки садиби, розташованої за адресою:

АДРЕСА_1, що є спільною сумісною власністю колишнього подружжя.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Василівського районного суду Запорізької області від 30 серпня

2018 року у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що позивачем не надано доказів набрання придбаним сторонами під час перебування у шлюбі домоволодінням статусу садиби, відповідно до вимог статті 381 ЦК України, а право власності

ОСОБА_2 на домоволодіння АДРЕСА_2 було припинено в силу вимог пункту 8 частини 1 статті 346 ЦК України ще до того, як позивач ОСОБА_1 звернулась до суду із вищезазначеним позовом, а тому суд вважав, що зазначене домоволодіння не може бути об'єктом спільної сумісної власності подружжя - сторін у справі ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Щодо земельної ділянки суд зазначив про те, що земельна ділянка, одержана відповідачем шляхом приватизації 23 листопада 2009 року, тобто вже після розірвання шлюбу, а отже, є особистою приватною власністю відповідача та не може бути визнана спільною сумісною власністю подружжя у розумінні статей 60, 61 СК України.

Постановою Запорізького апеляційного суду від 30 січня 2019 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 залишено без задоволення.

Рішення Василівського районного суду Запорізької області від 30 серпня

2018 року залишено без змін.

Залишаючи без задоволення апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5, апеляційний суд зазначив, що посилання суду на недоведеність позивачем, що спірний житловий будинок і земельна ділянка, на якій він розміщений, складають садибу, а також на те, що земельна ділянка яка приватизована відповідачем після розірвання шлюбу не може бути предметом поділу, є помилковими, але з цих підстав оскаржуване рішення не може бути скасовано, оскільки є правильними остаточні висновку суду про відмову в позові з підстав наявності рішення щодо звернення стягнення на житловий будинок, яке виконано в інший спосіб, та наступного спору про звернення стягнення на цей же будинок.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

28 лютого 2019 року ОСОБА_1 через засоби поштового зв'язку подала до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати рішення Василівського районного суду Запорізької області від 30 серпня 2018 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 30 січня 2019 року та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити.

Касаційна скарга обґрунтована тим, що ОСОБА_1 вважає, що сплативши заборгованість за кредитним договором на підставі судового рішення, нею у повному обсязі було виконано зобов'язання. Судами не взято до уваги норми ЦК України, які регулюють право спільної сумісної власності та право спільної частково власності на майно.

Доводи інших учасників справи

У квітні 2019 року ТОВ "Кредитні ініціативи" через засоби поштового зв'язку подало до Верховного Суду відзив, у якому просить касаційну скаргу

ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Василівського районного суду Запорізької області від 30 серпня 2018 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 30 січня 2019 року залишити без змін.

Рух касаційної скарги та матеріалів справи

Ухвалою Верховного Суду від 14 березня 2019 року відкрито касаційне провадження у даній справі та витребувано матеріали цивільної справи з Василівського районного суду Запорізької області.

08 квітня 2019 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2020 року справу призначено до судового розгляду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ У СКЛАДІ КОЛЕГІЇ СУДДІВ ДРУГОЇ СУДОВОЇ ПАЛАТИ КАСАЦІЙНОГО ЦИВІЛЬНОГО СУДУ

08 лютого 2020 року набрав чинності Закон України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Частиною другою розділу ІІ Прикінцевих та перехідних положень Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ" установлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ", розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

За таких обставин розгляд касаційної скарги ОСОБА_1 на рішення Василівського районного суду Запорізької області від 30 серпня 2018 року та постанову Запорізького апеляційного суду від 30 січня 2019 року здійснюється Верховним Судом в порядку та за правилами ЦПК України в редакції Закону від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII, що діяла до 08 лютого 2020 року.

Перевіривши доводи касаційної скарги, врахувавши аргументи, наведені у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Згідно з положеннями частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною 1 статті 400 ЦПК України встановлено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Фактичні обставини справи

ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі

з 29 серпня 2003 року до 18 листопада 2009 року, що підтверджується свідоцтвами про одруження та розірвання шлюбу.

08 лютого 2006 року між відповідачем ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу, згідно з яким ОСОБА_2 придбав домоволодіння, розташоване за адресою: АДРЕСА_1.

ОСОБА_1 як дружина, надала свою згоду на придбання ОСОБА_2 вказаного нерухомого майна. Вказане домоволодіння зареєстровано за ОСОБА_2.

Домоволодіння складається із: двоповерхового житлового будинку житловою площею 123,2 кв. м, загальною площею 258,5 кв. м, надвірних господарських будівель та споруд: сарай літ. "Б ", вбиральня літ. "В ", огорожа літ. "1 " та "2", басейн літ. "З", реєстраційний номер 8343874 у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Згідно з Державним актом про право власності на земельну ділянку, зареєстрованого 23 листопада 2009 року за реєстраційним номером 010926600160 у Книзі реєстрації державних актів про права власності на землю та права постійного користування землею, договорів оренди землі, відповідачу ОСОБА_2 належить земельна ділянка площею 0,0884 га, розташована за адресою: АДРЕСА_1, з кадастровим номером undefined.

Указане домоволодіння було придбано за кредитні кошти за укладеним між ОСОБА_2 та ПАТ "Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк" кредитним договором, вказане домоволодіння передано в іпотеку банку на забезпечення виконання зобов'язань ОСОБА_2 за кредитним договором, а ОСОБА_1 є поручителем за зобов'язаннями за кредитним договором на підставі договору поруки.

Заочним рішенням Василівського районного суду Запорізької області від

10 лютого 2011 року із ОСОБА_2 та ОСОБА_1 стягнуто солідарно на користь ПАТ "Акціонерного комерційного промислово-інвестиційного банку" в особі філії "Відділення ПАТ Промінвестбанку в м. Запоріжжя" заборгованість за кредитним договором в сумі 373 838,78 грн, витрати зі сплати судового збору в розмірі 1
700,00 грн та витрати на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи у сумі 120,00 грн, а всього -375 658,78 грн.

Визначено стягнення заборгованості провести шляхом звернення стягнення на житловий будинок, загальною площею 258,5 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, який є предметом іпотеки за договором іпотеки від 22 лютого 2006 року, та на квартиру, загальною площею 49,6 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_3, у спосіб їх продажу на публічних торгах у межах процедури виконавчого провадження з початковою ціною, розмір якої буде не нижче розміру звичайних ринкових цін на подібне майно на момент продажу.

01 квітня 2011 року за вказаним рішенням суду видані виконавчі листи.

05 серпня 2016 року державним виконавцем Василівського районного відділу ДВС відкрито виконавче провадження ВП № 51874870 за вказаним виконавчим листом від 01 квітня 2011 року.

Постановою державного виконавця Василівського районного відділу ДВС

від 19 грудня 2017 року закінчено виконавче провадження ВП 52038500 щодо боржника ОСОБА_1 у зв'язку фактичним виконанням нею рішення суду в повному обсязі.

Вирішуючи спір, та відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що позивачем не надано доказів набрання придбаним сторонами під час перебування у шлюбі домоволодінням статусу садиби, відповідно до вимог статті 381 ЦК України, а право власності ОСОБА_2 на домоволодіння АДРЕСА_2 було припинено в силу вимог пункту 8 частини 1 статті 346 ЦК України ще до того, як позивач ОСОБА_1 звернулась до суду із вищезазначеним позовом, а тому суд вважав, що зазначене домоволодіння не може бути об'єктом спільної сумісної власності подружжя - сторін у справі ОСОБА_1 та ОСОБА_2.

Щодо земельної ділянки суд зазначив про те, що земельна ділянка, одержана відповідачем шляхом приватизації 23 листопада 2009 року, тобто вже після розірвання шлюбу, а отже, є особистою приватною власністю відповідача та не може бути визнана спільною сумісною власністю подружжя у розумінні статей 60, 61 СК України.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками судів попередніх інстанцій з таких підстав.

У частинах 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Обов'язком суду при розгляді справи є дотримання вимог щодо всебічності, повноти й об'єктивності з'ясування обставин справи та оцінки доказів.

Усебічність та повнота розгляду передбачає з'ясування усіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв'язків, відносин і залежностей. Усебічне, повне та об'єктивне з'ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, постановлення законного й обґрунтованого рішення.

Частина 1 статті 15 ЦК України закріплює право кожної особи на захист свого права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Положення цієї статті ґрунтуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов'язок держави забезпечувати захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання (стаття 13), захист прав і свобод людини і громадянина судом (частина перша статті 55).

Згідно частини 1 статті 15, частини 1 статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Надаючи оцінку нормативно-правовому обґрунтуванню заявленим позовним вимогам та оскаржуваним судовим рішенням, Верховний Суд виходить із такого.

Відповідно до статті 1 Протоколу №1 до Конвенції про захист прав людини і основних свобод, Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно зі статтею 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Той з подружжя, хто порушує питання спростування зазначеної презумпції, зобов'язаний довести обставини, що її спростовують.

Відповідно до частини 3 статті 61 СК України якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частина 4 статті 65 СК України встановлює, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Отже, до складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.

Частиною 1 статті 70 СК України передбачено, що у разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

У цій справі у подружжя, крім права спільної сумісної власності на спірне майно, унаслідок укладення кредитного договору, виникає також і зобов'язання в інтересах сім'ї у вигляді повернення отриманої грошової суми, виконання якого подружжя здійснює як солідарні боржники, оскільки договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

Таким чином, праву спільної сумісної власності на спірне майно кореспондує зобов'язання подружжя щодо повернення грошової суми, отриманої на підставі кредитного договору від 22 лютого 2006 року.

Відповідно до частини 1 статті 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Загальне правило щодо набуття права звернення стягнення на предмет іпотеки законодавчо закріплено як можливість задовольнити свої законні вимоги за рахунок заставленого майна, що надається на підставі рішення суду. Інше може бути встановлено законом або договором.

Згідно правил частини 1 статті 575 ЦК України іпотека є окремим видом застави нерухомого майна, що залишається у володінні заставодавця або третьої особи.

Так, згідно зі статтею 572 ЦК України в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Згідно із частиною першою статті 33 Закону України "Про іпотеку" уразі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених Закону України від 15 січня 2020 року № 460-IX "Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ".

Відповідно до статті 589 ЦК України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку з пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.

Частинами 1 та 2 статті 560 ЦК України встановлено, що звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом.

Крім того, статтею 346 ЦК України однією з підстав припинення права власності визначено звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника.

Отже, в силу застави обтяжувач має право ініціювати звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження в судовому порядку, посилаючись на обставини щодо невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, або в позасудовому порядку, внаслідок чого право власності заставодавця на майно може бути припинено в порядку, встановленому Законом України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень".

Проте, факт припинення права власності з підстав передбачених пунктом 8 частини 1 статті 346 ЦК України, законодавець пов'язує не з наявністю рішення суду про звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника, а саме із завершальною стадією, укладення відповідного правочину на підставі реалізації такого майна у зв'язку із зверненням стягнення на майно за зобов'язаннями власника.

А як відомо з матеріалів справи постановою державного виконавця Василівського районного відділу ДВС від 19 грудня 2017 року закінчено виконавче провадження ВП 52038500 щодо боржника ОСОБА_1 у зв'язку фактичним виконанням нею рішення суду в повному обсязі.

Відомостей про реалізацію предмета іпотеки матеріали справи не містять.

Статтею 23 Закону України "Про іпотеку" визначено, що у разі переходу права власності (права господарського відання) на предмет іпотеки від іпотекодавця до іншої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна, навіть у тому випадку, якщо до його відома не доведена інформація про обтяження майна іпотекою. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором у тому обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Положення чинного законодавства, що регулюють правовідносини щодо іпотечних зобов'язань, вказують на те, що іпотекодавець не має права розпоряджатися майном без згоди іпотекодержателя до закінчення терміну дії іпотеки.

Разом з цим, положеннями Закону України "Про іпотеку" не заборонено володіти та користуватися переданим в іпотеку майном. У свою чергу поділ спільного майна між подружжям, в тому числі іпотечного майна, не вважається розпорядженням ним, так як в момент його передачі в іпотеку воно вже належало подружжю на праві спільної сумісної власності в силу закону.

Із урахуванням наведеного, суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про те, що перебування спірного майна в іпотеці перешкоджає поділу спільного майна подружжя, оскільки гарантії ТОВ "Кредитні ініціативи" як іпотекодержателя щодо спірного майна визначені частиною другою статті 23 Закону України "Про іпотеку", згідно з якою особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статус іпотекодавця і має всі його права і несе всі його обов'язки за іпотечним договором, у тому ж обсязі і на тих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки.

Аналогічного правового висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 08 липня 2019 року у справі № 522/17048/15-ц (провадження № 61-33246св18).

Розглядаючи спір, апеляційний суд наведеного не врахував, відмовивши у задоволенні позову лише з підстав наявності спору щодо звернення стягнення на предмет іпотеки, не визначився з нормами матеріального права, які підлягають застосуванню до спірних правовідносин, а тому дійшов передчасного висновку про відмову у задоволенні позову.

Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, апеляційним судом повністю не встановлені, а тому судове рішення не відповідає вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу статті 411 ЦПК України є підставою для його скасування з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Запорізького апеляційного суду від 30 січня 2019 рокускасувати, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийМ. Є. Червинська Судді: С. Ю. Бурлаков В. С. Жданова А. Ю. Зайцев В.

М. Коротун