Постанова

Іменем України

01 липня 2020 року

м. Київ

справа № 333/3749/18

провадження № 61-13351св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Кузнєцова В. О.,

суддів: Жданової В. С., Карпенко С. О., Стрільчука В. А., Тітова М. Ю. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 27 лютого 2019 року у складі судді Холода Р. С. та постанову Запорізького апеляційного суду від 13 червня 2019 року у складі колегії суддів: Бєлки В. Ю., Кухаря С. В., Онищенко Е. А.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У липні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та просив встановити ОСОБА_2 право користуватися кімнатою, позначеною літ. «1-6/9,7», житловою площею 9,7 кв. м, у будинку з надвірними спорудами за адресою: АДРЕСА_1 , та встановити плату за користування цим житловим приміщенням у розмірі 1 500 грн без урахування плати за комунальні послуги.

В обґрунтування позовних вимог зазначав, що йому на підставі договору дарування від 13 листопада 2004 року належить 12/25 частин домоволодіння, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

З 05 серпня 2006 року до теперішнього часу в цьому будинку зареєстрована та проживає ОСОБА_2 .

Відповідач на сьогодні не є членом його сім`ї, тому він звертався до суду з позовом про усунення перешкод з боку ОСОБА_2 у користуванні житлом. Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 19 квітня 2017 року йому усунуто перешкоди у користуванні власністю шляхом визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування будинком з надвірними спорудами за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 20 липня 2017 року рішення суду першої інстанції було скасовано і відмовлено у задоволенні його позову.

У зв`язку з тим, що рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 20 липня 2017 року було встановлено, що ОСОБА_2 набула право користування спірним будинком, яке по своїй суті є сервітутом, але обсяг її прав не було визначено, 23 січня 2018 року він звернувся до відповідача з пропозицією укласти договір про встановлення сервітуту.

Листом від 01 лютого 2018 року відповідач відмовила у підписанні даного договору, відтак домовленість щодо умов сервітуту між ними досягнута не була.

Враховуючи наведене, ОСОБА_1 , посилаючись на статті 402, 403 ЦК України, статті 156, 162 ЖК Української РСР, просив позов задовольнити.

Короткий зміст рішення суду першої та апеляційної інстанції

Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 27 лютого 2019 року, залишеним без змін постановою Запорізького апеляційного суду від 13 червня 2019 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що ОСОБА_2 як за колишній член сім`ї власника спірного домоволодіння має право користування ним. Вказана обставина встановлена рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 20 липня 2017 року.

ОСОБА_1 просив виділити у користування ОСОБА_2 , яка проживає разом зі спільною дитиною сторін, кімнату «1-6/9,7» площею 9,7 кв. м, що суперечить вимогам статті 47 ЖК УРСР, якою встановлено норму жилої площі в розмірі 13,65 кв. м на одну особу.

Крім того, позивачем не визначено, які приміщення залишаються у спільному користуванні сторін, що порушує права відповідача як володільця сервітуту.

Вимога про стягнення з ОСОБА_2 плати за користування житловим приміщенням в розмірі 1 500 грн без урахування плати за комунальні послуги не підлягає задоволенню у зв`язку з її недоведеністю, роздруківки з веб-сайту «OLX», в яких зазначена вартість оренди схожих житлових приміщень, не є належними доказами на підтвердження цих позовних вимог.

Короткий зміст та узагальнені доводи касаційної скарги.

У липні 2019 року ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 27 лютого 2019 року і постанову Запорізького апеляційного суду від 13 червня 2019 року та ухвалити нове рішення.

В обґрунтування касаційної скарги зазначав, що суди помилково застосували статтю 47 ЖК УРСР до спірних правовідносин, оскільки вона регулює питання надання жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду.

Згідно зі статтею 405 ЦК України члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником.

Суди в оскаржених рішеннях зазначають про неналежність наданих ним доказів, однак не зазначають, в чому саме полягає їх неналежність і які докази у цій справі є належними.

Звертаючись до суду з позовом, він просив стягнути з відповідача плату за користування сервітутом відповідно до статей 402, 403 ЦК України, однак суди залишили вказану обставину поза увагою.

Рух справи в суді касаційної інстанції.

Ухвалою Верховного Суду від 15 серпня 2019 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано її матеріали з Комунарського районного суду м. Запоріжжя.

29 серпня 2019 року справа № 333/3749/18 надійшла до Верховного Суду.

ОСОБА_2 направила відзив на касаційну скаргу, в якому просила залишити її без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Пунктом 2 розділу ІІ Прикінцеві та перехідні положення Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України щодо вдосконалення порядку розгляду судових справ» від 15 січня 2020 року № 460-IXустановлено, що касаційні скарги на судові рішення, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цим Законом, розглядаються в порядку, що діяв до набрання чинності цим Законом.

Тому у тексті цієї постанови норми ЦПК України наводяться в редакції, яка була чинною станом на 07 лютого 2020 року.

Підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права (частина друга статті 389 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Згідно з частиною третьою статті 400 ЦПК України суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційних скарг, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 на підставі договору дарування від 13 листопада 2004 року, посвідченого державним нотаріусом Четвертої Запорізької державної нотаріальної контори Грибачовою Л. Д., належить на праві власності 12/25 частини домоволодіння з відповідними господарськими та побутовими будівлями і спорудами, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 .

ОСОБА_1 звертався до суду з позовом до ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні спірним житлом. Рішенням Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 19 квітня 2017 року позов було задоволено, усунуто перешкоди ОСОБА_1 у користуванні власністю шляхом визнання ОСОБА_2 такою, що втратила право користування будинком з надвірними спорудами за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Апеляційного суду Запорізької області від 20 липня 2017 року рішення Комунарського районного суду м. Запоріжжя від 19 квітня 2017 року скасовано і ухвалене нове рішення про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1

Апеляційним судом Запорізької області у рішенні від 20 липня 2017 року встановлено, що з грудня 2003 року по травень 2016 року сторони проживали однією сім`єю без реєстрації шлюбу, у них народилася дочка ОСОБА_3 ОСОБА_2 з 05 серпня 2006 року була зареєстрована в будинку позивача як член його сім`ї та, відповідно, набула права користування будинком як член сім`ї власника, яке по своїй суті є сервітутом.

Відповідно до технічного паспорта на спірне домоволодіння, його загальна жила площа становить 59, 1 кв. м, кімната, яку ОСОБА_1 просить виділити у користування відповідача, має розмір 9, 7 кв. м, інші три кімнати мають розміри 7,4 кв. м, 16,7 кв. м. та 9.1 кв. м, коридор - 4, 1 кв. м, ванна - 3,1 кв. м, кухня - 9,0 кв. м.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Стаття 391 ЦК України наділяє власника правом вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно зі статтею 64 ЖК УРСР члени сім`ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов`язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. Повнолітні члени сім`ї несуть солідарну з наймачем майнову відповідальність за зобов`язаннями, що випливають із зазначеного договору.

До членів сім`ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім`ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім`ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов`язки, як наймач і члени його сім`ї.

Статтею 65 ЖК УРСР передбачено, що особи, які вселились у жиле приміщення як члени сім`ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім`ї права користування цим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем і членами його сім`ї, які з ним проживають, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Частиною першою, четвертою статті 156 ЖК Української РСР передбачено, що члени сім`ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням. До членів сім`ї власника будинку (квартири) належать особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу. Припинення сімейних відносин з власником будинку (квартири) не позбавляє їх права користування займаним приміщенням. У разі відсутності угоди між власником будинку (квартири) і колишнім членом його сім`ї про безоплатне користування жилим приміщенням до цих відносин застосовуються правила, встановлені статтею 162 цього Кодексу.

Члени сім`ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право на користування цим житлом відповідно до закону. Житлове приміщення, яке вони мають право займати, визначається його власником (частина перша статті 405 ЦК України).

Згідно зі статтею 162 ЖК Української РСР плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами. Строки внесення квартирної плати і плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов`язаний своєчасно вносити квартирну плату і плату за комунальні послуги.

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 в обґрунтування вимог про встановлення плати за користування жилим приміщенням посилався окрім статей 156, 162 ЖК Української РСР на положення статей 402, 403 ЦК України.

Відповідно до статті 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

Згідно з частиною третьою статті 403 ЦК України особа, яка користується сервітутом, зобов'язана вносити плату за користування майном, якщо інше не встановлено договором, законом, заповітом або рішенням суду.

Разом з тим, суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні вимоги про встановлення плати за користування жилим приміщенням, не надав оцінку доводам позивача про те, що до спірних правовідносин підлягають застосуванню статті 402, 403 ЦК України та обґрунтував своє рішення лише недоведеністю вимоги з огляду на те, що роздруківки з сайту OLXне є належними доказами на підтвердження визначеної ОСОБА_1 плати у розмірі 1 500 грн.

Окрім того, відмовляючи у задоволенні вимог про встановлення ОСОБА_2 права користування кімнатою, позначеною літ. «1-6/9,7» площею 9, 7 кв. м, суд першої інстанції виходив з того, що це суперечить вимогам статті 47 ЖК Української РСР.

Відповідно до статті 47 ЖК Української РСР норма жилої площі в Українській РСР встановлюється в розмірі 13,65 квадратного метру на одну особу.

Згідно з частиною першою статті 48 ЖК Української РСР жиле приміщення надається громадянам у межах норми жилої площі, але не менше розміру, який визначається Кабінетом Міністрів України і Федерацією професійних спілок України.

Зазначена у статті 47 ЖК Української РСР норма жилої площі являє собою максимальний розрахунковий норматив забезпеченості жилою площею в громадському та державному житловому фонді на одну особу. При цьому норму жилої площі слід відрізняти від норми надання громадянам жилих приміщень, що передбачена статтею 48 цього Кодексу.

Відтак, оскільки статтею 47 ЖК Української РСР закріплено норму жилої площі, яка підлягає наданню у будинках державного і громадського житлового фонду, помилковими є висновки судів про застосування вказаної правової норми при вирішенні позовної вимоги про встановлення права користування кімнатою у житловому приміщенні, яке належить позивачу на праві приватної власності.

З огляду на викладене у справі, яка переглядається, апеляційний суд не перевірив належним чином законності та обґрунтованості рішення місцевого суду в межах доводів і вимог апеляційної скарги, як того вимагає стаття 367 ЦПК України, не зазначив у судовому рішенні конкретних обставин, що спростовують ці доводи, не використав своїх повноважень для виправлення допущених судом першої інстанції недоліків розгляду справи.

Таким чином, суд апеляційної інстанції не сприяв всебічному і повному з`ясуванню обставин справи та не встановив достатньо повно фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення спору, у зв`язку з чим дійшов передчасного висновку про залишення рішення місцевого суду без змін.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд апеляційної інстанції не здійснив належного правосуддя, в судовому рішенні у достатній мірі не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

За таких обставин судове рішення апеляційного суду не може вважатися законним і обґрунтованим, тому підлягає скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Під час нового розгляду суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дати правову оцінку доводам і запереченням сторін та ухвалити законне і справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин та вимог закону.

Керуючись статтями 400, 406, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Запорізького апеляційного суду від 13 червня 2019 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. О. Кузнєцов СуддіВ. С. Жданова С. О. Карпенко В. А. Стрільчук М. Ю. Тітов