Історія справи

Постанова КЦС ВП від 01.02.2023 року у справі №759/17904/19
Постанова КЦС ВП від 01.02.2023 року у справі №759/17904/19
Постанова КЦС ВП від 01.02.2023 року у справі №759/17904/19

Постанова

Іменем України

01 лютого 2023 року

м. Київ

справа № 759/17904/19

провадження № 61-19860св21

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф. (суддя-доповідач),

Шиповича В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Габрієль Лідія Євгенівна, Друга київська державна нотаріальна контора, Головне територіальне управління юстиції у м. Києві,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3

на постанову Київського апеляційного суду від 02 грудня 2021 року у складі колегії суддів: Мельника Я. С., Матвієнко Ю. О., Гуля В. В.,

ВСТАНОВИВ:

1. Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2019 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом

до ОСОБА_2 , треті особи: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Габрієль Л. Є., Друга київська державна нотаріальна контора та Головне територіальне управління юстиції у м. Києві, про визнання заповіту недійсним.

Позовну заяву мотивовано тим, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер її брат ОСОБА_4 , після смерті якого залишилось спадкове майно, а саме: квартира АДРЕСА_1 .

При зверненні до приватного нотаріуса із заявою про прийняття спадщини, вона дізналась, що 31 серпня 1991 року ОСОБА_4 склав заповіт, яким заповів спадкове майно ОСОБА_2

ОСОБА_1 вважала, що заповіт є недійсним та підробленим, у зв`язку із тим, що у заповіті зазначено, що квартира заповідача знаходиться за адресою: квартира АДРЕСА_1 , проте на той час зазначеної адреси не існувало, а проспект було перейменовано

на АДРЕСА_2 .

Разом із цим, позивач посилалась на те, що на момент укладення заповіту нерухоме майно не належало заповідачу на праві власності. Дата посвідчення заповіту припадає на вихідний день - суботу, коли державні установи не працювали, до того ж, у той день родина позивача

та ОСОБА_4 перебували на річниці смерті баби.

За життя ОСОБА_4 страждав на психічну хворобу, не володів

та не розумів українську мову, а тому, на думку ОСОБА_1 , не міг розуміти зміст заповіту та посвідчувати його.

Ураховуючи зазначене, ОСОБА_1 просила суд визнати недійсним заповіт від 31 серпня 1991 року, укладений ОСОБА_4 на користь ОСОБА_2 , посвідчений державним нотаріусом Другої Київської державної нотаріальної контори.

Також представник позивача зверталася до суду із заявою про ухвалення додаткового рішення у справі та просила стягнути з відповідача на користь позивача судові витрати на правничу допомогу у розмірі 12 500,00 грн.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Святошинського районного суду міста Києва від 10 червня

2021 року у складі суддів Ул`яновської О. В. позовні вимоги задоволено.

Визнано заповіт від 31 серпня 1991 року, вчинений від імені ОСОБА_4 , посвідчений Другою київською державною нотаріальною конторою у реєстрі № 1с-867 на користь ОСОБА_2 на квартиру АДРЕСА_1 .

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що наявність правові підстави для визнання заповіту недійсним, оскільки право власності на квартиру, вказану у заповіті, ОСОБА_4 набув лише 07 жовтня 2009 року, а тому не мав права розпоряджатися квартирою. Разом із цим, на момент укладення заповіту,

АДРЕСА_2 , тому ОСОБА_4 заповів майно без наміру створення юридичних наслідків.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 02 грудня 2021 року апеляційні скарги ОСОБА_2 задоволено. Рішення Святошинського районного суду міста Києва від 25 червня 2021 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції задовольняючи позовні вимоги помилково виходив із того,

що на момент вчинення правочину, у заповідача не було права власності

на майно щодо якого він зробив розпорядження у заповіті, оскільки

не врахував, що на час посвідчення оспорюваного заповіту спірна квартира належала ОСОБА_4 , оскільки він був зареєстрованим у цій квартирі

ще з 16 травня 1980 року, вона є кооперативною і її вартість була повністю сплачена ОСОБА_4 29 липня 1991 року, та, що за законом при посвідченні заповіту від заповідача не вимагається подання доказів, які підтверджують його право на майно, що заповідається.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та її доводи

У касаційній скарзі, поданій у грудні 2021 року до Верховного Суду, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права

й порушення норм процесуального права, зокрема на те, що суд

в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі

№ 335/9398/16-ц, а також на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах

(пункти 1 та 3 частини другої статті 389 ЦПК України), просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку про відмову у задоволенні позову, оскільки спірний правочин на момент укладення, не відповідав вимогам закону, чинних

на момент його укладення, заповіт укладений без наміру створення юридичних наслідків, що в силу статей 48 58 ЦК УРСР є підставою для визнання заповіту недійсним.

На думку представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , переглядаючи справу

в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції не звернув уваги на те,

що спірний заповіт, яким заповідач зробив розпорядження про передачу відповідачу квартири, посвідчено 31 серпня 1991 року, а в момент укладення правочину, у ОСОБА_4 був відсутній документ права власності

на вказане майно, такий документ останній отримав лише через 18 років.

На момент вчинення правочину, у заповідача не було у власності майна щодо якого він зробив розпорядження у заповіті.

Разом із цим, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_3 зазначала про те,

що у спірному заповіті місцезнаходження майна зазначено як: квартира

АДРЕСА_1 . Проте, відповідно до рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів «Про впорядкування найменування вулиць і площ міста Києва»

від 23 березня 1981 року № 479 встановлено, що АДРЕСА_2 . У заповіті зазначено про майно, яке знаходиться за адресою: будинок АДРЕСА_2 . У зв`язку із цим, на думку представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 , зазначення

у заповіті видуманої адреси, свідчить, що заповіт був вчинений про людське око, без наміру заповідати належне йому майно.

Також, у спірному заповіті, хоча це й не є обов`язковою умовою,

не конкретизовано особу спадкодавця та спадкоємця.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 21 грудня 2021 року відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали цивільної справи із Святошинського районного суду міста Києва. У задоволенні клопотання представника

ОСОБА_1 - ОСОБА_3 про зупинення дії постанови Київського апеляційного суду від 02 грудня 2021 року відмовлено.

У січні 2022 року справа надійшла до Верховного Суду.

У січні 2022 року до Верховного Суду надійшов відзив ОСОБА_2

на касаційну скаргу у якому зазначено, що суд апеляційної інстанції під час розгляду справи повно та всебічно дослідив обставини, які мають значення для справи, дав їм правильну юридичну оцінку, застосував до правовідносин, які виникли між сторонами у справі норми права, які регулюють саме

ці правовідносини, прийняв законне та обґрунтоване рішення.

Ухвалою Верховного Суду від 25 січня 2023 року справу призначено

до розгляду.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Відповідно до рішення виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів «Про впорядкування найменування вулиць і площ м. Києва»

від 23 березня 1981 року № 479 встановлено, що 1-шу частину бульвару Ромена Роллана (від вул. Жмеринської до суч. пр. Леся Курбаса) перейменовано на бульвар Ромена Роллана, а 2-гу частину бульвару Ромена Роллана (від суч. пр. Леся Курбаса до вул. Сосніних Сім`ї) на бульвар Кольцова (а. с. 41, 42, 120, т. 1).

Згідно із довідкою кооперативу «Автотранспортник» від 29 липня 1991 року вартість кооперативної квартири

АДРЕСА_1 повністю виплачена ОСОБА_4

(а. с. 14, т. 1).

31 серпня 1991 року ОСОБА_4 склав заповіт, яким заповів належну йому кооперативу квартиру

АДРЕСА_1 та речі домашнього вжитку, ОСОБА_2 , який посвідчено державним нотаріусом Другої київської державної нотаріальної контори Данилюк Д. М., зареєстровано у реєстрі за № 1с-867 (а. с. 111, т. 1).

Згідно із інформацією з Реєстру для реєстрації нотаріальних дій Другої київської державної нотаріальної контори при посвідченні заповіту встановленого особу ОСОБА_4 , що зареєстрований за адресою: квартира АДРЕСА_1 , за паспортом НОМЕР_1 , вид. ОВС Ленінградського райвиконкому

міста Києва, 24 травня 1980 року.

Відповідно до довідки ЖБК «Автотранспортник» від 17 вересня 2009 року, бул. Р. Роллана було перейменований на бул. Кольцова (а. с. 14, т. 1).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер (а. с. 7, т. 1).

Відповідно до довідки про реєстрацію місця проживання від 18 червня

2019 року ОСОБА_4 був зареєстрованим за адресою: квартира АДРЕСА_1 з 16 травня1980 року (а. с. 114, т. 1).

Після смерті ОСОБА_4 залишилось спадкове майно, до складу якого, у тому числі, входила квартира

АДРЕСА_1 , жилою площею 19,10 кв. м, загальною площею 32,80 кв. м, яка належала останньому на праві приватної власності відповідно

до свідоцтва про право власності від 07 жовтня 2009 року (а. с. 13, 19, т. 1).

Вказана обставина також підтверджується інформаційною довідкою комунального підприємства Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 20 жовтня 2019 року (а. с. 131, т. 1).

Відповідно до спадкової справи № 8-2019 із заявою про прийняття спадщини звернулись рідна сестра померлого ОСОБА_1 (заява від 03 червня

2019 року) та ОСОБА_2 (заява від 14 вересня 2019 року) (а. с. 93, 121 т. 1).

2. Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження

у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Частинами першою та другою статті 400 ЦПК України визначено,

що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції у межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального

чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1

частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції

в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до частини першої статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно зі статтями 15 16 ЦК України (у редакції, чинній на час розгляду справи у суді першої та апеляційної інстанцій) кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Оспорюваний заповіт вчинений 31 серпня 1991 року, отже, правовідносини між сторонами регулюються нормами чинного на час виникнення правовідносин ЦК Української РСР (у редакції Закону 1963 року), а також Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій виконавчими комітетами міських, селищних, сільських рад депутатів трудящих, затвердженої наказом міністерства юстиції Української РСР від 19 січня 1976 року № 1/5 (далі - Інструкція).

Статтею 524 ЦК Української РСР передбачено, що спадкоємство здійснюється за законом і за заповітом.

Часом відкриття спадщини визнається день смерті спадкодавця

(стаття 525 ЦК Української РСР).

Відповідно до статті 534 ЦК Української РСР кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє майно або частину його (не виключаючи предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що входять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців

за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним

та іншим громадським організаціям.

Статтею 541 ЦК Української РСР визначено, що заповіт повинен бути укладений у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто заповідачем і нотаріально посвідчений.

Аналіз зазначених норм дає підстави дійти висновку про те, що указаною нормою було передбачено основні вимоги до форми та змісту заповіту.

Згідно зі статтею 48 ЦК Української РСР недійсною є та угода,

що не відповідає вимогам закону.

Статтею 58 ЦК Української РСР встановлено, що недійсною є угода, укладена лише про людське око, без наміру створити юридичні наслідки (мнима угода).

Пунктом 12 Інструкції встановлено, що при вчиненні нотаріальних дій державні нотаріуси встановлюють особу громадян, їх представників або представників державних установ, підприємств і організацій, колгоспів

та інших кооперативних і громадських організацій, які звернулися

за вчиненням нотаріальних дій.

Державний нотаріус посвідчує заповіти дієздатних громадян, складені відповідно до вимог статей 541 та 543 ЦК Української РСР і особисто подані ними державному нотаріусу (пункт 97 Інструкції).

Відповідно до пункту 98 Інструкції при посвідченні заповіту від заповідача

не вимагається подання доказів, які підтверджують його право на майно,

що заповідається.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції і ухвалюючи нове судове рішення, суд апеляційної інстанції, встановив, що заповіт від 31 серпня 1991 року посвідчено державним нотаріусом Другої київської державної нотаріальної контори у відповідності до вимог спадкового законодавства, що діяло

на момент виникнення спірних правовідносин, доказів того, що заповіт укладено без наміру створити юридичні наслідки матеріали справи

не містять.

Також ураховуючи те, що для визначення наявності у ОСОБА_4 стану психічного розладу, коли він не міг усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними на момент укладення правочину необхідні спеціальні знання у галузі психіатрії, проте висновок посмертної судової психіатричної експертизи у справі відсутній, тому відсутні підстави вважати, що його волевиявлення на час підписання заповіту не було вільним і не відповідало його волі, що він не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, у зв`язку із цим колегія суддів Верховного Суду вважає обґрунтованою відмову суду апеляційної інстанції у задоволенні позову.

Доводи касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм матеріального й процесуального права

у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду

від 05 грудня 2018 року у справі № 335/9398/16-ц, на яку заявник посилається у касаційній скарзі, є необґрунтованими, а висновки суду не суперечать зазначеним висновкам Верховного Суду.

Доводи касаційної скарги про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах

не заслуговують на увагу. З урахуванням установлених у цій справі обставин не вбачається неправильного застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального або порушення норм процесуального права під час ухвалення оскаржуваного судового рішення.

Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставами для скасування оскаржуваного судового рішення оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи, ґрунтуються на неправильному тлумаченні норм матеріального та процесуального права й зводяться

до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.

ЄСПЛ вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини

і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді,

та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).

Оскаржуване судове рішення відповідає критерію обґрунтованості судового рішення, оскільки надана оцінка всім важливим аргументам сторін.

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Ураховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 400 409 410 416 418 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Постанову Київського апеляційного суду від 02 грудня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту

її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: О. В. Білоконь

Н. Ю. Сакара

С. Ф. Хопта

В. В. Шипович