Історія справи

Ухвала КЦС ВП від 09.04.2020 року у справі №522/24006/17

Постанова

Іменем України

20 січня 2021 року

м. Київ

справа № 522/24006/17

провадження № 61-5213св20

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Синельникова Є. В.,

суддів: Білоконь О. В., Сакари Н. Ю., Хопти С. Ф.,

Шиповича В. В. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє представник - адвокат Гареєв Євген Шамільович, на рішення Приморського районного суду м. Одеси, у складі судді Домусчі Л. В., від 29 липня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду, у складі колегії суддів:

Таварткіладзе О. М., Князюка О. В., Погорєлової С. О., від 04 лютого

2020 року,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У грудні 2017 року ОСОБА_1 звернувся до суду із позовом до

ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4 про визнання недійсним договору дарування та витребування майна.

Позовна заява ОСОБА_1, з урахуванням поданих уточнень, мотивована тим, що він протягом багатьох років страждає на наркозалежність, має психічні розлади внаслідок вживання опіоїдів.

08 листопада 2017 року між ним та ОСОБА_2 було укладено договір довічного утримання, за яким останній зобов'язався довічно утримувати позивача взамін на 200/1000 часток квартири під № 33,32,30,34,35,

АДРЕСА_2, що складається із семи житлових кімнат та підсобних приміщень, загальною площею

206,9 кв. м, в тому числі житловою площею 100,9 кв. м.

В подальшому, ОСОБА_2 повідомив позивачу, що у нього виникли проблеми із соціальними службами щодо укладеного договору довічного утримання, йому необхідно сплачувати податки і соціальні внески та щоб виправити дану ситуацію необхідно змінити укладений ними договір, виклавши його в іншій редакції.

Позивач стверджував, що скориставшись його довірливістю та наркологічною залежністю, ОСОБА_2 схилив його до укладення договору дарування квартири.

Після укладення договору дарування, ОСОБА_2 виселив ОСОБА_1 зі спірної квартири та відчужив її.

Посилаючись на те, що помилявся щодо правової природи договору та був введений в оману ОСОБА_2, а спірна квартира є його єдиним житлом, позивач просив суд:

- визнати недійсним договір дарування 200/1000 часток квартири № 33,32,30,34,35, АДРЕСА_2, укладений 22 листопада 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, посвідчений приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Саганович О. Ю. та зареєстрований в реєстрі за № 486;

- витребувати із чужого незаконного володіння ОСОБА_3 та ОСОБА_4 спірне нерухоме майно.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Приморського районного суду м. Одеси від 29 липня 2019 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не надано належних та допустимих доказів того, що оспорюваний договір дарування вчинявся ним під впливом обману з боку відповідача, що ним неправильно сприймалися фактичні обставини правочину, що вплинуло на його волевиявлення.

За встановлених судом обставин наркозалежність позивача не є підставою для визнання недійсним договору дарування. Вимоги ОСОБА_1 про витребування спірної квартири не підлягають задоволенню, як похідні від основної вимоги про визнання недійсним договору дарування.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Одеського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29 липня 2019 року - без змін.

Апеляційний суд виходив з того, що ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції, правильно встановивши фактичні обставини справи, належним чином дослідивши зміст укладеного договору дарування, дійшов обґрунтованого висновку про недоведеність позивачем обставин, які б свідчили про те, що оспорюваний ним правочин було укладено під впливом обману, або внаслідок помилки, що має істотне значення. Суд першої інстанції при вирішенні справи не допустив порушень норм процесуального права, які б могли бути підставою для скасування рішення від 29 липня 2019 року.

Короткий зміст вимог касаційних скарг

12 березня 2020 року засобами поштового зв'язку представник

ОСОБА_1 - адвокат Гареєв Є. Ш. подав касаційну скаргу на рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29 липня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року, в якій просив оскаржувані судові рішення скасувати та ухвалити нове, яким задовольнити позовні вимоги ОСОБА_1 в повному обсязі.

Надходження касаційних скарг до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 03 квітня 2020 року відкрито касаційне провадження у цивільній справі № 522/24006/17 та витребувано її матеріали з суду першої інстанції.

У травні 2020 року матеріали справи надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 12 січня 2021 року справу призначено до розгляду у складі колегії із п'яти суддів в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій, ухвалюючи оскаржувані рішення, не врахували висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладені у постановах Верховного Суду України від 16 березня 2016 року ( № 6-93цс16), від 19 березня

2014 року ( № 6-9цс14), від 18 червня 2014 року ( № 6-69цс14), від 04 червня 2014 року ( № 6-60цс14), від 11 листопада 2015 року ( № 6-1124цс15),

від 02 грудня 2015 року (провадження № 6-2087цс15), від 03 лютого

2016 року (провадження № 6-1364цс15), від 20 квітня 2016 року (провадження № 6-372цс16) та постановах Верховного Суду від 22 січня

2020 року у справі № 360/939/17, від 05 лютого 2020 року у справі № 563/927/16-ц, від 20 лютого 2019 року у справі № 462/1992/15-ц,

від 19 червня 2019 року у справі № 583/757/16-ц.

Також заявник посилається на те, що апеляційним судом не надано оцінки зібраним у справі доказам, зокрема показанням свідків, та не враховано, що ОСОБА_1 є людиною похилого віку, має незадовільний стан здоров'я та психічні розлади з огляду на багаторічну наркозалежність, потребує стороннього догляду. Спірна квартира була єдиним житлом ОСОБА_1 та після укладення оспорюваного правочину він фактично проживав та був у ній зареєстрований.

Доводи осіб, які подали відзив на касаційну скаргу

04 травня 2020 року засобами поштового зв'язку представником

ОСОБА_3 та ОСОБА_4 - адвокатом Смирновим А. І. подано відзив на касаційну скаргу, в якому представник відповідачів, посилаючись на законність та обґрунтованість оскаржених судових рішень, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29 липня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року залишити без змін.

Іншими учасниками справи відзив на касаційну скаргу не подано

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ОСОБА_1,1960 року народження, на підставі свідоцтва про право власності на житло № НОМЕР_1, виданого 15 січня 2007 року управлінням житлово-комунального господарства та паливно-енергетичного комплексу Одеської міської ради, належали 200/1000 часток квартири № 33,32,30,34,35, АДРЕСА_2.

08 листопада 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір довічного утримання, посвідчений приватний нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Саганович О. Ю. та зареєстрований в реєстрі за № 455 (далі - договір довічного утримання), відповідно до умов якого ОСОБА_1 передав, а ОСОБА_2 прийняв у власність 200/1000 часток квартири № 33,32,30,34,35, АДРЕСА_2, взамін чого ОСОБА_2 зобов'язався забезпечувати ОСОБА_1 (відчужувача) утриманням та доглядом довічно, забезпечуючи його харчуванням, одягом, доглядом, необхідною допомогою, а також зобов'язався зберігати в його безкоштовному довічному користуванні зазначену частку квартири та поховати

ОСОБА_1 у випадку його смерті.

22 листопада 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в нотаріальному порядку розірвали договір довічного утримання від 08 листопада 2017 року.

22 листопада 2017 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір дарування, посвідчений приватний нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Саганович О. Ю. та зареєстрований в реєстрі за № 486 (далі - договір дарування), відповідно до умов якого ОСОБА_1 передав у власність (подарував), а ОСОБА_2 прийняв безоплатно у власність

(в дар) спірне нерухоме майно.

20 грудня 2017 року ОСОБА_2 згідно нотаріально посвідченого договору дарування подарував спірне майно ОСОБА_3 та ОСОБА_4.

Позивач із 2001 року знаходиться на диспансерному обліку в наркологічному кабінеті Приморського району м. Одеси з діагнозом: психічні та поведінкові розлади внаслідок вживання опіоїдів, синдром залежності.

Допитані судом першої інстанції свідки ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 підтвердили факт вживання позивачем наркотичних засобів та укладання договору довічного утримання.

Свідок ОСОБА_8 повідомила, що забороняла своєму брату

(ОСОБА_1) укладати договір довічного утримання.

Свідок ОСОБА_9 пояснив, що ОСОБА_1 розповідав йому, що спочатку уклав договір довічного утримання, а потім все "переграв" та зробив договір дарування.

Стверджував, що незважаючи на спосіб життя ОСОБА_1 є достатньо освіченою людиною.

Свідок ОСОБА_10 повідомив, що ОСОБА_1, будучи його сусідом, вживав наркотичні засоби, однак при цьому був досить грамотним, тривалий час працював в міліції.

Позивач повідомляв йому, що переїжджає жити за місто, а свою квартиру подарував.

Сусіди попереджали

ОСОБА_1, що він може залишитися на вулиці, однак той казав, що знає, що робить.

Свідок ОСОБА_11 повідомив, що 22 листопада 2017 року підвозив ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до нотаріуса, при цьому позивач казав, що зараз подарує квартиру та почне нове життя. Ознак сп'яніння у

ОСОБА_1 він не побачив.

Свідок ОСОБА_12 пояснила, що перебуває у фактичних шлюбних відносинах із ОСОБА_2, якого позивач вважав рідною людиною, називав братом та сам запропонував вчини на його користь договір.

Приватний нотаріус Саганович О. Ю. пояснила, що перед посвідченням договору дарування та його підписанням сторонами, зміст договору було зачитано сторонам вголос та надано можливість самостійно прочитати договір, текст його було перекладено на російську мову, для позивача. Дарувальник розумів, який договір він укладає, і бажав укласти саме договір дарування. В цей же день ОСОБА_1 та ОСОБА_2 розірвали договір довічного утримання. При цьому спочатку позивач сам звернувся до нотаріуса із проханням розірвати договір довічного утримання, а після роз'яснення про те, що таке розірвання договору потребує присутності обох його сторін, повернувся разом із відповідачем та ними було розірвано договір довічного утримання розірвано і укладено договір дарування, без будь яких ознак примусу або того, що вони не розуміють суть договору дарування та його наслідки.

Нотаріусом було роз'яснено наслідки укладання договору дарування. ОСОБА_1 пояснив, що укласти такий договір, це його особисте бажання.

Позиція Верховного Суду

Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1

частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, а також якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктом 1 частини 2 статті 389 ЦПК України.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до вимог частин 1 і 2 статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частин 1 , 2 та 5 статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Звертаючись до суду із розглядуваним позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що він є особою похилого віку та наркозалежним, спірна квартира є його єдиним житлом, договір дарування вчинено ним під впливом помилки та обману, оскільки укладаючи цей договір він вважав, що укладає з ОСОБА_2 договір довічного утримання.

Згідно із частиною 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною 1 статті 215 ЦК України.

Відповідно до частини 3 статті 203 ЦК України волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та у разі задоволення позовних вимог зазначати у судовому рішенні, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Вказаний правовий висновок узгоджуються з висновком Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постанові від 27 листопада 2018 року у справі № 905/1227/17 (провадження № 12-112гс18).

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність (частина 1 статті 717 ЦК України).

Згідно з договором довічного утримання (догляду) одна сторона (відчужувач) передає другій стороні (набувачеві) у власність житловий будинок, квартиру або їх частину, інше нерухоме майно або рухоме майно, яке має значну цінність, взамін чого набувач зобов'язується забезпечувати відчужувача утриманням та (або) доглядом довічно (стаття 744 ЦК України).

Відповідно до частини 3 статті 12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених частини 3 статті 12 ЦПК України.

Згідно з частиною 1 статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (частини 1 та 2 статті 77 ЦПК України).

Відповідно до частини 2 статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно зі статтею 80 ЦПК України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Частиною 1 статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Щодо вчинення оспорюваного договору під впливом помилки

ОСОБА_1 посилався на неправильне сприйняття обставин укладеного договору дарування, оскільки вважав, що фактично укладає договір довічного утримання.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (частина 1 статті 229 ЦК України).

Правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або внаслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним з цих підстав, повинна довести наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення.

Верховний Суд погоджується з висновками судів першої та апеляційної про недоведеність позивачем того, що на момент укладення оспорюваного договору дарування він помилявся стосовно правової природи цього правочину. Зміна свого рішення або ставлення до наслідків правочину, після його укладення, не повинні створювати уявлення про наявність помилки на момент укладення оспорюваного правочину.

Відхиляючи доводи заявника про те, що він укладаючи договір дарування, вважав, що укладає договір довічного утримання, колегія суддів враховує послідовність та цілеспрямованість дій ОСОБА_1, який спочатку уклав із ОСОБА_2 договір довічного утримання, потім цей договір розірвав та уклав договір дарування.

За таких обставин суди дійшли обґрунтованого висновку про відсутність підстав передбачених статтею 229 ЦК України для визнання договору дарування недійсним.

Щодо вчинення оспорюваного договору дарування під впливом обману

Відповідно до частини 1 статті 230 ЦК України якщо одна із сторін правочину навмисно ввела другу сторону в оману щодо обставин, які мають істотне значення (частини 1 статті 230 ЦК України), такий правочин визнається судом недійсним. Обман має місце, якщо сторона заперечує наявність обставин, які можуть перешкодити вчиненню правочину, або якщо вона замовчує їх існування.

Тлумачення норм статті 230 ЦК України дає підстави для висновку про те, що під обманом розуміють умисне введення в оману сторони правочину його контрагентом щодо обставин, які мають істотне значення.

Тобто при обмані завжди наявний умисел з боку другої сторони правочину, яка, напевно знаючи про наявність чи відсутність тих чи інших обставин і про те, що друга сторона, якби вона володіла цією інформацією, не вступила б у правовідносини, невигідні для неї, спрямовує свої дії для досягнення

цілі - вчинити правочин.

Обман може стосуватися тільки обставин, які мають істотне значення, тобто природи правочину, прав та обов'язків сторін, властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням.

Обман, що стосується обставин, які мають істотне значення, має доводитися позивачем як стороною, яка діяла під впливом обману. Отже, стороні, яка діяла під впливом обману, необхідно довести: по-перше, обставини, які не відповідають дійсності, але які є істотними для вчиненого нею правочину; по-друге, що їх наявність не відповідає її волі перебувати у відносинах, породжених правочином; по-третє, що невідповідність обставин дійсності викликана умисними діями другої сторони правочину.

Правочин визнається вчиненим під впливом обману у випадку навмисного введення іншої сторони в оману щодо обставин, які впливають на вчинення правочину. На відміну від помилки, ознакою обману є умисел у діях однієї зі сторін правочину.

Наявність умислу в діях відповідача, істотність обставин, щодо яких особу введено в оману, і сам факт обману повинна довести особа, яка діяла під впливом обману. Обман щодо мотивів правочину не має істотного значення.

Правочин може бути визнаний таким, що вчинений під впливом обману, у випадку навмисного цілеспрямованого введення іншої сторони в оману стосовно фактів, які впливають на укладення правочину. Ознакою обману є умисел. Встановлення у недобросовісної сторони умислу ввести в оману другу сторону, щоб спонукати її до укладення правочину, є обов'язковою умовою кваліфікації недійсності правочину за статтею 230 ЦК України.

З огляду на наведене та враховуючи, що ОСОБА_1 не довів належними та допустимими доказами факт його обману ОСОБА_2 під час укладення оспорюваного договору, суд першої інстанції, з яким погодився суд апеляційної інстанції, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного договору недійсним в межах заявлених позовних вимог.

Під час розгляду справи ОСОБА_1 не спростував у встановленому законом порядку презумпцію правомірності правочину (стаття 204 ЦК України), не виконав встановленого процесуальним законом обов'язку доведення обставин, на які він посилався як на підставу своїх вимог, зокрема не довів вчинення правочину під впливом помилки чи обману.

Доводи заявника про те, що суди при ухваленні рішень не врахували висновки, викладені у постановах Верховного Суду України від 16 березня 2016 року ( № 6-93цс16), від 19 березня 2014 року ( № 6-9цс14), від 18 червня 2014 року ( № 6-69цс14), від 04 червня 2014 року ( № 6-60цс14),

від 11 листопада 2015 року ( № 6-1124цс15), від 02 грудня 2015 року (провадження № 6-2087цс15), від 03 лютого 2016 року (провадження № 6-1364цс15), від 20 квітня 2016 року (провадження № 6-372цс16) та постановах Верховного Суду від 22 січня 2020 року у справі № 360/939/17, від 05 лютого 2020 року у справі № 563/927/16-ц, від 20 лютого 2019 року у справі № 462/1992/15-ц, від 19 червня 2019 року у справі № 583/757/16-ц,

є необґрунтованими, а висновки судів попередніх інстанцій у розглядуваній справі не суперечать висновкам, викладеним в зазначених постановах суду касаційної інстанції.

При цьому на відміну від зазначених справ, у розглядуваній справі

ОСОБА_1 спочатку уклав договір довічного утримання, від якого в подальшому сам відмовився, уклавши договір дарування.

Позивачем не спростовано, що обдарований (ОСОБА_2) вступив у права власника подарованого майна.

Посилання ОСОБА_1 на те, що у період укладення договору дарування квартири він перебував на обліку як, особа, що вживає наркотичні засоби, не може бути єдиною та достатньою підставою для визнання недійсним оспорюваного правочину.

ОСОБА_1 є повнолітньою дієздатною особою.

В матеріалах справи відсутні докази обмеження цивільної дієздатності ОСОБА_1, внаслідок зловживання наркотичними засобами, або визнання його судом недієздатним, внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу, що впливає на його здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними.

Вимоги про визнання правочину недійсним з підстав передбачених статтею 225 ЦК України в оскаржених судових рішеннях не вирішувались.

На момент вчинення оспорюваного правочину ОСОБА_1 виповнилося 57 років та він не був особою похилого віку.

Аргументи касаційної скарги про те, що суди не надали оцінку показанням свідків, які були викликані та допитані судом першої інстанції, колегія суддів відхиляє як необґрунтовані та такі, що переважно зводяться до необхідності переоцінки доказів. Рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду є вмотивованими та містять відповідні висновки щодо оцінки доказів, в межах підстав та предмету позову.

Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (рішення у справах "Пономарьов проти України ", "Рябих проти Російської Федерації", "Нєлюбін проти Російської Федерації") повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію.

Відповідно до частини 1 статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених частини 1 статті 410 ЦПК України межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Верховний Суд з огляду на презумпцію правомірності правочину, не спростовану позивачем у справі, та принцип свободи договору як загальні засади цивільного законодавства, встановив, що оскаржувані рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені із правильним застосуванням норм матеріального права та без порушення норм процесуального права,

а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, на законність ухвалених судових рішень не впливають.

Обставини, за яких відповідно до частини 1 статті 411 ЦПК України судові рішення у цій справі підлягають обов'язковому скасуванню, касаційним судом не встановлено.

Враховуючи наведене, касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову апеляційного суду - без змін.

Підстави для нового розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись статтями 400, 402, 409, 410, 415, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1, в інтересах якого діє представник - адвокат Гареєв Євген Шамільович, залишити без задоволення.

Рішення Приморського районного суду м. Одеси від 29 липня 2019 року та постанову Одеського апеляційного суду від 04 лютого 2020 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий Судді: Є. В. Синельников О. В. Білоконь Н. Ю. Сакара С. Ф. Хопта В.

В. Шипович